23 – 24 червня у с. Товмачі Шполянського району відбувся історико-просвітницький фестиваль “Товмацький курінь” на честь 120-річчя отамана Холодного Яру Івана Лютого-Лютенка. Організатори – Сергій Коваль, Дмитро Вовк, Наталія Сторчак, Анатолій Козленко та їхні однодумці. Фестиваль засновано торік, щоб нагадати українцям про вояцькі сторінки історії рідного краю.
100 років тому на Звенигородщині зародилося Вільне козацтво як своєрідна військово-міліційна організація українського селянства, мета якої полягала у захисті своїх сіл від банд дезертирів, що хлинули з фронту. Вільні козаки стали на захист правди, свободи і народовладдя людей вільної України.
– Коли я пишу про отаманів, постійно думаю про те, чи потрапить ця книжка в рідне село моїх отаманів, чи відгукнуться односельці, чи забули вони, чи шанують цих людей, чи зневажають, – тепло посміхається Роман Коваль. – Звісно, я радію, що мої книжки про Лютого-Лютенка і Чорного Ворона потрапили в Товмач, радію, що ґрунт тут виявився благодатним. Для мене це велика радість, що такі чудові фестивалі проводяться на честь героїв моїх книг.
Свято розпочалося з дитячого футбольного турніру. В ньому взяли участь шполянська команда “Жайвір”, представники лебединської і товмацької молоді. По обіді прибули рій “Гайдамаки” Лебединського НВК № 3, молодіжна організація “Національного корпусу”, бійці АТО та козацькі громади, які розгорнули наметове містечко. В рамках програми “Надвечір’я” відбулося урочисте відкриття погруддя Тараса Шевченка.
– Погруддя створили заслужені скульптори України наші земляки Віктор Крючков, Іван Фізер та Микола Лютий-Лютенко, – розповідає співорганізатор фестивалю Дмитро Вовк. – Переконаний, що в кожному селі має бути погруддя або ж пам’ятник Тарасові Шевченку, щоб ми не забували про велич нашого духовного отця.
Були того вечора й розваги: показові виступи лебединських джур, стрільба, перетягування линви та ватра. Відбулося вечірнє віче, на якому молодь мала можливість дізнатися про боротьбу односельчан за Самостійну Україну.
24 червня – день народження отамана Ґонти – саме таке повстанське псевдо взяв собі Лютий-Лютенко. Він прийшов у світ у Товмачі 1897 року. Під Товмачем народився й отаман Іван Чорноус – прототип Чорного Ворона з однойменного роману Василя Шкляра. Письменник також завітав на свято.
24 червня дійство розпочалось освяченням пам’ятників загиблим воїнам АТО та Небесної Сотні, що розташувалися поруч з пам’ятним знаком Лютому-Лютенку та Чорному Ворону. Над ними майоріли три прапори: державний, холодноярський та прапор “Товмацького куреня”.
У Товмачі зібралося добірне товариство. До повстанської столиці завітали козаки Історичного товариства “Чорні запорожці” на чолі із сотником Романом Боровиком, козачанський курінний Олег Голуб із козацьким товариством і козацькою гарматою, журналісти обласних ЗМІ, члени Історичного клубу “Холодний Яр” Ігор Гаврищишин, Владислав Загородній, Оксана Герасим’юк, Любов Криворот і голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний.
Чудове пісенне свято створили кобзар Тарас Силенко, барди Василь Лютий і Валерій Мартишко (всі члени Історичного клубу “Холодний Яр”), солісти гурту “Рутенія” Анатолій Сухий і Гриць Лук’яненко. Промовляли внучка Івана Лютого-Лютенка Валентина Бурківська, отаман “Товмацького куреня” Дмитро Вовк, письменники Роман Коваль, Василь Шкляр і Володимир Ткаченко, поети Віктор Подорога (Шпола) й Анатолій Бутенко (Харків), голова Шполянської РДА Володимир Потапенко та голова Шполянської районної ради Олександр Козуб. Чудово співали вокальний ансамбль “Лебединий кущ”, колективи Журавського сільського будинку культури, чоловічий вокальний ансамбль учасників АТО Сигнаївського сільського будинку культури, вокалісти Васильківського будинку культури, вокальний дует Антонівського та Мар’янівського СБК, творчі колективи Ярославського та Надточаївського СБК.
Валерій Мартишко спеціально до цього свята написав вірш:

Ой Товмаче, ой Товмаче, чуєш, пісня лине,
То радіє синам лютим ненька-Україна.
Синам лютим, синам вільним, що за неї стали,
І шанує тих синів, що голови склали.

На фестиваль у Товмач завітали козаки і козачки із Нечаєва, Лозуватки, Журавки, Лебедина, Соболівки, Скотаревого, Капустиного, Іскреного, Мар’янівки, Василькова та Антонівки. Вони презентували декоративно-ужиткове мистецтво. Гості мали можливість придбати унікальні сувеніри, різноманітні смаколики, книги Романа Коваля і Василя Шкляра з автографами авторів, вироби гончаря Станіслава Мазурика та послухати прекрасний концерт Ватутінського духового оркестру.
А ще учасники і гості могли подивитися експозицію отаманів Холодного Яру і Чорного Лісу, образи яких створив художник Дмитро Бур’ян, член Історичного клубу “Холодний Яр”.
На святі панувала особлива атмосфера. Чи то через магічні звуки тулумбаса, чи то через натхненні співи, чи через море вишиванок, – у Товмачі витав козацький дух.
– Молоде покоління із захопленням відвідує подібні заходи, – сказала товмачанка Марина Тимошенко.
Це обов’язково призведе до того, що все більше українців звертатимуться до свого коріння і Україна знову стане українською.

Тетяна ХИМЕНКО

На світлинах
Тарас Силенко і Василь Лютий співають сільському голові Товмача Сергієві Ковалю пісню “Мій друже Ковалю”.
Вояки АТО із с. Сигнаївки вшанували отаманів Івана Лютого-Лютенка, Чорного Ворона, а також козаків Небесної сотні і побратимів, які не повернулися з Донбасу.
Автор статті Тетяна Хименко в гурті козаків зі Звенигородщини.

Утретє мешканці села Богданівки вшанували свого земляка – отамана Холодного Яру Мефодія Фоковича Голика-Залізняка: вперше 1998 року (з ініціативи Історичного клубу “Холодний Яр”), вдруге – у 2008 році, й ось тепер 13 травня 2017 року. Причина вагома – 120 років від дня народження!
За цей час “рівень совковості” влади і громади знизився, атмосфера в актовому залі районного будинку культури не була отруєна як у 1998 році, коли Голик-Залізняк перебував “під конвоєм”. Так висловився про ті вшанування відомий краєзнавець, член Історичного клубу ”Холодний Яр”, на жаль, уже покійний В’ячеслав Шкода. Він звернув увагу на величезні портрети Маркса і Леніна, які начальство не дозволило зняти під час вшанування українського героя (Шкода В. Боротьба традицій лицарства і зради продовжується. – Незборима нація. – 1999. – № 3 (158). – Лютий. – С. 2). Нині ними вже не смердить, а залу прикрашають портрети Тараса Шевченка та Миколи Лисенка. Їх у жовтні 1998 р. встановили члени сільського осередку Народного Руху України. А пам’ятник катові України Бланку-Леніну зусиллями козацтва був демонтований ще до початку офіційної декомунізації.
У 1998 р. районна влада не відгукнулася на запрошення взяти участь в урочистостях. Нині ж виступила заступник голови Знам’янської районної адміністрації Олена Гринчак. Вона наголосила на важливості події для національно-патріотичного виховання громадян, особливо молоді. До речі, вчителі й учні двох сільських сіл взяли активну участь у заході. Долучився до проведення роковин отамана й районний відділ культури. Сподіваємося, не лише для звітної галочки в зв’язку зі 100-літтям Української революції.
Переконливим і патріотичним був виступ сільського голови Анатолія Іващука, на відміну від його совкового виступу в 1998 році. Тоді виступ сільського голови прозвучав дисонансом, а Богданівський фольклорний хор взагалі відмовився виступати на святі. У складі хору було кілька колишніх учительок-комуністок, які тоді й каламутили. Тепер же, після декомунізації хор заспівав…
Сюрпризом став виступ племінника отамана Анатолія Голіка, який у 1998 і 2008 роках знайшов причини не брати участі у відзначенні роковин свого дядька, проігнорувавши наше запрошення. 20 років він ішов “тернистим шляхом” від совка-комуніста-пристосуванця до публічного оголошення себе племінником холодноярського отамана! А от двоюрідна внучка отамана по материній лінії Наталя Буштрук, заступник директора Богданівської ЗОШ №1, ще у 1998 році не приховувала своїх родинних зав’язків, активно допомагала в організації вшанування і заявила, що пишається своїм дідом-отаманом.
На нинішні заходи були запрошені учасники московсько-української війни і вояки військової частини, розташованої на території села. На жаль, керівництво частини з неповажних, на наш погляд, причин (підготовка до зустрічі київського начальства) не забезпечила участь в урочистостях військовослужбовців, але це не вплинуло на загальну оптимістичну атмосферу вшанування отамана Голика-Залізняка.
Музичним подарунком став акустичний виступ лідера рок-гурту “Проти Течії” Дмитра Кольчика (RAMA Вішес). І ще радісні новини – Знам’янська районна організація ВО “Свобода” за фінансової підтримки Знам’янської районної федерації футболу і місцевих спонсорів організувала футбольні змагання на Кубок імені холодноярських отаманів Голика-Залізняка і Кібця-Бондаренка. 9 травня у фіналі команда Богданівки перемогла команду с. Цибулевого. А 30 травня на останньому дзвонику в Цибулівській школі свободівці передали школі виготовлений ними за фінансової підтримки вчителів школи портрет отамана Миколи Кібця-Бондаренка.
Слава Україні! Слава її вірним синам!

Олександр ГОЛІНЬКО, голова Знам’янської районної організації ВО “Свобода”

Твори Маланюка читав я ще на гімназійній лавці (незважаючи на війну – а може, якраз тому – ми все ж таки читали, а до невеличкої бібліотечки нашого класу, шостого-сьомого, Академічної гімназії у Львові, хтось пожертвував також томик Маланюка), але я тоді й не думав, що з поетом зустрінуся віч-на-віч.
Літо 1943 р. було у Львові важке і тривожне. Моїй мамі вдалося роздобути дві, кажучи пізнішою мовою, путівки до пансіонату “Аріадна” в Заліщиках. Ми, тобто Аня, дочка письменника Юліана Опільського (Юрія Рудницького) і його дружини, приятельки мами з львівської учительської семінарії, Марусі, та я пробиралися туди нелегко. Зважаючи на окупаційний режим, треба було роздобути офіційні відрядження (такі отримали від Українського крайового комітету). Поїзд відходив рано, а зобов’язувала поліційна година, тому треба було ночувати десь поблизу головного вокзалу, щоб потрапити вчасно до поїзда. Документи перевіряв нахмурений польовий жандарм у сталевому шоломі; потім продавали квитки.
Так ми потрапили до Заліщиків, у трохи нібито інший, веселіший і безтурботний світ. Двоповерхова вілла Українського центрального комітету “Аріадна” стояла недалеко від низького лівого берега Дністра. Директорував у ній колишній офіцер Української галицької армії, якого всі титулували “пане сотнику”. Чисто, просторо, великі вікна, велика їдальня і, відносно непогана, як на воєнний час, кухня. Кімнати на першому і другому поверхах. Несподівано опинився я в одній кімнаті разом з моїм двоюрідним братом, Борисом Сабатом, юристом, референтом – тоді –львівського УКК. Мешкали ми на другому поверсі справа; на цьому ж поверсі зліва був Євген Маланюк із дружиною та сином, що приїхали з Варшави.
Виявилося, що у віллі взагалі чимало цікавих людей. Письменник Юрій Косач із черговою секретаркою. Співачка Лідія Черниш, альт, співак Вільховий (Ольховий), що зранку виходив на берег ріки і співав. Акторка Зоня Стадник. Моя родичка (тітка) Ірина Лежогубська, тоді викладач торговельної школи (пізніше доцент Львівського медінституту). Студентка Наталка Павлюченко, що незабаром у Львові стала Ліфіною.
Час від часу до Заліщиків також доходили подихи війни. На пляжі я знайшов листівку з описом Ковпака і з сумою нагороди за його голову. Заліщики – на німецькому (“генерал-губернаторському”) і румунському кордоні, що проходить по середині Дністра. Тому купатися можна лише біля лівого берега ріки. По ріці зрідка прошмигують німецькі прикордонники на моторному човні. Заходять до “Аріадни”, беруть дівчат прогулятися в човні – зрештою, цілком коректно. На другому боці, на дорозі, часом з’являються румунські прикордонники. Гаряче, це липень, а, крім цього, шкода чобіт – і вони їх носять за плечима, прив’язаними до карабіна. Зранку і звечора з високого правого берега (буковинського) долітають звуки дзвона і побожні співи – там буквально причеплений до стрімкого схилу невеличкий монастир.
Гарний, із сірувато-білим піском, пляж. Недалеко високі дерева, що кидають обмежену тінь. Глибше – поле кукурудзи, в якому можна переодягатися. Містечко тут кінчається, трохи далі берег заріс високими лозами – для інтимнішого засмагання і вечірніх розмов.
Маланюк – веселий, радісний, усміхнений – царює цілий день на пляжі. Високий, кремезний, смаглявий, волохатий, життєрадісний. Дружина маленька, кругленька блондинка з рудуватим відтінком; син – веснянкуватий хлопчик з таким же волоссям. На сонці їм погано, горять. Тому на пляжі далі царює Маланюк, йому 46 років, він повний чоловічої сили. Довкола нього в’ються жінки, бо він не лише відомий поет. Маланюк сміється, сипле анекдотами. Обурюється: жінки приховують на пляжі те, що мають найкращого. Серед пляжників – висока, гарна, чорнява, і з полум’ям в очах – смаглява гуцулка, вільний чорний купальник якої більше показує, як приховує. Коли схрещуються їхні погляди, немов крешуться іскри.
Косач явно не здатний протистояти. Блідий, худий, тендітний, хирлявий інтелігенток ховається із своєю секретаркою і з друкарською машинкою в тіні дерев. Він диктує, вітерець приносить цокотіння клавішів. Хоча він також чи не в апогеї слави. Недавно львівський театр ставив його “Облогу”, і він має право на увагу публіки. Але не виходить. Обидва – поет і письменник-драматург – якось не дуже спілкуються між собою. Радше не добачають один одного.
Маланюк був душею товариства. Заліщики він знав. Він був там у серпні 1936 p., залишив поетичний слід – невеликий триптих “Над Дністром” (“Дністер тече прудкий, Яри стрімкіш, ніж наші”). Тепер він водить – до недалеких Добрівлян, де ми фотографувалися на дерев’яній дзвіниці; до містечка, над висаджений у повітря міст, що проваллям розрізав шосе Галичина – Буковина. Ще фотографувалися, і ще, і ще. Може, десь збереглися ці світлини? Ті, що були в мене, пропали після арешту.
Десь під кінець перебування в Заліщиках був вечір поета в “Аріадні”, в їдальні на першому поверсі. Маланюк читав свої вірші, також написану там “Присвяту”:

Пам’ятаєш, як певно, як владно
Ти вела лабіринтом любові,
Аріадно моя, Аріадно,
Сонця й літа нестримана повінь.

Ніхто не шукав очима цю справжню, незаміфологізовану Аріадну, але дехто, здається, знав, хто вона... (До речі, в збірці “Проща”, 1954, та в передруках з цієї збірки, наприклад, “Поезії”, Львів, 1992 – вірш “Присвята” датовано “1944. Вілла “Аріадна”, Заліщики”. Ця дата неправильна, по-перше, бо Ковпак здійснював свій карпатський рейд у липні – на початку серпня 1943 р. – 16 липня він перейшов Дністер; по-друге, радянські війська захопили Заліщики 24 березня 1944 p., так що влітку 1944 р. Маланюка у Заліщиках не могло бути).
Від’їзд із Заліщиків був сумним – це було прощання з безжурним все ж таки літом. Львів’яни зайняли кілька купе вагона, але Маланюків між нами не було.
1951 року, лежачи на нарах у київській пересильній в’язниці, я розговорився з сусідом. Він був із Заліщиків. Сотника з “Аріадни” заарештували весною 1944 p., і він пропав; мого сусіда, що колись працював робітником у “Аріадні”, забрали в 1950 р. і дали двадцять п’ять років за підпілля.
Мабуть, у 1961 р. я знову поїхав до Заліщиків. Був на тому самому пляжі, входив у цю саму ріку, тепер вже не поділену навпіл. У маленькому монастирі не дзвонили, бо його вже не було. “Аріадна” стояла обдряпана, занедбана і сумна. Сонячні й погідні дні липня 1943 р. відійшли кудись далеко в минуле.

Ярослав ДАШКЕВИЧ

Світлина Ярослава Дашкевича з архіву Оксани Лукомської.
Публікується вперше.

21 червня в м. Обухові, що на Київщині, відбулися презентації книжок “Чорні перемагають” та “Український календар Визвольної боротьби”, які впорядкував Роман Коваль. Обидві книги – про зухвалу силу наших прадідів та сучасних вояків, які виборюють нашу незалежність.
У книжці “Чорні перемагають” вояки розповідають про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920-х роках, про бої полку Чорних запорожців з більшовиками і денікінцями.
Чорні запорожці – найуспішніша кінна частина Армії УНР, яка практично не знала поразок. Росіяни часто не приймали бою, коли дізнавалися, що на фронт прибули Чорні. Основу книжки складають спогади командира полку Петра Дяченка, сотників Валентина Сім’янціва і Бориса Монкевича, командарма Михайла Омеляновича-Павленка, одного з наймолодших чорношличників Лавра Кемпе, кулеметника Петра Первухина, чотаря Галицької армії Володимира Левицького, гарматника Чорного полку Дмитра Ґонти і кіннотника Івана Цапка.
Командарм Михайло Омелянович-Павленко писав: “Рідко яка частина в армії могла похвалитися такими бойовими трофеями, як Чорні, – десятки великих і малих гармат, сотні кулеметів, тисячі бранців, про обози й згадувати не приходиться. Ніде не було більше забитих та поранених у боях, як серед Чорних”... Девізом Чорних було: “Перемога або смерть!”
72-гу Окрему механізовану бригаду ЗСУ росіяни ще 2014 року охрестили Чорною, очевидно, за болючі удари, завдані їм. Тепер бійці 72-ї бригади б’ють московську погань під Авдіївкою, продовжуючи традиції Чорних запорожців.
Вояк новітньої 72-ї бригади Олександр Кучма розповів про ці бої та виникнення чорного стягу бригади з черепом…
“Назива нас ворог Чорна”, “Ми народжені війною” – це слова з гімну 72-ї бригади, який написав Валерій Мартишко. Як сяяли обличчя бійців 72-ї бригади, коли п. Валерій виконував цей гімн! Сподобалась їм і нова пісня В. Мартишка “Їдуть наші на Донбас”.
Потужно прозвучала й пісня “Ой сів пугач на могилу” у виконанні кобзаря Тараса Силенка. Натхненно проспівав пісню “Гей зібралися орли чайку рятувати” Сергій Василюк, лідер гурту “Тінь Сонця”. Привітала бійців 72-ї бригади Чорних запорожців волонтер ГО “Материнське серце” Валентина Мисяк, яка неодноразово відвозила бійцям на фронт допомогу. Вона розповіла про вояків 72-ї бригади з Обухова та Обухівського району Павла Москаленка та Олександра Кучму, що пройшли з боями Зеленопілля, Ізварине, Савур-Могилу, та Володимира Гнатюка, який нині служить на Донбасі.
Сергій Василюк вшанував вояків славнем ОУН і потужним вояцьким гімном  Василя Лютого “Меч Арея”. Емоційно і проникливо співали про отамана Зеленого Сергій Василюк, Тарас Силенко і Валерій Мартишко. Завершився захід піснею “Любо, братці, любо”, яку виконали всі учасники зустрічі.
Організували свято Історичний клуб “Холодний Яр”, ГО “Правий сектор” у Київській області (керівник Олександр Лінський), “Спілка учасників АТО м. Обухів та Обухівського району” (керівник Віталій Ільєнко), голова Обухівської РДА Олександр Туренко та директор ТОВ “Лаверна” Микола Устименко.
Козакам слава!

Любов КРИВОРОТ

На світлині – Тарас Силенко, Сергій Василюк, Валерій Мартишко і Роман Коваль виконують “Пісню про отамана Зеленого”. Обухів, 21 червня 2017 р.

У с. Вікниному Катеринопільського району Черкаської області досі не перейменували центральну вулицю. Вона носить ім’я Явдокима Третяка – голови комітету незаможників та начальника відділу по боротьбі “з бандитизмом”. На вулиці – школа, церква, клуб, магазини, пошта і сільська рада.
“Я нічого не знаю про цього діда, – каже сільський голова Юрій Батора. – Він вмер наприкінці 1960-х. Не знав його за життя і чим таким він прославився теж. Щодо перейменування треба порадитися із людьми. Взяти скриньку і пройтися під хати”.
“Це був мій сусід, – згадує секретар сільської ради Любов Шарко. – Про його минуле нічого не знаю. Не чула також, що він відбирав хліб під час Голодомору. Про Чорного Ворона тим паче ніхто нічого не говорив”.
Раніше в селі була кімната, де можна було познайомитися із документами часів війни 1918 – 1920-х років. Там писалося, що Третяк в 1919 році добровільно вступив до Красної армії, був політруком ескадрону. Демобілізувавшись, прибув до Ташлицького району, де в листопаді 1921 р. призначений “председателем волревкома, начальником отряда по боротьбе с бандитизмом”.
Зберігся документ, витяг із протоколу засідання президії Черкаської окружної комісії комнезамів від 7 серпня 1923 року. На засіданні ухвалили: “Приймаючи на увагу великі заслуги товариша Третяка в боротьбі з бандитизмом, починаючи з 1920 року, в якій він сам приймав жваву участь, наслідком чого було забито відомого атамана бандитів Чорного Ворона, порушити клопотання про нагороду Третяка орденом Червоного прапора”.
У Вікниному живе син та онука Явдокима Третяка. Онука – Лариса Шараєвська – викладає українську мову в сільській школі. “Я діда не пам’ятаю зовсім, – каже вона. – Він вмер, коли мені було лише рік. До перейменування ставлюся байдуже. Хочете – перейменовуйте”.
23 січня 2017 р. на сесії сільської ради депутати вирішили провести опитування жителів, що проживають на вулиці Третяка. Лунали пропозиції перейменувати на якусь нейтральну назву, як от Центральну чи Весняну, “бо раптом хтось вернеться, то нас заставлять знову перейменовувати".
У Вікниному існує один із перших в Україні козацький курінь. “Я кілька разів пропонував перейменувати вулицю на Вільних козаків, – каже отаман Василь Кураш, директор сільської школи. – Державні службовці справно отримують зарплату, але нічого не роблять для вшанування борців за волю України. Немає майбутнього в нації, яка боїться героїв назвати героями”.
Раніше Вікнине славилося місцевими художниками. В адміністративній будівлі вони переписали картину “Ленін у жовтні”, намалювавши позаду Ілліча жовто-блакитний прапор.
Але чи досить цього?!
Коли ж нарешті вулиця козацького села буде названа на честь героя, а не на честь його вбивці?

Микола ЗАМКОВЕНКО,
голова комісії з перейменування Катеринопільської селищної ради
м. Катеринополь Черкаської обл.

Було це 2 жовтня 2003 року. Після зустрічі письменників з російською поетесою Риммою Казаковою Леонід Череватенко запросив мене на спільну вечерю в ресторані “Фортеця” на Виноградарі. Окрім Римми Казакової, Валентина Оскотського та Леоніда Череватенка, були Іван Драч, російськомовний поет Василь Шкода та Олександр Петік – начальник управління внутрішньої політики Київської міської державної адміністрації, який, власне, за все і заплатив, як я розумію, коштом міста. Немає часу оповідати детально про все, та ось розповідь Івана Драча хочу зафіксувати.
Оповідав він, що під час одного застілля у Грузії в радянські часи промовці весь час виголошували тости за Сталіна. Надійшла черга й українського поета. Проголошувати здравицю на честь ката він, зрозуміло, не хотів. Не вшанувати ж людину, на якого молилися його товариші-грузини, теж не личило. Тоді Іван Драч розповів піонерську історію свого життя.
Якось у школі повідомили сумну вістку – помер “всесоюзний староста” Михайло Калінін. Ця новина вразила піонерів.
Пригноблений Іванко Драч, командир піонерського загону 3-го класу, приплентався додому і трагічним голосом розповів мамі “жахливу” новину.
Заклопотана домашніми справами мама неуважно запитала:
– А на якому кутку він жив?
Іван був вражений: його рідна матір не знає, хто такий Калінін! У сум’ятті вийшов на подвір’я і направився до дядька Тихона, що порався біля коня.
– Дядьку Тихоне, – сумно промовив Іван в надії, що хоч тут зустріне порозуміння, – Ви знаєте: Калінін помер?!
Дядько неприхильно щось хмикнув.
Івана це заїло.
– Навіть Сталін плакав, коли взнав, що Калінін помер, – сказав обурено піонер.
Дядько Тихон спокійно одповів:
– Так плакав, що сльози по сраці текли.
Розгублений і розлючений Іван аж закляк – його рідний дядько глузує над Сталіним!
Піонер оскаженів і почав несамовито битись головою об одвірок. Завдаючи болю своїй дурній голові, він розпачливо приговорював:
– Буду таким як Сталін, буду таким як Сталін, буду таким як Сталін...
– І ця розповідь зійшла за тост, – з усміхом закінчив розповідь сивочолий Іван Драч. – Грузини були задоволені.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 2003 – 2006 рр.
Незборима нація (Київ). – 2007. – Червень. – Ч. 6 (256). – С. 2.

Підполковник Колейник – одна з ключових постатей ЗСУ улітку 2014 року. У червні-липні 2014-го він зі своїми хлопцями обороняли український кордон біля пропускного пункту Маринівка (поблизу переправи через р. Міус), прикриваючи наші війська, які заглибилися до Ізвариного, щоб відсікти сепаратистів від кордону.
Висоту, яку тримав батальйон, назвали за його позивним “Браво”. 16 липня, після взяття Маринівки терористами, стало по-справжньому спекотно. Після багаторазових спроб штурму висоти сепаратистів підтримали вогнем з території Росії – вперше цілком відкрито. В окремі дні обстріли тривали понад 19 годин. Однак наші успішно відбивали атаки. Якби залишили висоту “Браво”, озброєні Росією бандити б вийшли на дорогу на Саур-Могилу і заблокували би наші війська в секторі “Д”.
З висоти “Браво” наші вояки спалили багато ворожої техніки: танки, БТР, БМП, “Урали”, джипи. Колаборанти не вірили своїм очам: після найсильніших обстрілів, вийшовши з укриття, десантники знову і знову громили їхні колони.
“Ворота в кишку” до Ізвариного відстояли, відтак українське угруповання змогло вийти з оточення.
Через місяць безперервних боїв Колейник вивів у запілля 75 поранених десантників. Сам виходив пішки, останнім, зі своїм замполітом, після трьох важких контузій. З вух текла кров.
Лікарі відправляли на пенсію, але Семен категорично відмовився. У середині серпня 2014 р. розпочав формування добровольчого “Фенікс” у складі 79-ї Миколаївської окремої аеромобільної бригади…
21 серпня 2014 р. за особисту мужність і героїзм Семен Колейник нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ст., а 8 травня 2016 р. – орденом “Народний герой України”. Козакам слава!

Світлина Романа Ніколаєва

У неповних 20-ть Максим пішов захищати Батьківщину.
Його любили всі. Лагідно називали “Рижиком”.
31 липня синові сонця виповнилося б 23 роки.
Ось скупі дані його вояцької біографії – молодший сержант, старший розвідник, кулеметник розвідувальної роти 72-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ.
У той страшний день Максим ніс службу на спостережному пункті “Хортиця” на околиці Авдіївки. Вороги помітили хлопця і завдали артилерійського удару...
Він був єдиним сином у мами.
Вічна слава!

Спи, розвідник, хай тобі насняться
Білі хмари, жайвір в небі синім,
Золотом окрашена пшениця
І рудого сонця промінь милий.

Спи, розвідник, вже Донбас не змінить
Усмішку на світлому обличчі,
У небесне царство душа вірить,
Кров твоя до помсти всіх нас кличе.

Спи, розвідник, я уже не плачу,
Я кричати буду скільки зможу,
Щоб Господь побачив втрату нашу,
Помсти я бажаю – чуєш, Боже?!

Спи, розвідник, горе рідній мамі,
Похололи й стіни у хатині.
Спи, Максиме, – будеш завжди з нами,
Бо поліг за волю України.

Руслан СУЛИМЕНКО, однополчанин
м. Авдіївка Донецької обл., 30 листопада 2016 р.

На війні з 2014 року. Командир саперної роти 72-ї бригади.
Розміновував терени поблизу Волновахи, в Гранітному, Авдіївці та довколишніх прифронтових селах. Завдяки його роботі врятовано чимало життів.
8 червня 2017 р., виконуючи розмінування поблизу Новоселівки, Євген дістав важкі поранення. Тиждень лікарі боролися за його життя, але так і не приходячи до тями, він полинув до Небесного воїнства. В Євгена залишилась мама і вагітна дружина…
З капітаном Сарнавським попрощалися у Києві. Німа скорбота витала над Майданом Незалежності. Ні зойків, ні гучних ридань, лише пекучі мовчазні сльози. І молода вдова в чорному, із закам’янілим обличчям, що обнімає свою ненароджену ще дитину... Страшнішої картини я ще не бачила.
Не знаю, як це можна витримати, як це можна простити...
Вічна пам’ять і слава герою!

Тетяна БАРВІНСЬКА

З весни 2014 р. брав участь в антитерористичній операції на Сході України. Учасник звільнення м. Слов’янська, рейду 95-ї бригади тилами противника, боїв за Степанівку та Донецький аеропорт. Один з героїв фільму “Рейд”.
З 2015 р. – командир 1-ї десантно-штурмової роти 13-го ОАеМБ 95-ї ОДШБр.
4 червня капітан Силін приїхав на Рівненський полігон знайомитися з курсантами, які мали відбути до його батальйону. “Високий, красивий, серйозний, справжній десантник”, – писала Маруся Звіробій, інструктор 199-го Навчального центру ВДВ.
А вже близько 20.00 він з товаришем потрапив у ДТП. Рухаючись вулицею Євгена Коновальця на мотоциклі “Kawasaki”, Микола не впорався із керуванням, в’їхав у бордюр, а тоді зіткнувся з парканом. Його та 22-річного пасажира каретою швидкої медичної допомоги доставили до Корецької центральної районної лікарні, де від отриманих травм Микола помер.
Лицареві ордену “Народний герой України” було лише 25 років.
Сім’ю створити не встиг. “Втрачати таких зразкових українських хлопців особливо важко, – писала Маруся Звіробій. – Незрозуміло... чому й за що?!”
6 червня офіцера поховали на кладовищі рідного села Копитів.
Бог забрав його до себе, в особисту охорону.
Вічна слава!

По закінченні Окнянського навчально-виховного комплексу Надія навчалася у Білгород-Дністровському економіко-правовому коледжі. У 2016 р., незважаючи на те, що вдома залишався чотирирічний синочок, Надія, матір-одиначка, підписала контракт із Збройними Силами України.
Загинула, виконуючи бойове завдання.
Було героїні 23 роки.
Прощання з юною захисницею України відбулося 30 червня в Окнянському будинку культури. В Окнянському районі 30 червня оголошено днем жалоби.
А малий усе питає бабусю, коли мама повернеться.
Вічна слава!

29 квітня 2017 р. пізно ввечері прес-центр штабу АТО повідомив: по позиціях однієї з бригад поблизу Зайцевого, противник застосував гранатомети та стрілецьку зброю. “Внаслідок бойових дій загинув військовослужбовець однієї з бригад, підрозділ якої виконує бойові завдання неподалік Зайцевого”.
Невдовзі стало відомо, що загинув Віктор Афанасьєв. Загинув від кулі снайпера.
31 липня йому вже не виповниться 25 років.
Він був сиротою. Народився в с. Вилок Виноградівського району Закарпатської області. Виховувався в Вовчинецькій школі-інтернаті. Навчався в Чорноострівському аграрному ліцеї. А 2014-го Віктор Вікторович пішов на службу в ЗСУ за контрактом.
Планувалося, що героя в останню путь 3 травня проведуть на хмельницькому майдані, після чого поховають на Алеї Слави, що на кладовищі в с. Раково, але сестра загиблого Тетяна, сказала, що її  брата поховають на міському цвинтарі м. Виноградова, на Закарпатті, де вона мешкає.

Я народився в козацькому селі Личковому, на березі річки Орелі. Прожив тут до 14 років. 1966 року трагічно загинув батько, а я склав іспити до Суворівського військового училище в Києві та й почав свої мандри чужими світами. 27 років прослужив в армії, в російськомовному середовищі – в Києві, Харкові, Самарканді, Хабаровському краї, Білорусі, Афганістані, Німеччині. Інколи з радістю слухав українську пісню. Згадував, як батько Дмитро на свята вдягав вишиванку, співав українських пісень. Найбільше любив “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”.
15 лютого 1991 р., на Стрітення, в Бахмуті (тоді Артемівську) в мене народилася донька Ірина. Прийшов час влаштовувати її у дитячий садочок. Завідуюча садочка № 10 Марта Тихонівна, оформлюючи документи, запитала тоді, влітку 1993 року, чи не хочу я віддати доньку Ірину в першу в місті українську групу виховання. Я погодився. Щодня вранці проводжав Іринку в садочок, а надвечір зустрічав. Дорогою через парк моє любе дитя розповідало новини про навчання. Десь через тиждень-два, коли я зустрів Іринку, вона привітала незвичними українськими словами: “Добрий вечір, тато!” У мене чомусь задерло в горлі. Потекли сльози. Я не знав що сказати маленькій дитині… Все життя я вважав себе інтернаціоналістом, а моє дитя нагадало мені, хто я.
Удома, збиваючись, намагався розповісти дружині про подію, що мене потрясла. Та дружина нічого не зрозуміла. Та й ніхто не зрозумів, крім мене самого: я – українець!
Запитав себе: а хто тобі, дурню, не дає розмовляти українською? Ніхто! Ну й розмовляй! Звичайно, вдома і в середовищі друзів сприйняли це як прикол, жарт.
Удома – тихий саботаж та іронія не додавали малій доньці бажання добре вчити українську: садочок і батько – за, мати і старша сестра – проти. Але мені стало зрозуміло, що українська мова – це моє рідне, дороге середовище, в якому я хочу бути і буду – в думках, піснях, віршах, в історії (яку на той час майже не знав і мало знаю ще).
Згодом, уже в Києві, познайомився з народною артисткою України Галиною Гілярівною Яблонською. Вона стала моєю вчителькою української. Якось після наради рухівців запізнався з поважного віку філологом. Представився: Володимир Деримедвідь. Він зауважив: “У вас козацьке прізвище, але його викривили. В українській мові слова “медвідь” немає, а є “ведмідь”. Подивіться метрики батька і діда”.
2006 року я виправив помилку у своїх документах.
Звичайно, я взяв участь і у Помаранчевому майдані, і в Революції гідності (був в Афганській сотні Олега Міхнюка). З червня 2014 р. служив у батальйоні “Донбас”. На початку 2015 р. заснував Дім книги “Еней” у м. Бахмуті. Дім книги назвав на честь свого товариша Антона Цедіка-“Енея”, який загинув 29 серпня 2014 р. в Іловайському казані.
Дякую всім, хто допоміг мені повернутися до рідних джерел. А українські книжки, які поширюю на Донбасі, нехай пробудять ген українства у моїх земляках.

Володимир ДЕРИВЕДМІДЬ
м. Бахмут Донецької обл.

Поїдемо до наших на Донбас – так ми з братом Сергієм вирішили напередодні Дня Конституції України. Хлопцям наша підтримка потрібна. Як завжди, забили дві свинки. Дівчата наші напекли різних м’ясних виробів. Купили кави, цигарок. Рушили раненько, поки прохолодно. Десять годин дороги і – ось він – величавий Авдіївський коксохімічний комбінат. Запах паленого вугілля, клуби диму – ось це надія на завтрашній день для жителів Авдіївки, а у нас із хлопцями інші думки. Головне, щоб на нашій землі не залишилося жодного ворога, щоб Авдіївка, Ясинувата, Донецьк, Луганськ, Крим були Україною.
На під’їзді до Авдіївки нас зустрічає Євген Гарькавий. Він, заступник командира реактивного дивізіону 72-ї бригади, – наша надія в частині виховної роботи у війську. Книги Романа Коваля, газета “Незборима нація” приймаються з вдячністю. Євген каже, що це те, що потрібно. Будемо будувати нову українську армію на традиціях українських вояків минулого!
Ось розвідники. Зустріли радо, як батька. Швиденько вивантажили свинину, бо велика спека, і знову – книги й “Незборима нація”. У червневому числі – фото офіцерів 72-ї бригади на святкуванні в Холодному Яру, в тому числі і їхнього командира розвідників  друга “Ската”. Хлопці заздрять, але по-доброму.
Як і обіцяв Сергієві Василюку, заїхали привітати хлопців з “Правого сектора”. Вони – сусіди наших розвідників. Зайшли до них у криївку, що під великим будинком. Хто відпочиває, хто чергує, а більшість – на бойовому чергуванні. Вразили світлини на стінах з образами побратимів, що вже в Небесному війську.
Дружні обійми, чай, але почали гатити сєпари. Козаки кажуть, що нам краще їхати, бо вороги, певно, засікли незнайоме їм авто. Вгостили хлопців свининою, кавою, залишили книги, газети і – до саперів 72-ї. Їхній командир, капітан Євген Сарнавський, нещодавно загинув. Мав довгу розмову з хлопцями-саперами. Як вони гарно розповідали про Євгена! Не вірять, що його немає. Кажуть, що скоро повернеться з відпустки, бо як же без нього! Напишу згодом вірша про цього прекрасного козака. Він завжди говорив – а хто, як не я… Вічна тобі слава, друже!
Вечором для розвідників я провів невеликий концерт. Співав під гітару. Особливо сподобалася хлопцям пісня “Їдуть наші на Донбас”…
Ось і ніч. Найкраща компанія в моєму житті спить разом зі мною – “Скат”, “Сулим”, мій брат Сергій, – не відпочинок, а задоволення. Заряджаюся від хлопців любов’ю до України, стійкістю, вірою в майбутнє і любов’ю до життя. Всі поснули і не звертають уваги на недалекі розриви мін і снарядів. А коксохім димить, працює…
Ранком – до командира бригади полковника Андрія Соколова. Зустрів радо. Фото на пам’ять, підпис на прапор, теплі слова. І раптом всі – до штабу. Схвильовані. Ворог активізувався. Є загроза прориву наших позицій…
На прохання Романа Коваля ми ще мали заїхати до члена Історичного клубу “Холодний Яр” Леоніда Цимбала в Покровське. Який він був радий! Усе питав як ми його знайшли, адже він у госпіталь потрапив за день до нашої зустрічі – обпік руки на передовій. Книги, газети, кава, шматок печеної свинини – найкращий гостинець для вояка “Лісабона”. Вирушаємо додому.
На Сході України війна не припиняється. Це так. Тому треба і дивитися на цю проблему з точки зору війни.
А ахметовський коксохім димить, працює…

Валерій МАРТИШКО

На світлині – чорні запорожці 72-ї бригади разом з братами Мартишками – Валерієм та Сергієм.
АБО
На світлині – комбриг 72-ї Андрій Соколов і Валерій Мартишко

“26 – 28 травня 1924 р. в чеське місто Подєбради приїхав Ужгородський руський театр Товариства “Просвіта” під керівництвом Олександра Загарова. П’єси дуже сподобалися студентам і викладачам Української господарської академії, яка вже три роки набирала сили в цьому місті. Три дні поспіль емігранти охоче відвідували вистави – вони так скучили за рідним краєм, за українським театром, за своїми людьми!
І “артисти лишилися дуже вдоволеними”. Один з них сказав:
– Вражіння таке, ніби побував на Україні.
І не дивно – в Подєбрадах у той час чи не кожний дев’ятий мешканець був українцем, ну а в театрі українська публіка складала абсолютну більшість…
І студенти, й артисти подарували одне одному Україну”, – так починається передмова до т. 2 енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР”, який має вийти на межі липня і серпня ц. р. у видавництві “Орієнтир”. Автори – Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич.
“Готуючи енциклопедію, – читаємо далі передмову Романа Коваля, – не раз передивлявся фотографії Подєбрад початку ХХ століття. Зісканував їх Віктор Моренець у нашому подєбрадському пансіоні, власне невеличкому готельчику, де ми поселилися в жовтні 2015 року. Тут у кожному номері лежав прекрасний кольоровий альбом про місто, яке й для нас стало дорогим. І на стінах висіли фотокартини затишного курорту, що несподівано перетворився на одну з українських столиць Європи – тут у травні 1922 р. почала свою діяльність господарська академія, студентами якої стали січові стільці, повстанські отамани, вояки Галицької армії та Армії УНР, члени Української військової організації, а від 1925 р. і члени Легії українських націоналістів. І тихе курортне місто раптом постало військовим табором УНР та політичною столицею українського націоналізму.
Готуючи цю книжку, не раз переглядав і вояцькі світлини. Звичайно, серед них були й образи тих, хто з ентузіазмом вітав у Подєбрадах українську трупу Олександра Загарова.
Боже, які гарні люди дивилися на мене!
І прийшла думка: та це ж книжка про хороших людей!
Так, багато з них видатні особистості, їх важливо повернути в науковий обіг… Але не менше зігрівала думка, що ми з Віктором Моренцем і Юрком Юзичем вертаємо в наше буття образи світлих людей! Як жаль, що вони на століття були викреслені з нашого життя! Нас навчали на прикладах інших людей, часто ворогів, до того ж видатних та успішних. Та й зараз, коли чверть століття самостійного державного життя позаду, чи у школах та вищих навчальних закладах України вчать нашу молодь на жертовному прикладі борців, які, опинившись у чужих краях не по своїй волі, змогли реалізувати себе “в убогих умовах емігрантщини” – як видатні науковці, інженери, кооператори, митці…
У цьому томі спраглий знань українець потрапить під магнетичний чар наших світочів. Перед внутрішнім зором пройдуть вояки-поети Євген Маланюк та Леонід Мосендз, вояки-історики Ігор Лоський, Андріан Марущенко-Богданівський та Борис Монкевич, “генерал-художник” Іван Омелянович-Павленко, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу Михайло Палій-Сидорянський, командир 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Василь Недайкаша, командир кінної сотні Запорозької Січі Іван Пекарчук, старшина-гарматник полку Чорних запорожців Іван Лазор, командир 2-ї Кулеметної бригади Гнат Порохівський, отаман Гайсинської повітової окремої кінно-пішої сотні Степан Радзієвський, старшини Армії УНР і дивізії “Галичина” Микола Палієнко, Віктор Малець та Михайло Пікульський.
Про декого з них читач уже чув, про декого почує вперше, наприклад про Дмитра Папенка – отамана повстанського загону в Таврії, а восени 1921 р. – коменданта партизанського кінного відділу Бессарабської групи Української повстанської армії. Подивишся на його обличчя – й одразу зрозумієш, хто перед тобою.
Які потужні особистості, а ми навіть не чули про них!
А що ми знаємо про Володимира Пасічника-Тарнавського, командира 1-ї старшинської сотні конвою Гетьмана України Павла Скоропадського, журналіста, діяча ОУН? Чи про Миколу Левченка, члена РУП, кооператора, співтворця Кременчуцької “Просвіти”, голову Всеукраїнської спілки хліборобів-демократів?
А хто розповість про Галину Ліневич, сестру-жалібницю, вчительку, учасницю “Просвіти” та Союзу українок? Що вона не зробила для нашої Батьківщини, що ми так ганебно забули її світле ім’я? А може, хтось розкаже про Миколу Проскурничого? На його гімнастерці – Залізний хрест за Зимовий похід. Це найвища вояцька нагорода доби УНР. Залізним хрестом могли нагородити тільки українського лицаря. А що ми знаємо про нього?!
Ось Тамара Петрів, підпільниця, просвітянка, член Союзу українок. “Коли згадуємо це ім’я, – писав Ларіон Липовецький, – з пам’яти мимоволі виринає 1917 рік, золотий чар відродження України, перед очима мимоволі стають постаті великих со­ток українських дівчат, що, овіяні цим чаром весни 1917 року, вже з пер­ших днів Української національної ре­волюції, а то ще й перед нею, стали у лави борців за незалежність України і виконували найнебезпечнішу революцій­ну роботу”. А ось вже спомин самої Тамари Петрів: “На стіні моєї скромної студент­ської кімнати висить плякат, на цьому плякаті, на тлі густо синього неба, золоте сонце, а над його гострими променями напис – “Україна є, була і буде!”. Кожного ранку, коли, прокинувшись, гляну на цей плякат, зразу так радісно стає на душі. Хутче, хутче вставати, не гаяти ані хвильки часу (…) Де поділося розмірене студент­ське життя: лекції, зачоти (заліки. – Ред.), іспити, пра­ця в лябораторії, вечірки, театр? Це все таке нецікаве тепер і зовсім не­важне. Із перших днів революції якось зовсім непомітно для самої себе я увій­шла в групу української активної молоді, яка завжди була напоготові для виконання найрізноманітніших доручень і завдань...”
Ось такі чудові люди повертаються!”
Головна цінність нашої енциклопедії не в т. зв. перших особах, її коштовність у збереженні імен т. зв. неісторичних постатей. Ось ці прекрасні і, на жаль, призабуті, напівстерті образи: Антін Кущинський (сотник Вільного козацтва, комендант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор еміграційних журналів), товариші міністра внутрішніх справ УНР Гордій Няньчур і Микола Литвицький (загинув у березні 1939-го в боротьбі за Карпатську Україну), Дмитро Оснач (козак 6-ї Січової дивізії, пластун, діяч ОУН, зв’язковий референт Головної команди Карпатської Січі), сотник Армії УНР Микола Певний – актор, режисер, засновник Волинського театру; начальник секретного відділу Військового міністерства УНР Арсен Погрібний, упорядник унікального альбому “Наївне мистецтво”.
Вояки УСС, УГА, Армії УНР та повстанські отамани стали музикантами, художниками, поетами, інженерами, діячами Пласту і “Сокола-Батька”, педагогами, просвітянами, священиками, лікарями, редакторами, письменниками, перекладачами, диригентами, композиторами, кооператорами, адвокатами, лісничими, спортивними діячами, співаками, акторами, мистецтвознавцями, меценатами, діячами УВО, Легії українських націоналістів та ОУН, захисниками Карпатської України.
Виявили вони себе і як науковці. Так, сотник Армії УНР Василь Кучеренко здобув науковий ступінь доктора технічних наук, повстанець Олександр Питель став доктором права, а хорунжий Леонід Мосендз – доктором хімічних наук. Доктором права УВУ і членом-кореспондентом НТШ став і наймолодший вояк Армії УНР Микола Кушніренко, 1906 року народження. А хорунжий Армії УНР Осип Луцейко очолив хімічну лабораторію американської авіаційної компанії “Локхід”. Старшина Армії УНР Кирило Мазур на еміграції виявив себе не тільки талановитим інженером і живописцем, а й авторитетним у Франції хіміком. Січовий стрілець Іван Малько, комендант м. Бахмута, учасник Конгресу українських націоналістів у 1929 р., здобув ступінь доктора права Українського вільного університету.
Це забута слава і гордість України.
І вони тепер з нами”.

6 квітня 2017 р., після важкої хвороби, відійшла у вічність Оксана Віталіївна Навроцька.
Оксана народилась у Києві 13 квітня 1965 року. Закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю “журналіст”. Усе своє життя пов’язала з телебаченням. З 2008 року вона – керівник програмної служби каналу “Культура”. Оксана Навроцька завжди прагнула поставити телебачення на службу українському народу. Глибоке розуміння культури та мистецтва надавало їй дивовижну властивість відчувати людей творчості, йти їм назустріч, створювати атмосферу приязної ділової активності. У тому, що цикл документальних програм “Роман Коваль. Повернення правди” 9 років зміг виходити на телеканалі “Культура”, є і її велика заслуга, бо вона розуміла всю важливість справжнього пізнання української історії, а особливо історії ХХ століття. Дякуємо долі за роки спілкування та співпраці з Оксаною. Висловлюємо співчуття рідним і близьким.

Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ, режисер телеканалу “Культура”, член Національної спілки кінематографістів України та Історичного клубу “Холодний Яр”
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, член Національної спілки письменників України

19 червня 2017 р. на 52-му році життя помер наш товариш Олег Горбаченко, зять Володимира Дем’яновича Чучупака і Лідії Петрівни Чучупак-Завалішиної.
Олег був дуже доброю людиною, всім допомагав, щиро опікувався Лідією Петрівною, дочкою начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру до самої її смерті. Власним коштом видав книжку її спогадів “Душею з Вами”. Допомагав кобзареві Вікторові Лісоволу і Тамарі Здоровецькій, дочці козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Олексія Здоровецького, та багатьом іншим. Допомагав і мені.
Олег був у шлюбі з Оленою Чучупак, дочкою Володимира Дем’яновича Чучупака, племінника Головного отамана Холодного Яру Василя Чучупака. Брав співучасть у фінансуванні спогадів Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” та у вшануванні героїв Холодного Яру.
Вічна пам’ять!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація
Роман КОВАЛЬ

Мав щастя лише один раз спілкуватися з ним – на могилі його батька на Байковому кладовищі. Я провідав могилу Анатолія Лупиноса і вже вертався. Раптом побачив п. Сергія з товаришами на могилі його великого батька. Підійшов. Поспілкувалися. Він не дуже добре говорив українською, але намагався. Образи козаків, які створили Сергій і Георгій Якутовичі – дарують нам самоповагу і радість причетності до козацької нації!
Вічна пам’ять! Вічна слава!

Роман КОВАЛЬ

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

Через “Нову пошту” можна придбати
(не враховуючи пересилку)

“Український календар Визвольної боротьби” – 45 грн.
“Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади” – 33 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 25 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 300 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 150 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля і Віктора Моренця – 90 грн.
“Отаман Зелений” – 65 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 60 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 60 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 55 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 50 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 50 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 45 грн.
“Отаман Орлик” – 45 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 35 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 50 грн.
Ціни вказано станом на червень 2017 р.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 65 грн.  Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

“Чорні перемагають. Спогади про прадідів козацтва 72-ї бригади” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 144 с. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 8). – 44 грн. У спогадах козаків та старшин Армії УНР розповідається про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920 роках, про бої полку Чорних запорожців з більшовиками і денікінцями. Рекомендовано Історичним клубом “Холодний Яр” для прочитання військовослужбовцями 72-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 85 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 35 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 50 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р., Моренець В. “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 1. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 115 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 400 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 70 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 80 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 74 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 69 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 68 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 71 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 88 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 300 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 175 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 70 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/