До 100-ліття Другого зимового походу
...Останній трагічний акт Листопадівського рейду наближався до кінця, як з Малих Миньків (Міньок. – Ред.) виплигнули широкі просторі селянські санки і понеслися навпростець по багнистому вигоні, ліворуч містка, який уже був поторощений ворожими стрільнами, – наздогін за Повстанчим штабом. На санках і побічних повозках стреміли в бойових позах дружина полковника Лисогора Йосипина і декілька вояків Немирівського полку. Тяжко ранений полковник [Степан] Лисогор лежав на дні санок, у соломі.
10 листопада він одержав від Повстанського штабу завдання захопити стацію Чоповичі поблизу Коростеня. На чолі повстанчого куреня Лисогор стацію здобув, але ж був при тім тяжко ранений.
Йосипина винайняла на селі санки, поклала на санки чоловіка і простувала в арієргарді кольони з твердим рішенням, що ні вона, ні чоловік живцем у руки большевиків не дістануться. Була вона середня на зріст, струнка, з блідим круглим обличчям, темно русява, з великими ясними очима, що завше палали юнацьким завзяттям. (…)
Широкі селянські санки, які 17 листопада винеслися з Малих Миньків (Міньок. – Ред.) і простували ліворуч містка, спіймалися на очі червоній кінноті, що оперувала на селі та повздовж подертої кольони. Кіннота кинулася за санками в двох напрямках: наздогін і навперейми. Наближившись до санок, большевики вигукнули:
– Таваріщи, астановітєсь! Савєтская власть всєх мілуєт.
Йосипина зорієнтувалася в незвичайних обставинах. Вона зрозуміла, що лишатися далі воякам на санках було страшною небезпекою: большевики перестріляли би всіх, немов померзлих куріпок на сніговій борозні. По-друге, навіть випадкові стріли могли покалічити коней і зупинити рух санок. Вона зупинила коней, зігнала зі санок приголомшених козаків, розсипала їх навкола санок і строго скомандувала стріляти з коліна сальвами по большевиках. Перша стрілила вона і ранила під верхівцем коня, який повалився на сніг і почав рвучко копатися ногами.
Пролунала сальва, ще раз сальва, ще сальва. Кіннотчики раптом зупинилися, і видко було, що розгубилися... Вибухла нова сальва, ще раз сальва, ще сальва. Кіннотчики несамовито заметушилися і нагнали коней з поворотом. Йосипина, користуючись ментом, посадила вояків на санки, які знову нагнала наздогін Повстанчого штабу.
Червона кіннота по дорозі очуняла, повернула і кинулася наздоганяти санки. Санки зупинилися. Сальва, ще раз сальва, ще сальва...
– Таваріщі, нє стрєляйтє! Сдавайтєсь! Савєтская власть всєх мілуєт! – розпучливо запрошували большевики, тримаючись на пристойній віддалі.
Однак знову нагналися за санками, коли вони рушили з місця. Починало сутеніти. Ворожа кіннота не тратила гумору і переслідувала санки до околиць с. Матейки (правильно: с. Мотійки Народицького р-ну Житомирської обл. – Ред.). Декілька разів зупинилися санки. Був забитий поручник Ковальський і тяжко ранено двох козаків.
– Я тримала в руці револьвер, – пізніше оповідала Йосипина Лисогорова, – з наведеним курком. Прийняла тверде рішення, що ні мене, ні чоловіка большевики в свої руки не дістануть.
Ворожа кіннота, переконавшися в безцільности своєї погоні, погрозила санкам нагаями і вернула на Міньки.
Санки наздогнали Повстанчий штаб, з яким 20 листопада о годині 5-й ранку перейшли польський кордон.
Михайло СЕРЕДА, сотник Армії УНР.
Ширше читайте у книзі Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” (Київ, 2020).
|
