14 жовтня 2021р., в Холодному Яру, на хуторі Буда, у День свята українського козацтва оголошено лауреата Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського за 2021 рік. Ним став письменник, дослідник гайдамаччини, член Історичного клубу “Холодний Яр” Євген Букет.
Ведучий літературної сцени Василь Ковтун від імені президента Історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля оголосив про нагородження, а директорка музейно-етнографічного комплексу “Дикий хутір” Леся Островська вручила диплом, у якому зазначено: “Присуджено Євгенові Васильовичу БУКЕТУ за серію книг про Національно-визвольне повстання 1768 – 1770 років: «Іван Бондаренко – останній полковник Коліївщини» (Київ, 2014), «Швачка – фенікс українського духу» (Київ, 2016), «Коліївщина: право на повстання» (Київ, 2020), «Семен Неживий – лицар Холодного Яру» (Київ, 2020), за вагомий особистий внесок у відродження історичної пам’яті та духовності, утвердження національних цінностей у житті українського народу та з нагоди 30-ліття відновлення Самостійної України і 40-ліття від дня народження”. 
Вдячне слово Євгена Букета було коротким, але змістовним: “Нещодавно тут, біля дуба Максима Залізняка, мене обирали в члени Історичного клубу «Холодний Яр». І то було для мене високою честю. А тепер на мене лягає ще й висока відповідальність – гідно нести звання лауреата премії ім. Горліса-Горського, учасника Визвольної боротьби на холодноярській землі, який описав ті події у своєму історичному романі”. 

Першими вітали Євгена Букета члени Історичного клубу Холодний Яр – Богдан Легоняк, Юрій Ляшко, друг “Серпень”, Василь Лютий, Леся Островська, Василь Ковтун, скульптор Руслан Найда, а також численні глядачі, присутні на вшануванні. На честь нового лауреата Літературної премії ім. Горліса-Горського Євгена Букета кобзар Василь Лютий виконав пісню “Холодний Яр”.
Літературну премію ім. Юрія Горліса-Горського засновано 2012 року. Її першим лауреатом став син сотника Гусаківської сотні Вільного козацтва, в’язень російських тюрем і таборів, письменник і художник, автор “Думи про Вільне козацтво” Михайло ІВАНЧЕНКО. Наступного року цю високу премію здобув кандидат історичних наук, головний архівіст Вінницького державного обласного архіву Кость ЗАВАЛЬНЮК – за книжки про діячів Української революції 1917 – 1920-х років.
2014 року лауреатом літературної премії став кобзар Тарас СИЛЕНКО – за розкішний цикл пісень про Визвольну боротьбу українського народу.
У 2015 р. (посмертно) лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського стала Ольга СТРАШЕНКО – за збірку поезій “Прочитайте тую славу”. У ній уміщено прекрасне гроно поезій про борців за волю України – Самійла Кішку, Олексу Довбуша, Максима Залізняка, Івана Ґонту, Миколу Міхновського, скульптора-воїна Михайла Гаврилка, про отаманів – Зеленого, Марусю Соколовську, Василя Чучупаку, Чорного Ворона, про Миколу Макаренка, який не підписав акт про зруйнування Михайлівського собору, та про багатьох інших наших славних попередників.
2016 року цю премію здобув (за книжку спогадів “На барикадах Кенгіру”) член ОУН, вояк УПА, політв’язень, один з керівників Кенгірського повстання Володимир КАРАТАШ.
2017 року лауреатом премії ім. Юрія Горліса-Горського став син сотника 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, кулеметник дивізії “Галичина” Леонід МУХА – за книжку спогадів “Від Австрії до Колими”. Романом “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського Леонід захоплювався ще в дитячому віці, власне, ця праця Горліса-Горського та виховання батька спонукали його взяти до рук зброю, щоб захистити нашу Батьківщину.
2018 року було два лауреата. Це Олександр ПАНЧЕНКО, який написав книгу про Другу дивізію УНА “Протипанцерна бриґада «Вільна Україна»”, яку очолював легендарний командир Чорних запорожців Петро Дяченко, а також книги про діячів Визвольного руху, зокрема про зв’язкову Романа Шухевича Ірину Козак-Савицьку.
2018 року премію здобув також поет і політв’язень, чудовий козак з Донбасу, який нині живе в Одесі, член Національної спілки письменників України, багатолітній борець за волю України Олекса РІЗНИКІВ.
2019 року Літературну премію ім. Горліса-Горського здобув народний артист України Тарас КОМПАНІЧЕНКО – за популяризацію української визвольної пісні, за створення циклу пісень доби Української революції.
2020 року лауреатом премії став Марко МЕЛЬНИК – за участь у Визвольній боротьбі в лавах батальйону “Азов” у 2014 – 2015 рр., за книгу спогадів “Жадання фронту”, видання серії книг про Визвольну боротьбу. І ось цього року новий лауреат –Євген БУКЕТ, редактор газети “Культура і життя”. 
Історичний клуб “Холодний Яр” зичить Євгенові Букету наснаги на нові дослідження боротьби українського народу за свою волю. Український народ має знати про минулі звитяги своїх славних пращурів, бо на їхніх прикладах надихаються і творять нові подвиги сучасні герої.

Історичний клуб “Холодний Яр”
Хутір Буда, 14 жовтня 2021 р.

У День захисника України в Кривому Розі біля пам’ятника Головному отаманові Холодного Яру Степовому-Блакитному відбулася презентація книги Юрка Степового “Отаман Степової дивізії”, щойно виданої з ініціативи ОУН(б) і за сприяння Центру національного відродження (упорядник Віктор Рог). Після панахиди за полеглими у визвольній борні, яку відслужив капелан 17-ї Окремої танкової Криворізької бригади імені Костя Пестушка отець Роман Бацвін, книгу представив голова Громадського клубу “Український час” Володимир Стецюк. Після завершення презентації видання від імені упорядника та Громадського клубу “Український час” примірники книги було урочисто вручено колишньому зв’язковому УПА Йосипові Гевчуку, голові Криворізького міського осередку Товариства політв’язнів і репресованих Василеві Умришу, представникам 17-ї Окремої танкової бригади, ГО “Тернівське козацтво”, архітекторові Євгену Головіну, представникам інших патріотичних організацій міста. До пам’ятника отаману Степової дивізії Костеві Блакитному лягли квіти. На честь героїв тричі пролунало “Слава!”.

Після тяжкої хвороби відійшла у засвіти Тамара Здоровецька, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР, козачка Історичного клубу “Холодний Яр”, багаторічна передплатниця та авторка газети “Незборима нація”. Ми не раз публікували її роздуми і спогади про батька та життя його родини в СССР – під російською окупацією, а в роки 2-ї світової – під німецькою та мадярською. Ось їхні назви: “Хіба ж це справедливо?”, “Як бур’ян при дорозі”, “Ось такі «фашисти»!”, “Голодна весна 1947 року”, “Гардівська козачка Марія”, “Зустріч на все життя”, “Мадяри у Первомайську”. 
У жовтневому числі “Незборимої нації” було опубліковано матеріал про неї – “Історія однієї світлини” Сергія Шевченка. До слова, вона передплачувала “Незбориму націю” не тільки для себе, а й для родичів і сусідів. А ще була вишивальницею.
Пані Тамара козацького роду, дівоче прізвище її мами Марії – Пузин, а це родове прізвище чернігівських князів. А один предок (теж по маминій лінії) був кошовим Гардівської паланки Запорозької Січі, який поїхав воювати на Кубань з обома своїми синами, а онука свого немовлям залишив в Ольвіополі селянці Цимбальці, яка й виховала дитину як козака, давши йому прізвище Кошовий. Оцей хлопчик є прапрапрадідом п. Тамари. Тож я часом напівжартома звертався до неї: “Пані Кошова…” Їй це подобалося.
Пані Тамара пережила два Голодомори, Світову війну, багатьох московських тиранів. 
Дожила до 30-ліття відновлення Української державності, за яку боровся її батько – Олексій Здоровецький, учасник легендарної перемоги українського війська під проводом Михайла Омеляновича-Павленка над червоними росіянами під м. Вознесенськом у квітні 1920 року.
Пані Тамара – твердий горішок, вона ніколи не скаржилася на життя та проблеми, які обступили. На моє запитання, як себе почуває, завжди бадьоро відповідала: “Все добре!”
Та прийшла і її остання хвилина. Сприйняла сумний фінал стоїчно.
Щиро дякую пані Тамарі за багатолітню допомогу Історичному клубові “Холодний Яр” і мені особисто!
Вічна пам’ять, дорога пані Тамаро!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Світлина Ганни Гончарук.

50 років тому, 8 листопада 1971 р., у м. Денвері (США) помер кубанець Василь ПРОХОДА, начальник штабу 1-го полку 1-ї Сірої дивізії, начальник штабу Коростенської групи, пізніше Ковельської групи Армії УНР, ад’ютант командира 7-ї та 12-ї бригад 3-ї Залізної дивізії, в. о. начальника штабу 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії, голова Товариства бувших українських старшин у Чехії, староста Союзу українських соколів за кордоном, редактор і видавець часопису “Село”, член-співробітник УВАН, член Українського історичного товариства, підполковник Армії УНР, інженер, політв’язень російських тюрем і таборів, автор “Записок до історії Сірих або Сірожупанників”, трьох томів спогадів “Записки непокірливого: історія національного усвідомлення, життя і діяльності звичайного українця” та книги роздумів “Думки про Правду”. Герой книги Романа Коваля “Тернистий шлях кубанця Проходи”.
Вічна слава!

Людмила Димиденко з Кропивницького здійснила спробу реконструкції портрета отамана Чорного Ворона (Миколи Скляра). Вона використала спогади Юрія Горліса-Горського, Юрка Степового, Михайла Дорошенка, зокрема таку оцінку Горліса-Горського: “Чорний Ворон мав дивовижні очі: темні, тверді, непорушні”.
Так що, товариство, приймаймо до свого кола портрет Чорного Ворона (Миколи Скляра) – командира ударного кінного відділу Олександрійської повстанської повітової (Степової дивізії). 
Козакам слава!

Була звичайна вчительська сім’я – батько, мати та четверо дітей – дві дівчини, два хлопці; найменшому у вересні 1921 р. виповнилось п’ять місяців, і це був мій батько Георгій (Юрій) Грищенко. Мешкали вони в Мигії – селі Первомайського району зараз Миколаївської, а тоді Одеської області, працювали вчителями. І раптом все змінилося – батьки були 24 листопада заарештовані й зникли, осиротілих дітей розібрали сестри матері по різних сім’ях, а брата Костянтина усиновив хрещений батько, подальша доля Костянтина невідома. 
Що трапилося із Сергієм та Степанидою Грищенками – всі ці роки для сім’ї було таємницею; мій батько в анкетах завжди писав: “Батьків не пригадаю, виховувався в дитячому будинку”. У сім’ї про цю трагедію ніколи не розмовляли, я дізнався про це випадково, за яких обставин – розповім далі.
Уже в 1980-ті роки, під час “перебудови та гласності”, мій тато сказав, що його батьки своєю смертю врятували йому життя. І розповів, що в 1944-му його, вже сталінградця-фронтовика з тяжким пораненням, інваліда з одним оком, за наказом командування без згоди зарахували до розвідшколи та почали готувати для нелегального закиду до німецького тилу – інваліди нібитото викликають меншу підозру в абверу чи гестапо. Але ж запис у його анкеті “батьків не пригадую” зацікавив кадровиків, було надіслано відповідний запит, і місцеве управління НКДБ відповіло: батьки Грищенка Г. С. розстріляні в 1921 р. як вороги радянської влади. Так він і не став “Штірліцом”, з розвідшколи його одразу відрахували як ненадійного, а то б він неминуче загинув, як кожні дев’ять з десяти наспіх підготовлених розвідників-нелегалів.
На ту ж епоху гласності та реабілітації репресованих припадає звернення тата та його сестри Ганни (обоє комуністи майже з піввіковим стажем, фронтовики) до КДБ СРСР із проханням щось пояснити. Через місяць – відповідь “органів”: ніяких документів не виявлено. Нібито глухий кут, але ж, як відомо, рукописи не горять…
А далі – суха мова документів з відкритих вже в незалежній Україні архівів, і перший з них – список обвинувачених, які проходили у справі Особливого архіву № 57727 (Первомайська петлюрівська повстанська організація, 1921 р.). У цьому списку 195 прізвищ, з яких постановою ОДНК (так званої “надзвичайки”) 125 засуджено до розстрілу. Серед розстріляних знаходжу прізвища моїх дідуся та бабусі – Сергія та Степаниди Грищенків.
Другий документ – довідка Особливого архіву УДБ НКВС УРСР, датована 1937 роком. Цитую цей документ майже повністю, бо він дає уявлення про суть справи:
“У 1937 році під час розробки центрального архіву ВУНК – ДПУ – НКВС УРСР зареєстрована справа № 4676 за архівним номером 57727 (1921 р.) Первомайської УНК про підпільну петлюрівську повстанську організацію на чолі з Іваном Степановичем Нагорним і Бондаруком-Лихо Кирилом Євлампійовичем. Залишившись не репресованими після придушення куркульського повстання в деяких повітах колишньої Одеської губернії в 1919 році, петлюрівські прихильники, використавши незадоволення продрозверсткою заможної частини селянства, повели активну антирадянську агітацію. У результаті їх антирадянської роботи в Первомайському і деяких інших повітах Одеської губернії створені підпільні повстанські організації, які ставили за мету повалення радянської влади на користь петлюрівської Директорії.
 Ці групи комплектувались куркулями, колишніми офіцерами царської армії на чолі з Н. Кулевим (член УСДРП), учителями, які мали безпосередній зв’язок з агентом Петлюри, керівником повстанського руху в Україні отаманом Недолженком. Під керівництвом Недолженка агітатори зуміли поширити свій вплив на заможних селян більшості сіл Первомайського повіту. Влітку 1921 року в Первомайський повіт прибув перекинутий з Галичини в СРСР польським генеральним штабом, призначений керівництвом УНР воєнним інструктором з організації повстанських загонів – Нагорний Іван Степанович. Використовуючи націоналістичні настрої і розпалюючи невдоволення населення більшовицькою продрозверсткою, керівництву вдалось значно поширити свій вплив і створити повстанську організацію. Створено штаб на чолі з начальником, який переховувався після придушення куркульського постання в 1919 році в м. Катеринославі (Дніпропетровськ) разом з отаманом банди Гуляй-Поле Осипенко Петром. Штаб розміщувався у с. Добровеличівка. Організація мала зброю, що частково була у повстанців, а частина зберігалась у с. Кам’яний Міст. У розпорядженні організації були друкарські машинки, на яких тиражувались звернення і прокламації до населення, а також різні документи для членів організації. Для документів використовувались бланки з штампами і печатками, якими організація постачалась членами, які увійшли до партійних, комсомольських і радянських органів. Організація використовувала шифр, мала літературу, якою керував учитель Середа. Матеріальні ресурси організація отримувала шляхом самооподаткування своїх членів, а також від реалізації награбованого майна.
 У кінці серпня 1921 р. організація мала багато членів, яких вербували в основному через «Просвіти». Іншим джерелом постачання кадрів були навчальні заклади Первомайського повіту, головним чином учительська семінарія у Добровеличівці і сільгосптехнікум в Ольвіополі. Більшість педагогічного колективу і студентів цих навчальних закладів у той час були на боці Петлюри, перебували в повстанських організаціях. На початку вересня 1921 р. із-за кордону в Україну польським генеральним штабом за погодженням зі штабом головних військ УНР перекинутий головнокомандувач військ на Херсонщині К. Є. Бондарук-Лихо. (…) Після наради Бондарук-Лихо прибув у Первомайський повіт, зв’язався з організатором загонів Нагорним Іваном і його помічником Н. І. Кулевим, розпочав реорганізацію і створення нових загонів, намагаючись перетворити їх у монолітну повстанську організацію, яка могла б виступити назустріч петлюрівським військам під час їх переходу через кордон. (…) Проте до цього часу Первомайська УНК встановила наявність антирадянської організації на заводі б. Гейна в Первомайську. Про наявність повстанської організації УНК повідомив особливий відділ 14-ї армії. Під час бойових операцій організацію частково ліквідували. Але організаторам Бондаруку-Лихо і Нагорному та їх найближчим помічникам вдалося втекти. У 1922 р. Первомайська УНК провела ліквідацію залишків цієї повстанської організації, під час якої Бондарук-Лихо вбитий, Нагорний заарештований. Загалом по цій справі заарештовано 278 чол.
 Постановою ОДНК зі 195 чоловік – 125 засуджено до розстрілу, 34 – у концтабір на 5 років, 33 – у концтабір на 3 роки, 2 підлітки направлені в колектор для малолітніх злочинців, 1 особа позбавлена права працювати в органах НК і Особливих відділах. 82 особи звільнені...”
Ці документи наведені в багатотомному виданні “Реабілітовані історією” (книга 5, Миколаївська область, 2010 р.). Ще одна згадка про ці події – у розділі книги Романа Коваля “Отамани Гайдамацького краю: 33 біографії”, там Сергій Грищенко названий як керівник підпільної організації Кирила Бондарука-Лиха в с. Мигії.
Що було відомо мені, онукові? Мені було 14 років, я був на канікулах у рідних у с. Диківці Знам’янського району Кіровоградської області. Родом з цього села моя бабуся Степанида та її сестри, молодша з яких – баба Дуня – ще була тоді жива. У неї була приятелька – така ж бабуся Ганна Максиміліанівна Шевченко, саме вона розповіла мені про події 1921 року, бо разом з моїми дідусем та бабусею в тій трагедії загинув її чоловік, учитель Опанас Іванович Шевченко. Потім, коли на моє прохання до справи долучилася історик Т. Ю. Люта, були отримані спогади ще одного живого на той час свідка – племінниці моєї бабусі на ім’я Марфа Яківна, вона донька її рідного брата Якова Михайловича Головченка.
У цих спогадах також фігурує ім’я одного з командирів Степової дивізії на прізвище Жосан (або Джосан). Він уродженець Диківки, мав псевдонім “Штиль” (є навіть місцевість у Диківці – “Штилювщина диківська”, де жили переважно молдовани). Він залишив свій слід в історії Визвольної боротьби як командир полку в Степовій дивізії Костя Блакитного, про нього також писав Роман Коваль. Після розгрому повстанців Жосан-Штиль залишився в живих та, за спогадами диківчан, певний час навесні 1921 року підпільно мешкав у сім’ї Грищенків у Мигії, а також у Диківці, про що стало відомо чекістам (у Диківці навіть знали прізвище донощика-односельця), і це, найімовірніше, й було однією з причин розстрілу моїх рідних. Марфа Яківна також згадувала братів Сергія Грищенка – офіцерів, які ховалися в їхній хаті в Диківці, “брили вуса” для конспірації, переодягалися, а її, п’ятирічну дівчинку, у той час тримали у дворі, давали цукерки, але за дверима, щоб менше бачила. Марфа Яківна сказала, що дорослі били дітей по губах, якщо вони згадували прізвище Штиля, тобто згадувати про нього було заборонено.
Зараз я шукаю можливість ознайомитися з колишньою справою Особливого архіву № 57727 та сподіваюсь дізнатися щось нове про трагічну долю моїх близьких, закатованих у ті роки, як і сотні тисяч українців, винних лише в одному – прагненні жити у вільній Україні.

Сергій ГРИЩЕНКО, д. е. н. 
На світлині – Сергій та Степанида Грищенки

Марко народився 1 березня 1906 р. у сім’ї Леоніда Кітновського та Марії Янівської в м. Проскурові (тепер м. Хмельницький). У 9 років він вступив до підготовчого класу Проскурівської реальної школи. 1916-го закінчив 2-й клас. Подальше навчання перервала Лютнева революція 1917 року.
Хлопчика нестримно “тягнуло до війська”, бо мав рідних дядьків, “які були у війську ще до революції” і викликали в небожа бажання також стати військовим.
Улітку 1919 р. Марко не втерпів й утік з дому до частини, що проходила через Проскурів. А оскільки освіти не мав і, видно, не мав національного виховання, то потрапив під дурного хату – до 2-го Дроздовського кінного полку Добровольчої армії, яка прийшла “визволяти” Україну від української влади. “Тоді я ще не розбирався в тому, що то за військо, аби військо”, – пояснював-вибачався юний дроздовець.
“Небавом большовики вигнали добровольців з України і я опинився інтернованим у Стрілківським таборі в Польщі”, – розповідав він.
Умови в таборі були нестерпні: жили в землянках, годували погано, допікала й “брутальність таборової адміністрації”. Побиття і катування в’язнів було звичайним явищем. Звісно, кожний мріяв вирватися з цього пекла.
До Стрілкова (Стшалкова) вчащали врангелівські офіцери та українські старшини, вони агітувати йти до своїх армій. Багато хто охоче зголошувався. “Тут я відчув, що я українець, і записався до свого війська”, – згадував Марко.
Зі Стшалкова хлопчина переїхав до Ланцута, де “формувались запасові курені [української армії] і відправлялись на фронт”. На фронт прибув, коли наша армія під натиском більшовиків опинилася в Галичині, за Дністром.
Невдовзі почався наступ. Розвивався він успішно, і Маркові усміхнулося щастя побувати вдома, у Проскурові. “Батько радо зустрів і хотів залишити [мене] дома, – писав Марко, – але я і на сей раз утік, бо дуже був захоплений наступом свого війська”. Служив він тоді у 1-ї стрілецькій бригаді 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР. 
Але “союзники”-поляки, які вели таємні переговори з Москвою, ультимативно зажадали в українського керівництва зупинити наступ. На домагання поляків було оголошено небажане для українців перемир’я. Закінчилося воно 11 листопада несподіваним наступом червоних москалів, проривом фронту і відступом українського війська на захід. 21 листопада 1920 р. Армія УНР перейшла на західний берег річки Збруча. І юний Марко знову опинився в польських таборах для інтернованих, спочатку в Пикуличах біля Перемишля, потім у Вадовицях. 
Станом на січень 1921 р. Маркові було 14 років, але він додав собі рік: в офіційних документах Запорозької дивізії за березень і квітень того ж року зазначалося, що йому вже 16. Тоді Марко належав до “1-го стрілецького запоріжського імені УНР куреня” Запорозької бригади. У Вадовицях він два місяці навчався в школі, але, коли частини почали від’їжджати на працю, втік зі школи і поїхав зі своїм куренем до Кракова. 
1922 року повернувся до табору в м. Каліші, що в Західній Польщі. Потім його перевели до сусіднього табору в Щипйорно (тепер це частина м. Каліша), де 17 лютого 1922 р. він вступив до 4-го класу Школи українських пластунів. Навчався посередньо. В одному класі з ним училися Іван Білошкурський та Самійло Жикул – юні кулеметники Армії УНР. Єдиним відмінником у цьому класі був Митрофан Зарицький, лицар Залізного хреста. Всього в класі навчалось 11 учнів, зокрема Василь Хащенко, Олекса Петрів та Максим Петрівський – неповнолітні добровольці Армії УНР, а також Микола Мусіїв, Семен Карабинович та Борис Головацький. Був серед них і Михайло Литвиненко – чотирнадцятилітній розвідник Повстанського-партизанського штабу Юрка Тютюнника.
Учителі цієї школи “у тяжких умовах на чужині не (…) загубили голову”, не впали в розпуку, а взялися виховувати нове покоління борців. Важко їм було. Але вони виявились чудовими психологами, вмілими педагогами і таки знаходили стежку до огрубілих дитячих сердець, у які увійшли “брехня, лайка, непошана до старших і один до одного, порушення шкільного порядку, паління тютюну, спроби випити горілки, спроби крадіжок і др.”. До того ж “діти були виснажені (…) роздягнені й роззуті. Справних черевиків або чобіт майже ні в кого не було. Одежа була похожа на лахміття, яке якось ще трималось на плечах; рідко в кого можна було найти цілу пару білизни, а в більшости вона прийшла до такого стану, що через лахміття верхнього одягу й цю білизну можна було бачити голе тіло”. 
Ось у таких умовах здобував освіту запорожець Марко!
Але в грудні 1923 р. негостинна Польща залишилася за спиною! Разом із 6-м класом Школи українських пластунів 18 грудня 1923 р. Марко приїхав на навчання до Чехії, де ставлення до українців було незрівнянно краще. 15 березня він вступив до Української реальної гімназії. Щоправда, не закінчив її. Видно, не лежала в нього, сина писаря, душа до науки! А може, була якась інша причина.
В автобіографії, яку написав 25 липня 1924 р. в Празі, Марко Кітновський зазначив, що налагодив листування з родиною і батьки повідомили, що йому “як бувшому петлюрівцю” в Україну повертатись не можна. 
Повернутись в Україну можна було тільки на муки.

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ

Весь час Визвольної боротьби українського народу працювала при уряді У. Н. Р., виконуючи секретні доручення. Декілька разів переходила фронти боротьби, переносячи листи і гроші, нераз виконуючи і приватні доручення. В один з таких переходів згинула з рук завойовників України.
Дж.: Магалевський Ю. Тихі герої. // Літопис Червоної Калини (Львів). – 1931. – Ч. 1. – С. 17.

Яків Данилович Нестеренко народився 23 березня 1901 р. в с. Рудні, тепер Козелецького району Чернігівської області. 6 лютого 1919 р., маючи 17 років, добровільно вступив до лав Армії УНР. 1919 року поранений у бою біля ст. Жмеринка. Учасник Другого зимового походу. Він чотовий 6-го технічного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР (05.1922). Департамент політичної інформації МВС УНР документально засвідчив, що “громадянин У.Н.Р. Нестеренко Яків з боку політичного і морального є людиною певною”. Яків Нестеренко закінчив агрономічно-лісовий факультет Української господарської академії в Подєбрадах (22.04.1927). 1922 року у Подєбрадах він написав “Спогад” (1922) – про Другий зимовий похід, століття якого відзначаємо цього року в листопаді. Цей “Спогад” ліг в основу нарису Романа Коваля “Мрії і дійсність” із книги “Багряні жнива Української революції”. Ось його фрагмент: 
“Уже тиждень ішов відділ Української повстанської армії через Поділля, лишаючи на своєму шляху трупи. «Ми жорстокі, ми немилосердні, – повторював Яків, – у нас немає полону». Нерви притупилися остаточно. Ось зловили ватажка карного відділу. Матрос. Великий, молодий, вродливий. Цілує портрет нареченої. І спокійно стає під кулі. Знову смерть... Розстріляли трьох червоноармійців, які стерегли ліс. Селяни, що рубали дерева, із жахом дивилися на розправу.
– Хто ви?! – несміливо запитав молодший.
– Бандіти-петлюровці, – почув саркастичну відповідь.
Дядько, поспішно оглянувшись, повідомив, що в село до батьків приїхала з Радомишля чекістка.
І ось уже п’ятеро верхових з більшовицькими зірками їдуть із дядьком у село...
За півгодини її привели. «Молода, жидівочка, гарна. Тільки очі якісь нелюдські, дивляться вбік». Питає:
– Што вам, таваріщ камандір, нужна?
Підполковник розпитує в неї про «бандітів». Чекістка спокійно і самовпевнено відповідає:
– Іх тут уже нєту...
Їй кажуть, що вона помиляється, що «ми – ті самі бандіти».
Не вірить, сміється... Та ось усмішку змінює жахлива гримаса – нарешті втямила, що її не розігрують. «Кидається на коліна, обіцяє золото, пропонує своє тіло, аби тільки жити...» 
Її повісили при дорозі. Від землі підтягували поволі. Вже мертвій почепили на груди записку: «Така доля чекає вас усіх».
Перші бої з великими відділами червоних настрою не підняли. Як затравлені звірі, мусили ховатися в лісах... Ось зловили «великого як дуб кацапа». Останні метри він пройшов у самій білизні. Снігу було по коліна. Лютував мороз. Несподівано багнет вп’явся йому в груди. Яків був серед тих чотирьох, які добивали кацапа багнетами «як скотину». Два, три удари, чотири, п’ять... Червоний не витримав:
– Давольно с мєня, таваріщі... Хватіт...
За одинадцятим ударом він затих. 
«Ні, я вже не людина, – думав Яків. – Я стратив все людське...»
Живі намагалися здолати нелюдські муки. Холод, рвані сорочки, розідрані шинелі, ноги в ганчірках. А довкола безмежний сніг... А за пазухою лише шматок замерзлого хліба і десяток набоїв... Голод і на кожному кроці смерть...”
Яків Нестеренко – батько видатного хокеїста НХЛ Еріка Нестеренка, володаря Кубка Стенлі (1961). Ось такі повороти долі.
Батько став свідком тріумфу сина. Чотовий Армії УНР Яків Нестеренко помер 12 червня 1972 р. в Канаді. Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ

...Останній трагічний акт Листопадівського рейду наближався до кінця, як з Малих Миньків (Міньок. – Ред.) виплигнули широкі просторі селянські санки і понеслися навпростець по багнистому вигоні, ліворуч містка, який уже був поторощений ворожими стрільнами, – наздогін за Повстанчим штабом. На санках і побічних повозках стреміли в бойових позах дружина полковника Лисогора Йосипина і декілька вояків Немирівського полку. Тяжко ранений полковник [Степан] Лисогор лежав на дні санок, у соломі. 
10 листопада він одержав від Повстанського штабу завдання захопити стацію Чоповичі поблизу Коростеня. На чолі повстанчого куреня Лисогор стацію здобув, але ж був при тім тяжко ранений.
Йосипина винайняла на селі санки, поклала на санки чоловіка і простувала в арієргарді кольони з твердим рішенням, що ні вона, ні чоловік живцем у руки большевиків не дістануться. Була вона середня на зріст, струнка, з блідим круглим обличчям, темно русява, з великими ясними очима, що завше палали юнацьким завзяттям. (…)
Широкі селянські санки, які 17 листопада винеслися з Малих Миньків (Міньок. – Ред.) і простували ліворуч містка, спіймалися на очі червоній кінноті, що оперувала на селі та повздовж подертої кольони. Кіннота кинулася за санками в двох напрямках: наздогін і навперейми. Наближившись до санок, большевики вигукнули: 
– Таваріщи, астановітєсь! Савєтская власть всєх мілуєт.
Йосипина зорієнтувалася в незвичайних обставинах. Вона зрозуміла, що лишатися далі воякам на санках було страшною небезпекою: большевики перестріляли би всіх, немов померзлих куріпок на сніговій борозні. По-друге, навіть випадкові стріли могли покалічити коней і зупинити рух санок. Вона зупинила коней, зігнала зі санок приголомшених козаків, розсипала їх навкола санок і строго скомандувала стріляти з коліна сальвами по большевиках. Перша стрілила вона і ранила під верхівцем коня, який повалився на сніг і почав рвучко копатися ногами.
Пролунала сальва, ще раз сальва, ще сальва. Кіннотчики раптом зупинилися, і видко було, що розгубилися... Вибухла нова сальва, ще раз сальва, ще сальва. Кіннотчики несамовито заметушилися і нагнали коней з поворотом. Йосипина, користуючись ментом, посадила вояків на санки, які знову нагнала наздогін Повстанчого штабу.
Червона кіннота по дорозі очуняла, повернула і кинулася наздоганяти санки. Санки зупинилися. Сальва, ще раз сальва, ще сальва...
– Таваріщі, нє стрєляйтє! Сдавайтєсь! Савєтская власть всєх мілуєт! – розпучливо запрошували большевики, тримаючись на пристойній віддалі.
Однак знову нагналися за санками, коли вони рушили з місця. Починало сутеніти. Ворожа кіннота не тратила гумору і переслідувала санки до околиць с. Матейки (правильно: с. Мотійки Народицького р-ну Житомирської обл. – Ред.). Декілька разів зупинилися санки. Був забитий поручник Ковальський і тяжко ранено двох козаків.
– Я тримала в руці револьвер, – пізніше оповідала Йосипина Лисогорова, – з наведеним курком. Прийняла тверде рішення, що ні мене, ні чоловіка большевики в свої руки не дістануть. 
Ворожа кіннота, переконавшися в безцільности своєї погоні, погрозила санкам нагаями і вернула на Міньки.
Санки наздогнали Повстанчий штаб, з яким 20 листопада о годині 5-й ранку перейшли польський кордон.

Михайло СЕРЕДА, сотник Армії УНР.
Ширше читайте у книзі Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” (Київ, 2020).

Підполковник Армії УНР Семен Іванович Григоряк (Григоріак) народився 1891 року на Буковині. Закінчив Вижницьку гімназію. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону. Восени 1917 року Семен разом з іншими полоненими українцями прибув до Києва  і вступив у курінь Січових стрільців. У лютому 1918 року захищав Київ від російських окупантів. Григоряк був командиром сотні 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР (1918 – 1919), отаманом Буковинського куреня (1919), командиром 46-го куреня 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР (1920). Брав участь у поході на Київ, обороні Замостя, наступі на Вінницю. Був командиром 4-го куреня Київської дивізії УПА Другого зимового походу, вчителем німецької мови у Братиславі, головою гуртка філателістів. Писав вірші. Закінчив Празький університет. Володів німецькою, румунською, польською та чеською мовами. 
Під час Другого зимового походу врятував 2-гу бригаду, перейнявши командування від хворого полковника Романа Сушка. Микола Битинський згадував: “Підполковник Григоріяк, командир куріня в групі Тютюнника, як оповідали, героїчно в одному гайку під Міньками відбивався від насідаючої зо всіх боків большевицької кінноти Котовського, серед бойців якої кулеметним вогнем робив велике знищення. Розстрілявши всі набої й понищивши кулемети, він, зрештою, попав до полону і був разом з іншими замкнений в церкві в с. Малі Міньки. 17/XІ (правильно: 22.11.1921. – Ред.) Григоріяк чув промову козака С.[тепана] Щербака і підтвердив майже слово в слово те, що оповідав раніш сот. Пудло. До речі, Григоріяк виявився і спасителем самого сот. Пудла, бо допоміг і йому уникнути Базарської розправи. 
Пудло перший оповів про це, як ще до Григоріяка з’явився в таборі [для інтернованих], таке: «Большевики провадили полонених із церкви в Міньках вночі. У вузьких вулицях села між плотами йшли густою збитою масою, большевицький конвой в тому густому гурті теж затіснився й досить розтягнувся, так що поставили в деяких місцям інтервали. Я був змучений, голодний і йшов машинально, зрезигований; рядом йшов Григоріяк. Я його в обличчя не бачив, бо було темно, й відчував лише діткнення ліктя. Раптом я відчув, як він сильно штовхнув мене вбік, і я швидко впав в якісь відчинені ворота між плотами на якусь велику купу гною, припорошену снігом. Не встиг я отямитись, як відчув, що хтось мене тисне головою в сніг і шепче “ша”. Це був Григоріяк, який накрив мене своїм тілом. Ми мовчки й нерухомо пролежали, поки мимо нашого плота й воріт не перейшла шумна юрба полонених і конвоїрів, які галасували й лаялись матюками. Ми лежали, мерзли і не рипались. Нарешті все затихло. Тоді підвівся Григоріяк і шепнув: “Ходім далі, бо замерзнемо”. Перейшли ми подвір’я якогось господаря й опинились перед дверима хати. Григоріяк кивнув мені, й я постукав у двері. За якийсь час вийшов господар, злякано подивився на нас і хотів утікти до хати, але Григоріяк швидко схопив його за барки й зашипів: “Мовчи, бо буде зле...” Дядько більше налякався, просив нас відійти й божився, що він бідний та нічим не може допомогти. А просили лише якогось нужденного прикриття й кавалок хліба. Врешті-решт, він чи то з переляку, чи з милосердя таки допоміг нам бодай тим, шо кинув два старих мішки й дав кавалок черствого хліба. Ми зараз же вийшли з села Міньки, а за ним розлучились, щоб кожному пробиватись на власну руку, бо так безпечніше. Я цілу зиму блукав по хуторах Волині, живлючись ласкою добрих людей, а про Григоріяка нічого не знаю, й думаю, що він, певне, загинув». Так оповідав один з найперших поворотців сот. Пудло.
І справді, довгий час про Григоріяка нічого не було чути, хоч щасливих поворотців з невдалого походу протягом року прибувало все більше. Нарешті, десь по дев’яти місяцях від початку Листопадового рейду, з’явився в таборі Щипіорно й сам пполк. Григоріяк у селянській свитці, в широких шароварах і в постолах. Він з гумором оповідав про свої неймовірні численні пригоди, бо переміряв пішки майже всю Україну вздовж і поперек, за час мандрівок навіть посидів у тюрмі одного міста недалеко польського кордону, щасливим випадком знов утік з ув’язнення й нарешті через Корець дістався до Щипіорна. Пізніше я зустрічався з Григоріяком у Празі Чеській як студентом Карлового університету, а пізніше чув про нього, що він є вчителем німецької мови в одній середній школі в Братиславі. Григоріяк також писав вірші, і в таборовому журналі «На Руїнах», присвяченому головно Листопадовому Рейдові, вміщено вірш Григоріяка про смерть козака Савчука. Григоріяк повністю підтвердив оповідання сот. Пудла про втечу з полону і про виступ [Степана] Щербака”.
Підполковник Армії УНР Микола Тобілевич згадував: “З сот. Григоряком, який сам втік з церкви в Малих Міньках, куди він був поса[д]жений взятий у полон большовиками, по дорозі йому удалось зібрати в лісах ще 15 чоловік, з якими 26 листопаду він дійшов до польської границі…” 
Помер славний буковинець 1959 року в Чехословацькій Республіці в м. Руська Отава. Вічна Йому слава!

Владислав КАРПЕНКО 

Старшина Армії УНР Леонід Токайло залишив колоритний спогад. Про те, як славетний командир 1-го Кінного полку Чорних запорожців Петро Дяченко святкував присвоєння йому звання полковника. Читайте і насолоджуйтеся!
“Одного разу, коли я був вартовим старшиною по полку, мене покликали до командира полку – батька Дяченка, як звали його тоді всі його підлеглі. З’явившись, я одержав наказ вирядити одну фірманку на село та у селян виміняти цукор на горілку. Кухня мала приготовити смачний борщ на обід. 
– Сьогодні у нас велике свято: з наказу Головного отамана мене підвищено в полковники. Треба цей день відповідно відзначити… так, як колись це робили наші запорожці, – казав він мені.
Наказ негайно було виконано. Не пригадую сьогодні назви того села на Поділлі, де в той час був розташований наш полк. На подвір’ю в садибі місцевого священика була улаштована кухня, і незабаром тут відбулося й ціле наше свято. Козаки привезли три барилка горілки, кухня приготувала смачний обід. Одержавши свій «порціон», кожний улаштувався на подвір’ю або в городі, де і як хотів. Загальна картина дійсно нагадувала колишню нашу Січ-Мати. А там почалися і герці, хто на шаблі, а хто просто на кулаки. Хто міг – «вибивав гопака»…
І саме в цей час прийшло повідомлення, що большевики прорвали фронт і ціла [Запорозька] дивізія опинилася в небезпеці. Полк Чорних має відбити большевиків. Полковник Дяченко закликав мене до себе і дав наказ: «Грати сідловку! Полк виступає на позиції. Якщо залишилася горілка – напоїти коней, хоч по півкварти на коня... »
Коні стали несамовиті, підпите козацтво в доброму настрою. Полковник Дяченко на чолі: в чумарці, шапка набакир, довгим шликом омотано шию… Паде команда: 
– За мною! За Україну!
Галопом пролетіли через балку, а коли наблизилися до наміченої мети, розсипалися в кінні лави до атаки. Большевицька 45-та Таращанська дивізія, побачивши перед собою чорношличників, розгубилася і почала відворот, але це її не врятувало: Чорні вже врізалися у першу лінію, від їхніх шабель мало-хто залишився в живих, друга лінія розпочала панічний відступ. Таращанську дивізію вмить розпорошили, забрали багате майно і з піснями повернулися докінчувати свій обід.
Під час цієї атаки, недалеко від місця бою, на горбі перебував Головний отаман Симон Петлюра з представниками військових місій Франції і Румунії, що були свідками цього гураґанного налету Чорних запорожців та наслідків їхньої перемоги…”

Леонід ТОКАЙЛО
Дж.: Дороговказ. – 1967. – Ч. 14 – 15. – Січень – квітень.

P. S. Зрештою, нічого дивного – все в дусі Чорних запорожців. У цьому і є весь Батько Дяченко і його чорні. Вони не тільки продовжували традиції нашої славної Запорозької Січі, а й були своїм характером подібні до предків-запорожців. Хоробрі та завзяті, веселі гультяї, але до міри, та одночасно будь-коли готові виступити проти ворога завжди. 
Публікація Андрія Чорного.
На фото Петро Дяченко. 

У кожного свята є своя специфіка. Іноді сформована роками та традиціями, іноді – самою темою для святкування. У день 14 жовтня я завжди гортаю книжки, присвячені Визвольній боротьбі. Що шукаю? Не знаю. Може, щось, що пропустив, коли читав раніше…
Цього 14 жовтня у мене в руках “«Подєбрадський полк» Армії УНР” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича. Книга – скарб для кіновиробництва, як і багато інших книг Романа Коваля. Там такі історії, такі долі людей, що їх не на один десяток фільмів вистачить. Може, як буде в нас справжнє українське кіно, то й знімуть…
Але думаю про інше. Згадується вже такий далекий 2010 рік. Влада, “міцна як ніколи”, не сприяє появі українського культурного продукту. Ми з друзями затіяли “фронду”: робимо документальну екранізацію спогадів Всеволода Петріва, командира полку ім. Костя Гордієнка, майбутнього генерал-хорунжого Армії УНР. Загалом у проєкті взяло участь близько 380 людей. Усі працювали без оплати, як зараз кажуть, волонтерили. Потрібні були люди різного профілю, і в кожного треба було просити допомоги. Часто від одного чи кількох залежав успіх у зйомках сцени, без якої фільм не вийшов би. Багато з ким потім випадало порозмовляти по душах. Питав: чому погодились допомогти? І часто чув у відповідь: читав книги Романа Коваля, дізнався з них, що в нас така багата історія, хочу, щоб вона була на екранах.
Чи зняв би я тоді той фільм, якби люди не читали книг Романа Коваля? Не знаю…
Прийшов 2014 рік. Нова війна з Росією. Показуємо в різних місцях документальні стрічки про українську історію військовим, добровольцям. Після показу заходять розмови про і нинішню війну, і про ту, 100 років тому. Питаю: чого ви, хлопці, тут? І часто чую у відповідь: я читав книги Романа Коваля, дізнався, як наші діди-прадіди воювали, хочу бути гідним їх нащадком...
У ті жахливі дні кінця літа – початку осені 2014 року, коли кожна людина зі зброєю була на вагу золота, де б зупинилась лінія фронту, якби не ті, хто читав книги Романа Коваля? Не знаю…
Тоді я особисто не був знайомий з паном Романом, але, здавалося, чим би не зайнявся, він був незримо присутній, забезпечуючи успіх справи.
Згадую 1990-ті. Я тоді був ще юнаком. Іноді спілкувався з активістами українських патріотичних організацій. Не читав Романа Коваля і навіть не знав, хто він такий, але бачив: коли це ім’я звучало, на обличчях співбесідників читалася повага. Мабуть, вони теж читали.
Мені в руки ці книги вклав Тарас Силенко, чудова людина, яка, на жаль, нещодавно пішла від нас. Здається, це було десь у 2008-му. З того часу теж можу сказати: я читав книги Романа Коваля.
Мабуть, ми ніколи не дізнаємося, скільки тисяч людей, прочитавши ці книги, зробили щось для України. Але точно знаю: без них усім нам було б значно гірше в усіх сенсах.
Сьогодні ми насамперед вітаємо людей, які зі зброєю в руках бережуть нашу землю від жорстокого ворога. Але також хочеться привітати пана Романа Коваля, одного із захисників України, внесок якого неможливо не те що обрахувати, а навіть уявити.

Іван КАНІВЕЦЬ, режисер

1. Пам’ять – королева фальсифікацій.
2. Нас не лише вчили любити своє рабство, а й ненавидіти тих, хто бажав нам свободи.
3. Неможливе потребує трошки більше зусиль.
4. У пеклі боротьби раби стають богами.
5. Чудо – критерій істини.
6. Майбутнє вже буяє в уяві і мареннях Великих.
7. Пророк – це історик майбутнього.
8. Істина – іскра Божа в сутінках душі творця.
9. Життя втрачає сенс, коли втрачаєш смак до життя.
10. Коли Бог на нашому боці, горе тим, хто на іншому боці.
11. Були би доктринери, а доктрини знайдуться.
12. Страх перед невдачею паралізує волю до перемоги.
13. Убогі духом суспільною думкою багатіють.
14. Кожен учитель є заручником своїх учнів.
15. Перш ніж бути самим собою, стань тим, ким не соромно бути.
16. Якщо тобі важко на душі, вийми камінь з-за пазухи.
17. Поранив ворога словом, добий його мовчанням.
18. Не проси, щоб з тобою рахувались, а змушуй.
19. Якщо тобі усміхнулась доля, не поспішай радіти – може, вона усміхається тому, хто стоїть за твоєю спиною.
20. Не посилай прокляття зустрічному вітру, вони всі повернуться до тебе.
21. Озираючись довкола себе в пошуках небезпеки, зазирай іноді і в самого себе.
22. Умій відчувати небезпеку, не відчуваючи страху.
23. Не підводь остаточні підсумки на роздоріжжі.
24. Не шукай соратників серед безхарактерних.
25. Якщо ти хочеш бути оригіналом – стань порядною людиною.

Андрій КУРИЛО

Микола Білорус – онук члена Центральної Ради Саватія Березняка. Написав про нього книжку у двох частинах (2009). Подарував її Історичному клубові “Холодний Яр”. Чоловік він був спокійний, стриманий, мовчазний. Враження про нього в мене залишилося гарне – як про людину дієву, світлу.
Від молодих літ він перекладав українською твори переважно російських авторів (С. Єсенін, Л. Андреєв, М. Булгаков, А. Виноградов, В. Тендряков, А. Бітов, Ф. Іскандер). До слова, письменник Володимир Тендряков – учень мого дідуся Сільвестра Степановича Барика (під час його перебування на засланні в Архангельській губернії в 1930-х роках).
З перекладацького доробку опубліковано роман М. Булгакова “Майстер і Маргарита” (“Фоліо”, 2005) та оповідання В. Тендрякова “Хліб для собаки” (журнал “Всесвіт”, № 1–2, 2008). 2010 р. Микола Білорус закінчив переклад українською роману Ф. Достоєвського “Бісота” (в оригіналі “Бесы”). А ще переклав повість Михайла Булгакова “Собаче серце”, повість Володимира Тендрякова “Смерть голови колгоспу”, його оповідання “Хліб для собаки” і роман Володимира Набокова “Лоліта”.
Упорядкував збірник до 70-річчя свого товариша – перекладача, в’язня російських таборів Ростислава Доценка, написав про нього спогади “П’ятдесяті” (“Він просто йде”). Упорядкував книжку вибраних критичних та літературознавчих статей Р. Доценка  “Критика, літературознавство: вибране” (2013). 
З 2000 р. Микола Білорус досліджував біографії діячів Української революції 1917 – 1921 рр., має публікації про свого діда С. Березняка, Л. Бочковського, П. Бензю, П. Блоху, К. Коржа, І. Часника, Г. Пищаленка.
Вічна пам’ять!

Роман КОВАЛЬ

Хорунжий УПА, командир сотні УПА ім. Богдана Хмельницького в курені “Перемога”, референт СБ Косівського надрайонного проводу ОУН, провідник Косівського районного проводу, лицар Бронзового хреста бойової заслуги УПА.
Народився 1 листопада 1919 року.
З тих, хто сидів навесні 1952-го у в’язниці в Станіславі (тепер Івано-Франківськ) і вижив, оповідали, як одного дня коридорами, досягаючи до найдальших камер, розлігся громовий голос Дмитра: “Чуйте всі, Хмару ведуть на розстріл!” Та це, очевидно, був лише один із прийомів слідчих-чекістів – імітування підготовки до страти, іноді навіть самого розстрілу. Його перевезли до Києва, де ще довго тривали допити, і аж у наступному році було виконано смертний вирок військового трибуналу.
Прожив неповні тридцять чотири роки. Дванадцять – у боротьбі.
Вічна слава!

Василь ПОРТЯК-БІЛІНЧУК

21 липня покинув нас Віталій Павлович Пилипенко. Мій батько. Художник, автор багатьох робіт на козацьку і національну українську тематику. Можна сказати, засновник сучасного козацького національного українського напрямку в мистецтві. Головний художник свята 500-річчя Запорозького козацтва. Автор герба Запорізької області.
Остання робота була великий Герб України. На жаль, за конкурсом робота не пройшла. Вічна пам’ять!

Андрій ВОРОПАЙ

На дитячому майданчику у дворі цілий день грає музика – пісні з матюками. Діти матюкаються вголос. Такого за України не було. “Понаєхи” люблять ганяти на машинах у дворах житлових будинків на великій швидкості. Коли бачать дітей на самокатах, починають гнати ще швидше – щоб налякати. То в них жарти такі. Один “понаєх” із собакою найняв “пацанов”, щоб кошенят під балконами шукали. “Пацани” шукають, а як знайдуть, приходить “понаєх” із собакою і вона розриває кошенят – на радість “пацанам”. Їм за це гроші платять.

Із Севастополя

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 395 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн. 
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн. 
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 80 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн. 
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). –  – 395 грн.
Це збірка спогадів про ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси, автора першої у ХХ ст. Конституції України, адвоката Миколу Міхновського, деякі його праці та відгуки про його діяльність у пресі на початку 1900-х років. Праці Миколи Міхновського, зокрема “Самостійна Україна”, стали програмою дій для покоління, яке в 1917 р. підняло жовто-блакитне знамено УНР. Твори і діяльність Миколи Міхновського запалили національне багаття в душах мільйонів українців, виплекали героїчне покоління 1917 – 1920-х років.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 300 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 385 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії. 

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 300 грн. 

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 200 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. 

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 295 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. 

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 140 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 150 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 375 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Редактор
Роман КОВАЛЬ
Верстка
Анна ВОЛОВНІК
Коректор 
Надійка ОВЧАРУК
Інформаційне забезпечення 
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО 
Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування 
та поштових переказів: 
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.