У День Збройних сил України указом Президента України 12-й Окремій бригаді армійської авіації надано ім’я генерала-хорунжого Віктора Павленка.
Я щиро радію, бо ще 2004 року у книжці “Нариси з історії Кубані” написав про нього нарис. Починався він так: “Попри величезний внесок у розбудову збройних сил Центральної Ради, Української Держави гетьмана Павла Скоропадського, а згодом і Директорії, ця людина сьогодні фактично забута”. І ось славного нашого кубанця Віктора Павленка вшановано. Його іменем названо бойову українську частину!
Ось уривок з нарису ”Віктор Павленко, генерал-хорунжий Армії УНР” з книги “Нариси з історії Кубані”: “Його кар’єра була успішною: на початку 1917 р. кубанця було підвищено до підполковника і призначено начальником авіації та протиповітряної оборони Ставки імператора Миколи II в м. Могилеві. Тобто Віктор Павленко став безпосереднім охоронцем російського царя, царя, який здійснював політику поневолення українського народу.
Та приспаний, здавалось, козацький дух вибухнув із першими пострілами Лютневої революції: Віктор Павленко залишає престижну і високооплачувану посаду та їде до Києва, де зголошується в розпорядження Центральної Ради, бере участь у підготовці Першого всеукраїнського з’їзду військових. На цьому з’їзді було сформовано Український генеральний військовий комітет. До його складу обрали й Віктора Павленка. Як член Генерального військового комітету, він автоматично став членом Центральної Ради. (…)
Невдовзі Віктор Павленко взявся формувати дві сердюцькі дивізії. Домігся він і введення одностроїв та українських відзнак... Рішуче творення української збройної сили занепокоїло керівництво Центральної Ради... В урядових газетах почалися нападки на «українського мілітариста» Віктора Павленка. Зокрема, Володимир Винниченко звинувачував, як він казав, «царського офіцера» Павленка, що той, мовляв, формує дивізії на зразок імператорської гвардії – з метою захищати заможні верстви населення… Тим часом більшовики готували виступ проти Центральної Ради... Повстання намітили на 13 грудня 1917 року. Але українці випередили заколотників... Велику роль у ліквідації більшовицького путчу відіграли командувач Київською військовою округою Віктор Павленко та командир Першого українського корпусу Павло Скоропадський, який не пропустив до Києва більшовицькі частини. Війська Київської округи почали роззброєння більшовицьких частин ще напередодні повстання – з вечора 12 грудня… Роззброєні московсько-більшовицькі частини Віктор Павленко наказав завантажити в товарні вагони і відправити до кордону з Росією. Завдання було виконане... Влада в Києві перейшла в українські руки.
Рішучість, із якою Віктор Павленко, розправився з ворогами нашої держави, обурила керівників Центральної Ради. І вже на другий день, тобто 13 грудня, його, людину, яка рішучо і з найменшими жертвами ліквідувала антидержавну змову, було відправлено у відставку з посади командувача Київської військової округи... А заарештованих більшовицьких провідників на вимогу Винниченка випустили на волю... І звільнили беззастережно, без найменшого обмеження їхньої діяльності, скерованої проти Української держави. Вийшовши на волю, більшовицькі ватажки відразу почали готуватись до нового повстання проти «буржуазної», як вона казали, Центральної Ради...”
Непроста наша історія, але скільки прикладів жертовного служіння Україні!
І серед дієвих вірних синів України ми не забули ім’я авіатора Віктора Павленка! Вічна Йому слава! А вояків 12-ї Окремої бригади армійської авіації щиро вітаємо з найменуванням їхньої частини іменем славного українця!

Роман КОВАЛЬ, Історичний клуб “Холодний Яр”

Утретє за два дні намагаюся викласти свої враження від концерту народного артиста України Тараса Компаніченка, а слів бракує, щоб висловити всю його повноту.
Тарас Компаніченко, лідер гурту “Хорея Козацька”, член Історичного клубу “Холодний Яр”, завітав до Обухова у святковий переддень Нового року та Різдва, 24 грудня 2020 року.
Хто хоч трохи знайомий з його творчістю, розуміє глибину, розкіш і велич його голосу та гри на бандурі. Більшість уперше поринули у співи українського Середньовіччя, епохи бароко, доби Ренесансу та Української революції ХХ століття.
Пісні супроводжувала розповідь про авторів, звідки взялись пісні, коли написані. Не перестаю дивуватися, яка це глиба, бездонна криниця знань історії, культури, мистецтва! І Тарас не тільки знає, а й ділиться зі спраглими, поширюючи це в піснях.
Години радісного катарсису пролетіли як мить. І почули ми лише малесеньку дещицю надбаної ним спадщини, яка, на жаль, забута, замулена комуністичним болотом, притрушена пилом століть. А Тарас знаходить її, вичищає від пилу до блиску і несе людям, які майже забули, що вони українці, що мають таку безцінну, бездонну скарбницю музики, пісень!
Залишились непочутими ліричні пісні, одна з моїх улюблених на слова Василя Стуса “Розпросторся, душе моя!”, “Забудь мене” Василя Пачовського, пісні Української революції, стрілецькі романси, пісні сучасної війни, твори, написані самим Тарасом... Забракло часу...
Приємно, що зал був заповнений глядачами. Жива, справжня, глибока, потужна альтернатива дешевому шансону і попсі існує, вона поруч, лише простягніть руки і доторкніться!
Захід відбувся завдяки організації “Материнське серце”, зокрема Олені Артюшенко, невтомному борцю за українську Україну, та Світлані Денисюк, яка згуртувала навколо себе активних людей, що прагнуть знати рідну культурно-мистецьку, історичну спадщину.
Втішно, що в залі були діти, яким будувати Україну на творчості Тараса Компаніченка!

Любов КРИВОРОТ
м. Обухів

22 січня 2015 р. завершилась героїчна оборона Донецького аеропорту…
Вони тримали не аеропорт. І не злітну смугу. Вони тримали нашу віру! І полягли за те, щоб ніхто і ніколи не поставив український народ на коліна. Вони полягли за наше право бути вільними. У вільній і самодостатній державі, ім’я якій Україна. Слава тим, хто не зламався, не здався, не пішов на співпрацю з ворогом! Слава вам, нескорені Герої!
Будьмо гідними їхніх імен та їхніх подвигів! Борімось! За нашу вільну соборну самостійну державу! І не довіряймо брехливим обіцянкам ворогів та вмовлянням новоявлених боягузів-“миротворців”. Честь і землю відстоюють нескорені. Перемогу здобувають у борні! Слава Україні!

Василь КОВТУН

Доброволець славної 80-ки. Медик. Понад місяць безвилазно провів у ДАПі. До останніх його юнацьких днів – довкола лише чорні бетонні стіни. І плечі побратимів. Тут усі заодно. Люта зима. Холод собачий. Ноги дубнуть. Пальці не слухаються. Кіптява. Крики. Бої безперестанку. Морок смерті навкруг – і в них, і в нас. А він фанатично, самовіддано на своєму медичному пості. Робот? – Кіборг! Робить неможливе. Витягає хлопців з того світу. Одного за одним. Веселий. Завжди на позитиві. Відчайдух. Броник, каска – не для нього. Ротація? Яка ротація! Шаблі не брали, кулі минали...
Ігор загинув під завалами ДАПу в останній день оборони нового терміналу. Ех, який славний був козак! Пом’янімо!

Олена ГОДЗЬ

На Покрову в с. Ташані Переяславського району Київської області урочисто вшановано уродженця села – генерала-хорунжого Армії УНР Петра Самутіна. Квіти до пам’ятного хреста лягли і від Історичного клубу “Холодний Яр”, колишнього політв’язня Василя Овсієнка (його КҐБ заарештувало в цьому селі) та героїв сучасної українсько-російської війни. Велика подяка краєзнавцю Юрієві Коржову, Анжеліні Батечко, їхнім рідним та однодумцям, які гідно вшанували вояка і літописця Української Народної Республіки!
Козакам слава!

 У селищі Семенівці Полтавської області відкрито пам’ятну дошку Володимирові Шульзі, який поліг у боротьбі з російськими окупантами на Сході України.
На меморіальній дошці викарбувано його портрет та напис: “Ця вулиця названа на честь молодшого сержанта, водія-механіка Новоград-Волинської 30-ї Окремої механізованої бригади Шульги Володимира Олександровича (15.08.1991 – 12.02.2015), котрий героїчно загинув у бою з російсько-терористичними військами поблизу села Логвинове Артемівського району Донецької області в лютому 2015 року, відстоюючи свободу, незалежність та територіальну цілісність України. За особисту мужність і героїзм нагороджений орденом «За мужність» (посмертно). Вічна слава Героям!”
Меморіальну дошку Володимирові Шульзі виготовили автори багаторічного доброчинного проєкту “Увічнення пам’яті великих українців меморіальними дошками й пам’ятними знаками на Полтавщині, в Україні і світі” – художник-гравер Вадим Голобородов та заслужений працівник культури України, голова Полтавського обласного відділення Міжнародної організації “Жіноча громада” Валентина Шемчук.
Нагадуємо, що 2016 року меморіальну дошку Володимирові Шульзі встановлено на фасаді Навчально-виховного комплексу № 1 імені М. Хорунжого, де навчався герой, а у 2018 р. в Семенівці закладено Сад Пам’яті.
Віднині усмішка Володі Шульги на меморіальній дошці осяває семенівську вулицю, яка названа іменем героя.

Валентина ШЕМЧУК

Часопис ОУН “Шлях Перемоги” знову можна передплатити у відділеннях “Укрпошти”. Кияни можуть також передплатити й одержувати часопис у редакції (Київ, вул. Ярославів Вал, 9). Для закордонних передплатників умови передплати залишаються без змін. Також можна оформити передплату електронного варіанта газети.
Газета виходить двічі на місяць. Передплатний індекс 30504.
Просимо підтримати газету передплатою для себе, своїх близьких і рідних, ветеранів Визвольних змагань, бібліотек та пожертвами.
Хто бажає отримати додаткові консультації, може зателефонувати за номерами (050)-443-53-69, (044)-279-81-33 або написати листа на адреси hrytszhybak@gmail.com і vorog1970@gmail.com
До зустрічі на сторінках “Шляху Перемоги” у 2021 році!

Українців об’єднує пам’ять про історичні події минулих літ. Але цю пам’ять хочуть стерти... 6 червня 1972 р. суд Києва засудив на 5 років студента Володимира Рокецького – за “проведення антирадянської агітації і пропаганди”. Ось довідка і розповідь про людину, яка стала на боротьбу проти червоної Москви.
Рокецький Володимир Юліанович (3.11.1947, с. Носів, нині Підгаєцького р-ну Тернопільської обл. – 14.01.1999, м. Бережани Тернопільської обл.). Поет, автор самвидаву, підприємець, меценат, почесний громадянин м. Бережан (2006).
Рокецькі ведуть родовід від Богдана Рокецького – полковника Бережанського часів Богдана Хмельницького. Батько, Юліан Рокецький, узяв шлюб з Ганною Клюбою. Її племінник, 20-річний Володимир Клюба, пішов в УПА, 1946 р. разом із трьома односельцями прийняв бій з енкаведистами. Коли скінчилися набої, хлопці підірвалися в криївці. Ганна та Юліан дали його ім’я своєму синові.
Змалечку Володимир вирізнявся серед однолітків милосердям, готовністю допомогти стражденному. Вчився добре, любив літературу й історію. Після закінчення Завалівської середньої школи його запросили викладати літературу у восьмирічці с. Поплавів.
1964 р. призваний до війська, 3,5 р. прослужив на флоті в Сєвєроморську. Після демобілізації, у грудні 1969 р. став слухачем підготовчого відділення юридичного факультету Львівського державного університету ім. Івана Франка. Тут подружив з філологами Василем Ісайчиком та Богданом Рокетським – краянином і далеким родичем, з Данилом Кулиняком, який побував під арештом ще 16-річним за створення організації “Вісники свободи України”.
Ставши студентом ЛДУ, Володимир перевівся на юридичний факультет Київського університету. Часто приїздив до Львова. Стеження з боку КГБ відчував уже на І курсі. У Києві відвідував музей Івана Гончара, мав широкі знайомства з київськими шістдесятниками, поширював літературу самвидаву, вірші колег.
На річницю перепоховання Тараса Шевченка, 22 травня 1971 р., Рокецький біля його пам’ятника в Києві прочитав вірш Данила Кулиняка “Ліс рубають”, за що був виключений з університету. Влаштувався робітником Київського спеціального будівельно-монтажного управління зв’язку № 2, жив у робітничому гуртожитку.
14 січня 1972 р. Рокецький був заарештований на вулиці Києва. 18 січня в батьків у Носові слідчі КГБ провели обшук. Вилучили навіть Володимирові дитячі записники.
Інкриміновані йому були вірші, зокрема “Ліс рубають” Данила Кулиняка, авторство якого Рокецький узяв на себе, незакінчену повість “Пам’ять чистих джерел”, політичний памфлет “Вітальна телеграма українському уряду з нагоди святкування 315-ї річниці кровопроводу «Україна – Москва»” та ін.
На допитах Володимир тримався мужньо, нікого не видав. 6 червня 1972 р. Київський обласний суд під головуванням Ю. І. Мацка ухвалив вирок: 5 р. таборів суворого режиму за ч. 1 ст. 62 КК УРСР “антирадянська агітація і пропаганда”. Відправлений етапом у табір ЖХ-385/3-5, с. Барашево Мордовської АССР.
Тим часом навесні 1973 р. у Львові було викрито підпільну молодіжну організацію “Український національно-визвольний фронт” (лідер Зорян Попадюк), студентські гуртки на історичному та філологічному факультетах.
Десятки студентів були виключені з вишів, хлопців рекрутували до війська. Студент Григорій Хвостенко неправдиво свідчив проти багатьох, зокрема й проти Володимира, у зв’язку з чим у вересні 1973 р. Рокецького привозили з Мордовії у Львів, щоб дав свідчення, зокрема, проти Богдана Рокетського, заарештованого 28 березня 1973 року. Та Володимир нікого не видав, організацію “Каменяр” ніколи не було викрито.
У таборі ЖХ-385/3-5 Володимир Рокецький карався разом з Василем Стусом, Василем Лісовим, Борисом Пенсоном. Після кількох покарань ШІЗО спроваджений судом 22 червня 1975 р. на тюремний режим у Владимирську тюрму. Там довелося бути в камерах з Левком Лук’яненком, Володимиром Буковським, Зоряном Попадюком.
Перед звільненням етапований до Тернополя. 14 січня 1977 р. повернувся до батьків у с. Носів тяжко виснажений: перед ув’язненням важив 95 кг, а при звільненні – 46. Мав виразку шлунка. Лікувався народними методами. Ще в Мордовії Володимир Рокецький вивчив 50 віршів Василя Стуса, після звільнення записав їх та передав Михайлині Коцюбинській для публікації.
Улітку 1977 р. одружився з Ганною Володимирівною, перебрався в м. Бережани, з труднощами влаштувався завідувачем складу в ПМК. Народилися два сини. Нагляд КГБ ослаб лише в другій половині 1980-х.
Наприкінці 1980-х зайнявся підприємництвом: постачав нафту й нафтопродукти в область і райони. З прибутків допомагав школам і дитсадкам, ініціював і вкладав кошти у створення меморіалу з церквою на горі Лисоні, де січові стрільці здобули славні перемоги.
Переважно його коштом збудовано церкву на хуторі Соколиця. Коли Рокецький дізнався, що на цвинтарі в Старому Місті (біля Підгайців) поховані бійці УПА, які загинули в криївці, і зокрема його двоюрідний брат Володимир Клюба, то ініціював відкриття символічної могили з пам’ятним знаком.
За добродійну діяльність та забезпечення селян нафтопродуктами під час сівби 1994 р. Рокецький був визнаний Людиною року Тернопільської області. Він не був членом жодної партії, але його вважали еталоном честі й сумління, йому пропонували висуватися кандидатом у народні депутати і гарантували перемогу, та він казав: “Усюди мають працювати професіонали. А «файний хлоп» – то не професія»”.
Помер 14 січня 1999 року. На похорон у Бережанах зійшлися тисячі людей. 3 листопада 2007 р. в Бережанах відбувся пам’ятний вечір Володимира Рокецького, де виступили його численні друзі. Літературні твори його досі не зібрані й не видані.

Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна група

7:30. Час прокидатися. Розтуляю очі. Коло голови лежить “Кобзар”. Учила поему “І мертвим, і живим...”. Сніданок. Спілкуюся з родиною. Родина старається розмовляти українською, але трапляються русизми. Нічого, знищимо їх.
Іду до школи. Виходжу надвір. Кричу сусідці “Добрий ранок!”. У відповідь похмуро: “Добра утра”. Заходжу по дорозі в магазин. “Сільпо”. Прапор України висить. На касі: “Пакєтік нада?” – “Ні, не треба!” – відповідаю голосно. Переходить на українську: “Картку оформити не бажаєте?” О, це вже інша справа.
Школа. Заходжу до класу. Однокласники привітно: “Доброє утра!”, я відповідаю: “Доброго ранку”. Вони вже не дивуються моїй українській, звикли. Деякі з них навіть підтримують мене і мою позицію. А спочатку сторонилися.
Урок. Викладають державною, викладають ЧУДОВО, а от завдання дали російською. Таке рідко трапляється, але трапляється. Попросила українською, просто тому, що рідною мовою краще уловлюю думку. Відповідь: “Ви можете перекласти”. Я тут ще перекладати маю? Круто...
Уроки закінчилися. Чую услід від товаришів: “Пака!”, “Бувай!”, “Bye!” Кричу: “Бувайте!”
Заходжу пообідати в кафе. Меню принесли російською. “Дайте меню українською!” – “А вам нада?” Трохи посперечалися. Зла вилетіла з цього місця. Піду краще в “Сільпо”. “Пакєтік нада?”...
Їду громадським транспортом. “Передайте за проїзд”. На мене так дивляться, наче я з Марса прилетіла. “За праєзд, пажалуста”, – чую ззаду.
Крокую додому парком. З атракціонів лунають совєцко-московські пісні. Слава Богу, в мене є навушники. Вмикаю “Тінь сонця”. УКРАЇНСЬКА!!! Я в безпеці. Телефонує подруга: “Слава Україні!” – “Героям Слава!” – усміхаюся у відповідь. А нарід дивиться на мене прискіпливо, як на ворога. Стороняться. А мені байдуже.
Заходжу ще в книжкову крамницю. Багато книжок москальською. Виходжу звідси.
Я вдома. Свій простір. Свій світ. Книжки, комп’ютер із поезією, рушники і розпис петриківський. Заходжу в ютубчик розважитися. Звідкись виникає реклама: “Апазіционная платформа за жизнь”. Якісь московські пісні. Дістали, тварюки. О, “Ген українців”! Новий випуск. Послухаю!
Треба вчити уроки. У приватному класному чаті питаю: “Що з алгебри задали? Уточніть, будь ласка”. “По алгебре ничего не задавали”. Дякую... Вчу уроки.
Брат умикає телевізор. Якесь шоу москальською показують. Відбираю пульт. Даю правильну книгу. Проводжу лекцію. Вчися, брате, а москалів не дивись.
Працюю з віршами. Пишу. Пишу. Накипіло! Але жертву із себе не роблю. Я винна. М’яка, бо не дорослА. Розумію це. Працюю над собою. Тішить, що люди в розмові зі мною переходять на українську. Значить, “беру владу” над ними. Вже неабияка перемога. Але головні перемоги попереду.
Хочу розслабитися. Подивитися хороший гумор. Але гумор лише москальською. Зрідка трапляються випуски українською.
Дзіньк! Якийсь чувак в інстаграмі пише: “Такие, как ты, ущемляют меня в русском языке!” Сміюся. Хто ще “ущемльон”? Я? Українка, а мене обслуговують москальською, дають інформацію москальською, звідусіль лунає москальська. Чи ти? Тебе обслуговують москальською. Перед тобою – безмежний світ, великий контент мскальською. Шоу, тєлєк, пєсні! Будь ласочка! А мені ще треба старатися і витрачати час, аби знайти щось українською мовою.
Смішно, правда?..
Читаю Симоненка, лягаю спати.
Нічого... Боротимуся далі. Творитиму разом з однодумцями український простір, інформаційний і не тільки. Буде Україна! Буде Дніпро!

Вероніка ТОКАР

Варто творити місця пам’яті… А. Ковальов у своїй книзі намагається збудувати з героїв оповідей про Боярку нову ціннісну шкалу, що мусить надихнути сучасних людей пишатися своїми гідними попередниками, які тривалий час були проскрибовані комуністичною владою, були для неї “бандитами”. Вона хотіла забуття усіляких Матушевських, Єфремових, Доманицьких. Проте після цієї праці А. Ковальова це вже буде неможливим.
Найбільшим досягненням автора книжки про Боярку є виявлення і виписання біографічних портретів знаменитих місцевих боярців, які творили нову національну добу дачного містечка, були місцевими діячами “Просвіти”, членами Української соціал-демократичної робітничої партії, очолювали українську республіканську владу в селищі, вивішували перший український прапор. Це люди другого плану, але ті особи, які реально протистояли окупаційній російсько-більшовицькій владі на місцях, були членами місцевих повстанчих комітетів і переважно були репресовані неукраїнською владою, розстріляні в 1930-ті роки. Це люди, які були реальними героями доби, мали свою позицію, не заломилися під тиском несприятливих обставин, залишилися вірними своєму українському виборові до кінця. Зі сторінок книги А. Ковальова оживають біографії одного з лідерів Українського військового комітету, командувача низки українських військових з’єднань, діяча вільного козацтва Івана Горемики-Крупчинського, коменданта Боярки Петра Тимошенка, українського діяча і повстанця Марка Шляхового, просвітянина і члена УСДРП Юрія Войцехівського. Ці персонажі просяться в герої художніх книжок. Вони брали участь у повстанському русі, заарештовувалися органами ГПУ-НКВД, залишили в архівах СБУ свої спогади про буремні роки боротьби з агресором. І були покарані за “український бандитизм” справжніми державними бандитами від більшовицької влади.
Багато осіб повертаються в нашу історію заново. З Бояркою був пов’язаний один з найбільших операторів, власник місцевого кінотеатру Володимир Добржанський. Він знімав документальний фільм про поховання М. Лисенка, скинення з п’єдесталу київського пам’ятника Петру Столипіну.
А. Ковальову вдалася захоплива оповідь про Боярську школу пасічництва ім. Андріяшева, яка була місцем діяльності українського підпілля, де навчалися вояки армії УНР у добу Української революції. Книга про Боярку написана на величезному архівному матеріалі, передусім Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України. А отже, автором залучено багато невідомого і маловідомого архівного матеріалу, що, безперечно, збільшує наукову вартість краєзнавчої праці про Боярку.
Робота А. Ковальова до певної міри є піонерською працею. У ній розкрито внесок Боярки та її жителів у справу будівництва Української держави сто років тому. Він показав боротьбу Боярки проти окупаційного російсько-більшовицького режиму, а вона була тривалою і послідовною. Андрій ламає стереотипи, закладені комуністичною літературою, яка твердила про безжурну тріумфальну ходу совєтської влади містами і селами України. Насправді ж місцеве населення не лише не сприймало більшовицької влади, а й чинило непроханому наїзникові організований спротив. Встановлення більшовицької влади відбувалося кількома наворотами, супроводжувалося акціями терору проти українського населення Боярки. Авторові вдалося змалювати опуклий і яскравий образ кількарічної російсько-української війни на терені Боярки-Будаївки, дачного селища та залізничної станції.
Його робота напевно стане зразком для низки наступних подібних краєзнавчих книжок. Бо історія українських міст і сіл реально ще не написана. Ми робимо лише перші кроки на цьому шляху. Книжка А. Ковальова демонструє читачеві складний, але важливий момент самоусвідомлення нації на рівні села і містечка. Вона показує, як малоросійська Україна ставала Україною українською...
Новітнє відродження початку 1990-х років не робилося на голому місці. В основі його лежала непомітна зовні мурашина робота місцевих українських селян, робітників, учителів, службовців, які крок за кроком відвойовували нашу землю від російської займанщини.

Ігор ГИРИЧ, доктор історичних наук
Київ

 У листопаді 2020 р. видавництво “Полтавський літератор” видало книгу Олекси Пугача і Миколи Найди “Славні отамани Полтавщини” – про партизансько-повстанський рух козаків і селян Полтавського краю в 1918 – 1932 роках. Зокрема, висвітлюється діяльність УКП (боротьбистів), які в травні-червні 1920 р. підняли повстання проти диктатури московських червоних окупаційних військ. Cаме в цей період на території Полтавського краю, зокрема й Кременчуцької губернії, проти московських окупантів виступили й активно діяли боротьбистські повстанські загони, на чолі яких стояли отамани Левченко, Скирта, Кикоть, Мошенський, Молчанов, Ангел, Гонта, Хмара, Чорний та багато інших.
Йдеться і про рейди Полтавщиною повстанських загонів Нестора Махна. У книзі розповідається і про неприпустимий компроміс – примирення з ворогом, на який пішли УКП (боротьбистів) та її лідери, що потім і призвело до трагічних наслідків (арешти і розстріли лідерів партії, отаманів, повстанців).
У 1928 – 1932 рр. Москва активізувала антиукраїнську політику. У книзі детально висвітлюється намагання українських патріотів К. Шапоренка, М. Маслича, М. Малька, Т. Кириленка та інших підняти селянство на збройний опір московській політиці руйнування селянських господарств, що призвело до Голодомору-геноциду українців.
У книзі використано архівні документи, спогади безпосередніх учасників, перекази їхніх рідних і близьких. Подано також народний фольклор і гумор тих часів та фотознімки зі справ ГПУ-НВКД.
Книга ця буде цікавою і корисною для всіх, хто цікавиться правдивою і об’єктивною історією нашої країни.

Історичний клубу “Холодний Яр”

Доброго дня, пане Романе! Звертаюся до Вас із проханням допомогти. На превеликий жаль, я не можу дізнатися долю мого рідного діда, Крячка Явтуха. Ви його згадували у своїй книзі “Коли кулі співали”. Ось цей фрагмент:
“Запам’ятав чекіст і промову Архипа Бондаренка, яку той виголосив під вечір 15 жовтня 1921 р. у повстанському селі Гутницьке. Було це на вулиці біля хати Явтуха Крячка. Отаман зібрав до 20 своїх людей і сказав:
– Хто хоче жить на землях поневоленої неньки України й коритися кацапам, хто боїться смерті, той може залишити нас і йти на милість ворога. А хто хоче вмерти вільним, зі зброєю в руках, у широкому степу України, той залишиться з нами. Знайте, що наша смерть за визволення й наші невідомі могили будуть основою для нової мети буйної, вільної, самостійної України.
Сексот зазначав, що «всі присутні дали клятву померти разом з отаманом». Після цього Архип Бондаренко сказав, що загін заночує в Гутницькій, а рано-вранці вирушить на Умань”.
Пане Романе, якщо Ваша ласка, направте, будь ласка, на шлях, де, можливо, є дані про його долю після 1929 року. У цьому році він був заарештований, далі ніхто нічого не знає.
Олександр КРЯЧКО

Який красивий Ваш дід! І благородний! Таких московська комуна знищувала в першу чергу. Якщо він був заарештований, у Вас є шанси знайти його справу. Вам варто написати на адресу: Когут Андрій Андрійович, директор ГДА СБУ, Київ-01034, Золотоворітська, 7, сл. 256-93-62, arhivsbu@ssu.gov.ua
Роман КОВАЛЬ
Від редакції. Радимо всім нащадкам репресованих звертатися на вказану адресу. Повірте, відповідь буде конструктивна.

8 січня (26 грудня за ст. стилем) 1922 р. на хуторі Таборище було тяжко поранено отамана Орлика та двох його вірних козаків – Кузьму “Старого” і Сашка “Левенка”-Пісковця. Про обставини цієї трагедії детально написав Роман Коваль у книжці “Отаман Орлик”.
“…На хутір прибули, як стемніло, близько сьомої вечора, – розповідав Роман Коваль. –  У відділі було два-три десятки «будьонівців». Зазвичай Орлик їхав попереду, він і першим встрявав у бійки, запалюючи своєю хоробрістю інших. Так сталося й на хуторі Таборище (тепер Радомишльського р-ну Житомирської обл. – Ред.). Спочатку отаман затримав підводу з Яковом Суходольським та його племінником Григорієм. З’ясувавши під час обшуку, що Гриць служить у Радомишльському політбюро, наказав козакам роздягти його.
– Ти смерті нашої хотів? Але ж вона тебе дожидається. У розход його…
І хлопці зарубали Гриця на очах у дядька.
А отаман з козаками «Старим» та «Левенком» уже виштовхував з хати політрука озброєної розвідки «тов. Васілєнка».
– В’яжіть його, хлопці…
Побачивши невідомого, який тінню кинувся до сусідньої оселі, Орлик рвонув за ним. Кузьма «Старий» і Сашко «Левенок» полетіли за отаманом.
Це були їхні останні кроки на рідній землі. Останні секунди, коли всі вони почувалися вільними і сильними людьми. Які нападають, переслідують, знищують ворога, сміються та дихають на повні груди.
«Самоотвєрженново малороса» Пилипа Шуліпенка недарма призначили командиром озброєних розвідників-чекістів: шість пострілів з револьвера послав цей «старший товариш» у нападників, і всі кулі потрапили в ціль. Орлик дістав поранення в груди й хребет, козакові Кузьмі одна куля влучила в ділянку серця, друга розтрощила щелепи, спотворивши лице…”
Наступного дня 9 січня (27 грудня за ст. стилем) 1922 р. Кузьма “Старий” від важких поранень помер. Відомо, що був Кузьма із с. Коленців (тепер Блідчанської сільради Іванківського р-ну Київської обл.). За описом фельдшера, Кузьма дістав у тому нещасливому бою “револьверною кулею у груди в область серця, поранення глухе, і в нижню щелепу вихідний отвір, а у верхню щелепу – вхідний, навскоси. Поранення важке”. Важко було партизанам впізнати в спотвореному пораненням обличчі свого славного та вірного побратима…
Справжнє прізвище героїчного козака ми не знали, але, досліджуючи справу Георгія Гресса, помічника отамана Ілька Струка, серед вилучених у нього документів я знайшов нагробну записку з такими словами:
“Мученик за волю і віру народу Українського Кузьма Зайченко.
Замучений нехристями в бою [на] х. Таборищи 26 грудня 1921 року.
Спі, брате, твоеї чести ми непосрамімо.
Партізане Струка, Орлика і Гайового”.
Тепер у національний Синодик наших славних лицарів можемо дописати: Кузьма Зайченко, козак отамана Орлика, “мученик за волю і віру народу Українського”.

Владислав КАРПЕНКО, Історичний клуб “Холодний Яр”

Майже 500 жінок, які боролися за волю України в першій третині минулого століття, стали героїнями книги Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Видання, співупорядниками якого стали Юрій Юзич та Владислав Карпенко, вийшло друком 30 липня.
– Показати саме через жіночі долі добу українсько-російської війни вирішив насамперед тому, що жінки-борчині того періоду обділені увагою, – розповів кореспондентці АрміїInform Роман Коваль. – Як у 1937-му писав український графік Павло Ковжун, працівник Інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР, “таке враження, нібито вони і не брали участи в Національній революції. Але ж вони брали… і на полі бою, і вмирали в льохах денікінських контррозвідок, і в льохах чрезвичайок”. Період 1917 – 1930 років до сьогодні залишається найменш дослідженим. Звісно, були періодичні публікації про окремих жінок. А ось спроба зібрати цей цвіт української нації під однією обкладинкою є першою.
За первісним задумом у виданні мали бути зібрані історії жінок- революціонерок і жінок-воячок. Проте, як зазначає автор, співупорядник Юрій Юзич запропонував матеріали і про членкинь Центральної Ради, і про просвітянок, які відіграли важливу роль у національній боротьбі.
– Мене найбільше цікавить збройна боротьба, і коли я починав роботу над книжкою, акцентував саме це. Але коли додалися рідкісні матеріали Юзича, зрозумів, що оминути увагою інших жінок було б неправильно. Як можна не згадати гарним словом членкиню Центральної Ради Зінаїду Мірну! Ця цивільна жінка зі своїми помічницями змогла без практично будь-яких засобів зв’язку зустріти, розмістити та нагодувати 800 делегатів, які у квітні 1917-го з’їхалися до Києва з усієї України на Національний конгрес у Києві, де мали добрати нових членів ЦР. Це ж тихий подвиг, вчинений на ентузіазмі та величезному бажанні побудувати рідну державу.
Біографічні нариси ґрунтуються на архівних матеріалах і польових дослідженнях автора. Також під час написання Роман Коваль використовував інформацію з еміграційної літератури міжвоєнного періоду.
Важливим моментом у роботі автор вважає дослідження перевтілення жінок іншого національного кореня на українок. Із захопленням Роман Коваль розповідає про Харитину Пекарчук, польку за походженням, яка у всіх документах писала, що вона українка. Ця жінка, попри те що перенесла всі форми тифу, туберкульоз, важке поранення, контузію, розрив зв’язок, поранення в ноги, голод, холод, страшні побутові умови, писала: “Якби моя молодість та здоров’я могли повернутися, в мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострою Української армії, повернутися на свою колишню стійку”.
Викликає захоплення подвиг німкені Генрієти Ган, що мстилася більшовикам за смерть свого чоловіка – старшину Армії УНР, якого розстріляли чекісти. У репортажі більшовицької газети було зафіксовано, як на суді ця мужня жінка поводилася виклично та гордовито, завваживши в останньому слові: “Як в Україні неукраїнці можуть судити українців?!” Привертає увагу доля Марини Нестеренко, білоруски з родини князя Оболенського, яка казала, що вона повернулася служити вірою і правдою в Україну, на свою первісну батьківщину, бо чи не всі княжі роди походять з Києва.
Роман Коваль із колегами сподівається, що нове видання не тільки стане пам’ятником славним українським жінкам – борцям за волю України, а й спонукає нове покоління жінок бути схожими на своїх чудових попередниць.

Оксана УРЕТІЙ, кореспондентка АрміїInform
На світлині – Тетяна Швидченко, кандидат історичних наук

Розповідь про свого прадіда Онуфрія Кунця я підготував на основі “кримінальної справи”, заведеної в 1937 р. (зберігається в Державному архіві Черкаської області). Розумію, що факти життя і боротьби мого прадіда могли бути перекручені слідчими НКВС та й ним самим – у надії, що, приховавши правду про участь у Визвольній боротьбі, збереже життя собі, однодумцям, рідним та близьким.
Онуфрій Антонович Кунець народився в сім’ї хлібороба 26 червня 1887 р. в м. Шполі (тепер Черкаської обл.). Закінчив початкову школу. У 1906 р. був забраний у російську армію. 1916 року закінчив Київську школу прапорщиків за піхотним фахом…
Восени 1918 р. в лавах армії Директорії взяв участь в антигетьманському повстанні. У м. Шполі було створено комендатуру, у якій функціонував штаб. Комендантом став прапорщик російської армії Мефодій Дмитрович Коцюрба, його помічником – прапорщик із Чигирина Іван Іванович Шорубалко (наша газета раніше писала про нього. – Ред.). Коцюрба наказав Онуфрію Кунцю сформувати стрілецьку сотню та призначив його командиром. Першим бойовим завданням було знищення підрозділу німецьких військ, які дислокувалися в м. Шполі.
У той час німці здійснювали марш зі Шполи до Звенигородки Лозоватською дорогою. На одному з насипів Онуфрій Кунець зробив засідку. І німецький піхотний загін потрапив під вогонь. Внаслідок несподіваної атаки (німці не встигли розгорнутися в бойовий порядок) противник втратив 14 осіб, до 50 осіб було поранено. Рештки німців врятувалися втечею через найближчі села, зокрема с. Топильне.
Того ж дня з власної ініціативи Кунець сформував загін із 30 осіб, з яким прибув на залізничну станцію Сигнаївка, де від телеграфіста Кулинича дізнався, що на залізничній станції Цвіткове стоїть ешелон із німецькими військами. Кунець використав хитрість: надіслав телефонограму німецькому командирові, у якій наказав здати зброю, інакше їх буде знищено артилерійським вогнем бронепоїзда (якого насправді не було). Ризикуючи, Кунець прибув зі своєю групою на ст. Цвіткове. План спрацював: німецький комендант віддав наказ скласти зброю, а потяг з обеззброєними німцями вирушив на захід.
Під час служби в армії Директорії сотенний Онуфрій Кунець активно вів боротьбу з комуністичними агентами, пропагандистами, а також експропріював продовольство на потреби українського війська. Тим, хто відмовлявся допомагати УНР, погрожував розстрілом.
Комуністи ненавиділи його. Під час експропріації цукру на Шполянському цукровому заводі на потреби Армії УНР прокомуністичний директор Абрамов підбурив робітників чинити опір. Кунець налякав Абрамова розстрілом, однак подарував йому життя. У майбутньому цей гуманізм призвів до трагічних наслідків…
За денікінців Кунець служив у Шполянській комендатурі, відповідав за боротьбу з комуністичними агентами. Разом з ним служили прапорщики Котляревський і Сенічур із с. Водяного, прапорщик Горох із с. Товмача, прапорщик Мединський із с. Мокрої Калигірки; підпоручик Луценко (вчитель), прапорщик Лебеденко та прапорщик Килимистий – усі троє з с. Василькова.
Комендатура містилася в приміщенні нинішньої державної служби надзвичайних ситуацій (у народі “Каланча”). У протоколі допиту Кунця зазначено про цікаву подію осені 1919 р.: з боку с. Лебедина на Шполянську комендатуру та на загін білогвардійців на залізничному вокзалі здійснив напад невідомий підрозділ, який розгромив комендатуру, вбив та поранив кілька десятків білих та викрав сейф із банку (тепер це аптека у Шполі на вул. Соборній навпроти дитячого садочка). Про свою роль у цій пригоді Кунець не зазначив, а вона могла бути. Після захоплення Шполи більшовиками Кунець повернувся до сільськогосподарської праці...
У час непу Онуфрій Кунець зумів надбати значні земельні запаси, мав велику рогату худобу й кошти. Після згортання непу Кунець здогадався продати все майно. Коли червоне бидло прибуло до нього “розкуркулювати”, то активістів очікувало розчарування, бо забирати не було чого. Кошти ж він приховав, чим роздратував злодіїв.
У 1937 р. Онуфрію пригадали його “злочини”. Проти нього “свідчив” колишній директор цукрового заводу Іван Григорович Абрамов, якому сотенний Кунець колись подарував життя. “Свідчили” також Дмитро Олексійович Каландирець і Павло Семенович Дашковський, автори доносу. Кунця заарештували. В обвинувальному висновку було вказано головні “гріхи” О. Кунця: те, що він зазначав у розмовах цим покидькам. Ось думки Онуфрія Кунця, які він висловив запроданцям.
1. Павлові Дашковському сказав: “Більшовики тримаються з допомогою військової диктатури, яка найближчим часом буде знищена. Вони знущаються над народом, набудували тюрем по всій країні і катують у них тих, хто прагне обстояти свої законні права. Я надіюся, що в майбутній сутичці ти визначишся і будеш захищати незалежну Україну та її народ і твоя рука не здригнеться, коли потрібно буде розправлятися над грабіжниками-комуністами й помститися їм за знущання над українським народом”.
2. Дмитрові Каландирцю говорив про неминучість війни між СССР і “західними державами”.
3. Іван Абрамов розповів про “злочини” Кунця в 1918 – 1919 рр., про те, що він погрожував його вбити.
Після цього постановою трійки НКВС від 22 вересня 1937 р. О. Кунця засуджено до розстрілу із конфіскацією всього майна. Вирок виконано 2 жовтня 1937 р. о 2 год. 50 хвилин у Черкаській тюрмі.
Його дружину Серафиму мали намір відправити до Сибіру, а малолітніх дітей Зінаїду (моя бабуся), Сергія та Григорія віддати до дитячого будинку, однак, імовірно, кошти, які Онуфрій приховав від продажу свого майна, були використані для хабаря, тож сім’ю не зачепили.
Я пишаюся своїм прадідом, учасником боротьби за Українську державу.

Олександр МІЦКЕВИЧ
м. Черкаси
Про автора. Олександр Міцкевич у 2014 – 2016 рр. у складі 14-го Окремого мотопіхотного батальйону “Черкаси” воював у Волновасі, Гранітному, Старогнатівці. У 2016 – 2020 рр. служив у 72-й Окремій механізованій бригаді ім. Чорних запорожців в Авдіївці, Промзоні, на шахті Бутівка, у Верхньоторецькому, на Світлодарській дузі та в Попасній. У лютому 2020 р. перевівся до Черкаського територіального центру комплектування та соціальної підтримки, де тепер служить. Радіємо, що традиції боротьби за волю України в родині не перервалися. Козакам слава!
На світлині Онуфрій Кунець та його правнук Олександр Міцкевич.

Шановне товариство! Цілком очевидно, що Історичний клуб “Холодний Яр” згуртував талановитих українських патріотичних скульпторів і навіть вплинув на стилістику меморіальних зображень. Якщо на рубежі XX – XXI століть досягненням громади було встановлення на місці битви, поховання чи символічної могили пам’ятного хреста з невеликою табличкою, то згодом почали з’являтися меморіальні дошки з національною, державною та військовою символікою, великі камені з мистецьким різьбленням і, нарешті, величні погруддя видатних героїв. Пам’ятки останніх років досить виразні – одного погляду достатньо на зображені шаблі, рушниці, знамена, бунчуки, щоб зрозуміти, що тут вшановано вояка-повстанця, старшину або козака Армії УНР.
Газета “Незборима нація” стала джерелом інформації про нові й нові здобутки патріотичних, а часом і войовничих митців. Наші скульптори беруться до праці за покликом серця, а не за авансованим контрактом! Члени Історичного клубу “Холодний Яр” Михайло Горловий, Олександр Фурман, Дмитро Бур’ян, Ігор Семак подарували нам видатні пам’ятки!
Погруддя Костя Блакитного – одна з робіт Ігоря Семака – вражає мистецькою довершеністю! З першого погляду зрозуміло: перед нами козак-українець! Для цього автор не карбував емблем, стрічок чи символів. Він передав дух світлого українського воїна! У прекрасному обличчі одночасно втілені і військове завзяття, і глибокі роздуми, і сум-провісник тяжких випробувань. Досягнута портретна та духовна ідентичність підштовхує мене до думки, що такий вигляд мав не лише сам Головний отаман Холодного Яру Кость Степовий-Блакитний (Пестушко), а й дехто з козаків всієї України того часу! Таким унікальним і портретним, і збірним одночасно видається мені це чудове погруддя!
Звертаюся з проханням до наших скульпторів-холодноярців запропонувати товариству до продажу зменшені чи повномасштабні копії своїх видатних робіт. Не соромтесь, пропонуйте! Я вважаю, що багато наших друзів бажають ушляхетнити свої оселі чи громадські місця вашими роботами. Гадаю, що редакція “Незборимої нації” надасть україноцентричним митцям можливість оприлюднити оголошення з пропозиціями їхніх робіт на сторінках часопису!

Тарас БЕДНАРЧИК, к. філос. н., доцент кафедри філософії та суспільних наук ВНМУ ім. М. Пирогова, член Історичного клубу “Холодний Яр”

24 грудня 2020 р. виповнилося 100 літ із дня народження Святослава Караванського, мовознавця, політв’язня московських таборів (понад 30 років ув’язнення!), кавалера ордена “За мужність” (згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка “Про відзначення державними нагородами України 42-х засновників та активістів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод” від 8 листопада 2006 р.). Серед нагороджених того дня є й Ніна Строката-Караванська, його дружина, моя посправниця – 19 травня 1972 р. Одеський обласний суд присудив Ніні Антонівні 4, мені – 5 з половиною років суворих таборів.
Коли Святославові минуло 25 років, Москва ув’язнила його на 25 літ таборів – за участь у Національно-визвольному русі, оскільки він у 1942 – 1945 рр., уникнувши німецького полону, став в Одесі членом ОУН, сподіваючись на створення незалежної Української держави.
19 грудня 1960 р., у часи “хрущовської відлиги” Святославу було зменшено строк наполовину, звільнено завдяки амністії. Він повернувся до рідної Одеси, одружився з Ніною Строкатою, працював на різних роботах, і зокрема в редакції української газети “Чорноморські новини” (нинішня назва). У 1962 р. вступає на заочний відділ української філології Одеського університету. Тут ми познайомилися, бо і я того року вступив туди ж. Святослав активно провадив просвітницьку роботу, друкував у журналі “Україна” коротенькі статті “З біографії слів”, збирав українські книги для Кубані, у чому й ми, студенти денного і вечірнього відділів, йому допомагали. Писав статті для самвидаву – вони звучали на радіо “Свобода” і “Голос Америки”. Ходив майже щодня по квартирах одеситів, агітуючи їх передплачувати журнал “Україна” й обласну українську газету.
1963 року в Оперному театрі на виставі “Запорожець за Дунаєм” Святослав познайомив мене з дружиною, Ніною Антонівною, науковицею медінституту. Згодом я став відвідувати подружжя в їхній квартирі. Коли вперше побачив бібліотеку Святослава, був шокований: на полицях стояли десятки-сотні книг 1920 – 1930 років. Особливо мене вразили романи Винниченка, який тоді був заборонений, – як і сотні інших письменників, розстріляних у роки терору. Додому читати книг не давали, тому я ходив туди часто і читав, читав, читав… Я став свідком того, як Святослав писав і відіслав листа прокурору України Глуху з вимогою притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої і середньої освіти Даденкова за зволікання з відновленням українізації, потоптаної Сталіним. Як?! Проста людина може вимагати отаке?! – дивувався я. Та згодом злива самвидаву наповнила Одесу, особливо після арешту Караванського. Розкріпачення народу ішло швидкими темпами…
13 листопада 1965 р. згідно з наказом прокурора СССР Руденка Святослава заарештували, бо Караванський, мовляв, не став “на путь ісправлєнія”. Наступного дня, дозволивши побачення з Ніною на 30 – 40 хвилин, його без суду відправили до Владимирського централу “досиживать” 25 років…
Ми, студенти і робітники Одеси, почали колядувати 31 грудня 1965 р., потім створили хор української пісні в Палаці культури зв’язку на вул. Островидова, 100, яким керували Галина Могильницька, Віктор Синиця, Віталій Мороз, який, до речі, забороняв на репетиціях говорити російською мовою. Хор цей став, по суті, осередком українського духу, незважаючи на присутність сексотів, так тоді наплоджених. Треба зауважити, їм дозволялося говорити такі речі, які ми утримувалися повторювати. Тут же поширювали роботу Івана Дзюби, статті Мороза, інший самвидав. Але це тривало недовго, три-чотири роки. Зараз історики твердять, що це відбувалося завдяки секретарю ЦК ЦПУ Петрові Шелесту, якого називають “комуністичним націоналістом”.
Нас із Ніною Антонівною заарештували 1971 року, допитали і застрахали всіх хористів, хоча вони вже не так боялися, як у 37-му, бо, як писав Микола Вінграновський: “Ми знову є! Ми пізні, найпізніші, що наросли з худеньких матерів в саду порубанім…” Після суду 4 – 19 травня 1972 р. нас відправили до мордовських таборів. Тоді ж Москвою було скинуто Шелеста, замінено жорстоким українофобом Щербицьким.
Святослава Йосиповича заарештовано було (в таборі!) 1969 року, засуджено ще на 10 років за написання статті про розстріл комуністами в Катині польських офіцерів 1940 року.
1979 року обох Караванських “видворили” з СССР.
Вони жили у США, у Балтиморі. Ніна Антонівна померла 1998 року. Святослав Йосипович прожив 96 років. 26 грудня 2015 р. я отримав від нього такого листа: “Дорогі друзі й колеги, українки та українці! Щиро дякую за привітання з моїм ювілеєм. Я й сам дивуюсь на мій ювілей. Живу один. Даю собі раду в усьому сам.
Ходити – ходжу мало. Більше їжджу на скутері. Місто дає раз на тиждень авто й шофера – їхати на закупи. Писати – пишу на комп’ютері. Маю свою теорію довголіття. Я багато голодував у таборах, бувало й по місяцю. Лишалися шкіра й кості. А тоді
наростало нове тіло, нові клітини. Коли прийшла старість, ці молоді клітини не хочуть вмирати і не дають вмирати й старшим клітинам. Тому й живу і, мабуть, ще
буду жити. Надія Савченко, так я думаю, теж буде довго жити, хоч вона голодувала молодою. Я голодував у 50 років. Це зовсім близько до сьогодні. Виходить, що нема див на світі. Хоч, правда, є диво: Україна. Встає з колін. Це найголовніше. Слава Україні! (Караванський)”.
Святослав відійшов у кращі світи 17 грудня 2016 року.
Про шляхетне подружжя Караванських я написав поему “Промінь з Одеси”.
Подружжя Караванських було і променем світла у мороці імперії, і озонним ударом грому у затхлій атмосфері. Їхній урок нам полягає у тому, що треба бути сильним духовно – і ти збережешся, треба бути правдивим і добрим – і зло відступиться, треба мати гордість – і ти вистоїш. Сила зла, знаємо вже ми, – у нашій слабкості.
Тож будьмо сильними!

Олекса РІЗНИКІВ, поет, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського
На світлині – Ніна Строката і Святослав Караванський

24 січня минає три роки, як помер мій батько – Павло Гаврилович Вакулюк, заслужений лісовод України, професор, член Історичного клубу “Холодний Яр”.
Народився він 28 серпня 1928 р. в багатодітній родині с. Верхівні Житомирської області. Саме туди приїжджав Оноре де Бальзак до Евеліни Ганської.
Ще хлопчиком пас худобу й увесь довгий день опинявся наодинці з лісом. Коли закінчив школу, то знав, що доля його – ліс!
До семи років у холодну пору не виходив з хати, бо не мав ні взуття, ні одягу… А коли пішов до школи, на уроках бував через день: чоботи були одні на двох із сестрою.
Кожен день життя був затьмарений постійним відчуттям голоду і принизливими нестатками. З дитинства знав, що таке щоденна праця від зорі до пізнього вечора. Наука була втіхою в тих тужливих буднях.
Розповідав нам про 33-й рік. Он суне селом підвода. З хат виносять мертвих людей, і ще живих теж виносять – усе одно завтра помруть або післязавтра… Прийшов на фотовиставку, присвячену Голодомору. Ридає. З усіх сторін кинулися журналісти. Не може говорити – на одній зі світлин він побачив підводу з тілами загиблих від голоду. Так було і з його татом, і сестричкою Олею… Леонід Мужук зняв фільми “Материнський спомин”, “Материнський заповіт”. У них мій тато розповідає про всі ті жахіття.
У 1947 р. вступає до Київської сільськогосподарської академії, витримавши конкурс 17 осіб на місце. Після закінчення вишу опинився в с. Левкові, що під Житомиром. Навколо вирубані ліси, вітер носить пісок. За 3 роки засадив 400 гектарів лісу!
Далі була Полтавщина… Павло Вакулюк був сумлінним і працьовитим. У 1966 р. його запросили до Києва – на підвищення. Очолив управління лісорозведення. Закладалися тисячі гектарів лісів, полезахисних смуг. Лісистість України зросла до 14 %. Вів батько й активну наукову роботу. Вийшли його ґрунтовні праці “Зміна лісистості України з давніх часів і до наших днів”, “Ліси Київщини на скрижалях історії”, “З минулого лісів України”.
Інтерес до історії привів в архіви. З’являються книжки “Реабілітовані історією”, “Актуальні сторінки історії України”, “Лисенківщина”, у яких він дав глибоку характеристику сумнозвісним подіям 1948 року. Написав 20 книжок, близько 400 статей.
Багато років очолюючи кафедру в Інституті підвищення кваліфікації керівних працівників лісового господарства в Боярці, Павло Гаврилович зацікавився історією Павки Корчагіна. Його дослідження привели до розвінчання міфу про вузькоколійку та й самого “героя”. Не було вузькоколійки! Написав про це статтю, а згодом книжечку, у якій розвінчав комуністичний міф.
Якось тата запросили в Боярку виступити. Про це почула директорка школи, вихована на романі Миколи Островського “Как закалялась сталь”. Жінка була втіленням ностальгії за “славетним” радянським минулим.
– Якщо буде Вакулюк – мене там не буде! – кинула вона.
У мене від сміху аж сльоза покотилася: “Тату, це найкраще підтвердження, що ти недаремно прожив своє життя!”
Онук Максим Вакулюк (викладач історії, археолог, кілька років очолював розкопки на Поштовій площі) згадував, як дідусь Павло в 1990 р. повів його на Софійську площу в річницю Акта Злуки. “Січень, холодно, валить сніг, а я почував себе неймовірно крутим в оточенні такої кількості серйозних дядьків із синьо-жовтими стягами!”
Максим каже, що дідусь навчив його жити чесно. “Мабуть, це одна з причин того, чому доводилося чути, як його ім’я з повагою називали що в Криму, що на Чернігівщині, що в інших краях. Дякую тобі за те, ким ти був для всіх нас!”
Багато статей написано про мого тата. Але є історії, які знають тільки найближчі… У 1960-х батько познайомився з молодим журналістом Павлом Скочком (майбутнім учасником Гельсінської групи, політв’язнем брежнєвських часів). Павла виключили з університету. КДБ зробило все для того, щоб Павло залишився без помешкання. Батько, ризикуючи досить високою посадою, влаштував (а фактично переховав приятеля) у віддалене лісництво. Після виходу з ув’язнення зиму 1978 – 1979 рр. Павло Скочок жив у нас.
У міністерство Павлові Гавриловичу приходили листи від друга-лісівника з Канади. І за совєтськими правилами начальниця канцелярії мала продивлятися вміст конверта першою. А тут поклала на стіл перед Павлом Гавриловичем невідкритий, досить великий пакунок. Тато одразу все зрозумів. І відніс пакет до канцелярії, попросивши секретарку відкрити його. Тремтячими руками і червоніючи, працівниця відкрила конверт – а там антирадянські листівки! Поряд у кімнаті вже сиділи кадебістські служаки, які мали піймати Павла Вакулюка “на гарячому”…
Не раз просили провести екскурсії Києвом та околицями. Після поїздки у Трипілля, де він розповідав колегам про т. зв. трипільську трагедію не так, як вчили в школах, його викликав міністр і сказав:
– Якщо ти не дорожиш своєю посадою, то знай, я ціную своє місце…
Біографія Павла Гавриловича Вакулюка може бути ілюстрацією до новітньої історії українського народу. Пам’ять про цю людину залишиться не тільки в серцях рідних, а й лісівників України.

Ірина ВАКУЛЮК
Київ

21 грудня 1950 р. в Станіславській в’язниці чекісти розстріляли розвідницю ОУН Ольгу Чемерис-“Дніпрову”. Народилася вона на Черкащині. Тут і пережила Голодомор-геноцид.
До ОУН приєдналася на початку 1944 року. Була розвідницею Служби безпеки Станіславського окружного проводу. Одружилася з референтом СБ Михайлом Нагнибідою, але невдовзі чоловік загинув у бою з російськими окупантами.
Ольгу Чемерис московські кати розстріляли після кількох невдалих спроб завербувати її. А після розстрілу знищили Ольжині друковані спогади про Голодомор та роздуми про Визвольний рух.
Вічна слава!

Інститут дослідження Голодомору

Приносимо щирі вибачення Тарасові Конечному, що в ч. 11 “Незборимої нації” в замітці про його батька Юліана Конечного прізвище “Конечний” подано як “Наконечний”.
Страшенно переживаємо через цю прикру помилку.
Вічна пам’ять Юліанові Конечному!

Роман КОВАЛЬ, редактор “НН”

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 370 грн.
Роман Коваль. “Донбас: радість і біль. 2014” – 175 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн.
Роман Коваль. “Отаман Зелений” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р.М. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 75 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 1) – 300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн.
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Ціни вказано станом на грудень 2020 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 335 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 410 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії.

Роман Коваль. Донбас: радість і біль. 2014 – 2020 / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., 2020. – 124 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 12). – 210 грн.
Українсько-російська війна 2014 – 2020 рр. на Донбасі представлена через долі її учасників. Окрім нарисів Романа Коваля, у книжці опубліковано спогади учасників війни – айдарівця Євгена Городничука-“Гриця”, командира 1-ї штурмової роти ДУК “Правий сектор” Дмитра Коцюбайла (друга “да Вінчі”) та його побратима “Санти” (Володимира Регеші), командира ОДЧ “Карпатська Січ” Олега Куцина, добровольця Євгена Карася, офіцера 9-го БТО Олександра Серпака, роздуми айдарівця Євгена Дикого та козачки батальйону “Січ” Ірини Цвіли, сповідь снайпера з Горлівки Миколи Вороніна, уривок зі щоденника козака “Правого сектору” Сергія Табали-“Сєвєра”, слово волонтерів Ганни Гарус і Аліни Косівської, художників Дмитра Бур’яна і Марини Соченко, розмову з майором Віктором Скатерним, комбатом 72-ї ОМБр ім. Чорних запорожців. Це книжка про український народ, який гідно промовляє до російського загарбника – і кулями, і мистецтвом. У збірці представлено нариси волонтерок і журналісток Наталки Слюсар, Ірини Соломко, Ольги Омелянчук, Люби Криворот, Тетяни Виноградової, Дар’ї Цимбалюк, Тетяни Голуб, Олександри Людченко, Ірини Ревунової, Марти Бордуляк, Тетяни Близнюк, Юлії Дембовської, Тетяни Виговської, Віолетти Киртоки, Наталії Крісман, Лесі Порут, журналістів та волонтерів Юрія Бутусова, Павла Вольвача, Юрія Юзича, Яна Осоки, Юрія Майбороди, Михайла Ухмана, Романа Давиденка, Романа Сініцина, Олексія Вертія, Назара Приходька, Віталія Горбенка, Олексія Сороки, Артема Мірошниченка, Олексія Чупи та Костянтина Климчука.

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 275 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2016. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 4). – Т. 1. – 325 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 175 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 275 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 125 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 110 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 130 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.
Газета “Незборима нація” в Інтернеті: http://nezboryma-naciya.org.ua/

Pедактор Роман КОВАЛЬ

Верстка
Олександр ЛИТВИН
Коректор
Надійка ОВЧАРУК
Інформаційне забезпечення
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО
Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування
та поштових переказів:
вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та
скорочувати тексти.

Газета за січень 2021 р. у форматі *.pdf