 25 грудня, на Різдво, наші серця завмерли – стало відомо про смерть чотирьох відважних українських козаків-диверсантів на території РФ.
Їхнім смертям раділи пропагандисти російських телеканалів. І на це у ворогів були причини – наша партизанська четвірка наводила жах і спричиняла хаос на їхній землі.
Оцінити в повному обсязі масштаб їхньої місії ми зможемо не раніше, ніж впаде Росія, – тоді можна буде говорити про все відкрито.
Світ має запам’ятати імена наших лицарів: Тарас Карпюк-“Тарасій”, Юрій Горовець-“Святоша”, Максим Михайлов-“Непийпиво” і Богдан Лягов-“Аполлон”. Вони любили життя, заряджали інших своєю енергією та рішучістю. “Романтики на полі бою”, – казали про них. Навіть у своїй ризикованій місії вони були артистами та авантюристами – у хорошому сенсі цього слова. Кожен із них був неповторним, яскравим, ідейним, світлим, чистим і життєлюбним, а разом вони творили потужну синергію.
Прийде час, і про них зніматимуть фільми. Їхні образи, героїчні вчинки, їхня весела вдача надихатимуть наступні покоління. Екранізація їхнього життя відкриє наших лицарів світові. Ми ставитимемо їм пам’ятники. Називатимемо їхніми іменами вулиці. Їхні біографії вивчатимуть на уроках історії у школах. Великі та малі українці будуть рівнятися на них.
У цій четвірці найріднішим для мене був Максим. Ми познайомилися на Мегамарші вишиванок. Потім бачилися під стінами Верховної Ради, коли ухвалювали закон про мову. Зустрічалися й на інших патріотичних заходах.
Як громадський активіст, він впливав на різні культурологічні та політичні процеси. Дотепно відповідав, сміливо викривав колаборантів і терпляче настановляв своїх читачів у соцмережах на шлях українства.
Його “прошивка” була бездоганною. Вона виражалася у вірності Україні, ясності думки, відкритості, сміливості. Він жив на повні груди, вів за собою людей.
Епічний красень, світлочолий та характерний! Ні на кого не схожий. Саморобна люлька, шабля, кобза та клавесин, на яких він грав. Максим з’являвся в різних козацьких образах. Одяг шив сам. Вивчаючи історію, він розумівся і на історії костюма. Еклектика, наявна в його образах, була відображенням його смаку – як митця та дизайнера. Він власноруч вишивав свої сорочки. Робив це з великим захопленням та завзяттям. Самотужки шив жупани і шаровари.
Максим утілював ідеї так шалено, з таким смаком і з такою любов’ю до життя! Робив це в окопах, у бою, на культурному та інформаційному фронті.
Викликає подив, як він міг бути таким помітним серед нас і таким непомітним на ворожій території.
Його диверсійна практика почалася не з початком війни, як дехто міг подумати, а раніше. На той час він здійснював антиурядові політичні вилазки на Ставропільщину та, зрештою, навіть був заарештований за свою діяльність.
Максим – парамедик батальйону “Братство”. Брав участь у роботі однойменної партії. Я радо дивилася ефіри Всесвітньо-Броварського телебачення, коли на них з’являвся Максим. Він був наставником у дитячому таборі “Козацька Фортеця”. Уявляю, з яким захопленням дивилися на нього діти, якщо навіть ми, дорослі, не приховували цього.
Кілька років тому він відкрив свою, як він назвав, “Постапокаліптичну кав’ярню” – ветеранський заклад у Києві на вул. Орлика, 10. Її простір був мистецьки оформлений у козацькому та вояцькому стилі. Це було місце, де тебе ніхто не міг напружити духом зросійщеної столиці. Це так гарно, коли ти створюєш свій світ і запрошуєш до нього найдостойніших! Таких, які не лише розділять твоє дозвілля, а й підуть із тобою аж на смерть.
Казали, що він був характерником. Не знаю, у чому це виявлялося, але людиною він був надзвичайною і колоритною. Куди б він не приходив, завжди навколо нього були люди – Максим був окрасою будь-якого культурного заходу. Всі охоче з ним фотографувалися. Завдяки цьому ми маємо чималий архів Максимових світлин.
Максим – веселий, дотепний, жартівливий, залюблений дівчатами. Свою коротку біографію він описував так: “Лаборант інституту вуличної політики і прикладної політології, отаман ордену пишних жупанів, провокатор і вічний романтик”. А інколи з іронією казав про себе: “Козак з бідою, як риба з водою”.
Кількість пригод у його житті захмарна. Життя любило його та не відпускало, аби він устиг насолодитися ним. Ця думка мене втішає. Він справді прожив яскраве життя.
Здається, він не згаяв жодної його хвилини. Друзі писали про нього: “Він жив як герой фільму і загинув як герой”. Іноді складалося враження, що він свідомо йшов назустріч смерті. Це додавало його життю сенсу, смаку та довершеності…
Маю віру, що світло їхніх життів горітиме незгасно. Легенди про цих відважних козаків мандруватимуть з епохи в епоху. Вони увійшли в героїчну історію нашого народу, вплелися в неї, а історія вплелася в них.
Ми оплакуємо їх. Як жаль, що такі добірні козаки не залишили по собі нащадків! Але мене не покидають мрії, що в новій Україні – у тій, що розкинеться від Сяну по Кавказ, – вони матимуть багато духовних нащадків.
Доземна подяка батькам, які зростили таких козаків і подарували їх Україні! Співчуття батькам, Максимовій сестрі, рідним та друзям.
Максим казав: “Істинного себе не побачиш на сонці, лише в тіні смерті”. Ми бачили Максима істинним і в житті, і в “тіні смерті”. А ще він стверджував: “Без болю немає перемоги!” Справді, коли думаєш про смерть лицарської четвірки, серце огортає біль. Але віриш, що подвиг друзів прокладає шлях до нашої перемоги над Росією. Бо, якщо Україна має таких синів, перемогти її неможливо. Надія ВІННІК, Історичний клуб “Холодний Яр” 
|
