 Майже 500 жінок, які боролися за волю України в першій третині минулого століття, стали героїнями книги Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Видання, співупорядниками якого стали Юрій Юзич та Владислав Карпенко, вийшло друком 30 липня.
– Показати саме через жіночі долі добу українсько-російської війни вирішив насамперед тому, що жінки-борчині того періоду обділені увагою, – розповів кореспондентці АрміїInform Роман Коваль. – Як у 1937-му писав український графік Павло Ковжун, працівник Інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР, “таке враження, нібито вони і не брали участи в Національній революції. Але ж вони брали… і на полі бою, і вмирали в льохах денікінських контррозвідок, і в льохах чрезвичайок”. Період 1917 – 1930 років до сьогодні залишається найменш дослідженим. Звісно, були періодичні публікації про окремих жінок. А ось спроба зібрати цей цвіт української нації під однією обкладинкою є першою.
За первісним задумом у виданні мали бути зібрані історії жінок- революціонерок і жінок-воячок. Проте, як зазначає автор, співупорядник Юрій Юзич запропонував матеріали і про членкинь Центральної Ради, і про просвітянок, які відіграли важливу роль у національній боротьбі.
– Мене найбільше цікавить збройна боротьба, і коли я починав роботу над книжкою, акцентував саме це. Але коли додалися рідкісні матеріали Юзича, зрозумів, що оминути увагою інших жінок було б неправильно. Як можна не згадати гарним словом членкиню Центральної Ради Зінаїду Мірну! Ця цивільна жінка зі своїми помічницями змогла без практично будь-яких засобів зв’язку зустріти, розмістити та нагодувати 800 делегатів, які у квітні 1917-го з’їхалися до Києва з усієї України на Національний конгрес у Києві, де мали добрати нових членів ЦР. Це ж тихий подвиг, вчинений на ентузіазмі та величезному бажанні побудувати рідну державу.
Біографічні нариси ґрунтуються на архівних матеріалах і польових дослідженнях автора. Також під час написання Роман Коваль використовував інформацію з еміграційної літератури міжвоєнного періоду.
Важливим моментом у роботі автор вважає дослідження перевтілення жінок іншого національного кореня на українок. Із захопленням Роман Коваль розповідає про Харитину Пекарчук, польку за походженням, яка у всіх документах писала, що вона українка. Ця жінка, попри те що перенесла всі форми тифу, туберкульоз, важке поранення, контузію, розрив зв’язок, поранення в ноги, голод, холод, страшні побутові умови, писала: “Якби моя молодість та здоров’я могли повернутися, в мене було б тільки єдине бажання: стати сірим, безіменним рядовиком в однострою Української армії, повернутися на свою колишню стійку”.
Викликає захоплення подвиг німкені Генрієти Ган, що мстилася більшовикам за смерть свого чоловіка – старшину Армії УНР, якого розстріляли чекісти. У репортажі більшовицької газети було зафіксовано, як на суді ця мужня жінка поводилася виклично та гордовито, завваживши в останньому слові: “Як в Україні неукраїнці можуть судити українців?!” Привертає увагу доля Марини Нестеренко, білоруски з родини князя Оболенського, яка казала, що вона повернулася служити вірою і правдою в Україну, на свою первісну батьківщину, бо чи не всі княжі роди походять з Києва.
Роман Коваль із колегами сподівається, що нове видання не тільки стане пам’ятником славним українським жінкам – борцям за волю України, а й спонукає нове покоління жінок бути схожими на своїх чудових попередниць. Оксана УРЕТІЙ, кореспондентка АрміїInform
На світлині – Тетяна Швидченко, кандидат історичних наук  |
