 24 грудня 2020 р. виповнилося 100 літ із дня народження Святослава Караванського, мовознавця, політв’язня московських таборів (понад 30 років ув’язнення!), кавалера ордена “За мужність” (згідно з Указом Президента України Віктора Ющенка “Про відзначення державними нагородами України 42-х засновників та активістів Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінкських угод” від 8 листопада 2006 р.). Серед нагороджених того дня є й Ніна Строката-Караванська, його дружина, моя посправниця – 19 травня 1972 р. Одеський обласний суд присудив Ніні Антонівні 4, мені – 5 з половиною років суворих таборів.
Коли Святославові минуло 25 років, Москва ув’язнила його на 25 літ таборів – за участь у Національно-визвольному русі, оскільки він у 1942 – 1945 рр., уникнувши німецького полону, став в Одесі членом ОУН, сподіваючись на створення незалежної Української держави.
19 грудня 1960 р., у часи “хрущовської відлиги” Святославу було зменшено строк наполовину, звільнено завдяки амністії. Він повернувся до рідної Одеси, одружився з Ніною Строкатою, працював на різних роботах, і зокрема в редакції української газети “Чорноморські новини” (нинішня назва). У 1962 р. вступає на заочний відділ української філології Одеського університету. Тут ми познайомилися, бо і я того року вступив туди ж. Святослав активно провадив просвітницьку роботу, друкував у журналі “Україна” коротенькі статті “З біографії слів”, збирав українські книги для Кубані, у чому й ми, студенти денного і вечірнього відділів, йому допомагали. Писав статті для самвидаву – вони звучали на радіо “Свобода” і “Голос Америки”. Ходив майже щодня по квартирах одеситів, агітуючи їх передплачувати журнал “Україна” й обласну українську газету.
1963 року в Оперному театрі на виставі “Запорожець за Дунаєм” Святослав познайомив мене з дружиною, Ніною Антонівною, науковицею медінституту. Згодом я став відвідувати подружжя в їхній квартирі. Коли вперше побачив бібліотеку Святослава, був шокований: на полицях стояли десятки-сотні книг 1920 – 1930 років. Особливо мене вразили романи Винниченка, який тоді був заборонений, – як і сотні інших письменників, розстріляних у роки терору. Додому читати книг не давали, тому я ходив туди часто і читав, читав, читав… Я став свідком того, як Святослав писав і відіслав листа прокурору України Глуху з вимогою притягнути до кримінальної відповідальності міністра вищої і середньої освіти Даденкова за зволікання з відновленням українізації, потоптаної Сталіним. Як?! Проста людина може вимагати отаке?! – дивувався я. Та згодом злива самвидаву наповнила Одесу, особливо після арешту Караванського. Розкріпачення народу ішло швидкими темпами…
13 листопада 1965 р. згідно з наказом прокурора СССР Руденка Святослава заарештували, бо Караванський, мовляв, не став “на путь ісправлєнія”. Наступного дня, дозволивши побачення з Ніною на 30 – 40 хвилин, його без суду відправили до Владимирського централу “досиживать” 25 років…
Ми, студенти і робітники Одеси, почали колядувати 31 грудня 1965 р., потім створили хор української пісні в Палаці культури зв’язку на вул. Островидова, 100, яким керували Галина Могильницька, Віктор Синиця, Віталій Мороз, який, до речі, забороняв на репетиціях говорити російською мовою. Хор цей став, по суті, осередком українського духу, незважаючи на присутність сексотів, так тоді наплоджених. Треба зауважити, їм дозволялося говорити такі речі, які ми утримувалися повторювати. Тут же поширювали роботу Івана Дзюби, статті Мороза, інший самвидав. Але це тривало недовго, три-чотири роки. Зараз історики твердять, що це відбувалося завдяки секретарю ЦК ЦПУ Петрові Шелесту, якого називають “комуністичним націоналістом”.
Нас із Ніною Антонівною заарештували 1971 року, допитали і застрахали всіх хористів, хоча вони вже не так боялися, як у 37-му, бо, як писав Микола Вінграновський: “Ми знову є! Ми пізні, найпізніші, що наросли з худеньких матерів в саду порубанім…” Після суду 4 – 19 травня 1972 р. нас відправили до мордовських таборів. Тоді ж Москвою було скинуто Шелеста, замінено жорстоким українофобом Щербицьким.
Святослава Йосиповича заарештовано було (в таборі!) 1969 року, засуджено ще на 10 років за написання статті про розстріл комуністами в Катині польських офіцерів 1940 року.
1979 року обох Караванських “видворили” з СССР.
Вони жили у США, у Балтиморі. Ніна Антонівна померла 1998 року. Святослав Йосипович прожив 96 років. 26 грудня 2015 р. я отримав від нього такого листа: “Дорогі друзі й колеги, українки та українці! Щиро дякую за привітання з моїм ювілеєм. Я й сам дивуюсь на мій ювілей. Живу один. Даю собі раду в усьому сам.
Ходити – ходжу мало. Більше їжджу на скутері. Місто дає раз на тиждень авто й шофера – їхати на закупи. Писати – пишу на комп’ютері. Маю свою теорію довголіття. Я багато голодував у таборах, бувало й по місяцю. Лишалися шкіра й кості. А тоді
наростало нове тіло, нові клітини. Коли прийшла старість, ці молоді клітини не хочуть вмирати і не дають вмирати й старшим клітинам. Тому й живу і, мабуть, ще
буду жити. Надія Савченко, так я думаю, теж буде довго жити, хоч вона голодувала молодою. Я голодував у 50 років. Це зовсім близько до сьогодні. Виходить, що нема див на світі. Хоч, правда, є диво: Україна. Встає з колін. Це найголовніше. Слава Україні! (Караванський)”.
Святослав відійшов у кращі світи 17 грудня 2016 року.
Про шляхетне подружжя Караванських я написав поему “Промінь з Одеси”.
Подружжя Караванських було і променем світла у мороці імперії, і озонним ударом грому у затхлій атмосфері. Їхній урок нам полягає у тому, що треба бути сильним духовно – і ти збережешся, треба бути правдивим і добрим – і зло відступиться, треба мати гордість – і ти вистоїш. Сила зла, знаємо вже ми, – у нашій слабкості.
Тож будьмо сильними! Олекса РІЗНИКІВ, поет, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського
На світлині – Ніна Строката і Святослав Караванський 
|
