На ольвіопольському березі, у леваді, де Синюха впадає в Південний Буг, стояла дерев’яна церква. Старожили розповідали, що козаки її розібрали в якомусь селі, перевезли на возах і встановили на цьому місці за одну ніч. Збудована вона була без жодного цвяха. У 1930-х церкву перетворили на гуртожиток школи комбайнерів. У 1942 р. – за німців – у церкві відновили службу, й називалася вона, як і раніше, Варварівською. Старша сестра моєї бабусі Соломії, Ганна Андрієнко, ходила до церкви щонеділі.
На зворотному шляху заходила в гості, бабуся Соня завжди радо пригощала сестру. У нас був великий садок, тож у погребі завжди стояв великий бутель із наливкою. На столі з’являвся кухлик з вишнівкою. Після першої склянки бабуся Соня заспівувала:
Ой наступила та чорна хмара,
Став дощ накрапать.
Ой там збиралась бідна голота
До корчми гулять
Пили горілку, пили наливку,
Ще й мед будем пить.
А хто з нас, братці, буде сміятися,
Того будем бить!
Поспівавши, бабусі випивають ще по скляночці вишнівки, закусюють і згадують братів Микиту та Прокопа і сестру Варвару.
Прокіп був наймолодшим у сім’ї Дмитра Марищука. До війни працював учителем історії в середній школі Новоархангельська на Кіровоградщині. У 1937 р. заарештували його і дружину Ніну, вчительку молодших класів. Звинуватили їх “в українському буржуазному націоналізмі“, хоч Ніна була мордвинкою. Її батько до того, як Росія окупувала Україну, працював управителем панського маєтку в Новоархангельську. Ніна виросла і вчилась в Україні. Згадавши гірку долю Прокопа, бабуся Ганна заспівала:
Сонце сходить і заходить,
А в тюрмі моїй темно.
Вдень і вночі вартові
Стережуть моє вікно…
І заплакала. Бабуся Соня сказала: “Не плач, Ганно, слізьми горю не зарадиш. Як нашим дітям на фронті? Нічого про них не знаємо. Може, дасть Бог, скоро всіх побачим живими і здоровими”. Та не судилося так, як гадалося. Син бабусі Соні Олександр, 1913 р. н., загинув у 1942 р. в Севастополі, у Мекензієвих горах (похований там же). Внук бабусі Ганни, Геннадій, народжений у березні 1923 р., загинув 25 квітня 1945 р. в Берліні, спочиває у Трептов-парку. Імена обох викарбувані на граніті пам’ятників.
Їхнього брата Прокопа звільнили з в’язниці після смерті кривавого диктатора Сталіна. У 1954-му, через 17 літ розлуки, повернувся він до Первомайська худющий, завошивлений, хворий на сухоти. Сестри виходили його. По смерті сестри Соні 1957 року він поїхав в Оренбург до дружини Ніни, яка перебувала там на поселенні з дочкою Людмилою, яку народила в куйбишевський тюрмі 1938 року. На чужині він і помер. Вічна йому пам’ять!
Тамара ЗДОРОВЕЦЬКА, 1930 р. н.
Історичний клуб “Холодний Яр” |
