До 100-ліття Другого зимового походу
Старшина Армії УНР Леонід Токайло залишив колоритний спогад. Про те, як славетний командир 1-го Кінного полку Чорних запорожців Петро Дяченко святкував присвоєння йому звання полковника. Читайте і насолоджуйтеся!
“Одного разу, коли я був вартовим старшиною по полку, мене покликали до командира полку – батька Дяченка, як звали його тоді всі його підлеглі. З’явившись, я одержав наказ вирядити одну фірманку на село та у селян виміняти цукор на горілку. Кухня мала приготовити смачний борщ на обід.
– Сьогодні у нас велике свято: з наказу Головного отамана мене підвищено в полковники. Треба цей день відповідно відзначити… так, як колись це робили наші запорожці, – казав він мені.
Наказ негайно було виконано. Не пригадую сьогодні назви того села на Поділлі, де в той час був розташований наш полк. На подвір’ю в садибі місцевого священика була улаштована кухня, і незабаром тут відбулося й ціле наше свято. Козаки привезли три барилка горілки, кухня приготувала смачний обід. Одержавши свій «порціон», кожний улаштувався на подвір’ю або в городі, де і як хотів. Загальна картина дійсно нагадувала колишню нашу Січ-Мати. А там почалися і герці, хто на шаблі, а хто просто на кулаки. Хто міг – «вибивав гопака»…
І саме в цей час прийшло повідомлення, що большевики прорвали фронт і ціла [Запорозька] дивізія опинилася в небезпеці. Полк Чорних має відбити большевиків. Полковник Дяченко закликав мене до себе і дав наказ: «Грати сідловку! Полк виступає на позиції. Якщо залишилася горілка – напоїти коней, хоч по півкварти на коня... »
Коні стали несамовиті, підпите козацтво в доброму настрою. Полковник Дяченко на чолі: в чумарці, шапка набакир, довгим шликом омотано шию… Паде команда:
– За мною! За Україну!
Галопом пролетіли через балку, а коли наблизилися до наміченої мети, розсипалися в кінні лави до атаки. Большевицька 45-та Таращанська дивізія, побачивши перед собою чорношличників, розгубилася і почала відворот, але це її не врятувало: Чорні вже врізалися у першу лінію, від їхніх шабель мало-хто залишився в живих, друга лінія розпочала панічний відступ. Таращанську дивізію вмить розпорошили, забрали багате майно і з піснями повернулися докінчувати свій обід.
Під час цієї атаки, недалеко від місця бою, на горбі перебував Головний отаман Симон Петлюра з представниками військових місій Франції і Румунії, що були свідками цього гураґанного налету Чорних запорожців та наслідків їхньої перемоги…”
Леонід ТОКАЙЛО
Дж.: Дороговказ. – 1967. – Ч. 14 – 15. – Січень – квітень.
P. S. Зрештою, нічого дивного – все в дусі Чорних запорожців. У цьому і є весь Батько Дяченко і його чорні. Вони не тільки продовжували традиції нашої славної Запорозької Січі, а й були своїм характером подібні до предків-запорожців. Хоробрі та завзяті, веселі гультяї, але до міри, та одночасно будь-коли готові виступити проти ворога завжди.
Публікація Андрія Чорного.
На фото Петро Дяченко. |
