 Зайшовши у тролейбус, одразу побачив цього чоловіка, хоча був той від мене далеченько. Він стояв біля виходу, чекаючи на свою зупинку. Людей було небагато, ніхто не звертав ніякісінької уваги на людину у військовій, далеко не новій формі з кількома медалями на грудях, а ця деталь привертала увагу і виділяла його серед інших пасажирів. Мені здалося, що думками чоловік був десь далеко, це лише його тіло перебувало тут, у тролейбусі, що перевозив київський люд у мирній столиці.
Вдивляючись у ще досить молоде обличчя, я відчував, що ця людина пережила вже чимало, що позаду в нього багато гіркого, а може, й страшного. І ще одне. Щось було в його постаті непевне, він наче вибачався перед нами, що так не схожий на нас.
А люд у тролейбусі був різний. Одні в роках, добре доглянуті й цинічно байдужі до всього, що діється навкруги. Інші – веселі, самовпевнені, балакучі, вертляві, зі специфічною корозійно-блатною говіркою, одне слово – “хозяєва жизні”. І раптом: “Как надоєла ета война!”
Ці слова наче обухом ударили мене по голові. Імпозантна дама невизначеного віку, уся в прикрасах як новорічна ялинка, видно, вгледіла-таки вояка. Це їй “надоєла война”. Я так глянув у її порожні очі, що вона миттю позадкувала до водія, мабуть вирішивши, що “бандеровєц” зараз її з’їсть. Я підійшов до воїна, вибачився, що перебиваю його, очевидно, невеселі думки (про це промовляло його змарніле обличчя, порізане, немов осіння рілля, глибокими зморшками).
– Дозвольте потиснути вашу руку. Вклоняюся вам за те, що зупинили москальського агресора. Хоча тут дехто і не усвідомлює, що йде справжня жорстока війна, – мовив перше, що спало на думку. Потиснувши міцну мозолясту правицю, запитав: – А як там на Сході?
Чоловік якось сумно, але не роздумуючи, відповів:
– Наступати немає наказу. І це найтяжче для побратимів.
Я не знав, що на ці слова йому сказати, тому помовчали.
Тим часом тролейбус під’їхав до моєї зупинки.
– Дякую ще раз вам, шановний, я вже виходжу, – звернувся я до воїна.
– І я теж, – відповів він.
Доля дала мені шанс, яким мав обов’язково скористатися.
– Я художник Валерій Франчук. Ось тут поряд моя майстерня. Буду радий бачити вас там, хочу намалювати ваш портрет, – сказав я своєму випадковому попутнику. Ця думка в мене виникла тієї ж миті, коли я побачив незнайомця у тролейбусі. – Скажіть, будь ласка, як вас звати?
У відповідь наш захисник вийняв з кишені своє посвідчення:
– Я – Віталій Голота, козацького роду...
– А ви часом не родич письменниці Любові Голоті? – запитав я.
На що пан Віталій заперечливо похитав головою, ніби соромлячись, додав:
– Нас, Голот, в Україні багато!
Прощаючись, дав новому знайомому свою візитівку і ще раз попросив, аби він обов’язково озвався.
Чекаю. Хоча рутинні справи брали своє, та я не забував про цю зустріч у тролейбусі на моїй Троєщині. Аж тут заграв телефон, і в трубці я почув голос:
– Добрий день, Валерію, це Віталій!
“Ну, слава Богу”, – подумав я.
– Де ви перебуваєте і як моя пропозиція щодо портрета?
– Можу сьогодні до вас заїхати. Скажіть, на котру годину, – відповів Віталій.
Я назвав годину, і розмова на цьому завершилась.
У призначену годину він ще раз зателефонував, що вже тут, і я його зустрів біля майстерні.
– Іду від побратима, провідував його. У нього немає обох ніг. Це сумно, але він недавно оженився – це радісно.
З розмови я дізнався, що переді мною кіборг, що захищав Донецький аеропорт, “Сєвєр”.
Я здивувався, бо знаю, що псевдо “Сєвєр” мав молодий доброволець із Сумщини Сергій Табала, який загинув. Воїн роз’яснив. Всі, хто його знали, думали, що загинув саме він, тому дуже здивувалися, коли Віталій повернувся після чергового поранення живий. А псевдо «Сєвєр» – тому що він вісім років жив у Якутії. Згадки його були хаотичні, бо я все перебивав і допитувався, що з його пораненнями. На це він показав слід від снайперської кулі на правій скроні, додавши:
– Куля там, але після реабілітації голова болить менше.
Що пережив цей 43-літній чоловік? Поранення в голову, ліва рука на титановій пластині, ноги посічені осколками, слід від кулі в спині, контузія від розриву 150-мм снаряда, який прилетів у бліндаж… Але він знову має намір повернутися на Схід як розвідник 93-ї ОМБр “Холодний Яр”, 2-го батальйону, 6-ї роти.
Воістину з такими українськими патріотами ніякі путінські “їхтамнєти” цю землю не здолають. “Сєвєр”, як ми домовилися надалі його звати, багато чого мені розповів. Дуже непросте життя прожив цей воїн-доброволець. Тут і босяцька юність із тяжкими наслідками через порушення законів, розрив сім’ї, а головне – теперішнє його усвідомлення свого місця на цій землі та захист від “русскаво міра”.
Ось це останнє, мабуть, і є результатом довгих і непростих пошуків себе і свого місця на цій землі. Для “Сєвєра” – це Україна, котра стала найвищим, найвизначнішим мірилом його життя. Доки тривала наша розмова, я зробив начерк його портрета та подарував Віталію Голоті. Валерій ФРАНЧУК
P. S. За стінами своєї квартири чи майстерні спостерігаю за тими, кому “какая разніца”, які дудлять пиво під гидотний специфічний “русскій” шансон і при цьому ще й хизуються своєю “ватністю”, спостерігаю і за тими, хто йде розбивати лоба об підлогу УПЦ МП, яка підтримує російського агресора, і думаю: “Чому? Чому таке можливо в нашій країні, де йде війна? «Русскій мір» забрав десятки мільйонів українських життів, він постійно нищив українську культуру, українську мову, він хоче взагалі знищити українську націю”.
Звертаюся до тих, кому є різниця, знайдіть тепле слово подяки для таких, як відважний воїн Віталій Голота, адже вони захищають нас від огидного, брехливого і жорстокого “русскаво міра”. 
|
