 18 січня 2023 р. помер сотенний УПА, Герой України, почесний президент Історичного клубу “Холодний Яр” Мирослав Симчич-“Кривоніс” З Мирославом Симчичем я познайомився в 1992 році на Конференції українських націоналістів у Запоріжжі, де він тоді мешкав. Потім було кілька коротких зустрічей у Києві та виступ пана Мирослава в листопаді 2001 року на вечорі пам’яті героїв Базару, який організував Історичний клуб “Холодний Яр”.
Запальний то був виступ!
Чітка, впевнена мова, голос твердий, молодечий, хребет прямий, обличчя відкрите, думка ясна, логічна, справедлива. Ще б чуба запорозького, і був би кошовий з далекого минулого!
– Хужого чоловіка за москаля у світі нема, – казав вояк. – Раніше я думав, що серед них, як і серед інших народів, є люди хороші й погані, але як потрапив серед них на довгі роки, то побачив, що помилявся.
Це вже Мирослав Симчич сказав іншим разом – під час нашого спілкування в його родинному селі Березові Вижньому.
Дізнавшись, що пан Мирослав ще в 1930-х виховувався на книзі Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”, я вирішив запросити його на Холодноярщину.
І ось у травні 2008 р., на 86-му році життя, Мирослав Симчич уперше ступив на святу холодноярську землю. Пройшов стежками своїх улюблених героїв – Василя Чучупака, Андрія Чорноти, Чорного Ворона, Пилипа Хмари, Юрія Горліса-Горського... Побував на Мліївській гайдамацькій січі отамана Голого, де вшанував трьох орловецьких дівчат, зарубаних 1920 року будьонівцями.
Вклонився дубові Максима Залізняка, пригорнувся до нього. 1200 років! Навіть 85-літній Мирослав Симчич видавався біля нього хлопчиком!
Мотрин монастир, Гайдамацький став, де в різні віки козацтво освячувало свою зброю… У центрі с. Мельників квіти лягли до пам’ятника героям Холодного Яру. А в Медведівці, де почалася Коліївщина, Мирослав Симчич поклав квіти до пам’ятника Максимові Залізняку.
Наступного дня на хуторі Кресельці ми відвідали місце останнього бою Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. У Мельниках на цвинтарі вшанували молитвою та букетами бузку могили Василя Чучупака, його матері Оксани та закатованих козаків.
Вклонився сотенний і гетьманові нашому Максимові Залізняку біля його пам’ятника в його родинних Івківцях (скульптурний образ створив Іван Гончар). У Суботові помолився в церкві Богдановій, пройшовся замчищем гетьмана Хмельницького, поспілкувався з молоддю, яка відчула святість моменту – адже перед ними стояв чоловік, який здобув з півсотні перемог над ворогом лютим, зажерливим, московським.
Побував ветеран Визвольної боротьби і в Чигирині. Відвідав Богданову гору, форт Дорошенка та пам’ятник Богданові Хмельницькому. А у Цвітному, родинному селі отамана Чорноліського полку Пилипа Хмари, сотенний УПА поклав квіти до пам’ятника отаманові Хмарі, поспілкувався з його двоюрідним племінником Юрком Хмарою.
У Цибулеві Знам’янського району Кіровоградської області Мирослав Симчич вшанував гайдамацького ватажка XVII ст. Марка Мамая, а також Євгенію та Миколку Бондаренків – дружину й сина отамана Миколи Кібця-Бондаренка, закатованих більшовиками. Вгамував спрагу із 300-літньої гайдамацької криниці, з якої пили воду козаки Кібця-Бондаренка, Пилипа Хмари та інших отаманів, може, й Горлісові-Горському вона надала сил.
Останнім пунктом нашої подорожі було село Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області. В урочищі Чорний Ворон, вклонившись братській могилі козаків загону Чорного Ворона, Мирослав Симчич прочитав молитву.
Враження від поїздки у всіх було світле. Старий вояк не раз повторював, що чекав від цієї подорожі багато, але дійсність перевершила сподівання. “Тут не тільки є могили наших героїв, а й люди, які за ними доглядають”, – радів він.
Мене ж вразив сам пан Мирослав. Попри неймовірно тяжке життя (6 років збройної боротьби та 32 з половиною роки московських тюрем і таборів), він залишився доброю, чуйною, делікатною і скромною людиною.
Я радий, що він здійснив поїздку на святі місця, поїздку, яка наповнила хоробре серце великого воїна тихою радістю і теплим світлом.
За півтора місяця Мирослав Симчич уже приймав мене на рідному Прикарпатті…
1 липня 2008 р., забравши його з коломийської лікарні, ми стареньким “Фольсвагеном-Джеттою” вирушили в с. Рушір – на місце бойової слави сотенного “Кривоноса”. Страшні вибоїни вправно оминав Любомир Хамуляк, праворуч від нього розповідав про свій “коронний” бій пан Мирослав, а на задньому сидінні я і Роман Пастух слухали й нотували.
За даними московських спецслужб, сотенний УПА Мирослав Симчич-“Кривоніс” у 40 боях здобував перемоги над військами НКВД, і лише у двох противники розходилися хоч і не мирно, але не здобувши успіху.
– Насправді тих боїв і перемог було більше, – додає з легкою усмішкою Мирослав Симчич.
У бою під селом Рушіром, що неподалік Космача, його сотня (212 – 220 стрільців) 15 січня 1945 р. розбила батальйон 256-го конвойного полку НКВД. Загинув у тому бою і командир – підполковник Олексій Дергачов (часом його називають генералом).
– Скільки ж ви поклали там москалів? – запитав я.
– Та рахувати не було часу. До того ж я був поранений розривною кулею у праву руку. Лише прикинув, що загиблих було близько двох сотень. Так і написав у звіті. Вже 1968 року, на дослідстві, дізнався, що москалі перехопили моє донесення.
– Ти нє 200 чєлавєк у нас убіл, – шипів слідчий, – только на полє боя паґібло 375 чєлавєк. І 50 єщьо в госпіталях паґіблі ат ран...
У кабінеті слідчого зустрівся арештант Симчич із сином та дружиною підполковника Дергачова. Слідчий запропонував їм “пасматрєть в ґлаза” тому, хто відіслав до дідька “іхнєво атца і мужа”. На питання каґебіста, якої кари заслуговує підсудний, вдова ката відповіла рішуче:
– Только висшая мєра, только висшая...
У липні 2012 року Мирослав Симчич разом з Михайлом Андрусяком і Тарасом Силенком узяв участь у презентації моїх книг на Прикарпатті, зокрема виступав у Коломиї, Рожнятові та Калуші. Ми знову могли напитися радістю спілкування.
5 січня 2013 р. в Коломиї, почесним громадянином якої є Мирослав Симчич, я взяв участь у вшануванні героя з нагоди його 90-ліття. Ось уривок з репортажу Івана Джинджури: “5 січня заля Народного дому була заповнена ущерть – Мирослав Симчич приймав вітання. Розпочав урочистості хор Братства ветеранів ОУН та УПА під орудою Марії Маївської. Разом з побратимами співав і Мирослав Симчич. Ювіляра поблагословив і побажав здоров’я та наснаги єпископ Микола Сімкайло. Для публіки показали відеозйомку, де Мирослав Симчич співає свою улюблену пісню «Ой горе тій чайці», яку він уперше почув 1932 року в рідному селі від хору Дмитра Котка, створеного з ветеранів Армії УНР.
– На нього чигали тисячі смертей, – мовив про героя письменник Михайло Андрусяк, – однак він не лише уникнув смерті, а й не зачерствів душею, виховав двох синів, дочекався онуків разом із дружиною Раїсою Мороз, козачкою із Запоріжжя...
Влучно висловився про пана Симчича літописець повстанського руху в Україні Роман Коваль із Києва: - Ви хоч не майстер слова, зате – майстер кулеметних черг…
Схвильовано пригорнулися до свого дідуся онуки Мирослав та Катруся – мабуть, не сподівалися такого гучного й велелюдного віншування.
Ще довго зі сцени лунали слова шани на адресу головного винуватця свята – героя українського підпілля Мирослава Симчича.
Вела вечір Ольга Руданець. Довга черга вишикувалася на сцені, аби потиснути руку винуватцеві ювілею: гості зі Львівщини, Рівного, Одеси, Горлівки, Полтавщини, представники Українського козацтва, головний просвітянин області Степан Волковецький та голова Коломийської «Просвіти» Василь Глаголюк – всі бажали славному сотенному «Кривоносу» довгих літ життя”.
Так і сталося: Мирослав Симчич прожив ще 10 років. Вони були не дуже радісні: хоч він і був доглянутий, але втрачав слух, зір, пам’ять… Дякую його вірній дружині Раї, яка всі ці роки доглядала його, хоч і сама вже потребувала догляду.
Торік у листопадовому числі “Незборимої нації” з нагоди нагородження Мирослава Симчича найвищою державною нагородою я писав: “…Стан його здоров’я кепський: він уже не встає, практично нічого не чує, людей уже не приймає. Нагородження його званням Героя України майже запізнилося… І все ж ми вітаємо Указ Президента України № 699 від 14 жовтня 2022 р. про нагородження славного Мирослава Симчича званням Героя України «за героїзм, виявлений у боротьбі за незалежність України». Цей указ мали видати попередні президенти, а видав той, на кого ми найменше розраховували…”
І ось 5 січня ц. р. сотенному “Кривоносу” виповнилося 100 років. Уся Коломия святкувала, але не Мирослав Симчич. До його двору зійшлися колядники, духовий оркестр… Але до них вийшла тільки Раїса. Я запитав у неї: “Мирослав зрозумів, що йому сто років?” Вона відповіла: “Я йому кричала на вухо: «Скільки тобі сьогодні років?!» Він, мабуть, пожартував, сказав: «Двадцять п’ять». Тоді я йому: «Тобі сьогодні 100 років!» А він, подумавши, відповів: «Багато»”.
Легендарний сотенний УПА Мирослав Симчич пережив усіх своїх ворогів – і тих, з ким бився на полі бою, і тих, хто гнобив його в ув’язненні й “на волі”. Але прийшла і його хвилина прощання з білим світом.
Шість років у лавах УПА боровся Мирослав проти німецьких, мадярських та російських загарбників. А ще 11775 днів і ночей (32 роки!) в російських тюрмах і концтаборах відстоював честь української нації! Він не здався під тортурами, не зрадив, не видав нікого.
“Передавайте вітання всім нашим!” – сказав колись п. Мирослав козачкам Історичного клубу “Холодний Яр” Любі Криворот і Оксані Герасимюк, які відвідали його в Коломиї улітку 2019 року. І ми це з радістю робимо знову і знову, передаючи вітання всім, хто шанував великого воїна і дуже гарну людину.
Слава борцям за національну Україну!
Слава Мирославові Симчичу! Від імені Історичного клубу “Холодний ЯР”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 18 січня 2023 р. 
|
