Я народився в козацькому селі Личковому, на березі річки Орелі. Прожив тут до 14 років. 1966 року трагічно загинув батько, а я склав іспити до Суворівського військового училище в Києві та й почав свої мандри чужими світами. 27 років прослужив в армії, в російськомовному середовищі – в Києві, Харкові, Самарканді, Хабаровському краї, Білорусі, Афганістані, Німеччині. Інколи з радістю слухав українську пісню. Згадував, як батько Дмитро на свята вдягав вишиванку, співав українських пісень. Найбільше любив “Дивлюсь я на небо та й думку гадаю”.
15 лютого 1991 р., на Стрітення, в Бахмуті (тоді Артемівську) в мене народилася донька Ірина. Прийшов час влаштовувати її у дитячий садочок. Завідуюча садочка № 10 Марта Тихонівна, оформлюючи документи, запитала тоді, влітку 1993 року, чи не хочу я віддати доньку Ірину в першу в місті українську групу виховання. Я погодився. Щодня вранці проводжав Іринку в садочок, а надвечір зустрічав. Дорогою через парк моє любе дитя розповідало новини про навчання. Десь через тиждень-два, коли я зустрів Іринку, вона привітала незвичними українськими словами: “Добрий вечір, тато!” У мене чомусь задерло в горлі. Потекли сльози. Я не знав що сказати маленькій дитині… Все життя я вважав себе інтернаціоналістом, а моє дитя нагадало мені, хто я.
Удома, збиваючись, намагався розповісти дружині про подію, що мене потрясла. Та дружина нічого не зрозуміла. Та й ніхто не зрозумів, крім мене самого: я – українець!
Запитав себе: а хто тобі, дурню, не дає розмовляти українською? Ніхто! Ну й розмовляй! Звичайно, вдома і в середовищі друзів сприйняли це як прикол, жарт.
Удома – тихий саботаж та іронія не додавали малій доньці бажання добре вчити українську: садочок і батько – за, мати і старша сестра – проти. Але мені стало зрозуміло, що українська мова – це моє рідне, дороге середовище, в якому я хочу бути і буду – в думках, піснях, віршах, в історії (яку на той час майже не знав і мало знаю ще).
Згодом, уже в Києві, познайомився з народною артисткою України Галиною Гілярівною Яблонською. Вона стала моєю вчителькою української. Якось після наради рухівців запізнався з поважного віку філологом. Представився: Володимир Деримедвідь. Він зауважив: “У вас козацьке прізвище, але його викривили. В українській мові слова “медвідь” немає, а є “ведмідь”. Подивіться метрики батька і діда”.
2006 року я виправив помилку у своїх документах.
Звичайно, я взяв участь і у Помаранчевому майдані, і в Революції гідності (був в Афганській сотні Олега Міхнюка). З червня 2014 р. служив у батальйоні “Донбас”. На початку 2015 р. заснував Дім книги “Еней” у м. Бахмуті. Дім книги назвав на честь свого товариша Антона Цедіка-“Енея”, який загинув 29 серпня 2014 р. в Іловайському казані.
Дякую всім, хто допоміг мені повернутися до рідних джерел. А українські книжки, які поширюю на Донбасі, нехай пробудять ген українства у моїх земляках.
Володимир ДЕРИВЕДМІДЬ
м. Бахмут Донецької обл. |
