До 100-ліття Другого зимового походу
Підполковник Армії УНР Семен Іванович Григоряк (Григоріак) народився 1891 року на Буковині. Закінчив Вижницьку гімназію. Під час Першої світової війни потрапив до російського полону. Восени 1917 року Семен разом з іншими полоненими українцями прибув до Києва і вступив у курінь Січових стрільців. У лютому 1918 року захищав Київ від російських окупантів. Григоряк був командиром сотні 1-го полку Січових стрільців Дієвої армії УНР (1918 – 1919), отаманом Буковинського куреня (1919), командиром 46-го куреня 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР (1920). Брав участь у поході на Київ, обороні Замостя, наступі на Вінницю. Був командиром 4-го куреня Київської дивізії УПА Другого зимового походу, вчителем німецької мови у Братиславі, головою гуртка філателістів. Писав вірші. Закінчив Празький університет. Володів німецькою, румунською, польською та чеською мовами.
Під час Другого зимового походу врятував 2-гу бригаду, перейнявши командування від хворого полковника Романа Сушка. Микола Битинський згадував: “Підполковник Григоріяк, командир куріня в групі Тютюнника, як оповідали, героїчно в одному гайку під Міньками відбивався від насідаючої зо всіх боків большевицької кінноти Котовського, серед бойців якої кулеметним вогнем робив велике знищення. Розстрілявши всі набої й понищивши кулемети, він, зрештою, попав до полону і був разом з іншими замкнений в церкві в с. Малі Міньки. 17/XІ (правильно: 22.11.1921. – Ред.) Григоріяк чув промову козака С.[тепана] Щербака і підтвердив майже слово в слово те, що оповідав раніш сот. Пудло. До речі, Григоріяк виявився і спасителем самого сот. Пудла, бо допоміг і йому уникнути Базарської розправи.
Пудло перший оповів про це, як ще до Григоріяка з’явився в таборі [для інтернованих], таке: «Большевики провадили полонених із церкви в Міньках вночі. У вузьких вулицях села між плотами йшли густою збитою масою, большевицький конвой в тому густому гурті теж затіснився й досить розтягнувся, так що поставили в деяких місцям інтервали. Я був змучений, голодний і йшов машинально, зрезигований; рядом йшов Григоріяк. Я його в обличчя не бачив, бо було темно, й відчував лише діткнення ліктя. Раптом я відчув, як він сильно штовхнув мене вбік, і я швидко впав в якісь відчинені ворота між плотами на якусь велику купу гною, припорошену снігом. Не встиг я отямитись, як відчув, що хтось мене тисне головою в сніг і шепче “ша”. Це був Григоріяк, який накрив мене своїм тілом. Ми мовчки й нерухомо пролежали, поки мимо нашого плота й воріт не перейшла шумна юрба полонених і конвоїрів, які галасували й лаялись матюками. Ми лежали, мерзли і не рипались. Нарешті все затихло. Тоді підвівся Григоріяк і шепнув: “Ходім далі, бо замерзнемо”. Перейшли ми подвір’я якогось господаря й опинились перед дверима хати. Григоріяк кивнув мені, й я постукав у двері. За якийсь час вийшов господар, злякано подивився на нас і хотів утікти до хати, але Григоріяк швидко схопив його за барки й зашипів: “Мовчи, бо буде зле...” Дядько більше налякався, просив нас відійти й божився, що він бідний та нічим не може допомогти. А просили лише якогось нужденного прикриття й кавалок хліба. Врешті-решт, він чи то з переляку, чи з милосердя таки допоміг нам бодай тим, шо кинув два старих мішки й дав кавалок черствого хліба. Ми зараз же вийшли з села Міньки, а за ним розлучились, щоб кожному пробиватись на власну руку, бо так безпечніше. Я цілу зиму блукав по хуторах Волині, живлючись ласкою добрих людей, а про Григоріяка нічого не знаю, й думаю, що він, певне, загинув». Так оповідав один з найперших поворотців сот. Пудло.
І справді, довгий час про Григоріяка нічого не було чути, хоч щасливих поворотців з невдалого походу протягом року прибувало все більше. Нарешті, десь по дев’яти місяцях від початку Листопадового рейду, з’явився в таборі Щипіорно й сам пполк. Григоріяк у селянській свитці, в широких шароварах і в постолах. Він з гумором оповідав про свої неймовірні численні пригоди, бо переміряв пішки майже всю Україну вздовж і поперек, за час мандрівок навіть посидів у тюрмі одного міста недалеко польського кордону, щасливим випадком знов утік з ув’язнення й нарешті через Корець дістався до Щипіорна. Пізніше я зустрічався з Григоріяком у Празі Чеській як студентом Карлового університету, а пізніше чув про нього, що він є вчителем німецької мови в одній середній школі в Братиславі. Григоріяк також писав вірші, і в таборовому журналі «На Руїнах», присвяченому головно Листопадовому Рейдові, вміщено вірш Григоріяка про смерть козака Савчука. Григоріяк повністю підтвердив оповідання сот. Пудла про втечу з полону і про виступ [Степана] Щербака”.
Підполковник Армії УНР Микола Тобілевич згадував: “З сот. Григоряком, який сам втік з церкви в Малих Міньках, куди він був поса[д]жений взятий у полон большовиками, по дорозі йому удалось зібрати в лісах ще 15 чоловік, з якими 26 листопаду він дійшов до польської границі…”
Помер славний буковинець 1959 року в Чехословацькій Республіці в м. Руська Отава. Вічна Йому слава!
Владислав КАРПЕНКО |
