 Поїдемо до наших на Донбас – так ми з братом Сергієм вирішили напередодні Дня Конституції України. Хлопцям наша підтримка потрібна. Як завжди, забили дві свинки. Дівчата наші напекли різних м’ясних виробів. Купили кави, цигарок. Рушили раненько, поки прохолодно. Десять годин дороги і – ось він – величавий Авдіївський коксохімічний комбінат. Запах паленого вугілля, клуби диму – ось це надія на завтрашній день для жителів Авдіївки, а у нас із хлопцями інші думки. Головне, щоб на нашій землі не залишилося жодного ворога, щоб Авдіївка, Ясинувата, Донецьк, Луганськ, Крим були Україною.
На під’їзді до Авдіївки нас зустрічає Євген Гарькавий. Він, заступник командира реактивного дивізіону 72-ї бригади, – наша надія в частині виховної роботи у війську. Книги Романа Коваля, газета “Незборима нація” приймаються з вдячністю. Євген каже, що це те, що потрібно. Будемо будувати нову українську армію на традиціях українських вояків минулого!
Ось розвідники. Зустріли радо, як батька. Швиденько вивантажили свинину, бо велика спека, і знову – книги й “Незборима нація”. У червневому числі – фото офіцерів 72-ї бригади на святкуванні в Холодному Яру, в тому числі і їхнього командира розвідників друга “Ската”. Хлопці заздрять, але по-доброму.
Як і обіцяв Сергієві Василюку, заїхали привітати хлопців з “Правого сектора”. Вони – сусіди наших розвідників. Зайшли до них у криївку, що під великим будинком. Хто відпочиває, хто чергує, а більшість – на бойовому чергуванні. Вразили світлини на стінах з образами побратимів, що вже в Небесному війську.
Дружні обійми, чай, але почали гатити сєпари. Козаки кажуть, що нам краще їхати, бо вороги, певно, засікли незнайоме їм авто. Вгостили хлопців свининою, кавою, залишили книги, газети і – до саперів 72-ї. Їхній командир, капітан Євген Сарнавський, нещодавно загинув. Мав довгу розмову з хлопцями-саперами. Як вони гарно розповідали про Євгена! Не вірять, що його немає. Кажуть, що скоро повернеться з відпустки, бо як же без нього! Напишу згодом вірша про цього прекрасного козака. Він завжди говорив – а хто, як не я… Вічна тобі слава, друже!
Вечором для розвідників я провів невеликий концерт. Співав під гітару. Особливо сподобалася хлопцям пісня “Їдуть наші на Донбас”…
Ось і ніч. Найкраща компанія в моєму житті спить разом зі мною – “Скат”, “Сулим”, мій брат Сергій, – не відпочинок, а задоволення. Заряджаюся від хлопців любов’ю до України, стійкістю, вірою в майбутнє і любов’ю до життя. Всі поснули і не звертають уваги на недалекі розриви мін і снарядів. А коксохім димить, працює…
Ранком – до командира бригади полковника Андрія Соколова. Зустрів радо. Фото на пам’ять, підпис на прапор, теплі слова. І раптом всі – до штабу. Схвильовані. Ворог активізувався. Є загроза прориву наших позицій…
На прохання Романа Коваля ми ще мали заїхати до члена Історичного клубу “Холодний Яр” Леоніда Цимбала в Покровське. Який він був радий! Усе питав як ми його знайшли, адже він у госпіталь потрапив за день до нашої зустрічі – обпік руки на передовій. Книги, газети, кава, шматок печеної свинини – найкращий гостинець для вояка “Лісабона”. Вирушаємо додому.
На Сході України війна не припиняється. Це так. Тому треба і дивитися на цю проблему з точки зору війни.
А ахметовський коксохім димить, працює…
Валерій МАРТИШКО
На світлині – чорні запорожці 72-ї бригади разом з братами Мартишками – Валерієм та Сергієм.
АБО
На світлині – комбриг 72-ї Андрій Соколов і Валерій Мартишко |
