 У кожного свята є своя специфіка. Іноді сформована роками та традиціями, іноді – самою темою для святкування. У день 14 жовтня я завжди гортаю книжки, присвячені Визвольній боротьбі. Що шукаю? Не знаю. Може, щось, що пропустив, коли читав раніше…
Цього 14 жовтня у мене в руках “«Подєбрадський полк» Армії УНР” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича. Книга – скарб для кіновиробництва, як і багато інших книг Романа Коваля. Там такі історії, такі долі людей, що їх не на один десяток фільмів вистачить. Може, як буде в нас справжнє українське кіно, то й знімуть…
Але думаю про інше. Згадується вже такий далекий 2010 рік. Влада, “міцна як ніколи”, не сприяє появі українського культурного продукту. Ми з друзями затіяли “фронду”: робимо документальну екранізацію спогадів Всеволода Петріва, командира полку ім. Костя Гордієнка, майбутнього генерал-хорунжого Армії УНР. Загалом у проєкті взяло участь близько 380 людей. Усі працювали без оплати, як зараз кажуть, волонтерили. Потрібні були люди різного профілю, і в кожного треба було просити допомоги. Часто від одного чи кількох залежав успіх у зйомках сцени, без якої фільм не вийшов би. Багато з ким потім випадало порозмовляти по душах. Питав: чому погодились допомогти? І часто чув у відповідь: читав книги Романа Коваля, дізнався з них, що в нас така багата історія, хочу, щоб вона була на екранах.
Чи зняв би я тоді той фільм, якби люди не читали книг Романа Коваля? Не знаю…
Прийшов 2014 рік. Нова війна з Росією. Показуємо в різних місцях документальні стрічки про українську історію військовим, добровольцям. Після показу заходять розмови про і нинішню війну, і про ту, 100 років тому. Питаю: чого ви, хлопці, тут? І часто чую у відповідь: я читав книги Романа Коваля, дізнався, як наші діди-прадіди воювали, хочу бути гідним їх нащадком...
У ті жахливі дні кінця літа – початку осені 2014 року, коли кожна людина зі зброєю була на вагу золота, де б зупинилась лінія фронту, якби не ті, хто читав книги Романа Коваля? Не знаю…
Тоді я особисто не був знайомий з паном Романом, але, здавалося, чим би не зайнявся, він був незримо присутній, забезпечуючи успіх справи.
Згадую 1990-ті. Я тоді був ще юнаком. Іноді спілкувався з активістами українських патріотичних організацій. Не читав Романа Коваля і навіть не знав, хто він такий, але бачив: коли це ім’я звучало, на обличчях співбесідників читалася повага. Мабуть, вони теж читали.
Мені в руки ці книги вклав Тарас Силенко, чудова людина, яка, на жаль, нещодавно пішла від нас. Здається, це було десь у 2008-му. З того часу теж можу сказати: я читав книги Романа Коваля.
Мабуть, ми ніколи не дізнаємося, скільки тисяч людей, прочитавши ці книги, зробили щось для України. Але точно знаю: без них усім нам було б значно гірше в усіх сенсах.
Сьогодні ми насамперед вітаємо людей, які зі зброєю в руках бережуть нашу землю від жорстокого ворога. Але також хочеться привітати пана Романа Коваля, одного із захисників України, внесок якого неможливо не те що обрахувати, а навіть уявити. Іван КАНІВЕЦЬ, режисер 
|
