 14 січня 1898 р. с. Демидівці, тепер Решетилівського р-ну Полтавської обл., прийшов у світ Юрій Городянин (“Залізняк”, Горліс-Горський), поручник Армії УНР, півсотенний кінної сотні полку ім. Богдана Хмельницького (1917), командир кінної сотні Запорозького полку ім. Я. Кармелюка, командир Богданівської сотні 2-го Запорозького (збірного) полку 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, осавул отамана 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру, командир українського відділу фінської армії, автор книг “Ave diсtator!”, “Отаман Хмара”, “Спогади. У ворожому таборі. В казематах ҐПУ” та “Холодний Яр”, учитель.
Ось як починається моя розповідь про нього у книжці “Ми ще повернемось!”.
Юрій мав не тільки багато прізвищ і псевдонімів, а й різні місця та дати народження. Та і по-батькові писав то Юрійович, то Георгійович. У власноручно написаному життєписі дату народження він подав як 4 січня 1898 року, у свідоцтві ж про шлюб зазначено інший день – 14 січня. А дружина Галина стверджувала, що він “додав собі 4 роки”, щоб скоріше опинитися на фронті. Невже це означає, що Юрій 1902 року?
Доля його була настільки бурхлива, закручено-звивиста, жорстока і милосердна, що найрізноманітніші чутки про Юрія кружляли ще півстоліття після його таємничого зникнення: “поінформовані” стверджували, що він агент шести розвідок, що то не він написав роман “Холодний Яр”, а 1956 року, вже після смерті, був радником угорського генерала Кішбарнака.
Юрій мав стільки іпостасей, що для людей пересічних його біографія виглядала підозрілою. Ось його життєві образи: хорунжий Кабардинського полку Кавказької кавалерійської “туземної” дивізії, півсотенний Богданівського полку, кармелюківець, болбочанівець, чорний запорожець, заступник отамана полку гайдамаків Холодного Яру, “совєтський міліціонер” у Кам’янці, співробітник Повстансько-партизанського штабу генерала Тютюнника, подільський підпільник, терорист-експропріатор, наш чоловік в агентурному відділі Подільського губернського ҐПУ, багатолітній політичний в’язень та пацієнт-симулянт психіатричних лікарень, старший санітар Лук’янівської в’язниці, письменник, автор споминів, видавець, фотограф, учитель, журналіст Німецького радіо, шинкар, агент Абверу, можливо, й польських спецслужб, диверсант-парашутист, співредактор української газети, помічник американської та англійської розвідок... “Незбагнені шляхи Аллаха! Мені доводилося в своєму житті бути багато ким – поетом також”, – писав Юрко в передмові до своїх “Тюремних поезій”.
Його ув’язнювали більшовики, румунські прикордонники та гестапівці. Сидів він і за польськими “дружніми” дротами. Його розстрілювали, а він тікав. Друзі двічі проводили по ньому панахиду, а він виривався з обіймів смерті. “Віддих смерті” Юрій чув не раз – і гарячий поцілунок кулі, і крижаний панцир березневої Тиси, і зашморг на шиї. Не раз вдаряв в очі і блиск ворожої шаблі.
Юрій побував у “царстві смерті” з її липким смородом гнилої крові – в льохах Єлисаветградської ЧК. Вийшов живим з Лук’янівської в’язниці, хоч “дід Лук’ян” рідко кого випускав зі своїх холодних рук. “Показав дулю” Юрко і тюрмам Вінниці, Полтави, Херсона. І психлікарням теж. Без грізної “музики небезпек” він, здається, не уявляв собі життя, відтак не розлучався зі своїм братиком-револьвером навіть під час любовних пригод у Галичині.
Юрій – неспокійний дух, казав Улас Самчук, для нього “клімат війни те саме, що для риби вода”. “Огонь запеклих не пече”, – міг би додати й Тарас Шевченко.
Юркові “незбагненні шляхи” пролягли через європейські країни, які палали у вогні Першої світової, через Київ, де він творив перший полк відродженої української армії, рідну Полтавщину та Харківщину, які він визволяв під проводом Петра Болбочана. Очевидно, брав участь Юрій і у Визвольному поході полковника Болбочана на Крим. “Незбагненні шляхи” привели Юрія до Холодного Яру, на Поділля, в Румунію, Галичину, на Херсонщину, Дон, Кубань, в Поволжя, Москву, Білорусь, на Волинь, Лемківщину, в Польщу, Карпатську Україну, ще раз Румунію, Югославію, Грецію, Туреччину, Сирію, Єгипет, Францію, Берлін, Фінляндію, Ленінград, Австрію, знову Німеччину…
Володимир Скуйбіда визначив Юрія як вояка-фронтовика, вояка-партизана, революціонера-підпільника та революціонера-в’язня. А ще він, додала Галина Гришко, захисник скривджених, друг дітей, “джентльмен до жінок”, талановитий письменник і “безнадійний романтик”.
Юрій Городянин-Лісовський прожив не життя, а пригодницький роман. Але він ризикував не задля чергової дози адреналіну чи розваг – крізь криваві пригоди він йшов, щоб оборонити нашу Батьківщину. “Бий ворогів – рятуй Україну” – так можна сформулювати кредо його життя.
Вічна слава!
Роман КОВАЛЬ |
