Як повідомила “Рідна Черкащина”, у Городищі на Черкащині 11 червня вбито Андрія Тегерешвілі, письменника, колекціонера і дослідника історії Визвольної боротьби.  Після вбивства нелюд-нападник підпалив хату-музей. Про це повідомив на своїй сторінці в соцмережах друг загиблого, поет Олексій Тичко. Він акцентував увагу на величезній заслузі загиблого у справі дослідження і збереження історії Черкащини: “Особливу увагу Андрій Захарович приділяв Визвольному рухові на Черкащині 1918 – 1932 років. Він перший порушив тему родини Блажевських (повстанських братів-отаманів. – Ред.), яка зараз описана в багатьох творах. Його матеріали використовували у своїх роботах відомі письменники та історики.
Об’їздив усю Черкащину, шукав могили загиблих учасників Визвольного руху. Деякі йому таки вдалося знайти. Жив Андрій у музеї, на який перетворив стару батьківську хату. Амфори трипільської культури, кістки мамонта, знаряддя праці минулих століть, сорочки-вишиванки, вишиті рушники і різні цікаві експонати минулого століття знайшли свої місця у всіх кімнатах його хати.
Готував до друку нову книгу оповідань, – якщо людина талановита, то у всьому… З-під його пера виходила цікава коротка проза, насичена колоритними словами, які ми зараз мало вживаємо. Завжди ходив із записником та олівцем, почувши цікаве слово або думку – записував. Писав вірші, нестандартні й оригінальні.
До речі, я готував публікацію в газету з віршами місцевих поетів – там і його вірш є, не встиг віднести в редакцію, тепер буде публікація в наступних номерах «Вісника Городищини». Мені не віриться, що прізвище автора вірша про собаку і реінкарнацію головного героя вірша в цю тварину буде в чорній рамці… Андрій останній місяць дуже поспішав, ніби щось відчував. Готував до друку книгу, друзі та знайомі допомагали чим могли, аркуші паперу з розбірливим каліграфічним почерком переводили в електронний вигляд. Не встигли…”
Підозрюваного у вбивстві затримано поліцією. Що стало причиною скоєння тяжкого злочину – особиста злоба до письменника-патріота України, банальне прагнення пограбування музею чи інші мотиви? Це має з’ясувати слідство.

Від редакції “Незборимої нації”.
Як жаль! Андрій Тегерешвілі – автор перших досліджень про отаманів Голого, Грозного, Блажевських та інших, опублікованих у збірці “Героїзм і трагедія Холодного Яр” ще 1996 року. За тиждень перед трагедією ми говорили з ним телефоном про отамана Голого та його праправнука Сашка, який живе у США. Від імені редакції газети “Незборима нація” та Історичного клубу “Холодний Яр” висловлюємо рідним і друзям сердечні співчуття.
На пам’ять про Андрія Тегерешвілі публікуємо уривок з нотаток з його подорожі холодноярськими селами, яку він здійснив велосипедом 1993 року.

Слідами  Холодноярської  “республіки”

В околиці Мельників підноситься гора Гро?док, де, за переказом, Василь Чучупака заповідав колись себе поховати, “щоби було видно всі Мельники”. 1992 року тут відбулася панахида і було встановлено знак – дерев’яного хреста, а вночі хтось його спиляв, мабуть, найнятий начальниками за пляшку сливового (він популярний тут) самогону.
Біля сільської ощадкаси, де колись стояло обійстя Чучупаків (тепер на тому місці силосна яма), стоїть пам’ятна табличка з вицвілим написом. Допитуємося, як зручніше дістатися гори, – люди середнього віку нічого не знають ні про знак, ні про Чучупаку. Та й від більшості літніх людей годі було чогось путнього добитися. Часто “спогади” виливалися в подібні діалоги:
– Гляну – аж їх їде та й їде тих вершників…

• А чиї ж то були вершники, бабусю?
• Хто його знає… Були тут усякі: і білі, й червоні…
• А Чучупака кривдив вас тут чи заступався?
• Та не зобиджав, зла не чинив…

Вивітрився холодноярський дух, залишився невільницько-колгоспний…
Піднялися на маківку, ледве знайшли зарослий бугрик з пеньком від хреста. Звідси дійсно видно всі Мельники як на долоні.
За допомогою людей склали список мельничанських і хутірських кутків. Ці назви такі іноді пісенно-поетичні, що важко залишити їх поза увагою, багато топонімів змінило свої назви, які зводилися до трьох-чотирьох: Ленінське, Жовтневе, Червоне – та похідних від них. Назви кутків залишилися майже без змін: Левадки, Чучупаківський, Ви?дівський, Макарюківський, Котолупівка, Беркотівка, Кислівка, Мацапулівка, Васюрівка, Ґавівка, Басарабівка, Чижі, Кривди?, Скельки, Кресельці, Ґродок.
На одному з хуторів надибали в спекотному безлюдді старого женця. Колись кремезний дід уже усох, очі скаламутніли. Пробуємо його розговорити, він не відразу погодився: зачекайте, дожну смугу – жав ячмінь, – аж тоді посідали під яблунею.
– Ви про Чучупаку? Тоді мені нема про що з вами говорити, розмови не вийде, бо Чучупака бандит. Коцурівська контрреволюційна банда була безплатформною, а Чучупаківська мала під собою націоналістичну платформу, вони межи собою воювали за вплив у окрузі. Була тут ще  одна хуторянська сімейна банда Семена Гребенюка, по-вуличному – Задеки. Батько його був письменним і часто казав: “Я такий розумний як той Мартин Задека!” (Звідки було простому селянинові знати про середньовічного схоласта, імені якого не подають навіть сучасні енциклопедії?! – А. Т.). (…) Уся сім’я Задеченків величала себе гайдамаками і носила широкі сині штани, червоні пояси. (…)
Бабуся Віра з кутка Кислівки так доповнила попередні розповіді:
– Василь [Чучупака] був красенем, чубатий, у синіх штанях і вишитій сорочці. Він товаришував з моїм батьком і бояринував у нього. Мій батько, Петро Васюра, два роки був у Василевому загоні, помер 1924 року. Тоді вся рідня казала: помер – то хоч знаємо тепер, де його кістки лежать. Василь як застрелився, то аж комуністи за ним шкодували.
Львівське видання “Холодного Яру” 1992 року рясніє, на жаль, багатьма граматичними недбалостями, на яких спотикаєшся на кожній сторінці – ніби книга не редагувалася і не коректувалася, дуже багато топонімічних помилок…
Спливло сімдесят років по тому, як відгриміло в Холоднояр’ї. Ті події вже замулилися у пам’яті вцілілих сучасників, та нині час уже й забрав багатьох із собою, але ця невичерпна тема потребує ґрунтовних і широких досліджень.

Андрій ТЕГЕРЕШВІЛІ  
м. Городище, 1993 р.

31 травня 2020 р. виповнилося 100 р. від знакової події у військовій історії України, точніше сказати, в історії української військової музики.
31 травня 1920 р. в Купецькому саду щойно визволеного від більшовиків Києва (нині це Хрещатий парк) відбувся великий концерт, влаштований силами 6-ї стрілецької дивізії Армії УНР. Він став, як писав командир з’єднання полковник Марко Безручко, “свого роду празником дивізії, представленням себе населенню Києва, средством для популяризації дивізії серед населення. Тут треба було розвіяти провокаторські слухи в місті щодо дивізії, показати життєздатність дивізії, зацікавить нею якнайширший круг людей і з’єднати їх для себе”.
Суть тих “провокаторських слухів”, про які згадував комдив, полягала в тому, що 6-та дивізія квартирувала на Печерську, що в той час було досить далеко від центру міста. Внаслідок цього більшість киян нечасто бачили українських старшин і козаків. Тому подекуди цивільні особи, не особливо розбираючись в уніформі й знаках розрізнення, сприймали їх за польських жовнірів. Аби змінити ситуацію, українська дивізія вирішила максимально голосно заявити про себе, репрезентувавши себе городянам. Поет і композитор, автор багатьох пісень Січових стрільців, а в 1920 р. старшина 6-ї дивізії поручник Левко (Леонід) Лепкий запропонував влаштувати для цього власними силами великий концерт та організувати благодійний збір коштів на потреби з’єднання. Полковник Безручко ідею підтримав і доручив її втілення співробітникам культурно-освітнього відділу штабу. На сцені виступав дивізійний хор під орудою хорунжого Степана Шабаліна, музичний супровід йому забезпечував оркестр 6-го гарматного полку. Звучали стрілецькі та народні пісні.
В організації дійства військовим допомогли українські митці. Завдяки артистам Павленку і Миколі Дейнару, а також Ярославу Кирчіву (пізніше він у ранзі поручника вступив до дивізії) до участі в концерті було залучено найкращі національні артистичні сили столиці, зроблено гарну режисерську постановку всього заходу та забезпечено святкове декорування Купецького саду.
Концерт, як писала тогочасна київська преса, зібрав багато публіки і пройшов з великим успіхом. Старшина дивізійної штабової сотні хорунжий Петро Самутин у своїх спогадах зазначав: “Як учасник мушу сказати, що хор зробив надзвичайне враження на присутніх. На концерті маса-масенна людей, мешканців Києва та його околиць. Багато вояків, українців та поляків. Концерт був безплатний. Кілька разів хор мусів виступати на «біс». Диригент хору дістав букет квітів. Всі хористи переживали ці незабутні хвилини разом з приявними (присутніми. – Ред.) та відчували на собі кожний їх погляд. Ми бачили сльози і радість на обличчях тих, що жили разом з нами одними думками. Захопленню не було кінця”. За словам іншого учасника та очевидця, концерт “випав величаво” і, крім потужного морально-психологічного ефекту, приніс ще й матеріальну вигоду – на потреби культурно-освітнього відділу дивізії вдалося зібрати 64 тис. карбованців.
У травні 2020 р. на сцені Зеленого театру у Хрещатому парку планувалося проведення святкового концерту за участі оркестрів ЗСУ і Війська Польського, присвяченого подіям сторічної давнини, коли армії обох наших держав воювали разом проти спільного ворога – більшовицької Росії. Однак через карантин цей захід не відбувся. Жаль!

Андрій РУККАС
На світлині – Всеволод Змієнко і Марко Безручко – відповідно начальник штабу і командир 6-ї Січової дивізії.
На мал. Я. Миколишина – поручник Левко Лепкий, ініціатор концерту 6-ї дивізії в Києві.

Леонтій Христовий, ватажок селянського повстання на Гадяччині, народився в 1896 р. в с. Лютеньці. Його діяльність більшовики називали політичним бандитизмом. Леонтій загинув 15 квітня 1921 р. в бою з маневреною групою більшовиків, створеною для каральних операцій, розстрілів і конфіскацій майна розстріляних.
Тривалий час світле ім’я Леонтія Христового вороги намагалися затаврувати, мовляв, Христовий був бандитом. Протягом тривалого часу “соввласть” піддавала репресіям Христових лише через родинні зв’язки з отаманом. Репресували його сестер і братів, а двох двоюрідних братів – Олексія і Миколу – розстріляли. Їх реабілітували на початку 1990-х, а двоюрідних сестер – Наталку й Оксану – реабілітували в 1955 році.
Але досі не реабілітовано самого отамана. У 2010 і 2011 роках племінниця Леонтія Христового Ангеліна Лєбєдєва (донька Наталки Христової) зверталася до Полтавської прокуратури з проханням про реабілітацію. Проте прокурор відмовив.
І ось з’явилася надія, що справедливість може бути відновлена. За справу взявся онук Ангеліни Лєбєдєвої Олександр Булсаров – громадянин Чехії. Регіональна комісія з реабілітації в Полтавській області, розглянувши його звернення, направила документи на розгляд у Національну комісію з реабілітації. Тож маємо надію на відновлення історичної правди.
Козакам-повстанцям слава!
 
Олександр ІРКЛІЄВСЬКИЙ

Випадок цей стався десь у 2010 році. Тато захворів і 9 травня перебував у районній лікарні на лікуванні. Я запропонував своїй, на той час шестирічній, доньці поїхати провідати дідуся у лікарні і заодно привітати його зі святом перемоги.
І ось донька забігає в палату з квітами, чіпляється йому на шию і каже: “Дідусю, вітаю тебе зі святом!” Тато дивиться на неї і перепитує її: “А яке сьогодні свято?” Донька відповідає: “День перемоги!” Тато відвернув голову до вікна і, байдуже махнувши рукою, кинув: “Та… це таке свято…” Я оторопів. Декількома словами тато виразив все своє ставлення до “праздніка побєди”… 
У червневому числі “Незборимої нації” прочитав спогад Олени Артюшенко про свого батька Василя Криворота, учасника війни, яку московські пропагандисти назвали вітчизняною. Почалася вона 75 р. тому і стала трагедією для мільйонів українців, які змушені були захищати своїх катів, організаторів Голодомору 1932 – 1933 років.
Мій тато, Василь Михайлович Фастовець, народився 15 лютого 1926 р. в с. Шубівці Кагарлицького району. Він пройшов два останні роки війни, мав бойові нагороди. Війну закінчив у Берліні 1945-го, потім іще 7 років продовжував службу. З дитинства пам’ятаю, що тато принципово ніколи не ходив на святкування “дня пабєди”. Я, бувши ще школярем, просив його прийти зі мною до братської могили. Мені дуже хотілося, щоб і моєму татові дарували квіти, як і іншим ветеранам. На мої прохання тато відповідав, що не піде туди, бо там одні брехуни.
Про німців тато ніколи не відгукувався погано, говорив про них з повагою. Завжди стверджував, що німецький солдат був дуже достойним противником. І якщо треба було стояти на смерть, то німець стояв. Пригадую, розповідав таку фронтову історію. Вони деякий час перебували на позиціях без особливих подій. На смузі між позиціями був колодязь, до якого і вони, і німці ходили по воду. Одного разу сталося так, що вони біля колодязя зустрілися з німцями. Каже, спокійно разом набрали води, й обидві групи розійшлися кожна у свій бік. Потім про цю історію дізналися в “особотдєлє”. Тягали на допити, звинувачували у “дружбі з фашистами”. Після цього особісти зробили біля колодязя засідку і, коли німці знову прийшли по воду, розстріляли їх.
Якось тато розповів історію із солдатського побуту, коли йому та іншим українцям цукор до чаю не давали, глузуючи при цьому, мовляв, “ви, хахли, ізмєннікі родіни, абайдьотєсь без сахара”.
Знайшов представлення до нагородження тата орденом “Отєчєствєнной войни 2 ст.” з описанням подвигу. Виявляється, він уплав – з автоматом і боєкомплектом – під обстрілом переплив на протилежний бік р. Шпрее, де вступив у бій, знищив 5 німецьких вояків, захопив два човни і з ними під обстрілом переправився на свій бік. Це ж якою треба було бути мерзотою-командиром, щоб віддати такий наказ, тобто фактично послати людину на явну смерть, а самому спостерігати з укріпленого бліндажа! Дивуюся, як тато вижив. Мабуть, тому, що виріс біля ставка й умів надзвичайно добре плавати і пірнати. Він ніколи про цю історію мені не розповідав, як і взагалі про війну. Трохи почав говорити лише наприкінці свого життя. Коли я знайшов і показав йому копію цього представлення, то він так, скоса, подивився на це і лише сказав: “Було таке”. І на цьому розмова закінчилася. Ордена йому так і не дали.
 Згадую мамині розповіді. Звали її Катерина Трохимівна Фастовець (у дівоцтві Дідковська), народилася вона 14 березня 1928 р. в с. Ліщинці. У її родині було 8 дітей (вона найменша). Батька заарештували як “ворога народу”. Зник безслідно. У 1933-му вижили моя баба і троє її дітей (серед них і моя мама). Завжди, коли вона згадувала про своє дитинство, то дуже плакала.
Якось під час однієї з розповідей, коли вона, ридаючи, оповідала про жахіття 1933-го, прозвучали такі цікаві слова: “А потім уже стало значно легше. У нас уже був коник, віз, корівка тільна була, пшениця була. А Вася (її старший брат) коником їздив у сусіднє село і молов пшеницю на борошно, крупи робив”. Я сиджу і не можу зрозуміти, про що вона говорить. Який коник? Яка корівка? Яка пшениця?! Перепитую, коли це таке було. Вона відповідає: “А при німецькій власті”.
У селі німецьких бойових частин не було. Була частина господарська, вирощувала тютюн. Фронт далеко, стратегічних об’єктів у селі й поблизу не було. Незрозуміло, з якою метою, але на село здійснили наліт радянські літаки. Одна бомба попала в сусідську хату, у якій, окрім батьків, було 9 дітей. Глиняна хата завалилася. Найперші прибігли німці, вони розкопали лопатами руїни і витягли усіх, хто був під завалами. З 9 осіб врятували 8. Загинула одна дитина – осколок бомби влучив їй у голову. 
Мама розповідала, що з боку німців грабунків не було. Так, справді, заходили до хати, просили “яйко, млеко”. Коли баба казала, що немає, німець ішов геть. Коли прийшли “наші”, відповідь “немає” вже не рятувала. Все перекидали догори ногами. І коника забрали, і корівку.
Не хочу зараз нічого говорити про “наших” і “не наших”, бо це тема окремої розмови. Проте факт залишається фактом: за московської репресивної влади родина моєї мами втратила 6 осіб, а за німців мама вперше вдосталь наїлася хліба.

Віктор ФАСТОВЕЦЬ

На ольвіопольському березі, у леваді, де Синюха впадає в Південний Буг, стояла дерев’яна церква. Старожили розповідали, що козаки її розібрали в якомусь селі, перевезли на возах і встановили на цьому місці за одну ніч. Збудована вона була без жодного цвяха. У 1930-х церкву перетворили на гуртожиток школи комбайнерів. У 1942 р. – за німців – у церкві відновили службу, й називалася вона, як і раніше, Варварівською. Старша сестра моєї бабусі Соломії, Ганна Андрієнко, ходила до церкви щонеділі.
На зворотному шляху заходила в гості, бабуся Соня завжди радо пригощала сестру. У нас був великий садок, тож у погребі завжди стояв великий бутель із наливкою. На столі з’являвся кухлик з вишнівкою. Після першої склянки бабуся Соня заспівувала:

Ой наступила та чорна хмара,
Став дощ накрапать.
Ой там збиралась бідна голота
До корчми гулять
Пили горілку, пили наливку,
Ще й мед будем пить.
А хто з нас, братці, буде сміятися,
Того будем бить!

Поспівавши, бабусі випивають ще по скляночці вишнівки, закусюють і згадують братів Микиту та Прокопа і сестру Варвару.
Прокіп був наймолодшим у сім’ї Дмитра Марищука. До війни працював учителем історії в середній школі Новоархангельська на Кіровоградщині. У 1937 р. заарештували його і дружину Ніну, вчительку молодших класів. Звинуватили їх “в українському буржуазному націоналізмі“, хоч Ніна була мордвинкою. Її батько до того, як Росія окупувала Україну, працював управителем панського маєтку в Новоархангельську. Ніна виросла і вчилась в Україні. Згадавши гірку долю Прокопа, бабуся Ганна заспівала:

Сонце сходить і заходить,
А в тюрмі моїй темно.
Вдень і вночі вартові
Стережуть моє вікно…

І заплакала. Бабуся Соня сказала: “Не плач, Ганно, слізьми горю не зарадиш. Як нашим дітям на фронті? Нічого про них не знаємо. Може, дасть Бог, скоро всіх побачим живими і здоровими”. Та не судилося так, як гадалося. Син бабусі Соні Олександр, 1913 р. н., загинув у 1942 р. в Севастополі, у Мекензієвих горах (похований там же). Внук бабусі Ганни, Геннадій, народжений у березні 1923 р., загинув 25 квітня 1945 р. в Берліні, спочиває у Трептов-парку. Імена обох викарбувані на граніті пам’ятників.
Їхнього брата Прокопа звільнили з в’язниці після смерті кривавого диктатора Сталіна. У 1954-му, через 17 літ розлуки, повернувся він до Первомайська худющий, завошивлений, хворий на сухоти. Сестри виходили його. По смерті сестри Соні 1957 року він поїхав в Оренбург до дружини Ніни, яка перебувала там на поселенні з дочкою Людмилою, яку народила в куйбишевський тюрмі 1938 року. На чужині він і помер. Вічна йому пам’ять!

Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, 1930 р. н.
Історичний клуб “Холодний Яр”

2019 року в День пам’яті загиблих захисників України (30 серпня) в Безвіднянському лісництві (с. Лютенька) небайдужі лютенчани встановили козацький хрест на могилі шістьох повстанців із загону отамана Леонтія Христового, який діяв у роки Української революції на території Гадяцького, Миргородського та Зіньківського повітів.
Шестеро повстанців загинули 4 грудня 1920 р. в бою з більшовицькими карателями на хуторі біля с. Довжика Зіньківського району. Поховали їх на місці бою у спільній могилі. Могилу торік знайшов активіст із Лютеньки Микола Мищенко за описами письменника-емігранта Дмитра Нитченка, який родом із Зіньківщини. У тому ж році останки перепоховали в урочищі Макітерка, що в Безвіднянському лісництві.
І ось цього року знайшлися нащадки одного з полеглих героїв – Олександра Назаренка! Олександр Назаренко був одним із п’ятьох дітей заможних селян Домахи і Степана Назаренків із Лютенських Будищ. Родина Домащенків, як їх звали по-вуличному, мала 20 десятин землі та чимале господарство – волів, коней, овець, курей, гусей... Родина володіла возами, боронами, тримала кінну сівалку і парову машину для обмолоту зерна. На обійсті – комора, дві клуні, сараї для худоби. Жила родина в добротній рубленій хаті.
У 1919 р. більшовики почали будувати систему радгоспів як частину воєнного комунізму. У селян примусово відбирали землю і реманент. Чимало людей противилося таким діям. Саме селяни стали рушійною силою Української революції 1917 – 1920-х років. Олександр Назаренко також не міг миритися з тим, що зароблене власними пучками майно прибрали собі до рук нероби. І молодий чоловік вступив у загін Леонтія Христового. На жаль, життя його і його побратимів обірвалося біля с. Довжика – вони загинули в нерівному бою із червоними. Наприкінці 1941 року, через тридцять років після загибелі повстанців, на їхній могилі з’явився хрест.
Нещасливою була й доля рідних Олександра Назаренка. Більшовики вигнали їх із хати. Назаренки спали під тином і в кущах, бо родичі боялися пускати їх до себе. Не витримавши випробувань, під тином померла Домаха – мати Олександра. А його дружина Марфа ходила по чужих хатах і просилася пожити. Не всі пускали до себе в хату дружину і дітей повстанця. Свою хату Марфа побудувала аж у 1960 р. – до того кочувала від однієї до іншої. Але й через сорок років після загибелі чоловіка їй не було спокою – двічі ту хату палили. Одного палія – Макара Калініченка – навіть судили.
Незважаючи на важкі випробування, Марфа прожила довге життя. Померла в той же день, коли загинув її чоловік, – 4 грудня (1968 року). Олександр і Марфа мали трьох дітей – Романа, Оксану і Марію. Саме Роман встановив на могилі шістьох повстанців дерев’яний хрест. Але доглядати йому за батьковою могилою не судилося. Роман під час Другої світової війни загинув у Чехії. Рід Олександра Назаренка продовжили 13 онуків.
Тривалий час ні про могилу шістьох повстанців, ані про те, хто в ній спочиває, ніхто не знав. Тепер же здійснено перепоховання, впорядковано могилу, знаємо імена полеглих, хлопців вшановано. Тепер маємо і світлину Олександра Назаренка. Віримо, що повернемо імена та світлі лики й інших героїв, які віддали своє життя за Україну.

Олександр ІРКЛІЄВСЬКИЙ

Якби у нас з’явився Міністр освіти такого рівня, як Генеральний секретар освітніх справ Центральної ради Іван Стешенко (24.06.1873 – 30.07.1918), то наша школа в будь-якому форматі давно була б іманентно українською, відкритою для світових методик, без сліпих їх мавпувань, при культивуванні власних, базованих на принципах перевіреної віками етнопедагогіки, була б позбавлена безвідповідальних, неприпустимих над дітьми (й вчителями) експериментів, космополітичних збочень, які доводиться сьогодні переживати. Панував би високий фаховий рівень, педагогічна, власне духовна культура, інтелектуальний пафос, творча атмосфера, а не анальфабетизм, папероманія, безживний прагматизм, відсутність національного духу. Утверджувалося б суспільство самосвідомих особистостей, а не виконавців чужої волі. Ніхто не завдав би ударів по україністиці – основі національного буття, без якої воно неможливе. Ніхто б не препарував історичну пам’ять, без якої неможливе майбутнє, а формував би високе національне сумління. Ніхто не закривав би жодної школи, а відкривав би нові. Ніхто не робив би мовно-літературного “вінігрету”. Ніхто б не викидав з підручників слів “батько” й “мати” (основа етнокосмосу), підмінюючи їх безликим “рідні”. Ніхто б не відміняв важливі філологічні змагання, як Міжнародний конкурс української мови ім. Яцика. Ніхто б не затискав науку у скопусівські лещата, а сприяв би її вільному розвитку, відкривавчому креативу, сприяв би циркуляції ідей. Але хто в МОНі чув про І. Стешенка?..
Іван Стешенко – поет, літературознавець, перекладач, старогромадівець, член т-ва Нестора Літописця, входив до складу УСДРП, ТУП, Центральної Ради, був співвидавцем гумористичних журналів “Шершень” (1905), “Ґедзь”, редактором ж. “Сяйво” (1913 – 1914)...
Свої погляди І. Стешенко аргументував в “Історії української драми” (1907), у незавершених, на жаль, рукописах “Історії української літератури”, “Української літератури після реформи 1861 р.”, “Очерк украинской литературы XIV – XVIII в.”, доводив присутність української культури в європейському контексті... І. Стешенко був авторитетним вченим, недарма отримав нагороду Петербурзької АН за розвідку про поезію І. Котляревського…
Роботу Центральної Ради, де діяло дев’ять (!) комісій з питань національної освіти, неможливо уявити без Івана Стешенка. Будучи головою редакційної комісії, він ініціював українську шкільну раду, скликання Всеукраїнського педагогічного з’їзду (18 квітня 1917 р.). З 26 червня 1917 р., приступивши до виконання обов’язків Генерального секретаря освітніх справ, послідовно запроваджував українізацію шкільництва всіх рівнів, долаючи шалений спротив російських шовіністів, не присідаючи перед нацменшинами (що спостерігається сьогодні), яким було дано достатньо свобод (до речі, він опікувався польськими та єврейськими школами).
За цей час на основі Університету Св. Володимира було відкрито Український народний університет в Києві з чотирма кафедрами на історико-філологічному (українська мова, українська література, українська історія) та юридичному (історія західно-руського права) факультетах, в Україні функціонувало понад вісімдесят національних гімназій, що на початку 1917 р. ніхто припустити не міг, запроваджувалися обов’язкові дисципліни українська мова й українознавство тощо. І це все було зроблено за неповний рік (а не десять), була б тільки державницька воля!!!
Якби МОН України звернувся до досвіду І. Стешенка, то в Україні розбудовувалась би справді іманентна національна освіта, відкрита довкіллю, без сумнівних експериментів. На жаль, він зі своєю НАЦІОЦЕНТРИЧНІСТЮ став впоперек горла російським шовіністам, зокрема ксенофобам-більшовикам, які підіслали до нього кілера (сьогодні повторюються аналогійні московські сценарії). Вбивство сталося 30 липня 1918 р., коли І. Стешенко приїхав у рідну Полтаву. Його поховання 4 серпня в Києві перетворилося на велелюдну маніфестацію незнищенного національного Духу.

Юрій КОВАЛІВ

Подається зі скороченнями.

Зайшовши у тролейбус, одразу побачив цього чоловіка, хоча був той від мене далеченько. Він стояв біля виходу, чекаючи на свою зупинку. Людей було небагато, ніхто не звертав ніякісінької уваги на людину у військовій, далеко не новій формі з кількома медалями на грудях, а ця деталь привертала увагу і виділяла його серед інших пасажирів. Мені здалося, що думками чоловік був десь далеко, це лише його тіло перебувало тут, у тролейбусі, що перевозив київський люд у мирній столиці.
Вдивляючись у ще досить молоде обличчя, я відчував, що ця людина пережила вже чимало, що позаду в нього багато гіркого, а може, й страшного. І ще одне. Щось було в його постаті непевне, він наче вибачався перед нами, що так не схожий на нас.
А люд у тролейбусі був різний. Одні в роках, добре доглянуті й цинічно байдужі до всього, що діється навкруги. Інші – веселі, самовпевнені, балакучі, вертляві, зі специфічною корозійно-блатною говіркою, одне слово – “хозяєва жизні”. І раптом: “Как надоєла ета война!”
Ці слова наче обухом ударили мене по голові. Імпозантна дама невизначеного віку, уся в прикрасах як новорічна ялинка, видно, вгледіла-таки вояка. Це їй “надоєла война”. Я так глянув у її порожні очі, що вона миттю позадкувала до водія, мабуть вирішивши, що “бандеровєц” зараз її з’їсть. Я підійшов до воїна, вибачився, що перебиваю його, очевидно, невеселі думки (про це промовляло його змарніле обличчя, порізане, немов осіння рілля, глибокими зморшками).
– Дозвольте потиснути вашу руку. Вклоняюся вам за те, що зупинили москальського агресора. Хоча тут дехто і не усвідомлює, що йде справжня жорстока війна, – мовив перше, що спало на думку. Потиснувши міцну мозолясту правицю, запитав: – А як там на Сході?
Чоловік якось сумно, але не роздумуючи, відповів:
– Наступати немає наказу. І це найтяжче для побратимів.
Я не знав, що на ці слова йому сказати, тому помовчали.
Тим часом тролейбус під’їхав до моєї зупинки.
– Дякую ще раз вам, шановний, я вже виходжу, – звернувся я до воїна.
– І я теж, – відповів він.
Доля дала мені шанс, яким мав обов’язково скористатися.
– Я художник Валерій Франчук. Ось тут поряд моя майстерня. Буду радий бачити вас там, хочу намалювати ваш портрет, – сказав я своєму випадковому попутнику. Ця думка в мене виникла тієї ж миті, коли я побачив незнайомця у тролейбусі. – Скажіть, будь ласка, як вас звати?
У відповідь наш захисник вийняв з кишені своє посвідчення:
– Я – Віталій Голота, козацького роду...
– А ви часом не родич письменниці Любові Голоті? – запитав я.
На що пан Віталій заперечливо похитав головою, ніби соромлячись, додав:
– Нас, Голот, в Україні багато!
Прощаючись, дав новому знайомому свою візитівку і ще раз попросив, аби він обов’язково озвався.
Чекаю. Хоча рутинні справи брали своє, та я не забував про цю зустріч у тролейбусі на моїй Троєщині. Аж тут заграв телефон, і в трубці я почув голос:
– Добрий день, Валерію, це Віталій!
“Ну, слава Богу”, – подумав я.
– Де ви перебуваєте і як моя пропозиція щодо портрета?
– Можу сьогодні до вас заїхати. Скажіть, на котру годину, – відповів Віталій.
Я назвав годину, і розмова на цьому завершилась.
У призначену годину він ще раз зателефонував, що вже тут, і я його зустрів біля майстерні.
– Іду від побратима, провідував його. У нього немає обох ніг. Це сумно, але він недавно оженився – це радісно.
З розмови я дізнався, що переді мною кіборг, що захищав Донецький аеропорт, “Сєвєр”.
Я здивувався, бо знаю, що псевдо “Сєвєр” мав молодий доброволець із Сумщини Сергій Табала, який загинув. Воїн роз’яснив. Всі, хто його знали, думали, що загинув саме він, тому дуже здивувалися, коли Віталій повернувся після чергового поранення живий. А псевдо «Сєвєр» – тому що він вісім років жив у Якутії. Згадки його були хаотичні, бо я все перебивав і допитувався, що з його пораненнями. На це він показав слід від снайперської кулі на правій скроні, додавши:
– Куля там, але після реабілітації голова болить менше.
Що пережив цей 43-літній чоловік? Поранення в голову, ліва рука на титановій пластині, ноги посічені осколками, слід від кулі в спині, контузія від розриву 150-мм снаряда, який прилетів у бліндаж… Але він знову має намір повернутися на Схід як розвідник 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, 2-го батальйону, 6-ї роти.
Воістину з такими українськими патріотами ніякі путінські “їхтамнєти” цю землю не здолають. “Сєвєр”, як ми домовилися надалі його звати, багато чого мені розповів. Дуже непросте життя прожив цей воїн-доброволець. Тут і босяцька юність із тяжкими наслідками через порушення законів, розрив сім’ї, а головне – теперішнє його усвідомлення свого місця на цій землі та захист від “русскаво міра”.
Ось це останнє, мабуть, і є результатом довгих і непростих пошуків себе і свого місця на цій землі. Для “Сєвєра” – це Україна, котра стала найвищим, найвизначнішим мірилом його життя. Доки тривала наша розмова, я зробив начерк його портрета та подарував Віталію Голоті.

Валерій ФРАНЧУК

P. S. За стінами своєї квартири чи майстерні спостерігаю за тими, кому “какая разніца”, які дудлять пиво під гидотний специфічний “русскій” шансон і при цьому ще й хизуються своєю “ватністю”, спостерігаю і за тими, хто йде розбивати лоба об підлогу УПЦ МП, яка підтримує російського агресора, і думаю: “Чому? Чому таке можливо в нашій країні, де йде війна?  «Русскій мір» забрав десятки мільйонів українських життів, він постійно нищив українську культуру, українську мову, він хоче взагалі знищити українську націю”.
Звертаюся до тих, кому є різниця, знайдіть тепле слово подяки для таких, як відважний воїн Віталій Голота, адже вони захищають нас від огидного, брехливого і жорстокого “русскаво міра”.

Чекісти схопили Марію Бесарабенко у Вінниці в червні 1924 р. – після повернення з Польщі. Про це свідчить більшовицький документ від 3 березня 1925 року. Підписали його в. о. начальника “подгуботдела” ҐПУ Іванов та начальник контррозвідувального відділу Подільського губернського ҐПУ Галицький. Чекісти характеризували Марію Бесарабенко як “петлюровскую контрразведчицу и сподвижницу, оперирующего на Киевщине атамана Трейко”. Отже, вона йшла до нього із секретними матеріалами, можливо, з фінансовою допомогою від закордонних чинників УНР. Чекісти зазначили, що у минулому Марія Бесарабенко була “членом центрального повстанкома”.
У 1921 р. Марія була зв’язковою Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, зокрема до волинського отамана Петра Филоненка. Козачкою вона була рішучою. Наприкінці червня 1921 р. у с. Барашах (тепер Ємільчинського р-ну Житомирської обл. – Ред.) Филоненко і Марія несподівано зіткнулися з “місцевим начальником «продналогу»”, який вирішив перевірити документи. Помилкове то було рішення. Не встиг Филоненко дістати посвідку, як Марія двома пострілами вбила нахабу.
У 1922 р. Марія – учасниця “контрреволюційної” підпільної організації “Козача Рада”.
“Весною 1923 року закордонна петлюрівщина зробила останню спробу прорватися на територію Радянської України, – писав більшовицький журналіст у газеті “Червона армія”. – Для цього було мобілізовано «все найкраще», що з‘оставалося за кордоном. За місце нападу була обібрана Київщина. Сюди закордонні контр-революційні кола звернули головну свою у вагу й діло нападу доручили полковнику Іванові Демидовичу Трейку. Але скоро довелося знову тікати до Польщі. Він працював тут у польській контр-розвідці. В місті Рівному він зазнайомився з Марусею Басарабенко – петлюрівкою, що гаряче ненавидела Радянську Україну.
Одержавши завдання двинутися весною 23 року з озброєним загоном на територію України, Трейко всі неприємности цього походу ділить зі своєю подругою Марусею. «Пані Маруся», як всі її називали, грає ролю головної помішниці Трейко та надихачкою цього походу.
24 травня 1924 р. Трейків загін розгромлено (твердження не точне. – Ред.). Губерніяльний відділ ДПУ ліквідував банду і затримав Марусю та кількох бандитів. Трейкові пощастило втікти до Польщі. Ціми днями справа Трейка розглядалося надзвичайною сесією. Вісім найвидатніших обвинувачених засуджено до розстрілу”.
На день арешту Марусі було 37 років, тобто вона народилася 1887-го або 1888 року, можливо, у Вінниці. Справжнє її прізвище Сілецька або Селецька. Покарання відбувала в Київському допрі. Тут виявилося, що вона вагітна. У Лук’янівській в’язниці вона народила хлопчика. Сталося це орієнтовно у грудні 1924-го.
В ув’язненні Марія познайомилася з Генрієтою Ган, вдовою по старшині Армії УНР Омелянові Виннику. Її чоловіка чекісти навесні 1921 р. розстріляли як члена повстанського комітету. У тюрмі Ган перейнялася долею Марії Бесарабенко. Генрієтта стала хрещеною мамою хлопчика. Видно, у тюрмі сидів священник, відтак і вдалося охрестити дитину. Назвали Семеном. Чекісти дали матерів вигодувати дитину до 9 – 10 місяців, а потім їх навіки розлучили.
Марію (Марину) Бесарабенко-Трейко розстріляли 28 липня 1925 року. Розстріляли в 1925 році! Тоді вже й чоловіків розстрілювали рідко, мовляв, совєтська влада перемогла, і ворогів раціональніше використати на будовах соціалізму. Робочих же рук не вистачає. А тут розстріляли жінку, молоду маму. Чому? Бо контррозвідниця та ще й причетна до арештів і вбивств багатьох більшовиків...

Генрієта стала свідком страшної трагедії Марини Трейко та її сина. І постановила врятувати дитину. Ось повний текст агентурної записки в перекладі українською: “Трейко Марина Йосипівна, 37 років, надзвичайною сесією Київського Окрсуду була засуджена до вищої міри покарання, і 28/7 – 25 року присуд приведений у виконання. Після її смерті залишився син 9 – 10 місяців від народження, який того ж числа тов. Кулаковою (секретарем надзвичайної сесії) був відданий на виховання в будинок немовляти на Великій Васильківській вулиці, № 116 (тел. № 31-09) з ім’ям «Вова» – як дитина однієї з наших співробітниць. Через нетривалий час на ім’я голови надзвичайної сесії надійшла заява від якоїсь Генрієти Карлівни Ган, яка відбуває покарання в Київському ДОПРі за присудом Київського Окрсуду, яка наполягала на передачі сина Трейка їй на виховання, причому її вимога була настільки наполеглива щодо отримання позитивної відповіді, [що] вона оголосила голодування, яке через декілька днів було зняте. Не виключено, що після виходу з ДОПРу Ган буде прагнути знайти сина Трейка і забрати до себе. 19/І – 29 р. (підпис)”.
Щоб назавжди сховати дитину від рідних, чекісти змінили їй ім’я. Мама назвала Семеном, чекісти – Вовою. Про долю хлопчика свідчить довідка з прямокутною печаткою та написом: “У.С.Р.Р., Київська Окружна Інспектура Охорони здоров’я, Будинок Немовляти, 27 квітня 1929 р., ч. 312, м. Київ”. У довідці з печаткою Будинку немовляти зазначено: “Дана ця Київському Д. П. У. в тім, що 28 липня 1925 року прибув до Будинку Немовляти хлопчик Володимир, за розпорядженням Охмадиту якого записано до прийомного журналу за 1925 року за № 288 і 324. 6 березня 1926 року було видано його на патронат гр. Цимбаленко Клавдіі Павловні, що мешкає на (Деміівки) Сталінка по Голосіївській вулиці, дом № 79, а 7 жовтня 1926 року видано гр. Цимбаленко К. П. на виховання за розпорядженням Охмадиту. Головний лікар (підпис). Діловод (підпис)” [2, т. 10, арк. 98].
Коли Генрієта Ган вийшла з ув’язнення, вона знала, де шукати дитину...
Про загибель Марії Бесарабенко-Трейко стало відомо закордоном.
15 жовтня 1925 р. паризький журнал “Тризуб” хроніку “Жертви окупан[т]ської жорстокости на Україні” почав із повідомлення про загибель героїчної жінки.
“З акту оскарження проти Марусі Трейко та їх десяти співробітників виясни­лося, що повстанча ватага от. Трейка на протязі кількох років знищила 1.700 чол. червоноармійців та ріжних агентів окупант­ської влади. Головна оскаржена Маруся Трейко під час переслухан­ня (допиту. – Ред.) заявила, шо вона жаліє [що мало вбито окупантів]: «Жертв і помсти було занадто мало, щоби вона могла умерти спокійно” (большовики розстріляли в 1920 році родичів і дітей Трейко)». Закатовано було Марусю Трейко на смерть у Київі, причому большовики в супереч своїй практиці розстріляли її разом з товаришами прилюдно, очевидно, щоби пере­конати людність в смерті популяр­ної отаманші. Як лицарь сміло і безстрашно прийняла вірна дочка українського народу смерть від катів. Вічна пам’ять Марусі Трейко”.
Завдяки цій публікації про Марію не забули, і у 1930-х еміграційні чинники УНР посмертно нагородили її Хрестом Симона Петлюри.
Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ, Владислав КАРПЕНКО

Іван Гончарук родом з Волині. До УПА пішов у липні 1944 р., коли йому виповнилося 19. Пройшов двотижневий вишкіл УПА, дістав псевдо “Лісовий”. Брав участь у боях з військами НКВД.
Івана схопили зі зброєю в руках у грудні 1945 року. Засудили до смерті. Однак воєнна колегія Верховного Суду УССР замінила розстріл на 20 років каторжних робіт та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував на Колимі.
 Після смерті Сталіна справу Гончарука переглянули й 1956 року його звільнили. Позаяк повернутися додому він не міг, оселився в Магаданській області. Рідне село відвідував раз на три роки – більше влада не дозволяла.
1975 року Гончарук із дружиною переїхав на Харківщину.
У 1987 р. КҐБ знову заарештував Івана. Головне обвинувачення: “перейшов на сторону ворога, добровільно вступивши в банду УПА ОУН”. Відкритий судовий процес над Гончаруком приурочили до 60-річчя “Великого Жовтня” – тривав він з 12-го до 16 жовтня 1987 року. Вирок: розстріл.
19 квітня 1988 р. голова Верховної Ради УССР Валентина Шевченко відхилила клопотання про помилування. 29 червня 1989 р. кати заарештували майно та грошові вклади сім’ї Гончаруків.
Захисника Самостійної України розстріляли 12 липня 1989 р. в Києві.
Місце поховання досі невідоме.
За два роки Україна стала незалежною державою.
3 лютого 2020 р. чорти нарешті забрали Валентину Шевченко з Феофанії до себе в пекло. Це стало приводом для депутатки від промосковської партії ОПЗЖ Наталії Королевської ініціювати хвилину мовчання пам’яті за зрадницею, яка все своє свідоме життя служила Москві.
Проте частина народних депутатів не підвелася, серед яких – ексочільник Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Свою позицію він пояснив тим, що Валентина Шевченко була “інструментом знищення української культури радянською владою”, я б сказав, московською владою. Зокрема, саме В. Шевченко відповідала за проведення першотравневого параду 1986 року після вибуху на Чорнобильській АЕС, коли з Києва треба було негайно тікати через великий рівень радіації.
І ось в Інтернет-мережі спливла постанова від 19 квітня 1988 р. про відмову Валентиною Шевченко помилувати засудженого до смертної кари героя України Івана Гончарука…То що, пробачимо Валентині Шевченко злочини проти українського народу чи проклянемо її та її чортівське насіння?

Р. К.

Не перший уже рік я намагаюся зібрати якомога більше інформації про вояків дивізії “Галичина”. Під час презентації книги “Українська дивізія «Галичина». Львівщина” у 2016 році я, на хвилях емоцій і несподівано для самого себе, сповістив, що планую видати біографічний довідник дивізії. Ті, у кого є це видання, знають, що в ньому подано 2000 зібраних та опрацьованих мною біографічних довідок дивізійників. Якою ж була моя радість, коли практично від наступного дня до мене стали звертатися родичі вояків… Інформація з усіх куточків України та діаспори продовжує надходити. На сьогодні в чорновому варіанті (ще не опрацьованих остаточно) мною зібрано понад 15000 таких довідок. Процес триває…
Та робота ця досить копітка, скрупульозна, її не на один рік… Тому вирішив паралельно зробити ще щось корисне. Так у 2018 році з’явилася на світ Божий “Ненаписана книга життя” про неймовірне, насичене трагічними і комічними подіями життя мого великого друга – дивізійника Зенона Врублевського.
На цьому не зупинився. Ще раніше, читаючи спогади комбатантів, я не раз думав про те, як це є класно, коли люди мають змогу читати правдиві розповіді про дивізію від її учасників. Але… скільки таких спогадів (написаних від руки, набраних на машинці чи надиктованих на аудіо- або відеоносіях) залишилися ненадрукованими! Воно мене мучило, і врешті (тоді ще десь у підсвідомості) зародилася думка про нову книгу – збірку раніше не публікованих спогадів ветеранів дивізії (переважно тих, з ким особисто або з чиїми рідними я був знайомий). Адже доля звела мене з багатьма дивізійниками (від стрільців до старшин). З їхніми родинами наша дружба триває. Сподівання мої не виявилися марними – дружини та діти вояків із розумінням та вдячністю поставилися до ідеї. Щиро допомагали, надаючи спогади ветеранів дивізії, їхні щоденники, чернетки, замальовки оповідей, світлини, документи та власні розповіді про чоловіка, батька, дідуся.
Хочу подякувати моїй дружині Марії, яка бачила, що я тупцюю на одному місці та ніяк не візьмуся до справи, і впевнено, у потрібний момент підштовхнула мене до праці.
Рік і десять місяців (практично без вихідних та свят) перебував в іншому світі, намагаючись втілити задумане. І ось результат – сьогодні отримав перші примірники книги “Йшла дивізія”.
У виданні – спогади 18 дивізійників. Шестеро з них ще є серед нас! Ці поважного віку ветерани мешкають в Україні, Канаді, Британії, і я пишаюся знайомством та дружбою з ними.
Щира подяка моїй незмінній команді професіоналів-друзів: Уляні Густей, Михайлові Коперсаку, Олегу Кіналю (його графіка – бомбезна!), Христині Іваньковій. Книга вийшла у видавництві “Пропала грамота” Олексія Бешулі. Тисну Твою руку, Олексію! 
“Йшла дивізія…” готова до зустрічі з читачем та його критичними оцінками.

Ігор ІВАНЬКОВ

Він в повні життя молодости, стрункий, дужий, ішов гордо, замкнений трьома блискучими ножами, з дикою ненавистю з очах, мов ранений тигр.
Велике червоне сонце вже клало останній свій поцілуй на його замурзане кров’ю чоло, коли його виводили з лісу.
Перед ним скакали якісь хати, дерева, постаті сповиті млою, а земля хиталась-гойдалась.
– Стой!..
Його заболіло під грудьми. Перед ним стояв якийсь рижий з нагайкою, щось кричав, лаяв. Хтось з-заду вдарив його знову; крикнув:
– Атвєчай!
Він зрозумів. Питали, звідкіля він, як зветься. Ага!.. Хотять батька вбити, хату спалити… Рижий вдарив нагаєм по обличчі, раз, другий, хтось підставив ногу, защеміло в крижах, горячо...
Коли вже сонце високо піднялось, його знов прикликали до рижого і ще 3-ох членів “чрезвичайки”.
– Сваєю кров’ю отвєтіш ти за нашіх двадцать таваріщей, но ми не убьом тєбя, єслі только ти укажеш сваіх.
Дико глянув і сказав:
– Бийте мене, ріжте кусками, мучте... але нічого не довідаєтесь. Ви мене вб’єте і більш нікого.
Йому перерізали язик, обдерли шкіру з губ, вирвали два пояси з боку, вирвали зуби, а на конець прокололи багнетом груди…
В селі Вершниці (тепер село Новоград-Волинського р-ну Житомирської обл. – Ред.), недалеко соснового гаю, стоїть його могила, одинока, забута, як і він сам теж забутий, невідомий герой.
Соколовцями називає народ повстанців відділу Соколовського.

12 ІХ.1919 р. І. ПЕТРУНЯК
Дж.: Стрілецька думка. – 1919. – 21 вересня.

ХОМАЗА Петро (22.06.1902, м. Олександрівськ Катеринославської губ., тепер м. Запоріжжя – після 07.1922). Козак Катеринославського повст. коша.

ХИЛЕЦЬКИЙ (ХІЛЕЦЬКИЙ) Володимир Дмитрович (14.07.1899, м. Ново-Борисів, тепер Білорусь – після 1955). Вільний козак, козак корпусу Січових стрільців Армії УНР (кін. 1918 – 07.1920); звання – хорунжий Армії УНР.
Заарештований у 1945 р. сов. спецслужбами і в травні вивезений літаком у Київ. Карався в Лук’янівській в’язниці. 1956 року повернувся з таборів ГУЛАГу до ЧСР.

ЯРОШЕНКО Ілько (Юлько) (20.07.1890, х. Ярошенки Братешківської вол. Полтавського пов. – після 12.05.1922). Військовий; козак ординарної чоти полку Чорних запорожців; звання – поручник Армії УНР.
Козацького роду. Молодший брат Івана Ярошенка та старший брат Остапа Ярошенка, вояків Армії УНР. Лицар ордена Залізного хреста.

Роман КОВАЛЬ, Віктор МОРЕНЕЦЬ, Юрій ЮЗИЧ
Енциклопедія Визвольної боротьби “«Подєбрадський полк» Армії УНР”, т. 3
Хто хоче придбати цей том або всі три томи, читайте оголошення на 4-й сторінці.
Т. 1. – А – К. 376 с. (300 грн).
Т. 2. – К – Р. 376 с. (150 грн).
Т. 3. – Р – Я. 504 с. (300 грн).
Цифрова колоризація – Тарас Гладенький.

21 червня Ольга Ільків зустрінула свої 100 літ. Це не тільки її особиста дата, її рідних і близьких – це подія для всіх українців, для держави, яка має таких героїчних людей. Це подія для націоналістів, для ВО українок “Яворина”, для ВО “Свобода”, бо маємо честь називати Ольгу Ільків своєю посестрою.
У зовсім юному віці вона поринула в підпільну боротьбу. І відтоді її життя супроводжувала постійна небезпека бути викритою та потрапити в лещата каральних органів, страх за рідних, дітей, які можуть стати невинними жертвами через її вибір. На її тендітних плечах була величезна відповідальність, бо виконувала доручення головнокомандувача Романа Шухевича. І ворог не пошкодував її. Ольга, тоді вже мама двох маленьких дітей, відбула 12 років за ґратами.
Після звільнення випробування не скінчилися. Здавалося, у рідному краї та й в усьому світі нема куточка, де вона могла б прихилитися: ночувала на вокзалах, виконувала найчорнішу роботу, робила все, щоб отримати прописку і бодай якусь кімнатку заради одного: повернути рідних дітей, розлука з якими знищувала.
Ця мужня, горда жінка ніколи не скаржилася на долю й нічого не просила. Вона досі живе дуже скромно, не чекає нагород і преференцій. І доки може, проповідує ідею нації поміж українців.
Вона – символ нескореності й нашої боротьби за свободу. І водночас – дуже глибока, творча особистість, багата талантами.
Про цю жінку з легенди ще напишуть романи, знімуть кіно, викладатимуть у школі. Це буде дуже скоро, але вже в іншій Україні, про яку мріє і якій віддає кожен свій подих, кожен стукіт серця Ольга Ільків.
З ювілеєм, наша дорога пані Олю!

Ірина СЕХ

“Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
“Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 270 грн.
“Здолати Росію” Романа Коваля – 250 грн.
“Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 100 грн.
“Отаман Зелений” – 100 грн.
“Отаман Орлик” – 100 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 70 грн.
Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 75 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 50 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля та Віктора Моренця (т. 1) – 300 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 3) – 300 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 300 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 450 грн.

Ціни вказано станом на червень 2020 р.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 275 грн.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2016. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 4). – Т. 1. – 325 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 175 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 325 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 85 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 125 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 75 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 120 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 110 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 130 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 350 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті: http://nezboryma-naciya.org.ua/