7:30. Час прокидатися. Розтуляю очі. Коло голови лежить “Кобзар”. Учила поему “І мертвим, і живим...”. Сніданок. Спілкуюся з родиною. Родина старається розмовляти українською, але трапляються русизми. Нічого, знищимо їх.
Іду до школи. Виходжу надвір. Кричу сусідці “Добрий ранок!”. У відповідь похмуро: “Добра утра”. Заходжу по дорозі в магазин. “Сільпо”. Прапор України висить. На касі: “Пакєтік нада?” – “Ні, не треба!” – відповідаю голосно. Переходить на українську: “Картку оформити не бажаєте?” О, це вже інша справа.
Школа. Заходжу до класу. Однокласники привітно: “Доброє утра!”, я відповідаю: “Доброго ранку”. Вони вже не дивуються моїй українській, звикли. Деякі з них навіть підтримують мене і мою позицію. А спочатку сторонилися.
Урок. Викладають державною, викладають ЧУДОВО, а от завдання дали російською. Таке рідко трапляється, але трапляється. Попросила українською, просто тому, що рідною мовою краще уловлюю думку. Відповідь: “Ви можете перекласти”. Я тут ще перекладати маю? Круто...
Уроки закінчилися. Чую услід від товаришів: “Пака!”, “Бувай!”, “Bye!” Кричу: “Бувайте!”
Заходжу пообідати в кафе. Меню принесли російською. “Дайте меню українською!” – “А вам нада?” Трохи посперечалися. Зла вилетіла з цього місця. Піду краще в “Сільпо”. “Пакєтік нада?”...
Їду громадським транспортом. “Передайте за проїзд”. На мене так дивляться, наче я з Марса прилетіла. “За праєзд, пажалуста”, – чую ззаду.
Крокую додому парком. З атракціонів лунають совєцко-московські пісні. Слава Богу, в мене є навушники. Вмикаю “Тінь сонця”. УКРАЇНСЬКА!!! Я в безпеці. Телефонує подруга: “Слава Україні!” – “Героям Слава!” – усміхаюся у відповідь. А нарід дивиться на мене прискіпливо, як на ворога. Стороняться. А мені байдуже.
Заходжу ще в книжкову крамницю. Багато книжок москальською. Виходжу звідси.
Я вдома. Свій простір. Свій світ. Книжки, комп’ютер із поезією, рушники і розпис петриківський. Заходжу в ютубчик розважитися. Звідкись виникає реклама: “Апазіционная платформа за жизнь”. Якісь московські пісні. Дістали, тварюки. О, “Ген українців”! Новий випуск. Послухаю!
Треба вчити уроки. У приватному класному чаті питаю: “Що з алгебри задали? Уточніть, будь ласка”. “По алгебре ничего не задавали”. Дякую... Вчу уроки.
Брат умикає телевізор. Якесь шоу москальською показують. Відбираю пульт. Даю правильну книгу. Проводжу лекцію. Вчися, брате, а москалів не дивись.
Працюю з віршами. Пишу. Пишу. Накипіло! Але жертву із себе не роблю. Я винна. М’яка, бо не дорослА. Розумію це. Працюю над собою. Тішить, що люди в розмові зі мною переходять на українську. Значить, “беру владу” над ними. Вже неабияка перемога. Але головні перемоги попереду.
Хочу розслабитися. Подивитися хороший гумор. Але гумор лише москальською. Зрідка трапляються випуски українською.
Дзіньк! Якийсь чувак в інстаграмі пише: “Такие, как ты, ущемляют меня в русском языке!” Сміюся. Хто ще “ущемльон”? Я? Українка, а мене обслуговують москальською, дають інформацію москальською, звідусіль лунає москальська. Чи ти? Тебе обслуговують москальською. Перед тобою – безмежний світ, великий контент мскальською. Шоу, тєлєк, пєсні! Будь ласочка! А мені ще треба старатися і витрачати час, аби знайти щось українською мовою.
Смішно, правда?..
Читаю Симоненка, лягаю спати.
Нічого... Боротимуся далі. Творитиму разом з однодумцями український простір, інформаційний і не тільки. Буде Україна! Буде Дніпро!
Вероніка ТОКАР |
