 Якби у нас з’явився Міністр освіти такого рівня, як Генеральний секретар освітніх справ Центральної ради Іван Стешенко (24.06.1873 – 30.07.1918), то наша школа в будь-якому форматі давно була б іманентно українською, відкритою для світових методик, без сліпих їх мавпувань, при культивуванні власних, базованих на принципах перевіреної віками етнопедагогіки, була б позбавлена безвідповідальних, неприпустимих над дітьми (й вчителями) експериментів, космополітичних збочень, які доводиться сьогодні переживати. Панував би високий фаховий рівень, педагогічна, власне духовна культура, інтелектуальний пафос, творча атмосфера, а не анальфабетизм, папероманія, безживний прагматизм, відсутність національного духу. Утверджувалося б суспільство самосвідомих особистостей, а не виконавців чужої волі. Ніхто не завдав би ударів по україністиці – основі національного буття, без якої воно неможливе. Ніхто б не препарував історичну пам’ять, без якої неможливе майбутнє, а формував би високе національне сумління. Ніхто не закривав би жодної школи, а відкривав би нові. Ніхто не робив би мовно-літературного “вінігрету”. Ніхто б не викидав з підручників слів “батько” й “мати” (основа етнокосмосу), підмінюючи їх безликим “рідні”. Ніхто б не відміняв важливі філологічні змагання, як Міжнародний конкурс української мови ім. Яцика. Ніхто б не затискав науку у скопусівські лещата, а сприяв би її вільному розвитку, відкривавчому креативу, сприяв би циркуляції ідей. Але хто в МОНі чув про І. Стешенка?..
Іван Стешенко – поет, літературознавець, перекладач, старогромадівець, член т-ва Нестора Літописця, входив до складу УСДРП, ТУП, Центральної Ради, був співвидавцем гумористичних журналів “Шершень” (1905), “Ґедзь”, редактором ж. “Сяйво” (1913 – 1914)...
Свої погляди І. Стешенко аргументував в “Історії української драми” (1907), у незавершених, на жаль, рукописах “Історії української літератури”, “Української літератури після реформи 1861 р.”, “Очерк украинской литературы XIV – XVIII в.”, доводив присутність української культури в європейському контексті... І. Стешенко був авторитетним вченим, недарма отримав нагороду Петербурзької АН за розвідку про поезію І. Котляревського…
Роботу Центральної Ради, де діяло дев’ять (!) комісій з питань національної освіти, неможливо уявити без Івана Стешенка. Будучи головою редакційної комісії, він ініціював українську шкільну раду, скликання Всеукраїнського педагогічного з’їзду (18 квітня 1917 р.). З 26 червня 1917 р., приступивши до виконання обов’язків Генерального секретаря освітніх справ, послідовно запроваджував українізацію шкільництва всіх рівнів, долаючи шалений спротив російських шовіністів, не присідаючи перед нацменшинами (що спостерігається сьогодні), яким було дано достатньо свобод (до речі, він опікувався польськими та єврейськими школами).
За цей час на основі Університету Св. Володимира було відкрито Український народний університет в Києві з чотирма кафедрами на історико-філологічному (українська мова, українська література, українська історія) та юридичному (історія західно-руського права) факультетах, в Україні функціонувало понад вісімдесят національних гімназій, що на початку 1917 р. ніхто припустити не міг, запроваджувалися обов’язкові дисципліни українська мова й українознавство тощо. І це все було зроблено за неповний рік (а не десять), була б тільки державницька воля!!!
Якби МОН України звернувся до досвіду І. Стешенка, то в Україні розбудовувалась би справді іманентна національна освіта, відкрита довкіллю, без сумнівних експериментів. На жаль, він зі своєю НАЦІОЦЕНТРИЧНІСТЮ став впоперек горла російським шовіністам, зокрема ксенофобам-більшовикам, які підіслали до нього кілера (сьогодні повторюються аналогійні московські сценарії). Вбивство сталося 30 липня 1918 р., коли І. Стешенко приїхав у рідну Полтаву. Його поховання 4 серпня в Києві перетворилося на велелюдну маніфестацію незнищенного національного Духу. Юрій КОВАЛІВ Подається зі скороченнями. 
|
