 “26 – 28 травня 1924 р. в чеське місто Подєбради приїхав Ужгородський руський театр Товариства “Просвіта” під керівництвом Олександра Загарова. П’єси дуже сподобалися студентам і викладачам Української господарської академії, яка вже три роки набирала сили в цьому місті. Три дні поспіль емігранти охоче відвідували вистави – вони так скучили за рідним краєм, за українським театром, за своїми людьми!
І “артисти лишилися дуже вдоволеними”. Один з них сказав:
– Вражіння таке, ніби побував на Україні.
І не дивно – в Подєбрадах у той час чи не кожний дев’ятий мешканець був українцем, ну а в театрі українська публіка складала абсолютну більшість…
І студенти, й артисти подарували одне одному Україну”, – так починається передмова до т. 2 енциклопедії Визвольної боротьби “Подєбрадський полк” Армії УНР”, який має вийти на межі липня і серпня ц. р. у видавництві “Орієнтир”. Автори – Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич.
“Готуючи енциклопедію, – читаємо далі передмову Романа Коваля, – не раз передивлявся фотографії Подєбрад початку ХХ століття. Зісканував їх Віктор Моренець у нашому подєбрадському пансіоні, власне невеличкому готельчику, де ми поселилися в жовтні 2015 року. Тут у кожному номері лежав прекрасний кольоровий альбом про місто, яке й для нас стало дорогим. І на стінах висіли фотокартини затишного курорту, що несподівано перетворився на одну з українських столиць Європи – тут у травні 1922 р. почала свою діяльність господарська академія, студентами якої стали січові стільці, повстанські отамани, вояки Галицької армії та Армії УНР, члени Української військової організації, а від 1925 р. і члени Легії українських націоналістів. І тихе курортне місто раптом постало військовим табором УНР та політичною столицею українського націоналізму.
Готуючи цю книжку, не раз переглядав і вояцькі світлини. Звичайно, серед них були й образи тих, хто з ентузіазмом вітав у Подєбрадах українську трупу Олександра Загарова.
Боже, які гарні люди дивилися на мене!
І прийшла думка: та це ж книжка про хороших людей!
Так, багато з них видатні особистості, їх важливо повернути в науковий обіг… Але не менше зігрівала думка, що ми з Віктором Моренцем і Юрком Юзичем вертаємо в наше буття образи світлих людей! Як жаль, що вони на століття були викреслені з нашого життя! Нас навчали на прикладах інших людей, часто ворогів, до того ж видатних та успішних. Та й зараз, коли чверть століття самостійного державного життя позаду, чи у школах та вищих навчальних закладах України вчать нашу молодь на жертовному прикладі борців, які, опинившись у чужих краях не по своїй волі, змогли реалізувати себе “в убогих умовах емігрантщини” – як видатні науковці, інженери, кооператори, митці…
У цьому томі спраглий знань українець потрапить під магнетичний чар наших світочів. Перед внутрішнім зором пройдуть вояки-поети Євген Маланюк та Леонід Мосендз, вояки-історики Ігор Лоський, Андріан Марущенко-Богданівський та Борис Монкевич, “генерал-художник” Іван Омелянович-Павленко, командир Подільської групи УПА Другого зимового походу Михайло Палій-Сидорянський, командир 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії Василь Недайкаша, командир кінної сотні Запорозької Січі Іван Пекарчук, старшина-гарматник полку Чорних запорожців Іван Лазор, командир 2-ї Кулеметної бригади Гнат Порохівський, отаман Гайсинської повітової окремої кінно-пішої сотні Степан Радзієвський, старшини Армії УНР і дивізії “Галичина” Микола Палієнко, Віктор Малець та Михайло Пікульський.
Про декого з них читач уже чув, про декого почує вперше, наприклад про Дмитра Папенка – отамана повстанського загону в Таврії, а восени 1921 р. – коменданта партизанського кінного відділу Бессарабської групи Української повстанської армії. Подивишся на його обличчя – й одразу зрозумієш, хто перед тобою.
Які потужні особистості, а ми навіть не чули про них!
А що ми знаємо про Володимира Пасічника-Тарнавського, командира 1-ї старшинської сотні конвою Гетьмана України Павла Скоропадського, журналіста, діяча ОУН? Чи про Миколу Левченка, члена РУП, кооператора, співтворця Кременчуцької “Просвіти”, голову Всеукраїнської спілки хліборобів-демократів?
А хто розповість про Галину Ліневич, сестру-жалібницю, вчительку, учасницю “Просвіти” та Союзу українок? Що вона не зробила для нашої Батьківщини, що ми так ганебно забули її світле ім’я? А може, хтось розкаже про Миколу Проскурничого? На його гімнастерці – Залізний хрест за Зимовий похід. Це найвища вояцька нагорода доби УНР. Залізним хрестом могли нагородити тільки українського лицаря. А що ми знаємо про нього?!
Ось Тамара Петрів, підпільниця, просвітянка, член Союзу українок. “Коли згадуємо це ім’я, – писав Ларіон Липовецький, – з пам’яти мимоволі виринає 1917 рік, золотий чар відродження України, перед очима мимоволі стають постаті великих соток українських дівчат, що, овіяні цим чаром весни 1917 року, вже з перших днів Української національної революції, а то ще й перед нею, стали у лави борців за незалежність України і виконували найнебезпечнішу революційну роботу”. А ось вже спомин самої Тамари Петрів: “На стіні моєї скромної студентської кімнати висить плякат, на цьому плякаті, на тлі густо синього неба, золоте сонце, а над його гострими променями напис – “Україна є, була і буде!”. Кожного ранку, коли, прокинувшись, гляну на цей плякат, зразу так радісно стає на душі. Хутче, хутче вставати, не гаяти ані хвильки часу (…) Де поділося розмірене студентське життя: лекції, зачоти (заліки. – Ред.), іспити, праця в лябораторії, вечірки, театр? Це все таке нецікаве тепер і зовсім неважне. Із перших днів революції якось зовсім непомітно для самої себе я увійшла в групу української активної молоді, яка завжди була напоготові для виконання найрізноманітніших доручень і завдань...”
Ось такі чудові люди повертаються!”
Головна цінність нашої енциклопедії не в т. зв. перших особах, її коштовність у збереженні імен т. зв. неісторичних постатей. Ось ці прекрасні і, на жаль, призабуті, напівстерті образи: Антін Кущинський (сотник Вільного козацтва, комендант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор еміграційних журналів), товариші міністра внутрішніх справ УНР Гордій Няньчур і Микола Литвицький (загинув у березні 1939-го в боротьбі за Карпатську Україну), Дмитро Оснач (козак 6-ї Січової дивізії, пластун, діяч ОУН, зв’язковий референт Головної команди Карпатської Січі), сотник Армії УНР Микола Певний – актор, режисер, засновник Волинського театру; начальник секретного відділу Військового міністерства УНР Арсен Погрібний, упорядник унікального альбому “Наївне мистецтво”.
Вояки УСС, УГА, Армії УНР та повстанські отамани стали музикантами, художниками, поетами, інженерами, діячами Пласту і “Сокола-Батька”, педагогами, просвітянами, священиками, лікарями, редакторами, письменниками, перекладачами, диригентами, композиторами, кооператорами, адвокатами, лісничими, спортивними діячами, співаками, акторами, мистецтвознавцями, меценатами, діячами УВО, Легії українських націоналістів та ОУН, захисниками Карпатської України.
Виявили вони себе і як науковці. Так, сотник Армії УНР Василь Кучеренко здобув науковий ступінь доктора технічних наук, повстанець Олександр Питель став доктором права, а хорунжий Леонід Мосендз – доктором хімічних наук. Доктором права УВУ і членом-кореспондентом НТШ став і наймолодший вояк Армії УНР Микола Кушніренко, 1906 року народження. А хорунжий Армії УНР Осип Луцейко очолив хімічну лабораторію американської авіаційної компанії “Локхід”. Старшина Армії УНР Кирило Мазур на еміграції виявив себе не тільки талановитим інженером і живописцем, а й авторитетним у Франції хіміком. Січовий стрілець Іван Малько, комендант м. Бахмута, учасник Конгресу українських націоналістів у 1929 р., здобув ступінь доктора права Українського вільного університету.
Це забута слава і гордість України.
І вони тепер з нами”. 
|
