 24 січня минає три роки, як помер мій батько – Павло Гаврилович Вакулюк, заслужений лісовод України, професор, член Історичного клубу “Холодний Яр”.
Народився він 28 серпня 1928 р. в багатодітній родині с. Верхівні Житомирської області. Саме туди приїжджав Оноре де Бальзак до Евеліни Ганської.
Ще хлопчиком пас худобу й увесь довгий день опинявся наодинці з лісом. Коли закінчив школу, то знав, що доля його – ліс!
До семи років у холодну пору не виходив з хати, бо не мав ні взуття, ні одягу… А коли пішов до школи, на уроках бував через день: чоботи були одні на двох із сестрою.
Кожен день життя був затьмарений постійним відчуттям голоду і принизливими нестатками. З дитинства знав, що таке щоденна праця від зорі до пізнього вечора. Наука була втіхою в тих тужливих буднях.
Розповідав нам про 33-й рік. Он суне селом підвода. З хат виносять мертвих людей, і ще живих теж виносять – усе одно завтра помруть або післязавтра… Прийшов на фотовиставку, присвячену Голодомору. Ридає. З усіх сторін кинулися журналісти. Не може говорити – на одній зі світлин він побачив підводу з тілами загиблих від голоду. Так було і з його татом, і сестричкою Олею… Леонід Мужук зняв фільми “Материнський спомин”, “Материнський заповіт”. У них мій тато розповідає про всі ті жахіття.
У 1947 р. вступає до Київської сільськогосподарської академії, витримавши конкурс 17 осіб на місце. Після закінчення вишу опинився в с. Левкові, що під Житомиром. Навколо вирубані ліси, вітер носить пісок. За 3 роки засадив 400 гектарів лісу!
Далі була Полтавщина… Павло Вакулюк був сумлінним і працьовитим. У 1966 р. його запросили до Києва – на підвищення. Очолив управління лісорозведення. Закладалися тисячі гектарів лісів, полезахисних смуг. Лісистість України зросла до 14 %. Вів батько й активну наукову роботу. Вийшли його ґрунтовні праці “Зміна лісистості України з давніх часів і до наших днів”, “Ліси Київщини на скрижалях історії”, “З минулого лісів України”.
Інтерес до історії привів в архіви. З’являються книжки “Реабілітовані історією”, “Актуальні сторінки історії України”, “Лисенківщина”, у яких він дав глибоку характеристику сумнозвісним подіям 1948 року. Написав 20 книжок, близько 400 статей.
Багато років очолюючи кафедру в Інституті підвищення кваліфікації керівних працівників лісового господарства в Боярці, Павло Гаврилович зацікавився історією Павки Корчагіна. Його дослідження привели до розвінчання міфу про вузькоколійку та й самого “героя”. Не було вузькоколійки! Написав про це статтю, а згодом книжечку, у якій розвінчав комуністичний міф.
Якось тата запросили в Боярку виступити. Про це почула директорка школи, вихована на романі Миколи Островського “Как закалялась сталь”. Жінка була втіленням ностальгії за “славетним” радянським минулим.
– Якщо буде Вакулюк – мене там не буде! – кинула вона.
У мене від сміху аж сльоза покотилася: “Тату, це найкраще підтвердження, що ти недаремно прожив своє життя!”
Онук Максим Вакулюк (викладач історії, археолог, кілька років очолював розкопки на Поштовій площі) згадував, як дідусь Павло в 1990 р. повів його на Софійську площу в річницю Акта Злуки. “Січень, холодно, валить сніг, а я почував себе неймовірно крутим в оточенні такої кількості серйозних дядьків із синьо-жовтими стягами!”
Максим каже, що дідусь навчив його жити чесно. “Мабуть, це одна з причин того, чому доводилося чути, як його ім’я з повагою називали що в Криму, що на Чернігівщині, що в інших краях. Дякую тобі за те, ким ти був для всіх нас!”
Багато статей написано про мого тата. Але є історії, які знають тільки найближчі… У 1960-х батько познайомився з молодим журналістом Павлом Скочком (майбутнім учасником Гельсінської групи, політв’язнем брежнєвських часів). Павла виключили з університету. КДБ зробило все для того, щоб Павло залишився без помешкання. Батько, ризикуючи досить високою посадою, влаштував (а фактично переховав приятеля) у віддалене лісництво. Після виходу з ув’язнення зиму 1978 – 1979 рр. Павло Скочок жив у нас.
У міністерство Павлові Гавриловичу приходили листи від друга-лісівника з Канади. І за совєтськими правилами начальниця канцелярії мала продивлятися вміст конверта першою. А тут поклала на стіл перед Павлом Гавриловичем невідкритий, досить великий пакунок. Тато одразу все зрозумів. І відніс пакет до канцелярії, попросивши секретарку відкрити його. Тремтячими руками і червоніючи, працівниця відкрила конверт – а там антирадянські листівки! Поряд у кімнаті вже сиділи кадебістські служаки, які мали піймати Павла Вакулюка “на гарячому”…
Не раз просили провести екскурсії Києвом та околицями. Після поїздки у Трипілля, де він розповідав колегам про т. зв. трипільську трагедію не так, як вчили в школах, його викликав міністр і сказав:
– Якщо ти не дорожиш своєю посадою, то знай, я ціную своє місце…
Біографія Павла Гавриловича Вакулюка може бути ілюстрацією до новітньої історії українського народу. Пам’ять про цю людину залишиться не тільки в серцях рідних, а й лісівників України. Ірина ВАКУЛЮК
Київ 
|
