В бібліотечці Історичного клубу “Холодний Яр” (у серії “Українська воєнна мемуаристика”) вийшла книга 8 – “Чорні перемагають. Спомини про прадідів козацтва 72-ї бригади”. Редактор-упорядник Роман Коваль. Видавець – “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”.
У спогадах козаків та старшин Армії УНР розповідається про збройну боротьбу за Українську державу в 1918 – 1920 роках, про бої полку Чорних запорожців з більшовиками і денікінцями. Епіграфом до книжки стали слова легендарного командира полку Чорних запорожців Петра Дяченка – “Сміливі завжди мають щастя”.
На початку книжки вміщено звернення членів Історичного клубу “Холодний Яр” Романа Коваля, Валерія Мартишка і Романа Боровика до командира 72-ОМБр Андрія Соколова. Автори висловили військовослужбовцям 72-ї Окремої механізованої бригади глибоку пошану і щиру подяку за захист нашої Батьківщини від лютого московського ворога. Водночас вони виказали тривогу, що в ЗС України переважна більшість підрозділів ведуть свій родовід із совєтської армії, яка була знаряддям російського імперіалізму. “Фактично відкидаються досвід і звичаї Українських січових стрільців, Української Галицької армії, Армії Української Держави та Армії Української Народної Республіки. На наше переконання, саме Армія УНР має стати зразком і орієнтиром для сучасного українського війська… Вітчизняні збройні сили мають набути українського змісту й питомого українського обличчя. Пропонуємо Вам почати цей історичний процес і на виконання Указу Президента України “Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917 – 1921 років” звернутися до Головнокомандувача з проханням надати Вашій лицарській частині – 72-й бригаді – ім’я Чорних запорожців. Нехай пам’ять про наших славетних прадідів, які били московські полки сто років тому, наснажує до перемог козаків і офіцерів 72-ї бригади та інших частин”.
Основу книжки складають спогади командира полку Петра Дяченка, сотників Валентина Сім’янціва і Бориса Монкевича, командарма Михайла Омеляновича-Павленка, одного з наймолодших чорношличників Лавра Кемпе, кулеметника Петра Первухина, чотаря Галицької армії Володимира Левицького, гарматника Чорного полку Дмитра Ґонти і  кіннотника Івана Цапка.
Назви розділів промовисті: “Помстилися за заставу”, “Блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки”, “Горді, бо Чорні”, “Тхір у Чорних кар’єри не зробить”, “Молоді ветерани з ясними очима”, “Хрестити направо і наліво”, “Кулемети жартів не знають”, “Полонених не було”, “П’яна атака”, “Сороміцька, але командармові подобалася”, “Звичайно, ми порубали їх”, “Смерть курсантів із Калуги”, “Вчися наших звичаїв!”, “Я ще, пане отамане, ззаду не ходив!”, “Польська кавалерія так не вміє”, “Скреготав зубами, але жартував”, “Від нашого “Слава!” небо й земля здригалися”…
“Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим наслідування, – писав півстоліття тому історик Лев Шанковський. – “Оселедці” (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку) відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі”.
1-й кінний полк Чорних запорожців – найуспішніша частина Армії УНР, яка практично не знала поразок. Девізом Чорних було: “Перемога або смерть!”
Передмова, післямова, біографічні довідки – Романа Коваля. Опубліковано також і новели Романа Коваля “Криваве весілля під Вознесенськом”, “Гриць не боявся смерті”, “Романтик Валентин Сім’янців”.
Історичний клуб “Холодний Яр” рекомендував цю книжку для прочитання військовослужбовцями 72-ї Окремої механізованої бригади ЗСУ, яких вороги також назвали Чорними – за їхню відвагу і непереможність.

Олександр ЛИТВИН

Ще недавно ми з Валерієм Тетерятником робили документальний фільм про видатного митця-воїна Михайла Гаврилка. Валерій був виконавчим продюсером і співавтором сценарію.
Ще недавно ми слухали його чудові радіопередачі на Українському радіо у програмі “Уроки історії”.
Слухали його прекрасну музику, його пісні…
Останній раз спілкувалися у квітні 2016 р. на хуторі Буда під час вшанування холодноярських героїв. Хто ж знав, що це остання наша розмова…
За своє життя Валерій взяв участь у створенні чотирьох фільмів – “Стеком і шаблею”,  “Волинянин”, “Я там був не з власної волі”, “Вони боролись до загину”.
Написав багато мелодій і пісень. Брав участь у першому фестивалі “Червона Рута”.
Вболівав за долю і чистоту української мови.
Виступав проти російщення України. Нагадував нам, як здійснювався лінгвоцид, як репресували мовознавців. Ось уривок з його радіопередачі: “1929 року почалися репресії проти мовознавців. Доля учасників конференції трагічна: розстріли, заслання, позбавлення роботи. Приміром, мовознавця Миколу Сулиму репресували за “український буржуазний націоналізм у синтаксисі”. Знищили скрипниківський, точніше, харківський правопис Олекси Синявського (загинув на засланні у 1937 році). У 1933-му із системи Наркомату освіти вигнали понад дві тисячі осіб, 300 науковців і редакційних працівників. В обласних управліннях освіти з політичних мотивів змінили 100% (!) керівництва, в районних – 90%. Чотири тисячі вчителів звільнили зі шкіл як класово ворожих елементів. Влада переглянула “націоналістичну” медичну, математичну, ботанічну й інші термінології та підготувала п’ять бюлетенів репресованих лексем. Було вилучено 40 тисяч наукових термінів”.
А ще Валерій написав книжку “Більше ніж правопис”, у якій висвітлив коло питань, що сягають далеко за межі правопису. “Як би розвивалася наша мова, яких би вершин досягла, коли б не перепони, що стояли і стоять на заваді?” – запитував він.
Про його смертельну хворобу я дізнався від Володимира Бондаренка, режисера фільму “Стеком і шаблею”, в День соборності, на конференції Історичного клубу “Холодний Яр”. А за п’ять днів Валерія Тетерятника  не стало. Ось що написав про нього Володимир Бондаренко: “Він був мені Братом, Батьком, вірним Другом. Він дбав про мене, коли я валявся в шпиталях. Він давав останнє, коли я був в АТО. Навіть перед смертю жертвував гроші на АТО! Він зробив багато душ УКРАЇНСЬКИМИ! Слово для нього було первинним. Він слідував Українському слову! Він вірив! Вірив у Господа Ісуса! Він вмер у вірі! Він зараз із Господом. Але мені дуже не вистачає Валери! Це егоїзм. Але це так. Це дуже велика втрата!”
Вічна пам’ять вірному синові України Валерію Тетерятнику!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Історичний клуб “Холодний Яр” підтримує ініціативу Юрія Гнаткевича перейменувати вул. Льва Толстого на вулицю Євгена Чикаленка.
Нагадую, що Дмитро Донцов вважав, що “не Криленки й Муравйови заволоділи Великою Україною, а перед ними ще – Пушкіни і Достоєвські”, тобто і Толстой, і Лермонтов та інші творці “руского міра”.
Підтримуємо д-ра Донцова, Юрія Гнаткевича і Євгена Харлампійовича!

Роман КОВАЛЬ

У Кривому Розі у 119-ту річницю від дня народження вшановано Головного отамана Холодного Яру Костя Пестушка (Степового-Блакитного). Про його боротьбу вперше розповів Роман Коваль у книжці “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії”, яка вийшла 1997 року. Згодом зусиллями Тернівського козацтва було встановлено пам’ятний знак у рідному селі Костя Пестушка, біля якого щороку відбуваються вшанування отамана.
Під час декомунізації у Кривому Розі вулицю Луначарського в Центрально-Міському районі міста перейменували на вулицю Костя Пестушка, а пров. Дем’яна Бєдного став вулицею Степової дивізії. Вулиця і провулок Костя Блакитного тепер є й у м. Дніпрі.
Нещодавно депутат Тернівської районної в м. Кривому Розі ради від ВО “Свобода” Віталій Пікуль ініціював збір підписів під петицією за встановлення на проспекті Поштовому пам’ятника отаману Степовому-Блакитному і меморіальної дошки на місці колишнього повітового військкомату на честь учасників повстання.
Щоправда, сайт Криворізької міськради, на якому було розміщено петицію, протягом майже місяця, коли мали збиратися підписи під нею, чомусь не працював. І хоч нинішня міська влада не палає бажанням вшановувати героїв Визвольної боротьби, патріоти відступатися від своїх намірів не збираються.
Вечір пам’яті Костя Пестушка організували працівники Веселотернівської філії міського історико-краєзнавчого музею. Зібралися історики, краєзнавці, літератори, барди, козаки Інгульської паланки Українського козацтва та організації “Степ”, учасники російсько-української війни, волонтери, студенти та учнівська молодь. Захід відбувся у Веселих Тернах, звідки родом легендарна Віра Бабенко – зв’язкова Катеринославського повстанкому.
Про бойовий шлях Костя Пестушка розповів заступник директора Криворізького історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник, а про спадкоємність Визвольної боротьби – краєзнавець Володимир Стецюк. Він прочитав і свої поезії, присвячені діячам Визвольного руху.
З поетичними присвятами героям Визвольної боротьби виступили поетеси Любов Баранова і Лана Олександрова. Прозвучали авторські пісні Марії Михайличенко, Леоніда Савоніна, Оксани Зорі та музичні твори молодих авторів.
Схвилював присутніх літературно-музичною композицією “Хай не буде в нас лиха” та козацьким бойовим виступом козак Інгульської паланки “Сова”.
Наступного року з нагоди 120-річчя Костя Блакитного ми плануємо провести значно ширші заходи.

Володимир СТЕЦЮК, журналіст
м. Кривий Ріг

У Дніпрі на Соборній площі відкрили меморіального хреста загиблим за вільну Україну воякам УНР, які полягли у боях проти більшовиків та отамана Махна у 1919 році.
Хрест встановлено неподалік від місця, де поховано 14 воїнів полку Січових стрільців УНР. Автор меморіального знаку – заслужений художник України Гарнік Хачатрян. На відкриття пам’ятного хреста зійшлися сотні дніпрян. Архієпископ УПЦ КП Симеон освятив хрест, а Олег Скрипка виконав марш гімн ОУН “Зродились ми великої години”. Громадські активісти вважають, що встановлення меморіалу загиблим у боях Армії УНР стало відновленням історичної справедливості.

Укрінформ

Презентації книжки “Чорні перемагають.
Спомини про прадідів козацтва 72-ї бригади ”
відбудуться 17 березня о 15.00 у м. Звенигородці Черкаської області (в музичній школі), у школах сіл Гусакове (12.00) і Козацькому (19.00),18 березня о 12.00 у м. Шполі (відповідальний Дмитро Вовк, 099-18-91-778) і о 16.00 в актовій залі Корсунь-Шевченківського районного центру дитячої та юнацької творчості (вул. Тараса Шевченка, 3, відповідальний Роман Боровик, 067-83-28-367),
19 березня о 12.00 в Києві в гастрономічно-мистецькому просторі “Остання барикада” (Майдан Незалежності, 1, біля Лядських воріт),
31 березня о 12.00 у м. Борисполі (в актовій залі міської ради на вул. Київський шлях 72).

24 лютого 2017 р. виповнилося 80 років великому українцю, поетові, борцю за волю України, колишньому політв’язневі російських тюрем і таборів, людині великого і доброго серця Олексі Різниківу.
Щиро вітаємо, дорогий батьку отамане!
Довгих-предовгих літ в Самостійній Україні, за яку боролись Ви, Ваші друзі та наші попередники!

“Незборима нація”, Історичний клуб “Холодний Яр”

Про лавірківського кобзаря Ігоря Карповича Рачка я вперше довідався влітку 1977 року від краєзнавця із с. Смілого, що на Роменщині, Феодосія Сахна, в якого тоді я гостював разом із сином Миколою та своїми київськими приятелями – Михайлом Буреєм, письменниками Данилом Кулиняком та Наталею Околітенко.
Щоб побачитися з Рачком, вирішено було наступного дня поїхати до села Лавіркова (тоді відомого як хутір Лавірків), розташованого вздовж шосейного шляху Київ – Суми. Хоч Лавіркове належить до Талалаївського району Чернігівської області, проте економічно й культурно тяжіло до міста Ромен на Сумщині, до якого по шосе близько 20 кілометрів.
Це був швидше хутір, а не село, тут не було адміністративних закладів. Не було навіть сільського кладовища. Небіжчиків ховали у садках.
Ігор Рачок народився 25 лютого 1937 року. Хоч мав уже 40 літ, проживав із батьком та матір’ю. Цей кремезний чоловік із козацькими вусами, охочий до розмов на розумові теми, – свідомий українець. Працював на фізично тяжкій роботі ремонтника шосейних шляхів. Його руки щодня орудували лопатою, кайлом, а то й косою, якою обкошував від бур’яну багатокілометрові кювети своєї дільниці шосе. Тому особливо вражало мене, як легко і вправно птахом літала його натруджена мозолиста правиця по струнах бандури, супроводжуючи молодечий спів.
Від батька навчившись грати на мандоліні й гітарі, а згодом на гармошці, Ігор за покликом душі запрагнув опанувати щирий український музичний інструмент – бандуру.
1964 року, придбавши стареньку бандуру, за 20 кілометрів ходив пішки в науку до колишнього учасника київської капели бандуристів Федора Співака, який проживав у селі Березівці. Таку саму відстань долав у протилежному напрямку до Ромен, де мешкав інший його вчитель-бандурист – Євген Адамцевич. Опанувавши нотну грамоту, взявся за музичну самоосвіту. Про його неабиякі музичні здібності свідчило те, що, користуючись книгою видатного українського музикознавця Філарета Колесси “Мелодії українських народних дум”, він вивчив і взяв до свого репертуару кілька дум, як-от: “Маруся Богуславка”, “Невольничий плач”, “Олексій Попович”. У його репертуарі були історичні пісні “Про Саву Чалого”, “Про зруйнування Січі Запорізької”, “Про Хортицю”. Мав приємний голос, співав у своєрідній кобзарській манері.
Рачок – глибоко релігійна людина, стійкий у своєму православному віруванні, начитаний у Святому Письмі. Найпереконливішим доказом свого вірування наводить приклад творимих Ісусом Христом див.
Я дав його згодом книжку Лева Силенка “Переоцінка Духовної Вартості”. Коли він повернув її мені, то не виявив жодного бажання обговорювати цю тему.
Постійний слухач закордонних українських радіопередач, Ігор був політично розвинений. Пишався своїм покійним дядьком Степаном – учасником Визвольних змагань в Армії УНР. У своєму селі не мав ні однодумців, ні достойного співрозмовника. Казав, що навколо нього проживають лише “люди матеріальні”.
Я досить часто разом із сином Миколою навідувався до Лавіркова. Сам Рачок із рідного села практично не виїжджав. Хіба що на свята вибирався до церкви у Ромен.
Невдовзі після перших моїх відвідин померли його батьки, і він жив самотньо. Інколи його навідували шанувальники. Декого привозив і я (наприклад, Івана Макаровича Гончара). Щоразу привозив я з Лавіркова нові магнітофонні записи. Репертуар Рачка постійно поповнювався. В задушливі часи брежнєвсько-щербицького гоніння на українську культуру ті зустрічі були для мене великою потребою. Повертався я з них просвітлений і наснажений.
Наприкінці 1970-х років Ігор одружився. Його дружина Марія мала квартиру в Ромнах. Працювала в аптеці. Зійшлися вони на ґрунті спільної християнської віри. Проте він продовжував жити в Лавіркові, а дружина тільки у вільний час приїздила до нього.
Коли загинув мій син Микола, я, щоб розрадити дружину, здійснив з нею поїздку до Лавіркова. Взяли й Георгія Ткаченка з його старосвітською бандурою. Приголомшений грою цієї бандури, Рачок загорівся бажанням і собі придбати таку. Особливо вразила легкість і зручність інструмента (Рачок мав громіздку і важку бандуру чернігівської фабрики, яка утруднювала пересування з нею).
З допомогою Ткаченка я замовив для Рачка бандуру у відомого музичного майстра Сніжного (це була остання бандура майстра, після виготовлення її Сніжний помер). Пізньої осені відвезли бандуру Рачкові. Ткаченко дав настанови і побажав успішного навчання.
Наступного літа, відвідавши Рачка і почувши, що він не може видобувати деякі звуки на діатонічній бандурі, я запропонував йому за мій кошт їхати до Ткаченка. Він довго відмовлявся. Врешті, усамітнившись, помолився за безпечну дорогу і погодився.
Послухавши Рачкову гру, Ткаченко висловив щирий жаль, що той переладнав бандуру на хроматичний лад, від чого вона втратила притаманне їй своєрідне звучання. Але Рачка можна зрозуміти. Він уже склався як професійний музика на певному інструменті, й перенавчатися за відсутності доброго наставника надто складно.
Несподівано померла його дружина Марія. Смерть її Ігор тяжко переживав.
З пробудженням наприкінці 1980-х років у Києві політичного життя, в якому я взяв активну участь, мої зустрічі з Рачком надовго припинилися. Лише принагідно передавав я йому пакунки з літературою та газетами.
Влітку 1999 року у зв’язку з впровадженням моєї науково-технічної розробки на Сумському машинобудівному заводі я мав змогу провідати Рачка у Лавіркові. Він уже вийшов на пенсію. Тримав невелике господарство, пасічникував на кількох вуликах.
Через невчасну і неповну виплату пенсії терпів скруту. Молов на жорнах видане замість грошової пенсії зерно і пік коржі, які були основою його харчування. Проте був бадьорий, хоч і помітно посивів. Мою спробу допомогти йому грішми з обуренням відкинув.
Наступної суботи я приїхав, закупивши всіляких харчів. Ночував у нього, записав на магнітофон пісні, якими поповнився його репертуар. Особливо цінною вважаю історичну пісню середини XVIII сторіччя “Ой не спав я нічку”, яка фіксує часи виникнення в Україні так званих Слов’яносербії і Нової Сербії, адміністрація яких закликала українське населення до поселення на тих землях, обіцяючи обдарувати “степами і рибними плесами ще й до того вільготами”.
Мрію вибрати час на нові відвідини славного музики.
Дай йому, Боже, здоров’я і творчої наснаги!

Ренат ПОЛЬОВИЙ

На світлині – Ігор Рачок виступає на презентації книжки Рената Польового “Кобзарі в моєму житті”. Київський міський будинок вчителя, 24 вересня 2003 р.
Дядько Ігоря Рачка Степан Рачок, учасник Визвольної боротьби в лавах Армії УНР. 1906 р. Публікується вперше.

Олекса Різників, Галина Могильницька, Олег Олійників, Роман Кракалія, Олександр Чайківський, Дмитро Шупта, Сергій Дмитрієв, Надія Мовчан-Карпусь, Левко Лук’яненко, Юрій і Леся Шухевичі, Дарка Гусяк, Мирослав і Раїса Симчичі, Василь Овсієнко, Анатолій Здоровий, Мирослав Маринович, Ігор Калинець, Зорян Попадюк, Олесь Шевченко, Микола Матусевич, Йосип Зісельс, Богдан Горинь, Євген Пронюк, Микола Горбаль, Володимир Мармус, Григорій Гайовий, Раїса Руденко,  Орина Сокульська, Євген Захаров, Раїса Лиша, Роман Коваль, Віктор Рог.

На світлині – Святослав Караванський із дружиною – легендарною Ніною Строкатою.

Багато років Юрій Зозуля збирав, відтворював історичні матеріали, вів краєзнавчу пошукову роботу. Працював керівником туристично-краєзнавчого гуртка в Довжоцькій школі. Організував чимало туристичних походів з учнями місцевої школи для вивчення історії та природи своєї малої батьківщини.
Юрій збирав світлини односельчан, архівні матеріали, фольклор. Самвидавом випустив книги “Кетросяни у вирі 2-ї Світової війни”, “А душа залишилася в Афгані”, “Кетроські приповідки: Чим бик навик, тим і рикати буде”, “Кетросери” та інші.
Великого значення надавав популяризації історії Ямпільщини періоду 1917 – 1921 рр., коли його славні земляки творили українське військо і захищали незалежність України. І не дивно, адже він земляк полковника Армії УНР Семена Ільницького, сотенного 1-ї сотні Наддністрянського куреня “Ямпільської республіки” Семена Карачковського, сотника Марківської козацької сотні Івана Косаківського й автора книжки спогадів “Так творилося українське військо” Дмитра Кетроса (Косаківського)!
Юрія Зозуля сприяв відкриттю у 2011 р. музейного комплексу “Марківська сотня” в рамках реалізації спільного проекту “Зірки забутих отаманів підіймем знову над селом” Ямпільської районної державної адміністрації та сільської ради (за сприяння Історичного клубу “Холодний Яр”). І опікувався музеєм упродовж 6 років.
У 2012 р. відкрив приватний етнографічний музей-бібліотеку “Кетроси” (це історична назва рідного села). За допомогою місцевих жителів зібрав унікальну колекцію старовинних речей із життя села.
До пошукової роботи долучив учнів школи. Копії фотоальбомів, зібраних Юрієм Пилиповичем, зберігаються в Ямпільській районній бібліотеці, бібліотеці села Довжок, архіві Вінниці.
Для Юрія історія свого села стала сенсом його життя. Він абсолютно не переймався матеріальними речами. Не шкодуючи сил та здоров’я, останні кошти віддавав на придбання та видання книжок, збирав матеріали в архівах, відвідував патріотичні заходи всеукраїнського масштабу.
Він якось сказав:  “На історію України треба дивитися очима своїх батьків і дідів. Тоді, думаю, люди не тільки згадають минуле і віддадуть якісь речі в музей, а й залишать щось собі, зроблять удома куточок цінних речей, якими користувалися їхні предки, діди, бабусі. Батьківські речі, як правило, ніхто не цінує, звертають увагу на більш давні. Я радий, що є вже багато людей, які завдяки спілкуванню зі мною почали досліджувати свій родовід, згадали своїх прадідів, дійшли аж до сьомого коліна, деякі, познаходили могили предків. Мені вдалося зацікавити людей, переконати, що насамперед треба вивчити свій родовід. Знаючи історію свого роду, знатимеш історію своєї родини, села, країни”.
За три дні до смерті він організував фотовиставку “Наш рід – із крем’яних порід” у районному музеї. У цьому увесь Юрій Зозуля.
Він мріяв, щоб про “Ямпільську республіку” 1917 – 1919 рр. знали скрізь в Україні – як про Холодний Яр. Адже вона також була символом незламності українського духу.
Україна втратила свого вірного сина. Найкращим пам’ятником Юрієві Зозулі – світлій, щирій людині, члену Історичного клубу “Холодний Яр” стало би збереження його історичних надбань і втілення заповітної мрії в життя. Вічна пам’ять!

Олена ГРЕЧАНЮК, директор Ямпільського телерадіомовного комітету
Роман КОВАЛЬ, президент Історичного клубу “Холодний Яр”, редактор газети “Незборима нація”, член Національної спілки письменників України
Олександр ДОМБРОВСЬКИЙ, режисер, Історичний клуб “Холодний Яр”

Його ім’я означає “море”, але він з дитинства любив небо… І став до лав тих, хто сказав: “Ніхто крім нас”.
У 2005 – 2008 рр. Маріс навчався у Львівському державному ліцеї ім. Героїв Крут. 2012 року закінчив аеромобільний факультет Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. У 2013 – 2016 рр. – командир роти 3-ї батальйонно-тактичної групи 80-ї Окремої десантно-штурмової бригади.
Під час служби показував найкращі результати з вогневої підготовки. Захоплювався спортом, особливо карате. На війні з перших днів, учасник оборони Луганського аеропорту.
Спокійний, виважений, підтягнутий і веселий. Усім намагався допомогти.
Загинув уночі 3 лютого неподалік Авдіївки Донецької області під час обстрілу наших позицій з реактивних установок БМ-21 “Град”.
Залишив у смутку матір, брата і вагітну дружину Яну.
Поцілуйте коханих. Обійміть маму. Подивіться на небо. Синє воно? Затягнуте хмарами? Починається дощ?
Це неважливо. Головне, що воно спокійне.
Завдяки цьому чоловіку, який любив небо, а воно вогнем впало на нього, розбризкуючи металеві краплі дощу.

Ян ОСОКА

10 лютого 2017 р. відійшов у Вічність мій бойовий побратим Юрко Васильєв.
Познайомилися ми з ним ще у 2014 році, на початку війни, коли Окрема добровольча чота “Карпатська Січ” тільки формувалася. На той час ми базувалися в Ізюмі. З наступом наших військ просувалися й ми, в короткий час були звільнені Краматорськ, Слов’янськ, Артемівськ, Дебальцеве…
Юрко з’явився в нас якось непомітно, він завжди старався не привертати до себе уваги, не ліз у камеру, не шукав зустрічі із журналістами. Але в нього повсякчас було велике бажання включитися у збройну боротьбу з російським окупантом. І як тільки “Карпатська Січ” зайняла позиції в Пісках, Юрко зі своїм нерозлучним товаришем зразу долучився до нас. Без будь-якої попередньої підготовки, вишколу взяв у руки автомат і заступив на бойове чергування. Всі ротації відбував справно, ніколи ні на що не нарікав, хіба що на брак зброї або набоїв. Як тільки бойові дії призупинялися чи оголошувалося чергове “перемир’я”, їхав додому, щоб допомогти дружині по господарці, але щойно починалося чергове загострення – знову був біля нас.
Дисциплінований, вмотивований і хоробрий вояка, він знав, що робить на війні, чому взяв до рук зброю. Він завжди був готовий віддати своє життя за Україну.
Після легалізації підрозділу в ЗСУ і далі брав участь у бойових діях як доброволець. Утримував невеличке кафе на трасі між Ізюмом і Слов’янськом, де будь-який вояка чи волонтер міг перекусити, випити чаю чи кави, а якщо потрібно, то й заночувати. Останні тижні постійно телефонував – просився на фронт, рвався в Авдіївку. Ми мали через декілька днів зустрітися та обміркувати плани подальшої боротьби. Не судилося. Не знаю обставин смерті, але знаю точно: Україна втратила ще одного достойного сина, борця, воїна.
Спи спокійно, Брате, нехай земля тобі буде легенькою!
Слава Воїну, достойному сину України!

Олег КУЦИН, командир Легіону Свободи

Виховувала хлопця бабуся, яка змогла розвинути в нього почуття власної гідності й любов до України. І з хлопця виріс козак.
Наприкінці 2014-го він залишив рідне місто, яке окупували російські війська, і виїхав до Кривого Рогу.
Незважаючи на важкі випробування, Роман мав у собі якесь внутрішнє сонце доброти та оптимізму. Він завжди сонячно посміхався, викликаючи в оточуючих гарний настрій.
Його мобілізували 2015 року, контракт підписав навесні 2016-го. Служив санітаром-стрільцем 1-ї роти механізованого батальйону 17-ї Окремої танкової бригади.
“Смайлик” ніколи ні з ким не сварився, легко йшов на контакт. Це була безпроблемна, життєрадісна людина, яку любили всі. І повністю довіряли.
Загинув Роман на рідній Луганщині – 120-мм міна влучила в окоп, де він перебував. Осколками посікло ноги, шию та голову. Спочатку був у свідомості, навіть міг розмовляти. Негайно був доставлений до лікарні Попасної, але…
Близько 23.00 його покликало небо.
Залишив у смутку батьків, бабусю і дідуся.
Поховали Романа у Кривому Розі 8 лютого.
Я не знаю, чи була в нього вишиванка і чи знав він всі слова гімну. Він просто воював за свою землю, яка дала йому можливість зробити перший подих, на якій минуло його дитинство, на якій він останній раз у житті побачив сонце.

Ян ОСОКА

Капітанові Андрію Кизилу вже не виповниться 24 роки…
Закінчивши 9 класів Уманської гімназії № 2, вступив до військового ліцею ім. Богуна в Києві, а згодом і до Львівської академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного.
Андрій з дитинства мріяв стати військовим – як його дідусь і батько. Й до своєї мети крокував наполегливо. Став командиром роти у 21 рік (у 2015-му визнаний найкращим ротним у секторі “М”).
Захоплювався спортом, особливо “Гонкою націй” (вражаючі забіги з перешкодами, спрямовані на фізичне та духовне вдосконалення людини), мріяв вибороти всі нагороди в цьому виді спорту.
Після закінчення академії Андрія доправили до Білої Церкви, а після початку війни, вже з липня 2014-го він – на фронті. Пройшов багато пекельних місць Донбасу, брав участь у боях поблизу Петровського та Нової Ласпи, півтора року тримав оборону в полях біля Волновахи, потім – Яворівський полігон і останній шлях назустріч смерті – до Авдіївки.
Андрій був веселий, добрий, справедливий. Завжди досягав поставленої мети, в навчанні був кращим із кращих, його поважали військові побратими, пишалися ним.
Заступник командира 1-го механізованого батальйону 72-ї Окремої механізованої бригади Андрій Кизило загинув внаслідок осколкового ураження під час атаки ворога на наші позиції.
1 лютого з героєм попрощалися на Майдані в Києві, а 2 лютого поховали в рідній Умані.
Андрій залишив у смутку дружину та 8-місячного сина.
Запаліть свічку на підвіконні. І нехай на Вашій вулиці ця свічка буде єдиною серед байдужих вікон інших квартир, але поки світиться Ваша свічка, поки жевріють вуглинки – багаття не помре.

Ян ОСОКА

Від редакції
Як жаль! 31 січня Андрія показували по телебаченню: великі сині очі, щирий, відкритий, жартівливий, приязний. Капітан у 23 роки! Мав велике майбутнє, але московська куля все перекреслила. Смерть московським окупантам! Вічна слава полеглим!

Валерій МАРТИШКО, поет, волонтер, член Історичного клубу “Холодний Яр”
Авдіївський вальс (музика, слова і виконання Валерія Мартишка)
На пам’ять про Андрія КИЗИЛА-“ОРЛА”
та його побратимів, які загинули в боях під Авдіївкою
https://drive.google.com/open?id=0B117Kg3EDr5hUzl4Q0NZNHNhbGc

Авдіївський вальс

На пам’ять про Андрія Кизила-“Орла”
та його побратимів, які загинули в боях під Авдіївкою

Авдіївський вальс – танець смерті, з якого нас винесли Бог і відвага,
Авдіївський вальс – жаль, найкращі пішли вже у вічність небес,
Чорніла земля – йшла у наступ на ворога Чорна бригада,
Авдіївський вальс – це наш біль, наша пам’ять і честь.

Авдіївський вальс – не дамо ворогам мою Україну топтати,
Авдіївський вальс – ватним трупом засіяна рідна земля,
За Андрія “Орла” тепер на позиції б’ються орлята.
Авдіївський вальс – слава тим, хто загинув на рідних полях.

Авдіївський вальс – ми залишили страх назавжди в окопах ворожих,
Авдіївський вальс – і сильнішими вийшли, бо ми все до кінця віддали.
Правда завжди за нами, і в цій бійні нам Бог допоможе,
Авдіївський вальс – перемога, надія і сни.

Авдіївський вальс – а думки полетіли птахами до рідної хати,
Авдіївський вальс – нашу ненависть люту не зупинить.
Це наша земля, і за неї ми будем до смерті стояти,
Авдіївський вальс – свята помста і відчаю мить.
Авдіївський вальс …

Валерій МАРТИШКО, “Незборима нація”
23 лютого 2017 р.

20 – 21 квітня 2013 р. під час урочистостей у Холодному Яру до мене підійшов Антон Цедік-“Еней” з Полтави. Він хотів підписати книжку. Я одразу відреагував:
– Цедик – та це ж повстанське прізвище! У Трипіллі всі Цедики були в отамана Зеленого. Почитайте мою книжку про отамана Зеленого.
Антона це дуже зацікавило. Він нічого про це не знав.
Це була єдина наша зустріч…
29 серпня 2014 р. Антон Цедік загинув під час виходу з Іловайського казана.
22 лютого 2017 р. Ольга Цедік, мама “Енея”, отримала один із його рюкзаків, а в ньому – книжка про отамана Зеленого із синьо-жовтою закладкою на сторінці, до якої дочитав.
Вічна слава Антонові Цедіку!
Вічна слава отаманові Зеленому, який продовжує боротьбу!

Роман КОВАЛЬ

На світлині – початок вересня 2014 року, околиця Волновахи з боку Маріуполя. За спиною нашого бійця “зельонка”, в якій за 10 – 15 метрів стоїть “беха”. На ній – Андрій Кизило (загинув в Авдіївці 29 січня ц. р.). Хлопці очікували танкового наступу російських військ на Волноваху. Утримати позиції повинно було відділення, яке мало лише 4 – 5 БМП, 1 БТР, 3 ЗУ-23-2 та 2 гармати. Якби тоді росіяни почали танкову атаку, було б непереливки, але танки на штурм не пішли. А 5 – 6 вересня у Волноваху зайшла 72-га бригада.
Молодший лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу 1-го батальйону 72-ї Окремої механізованої бригади Максим Гринчишин воював у багатьох “гарячих точках”, а загинув під Авдіївкою 19 лютого за до кінця нез’ясованих обставин – кажуть, від кулі снайпера…
Навчався в Луцькому національному технічному університеті на факультеті будівництва та дизайну. Деякий час мешкав за кордоном.
Мобілізований 14 серпня 2014 року. Після навчань на полігоні у Старичах Максима доправили під Волноваху. Вже 30 серпня він здійснив свій перший бойовий виїзд на війну.
Максим – працьовитий, вимогливий до себе, всю роботу робив досконало, ретельно, мав фотографічну пам’ять. Коли був кулеметником, мав свій ПКМ, який завжди перебував в ідеальному стані, зафарбований і закамуфльований. Своїми руками зробив для нього приціл.
Наполегливо вивчав нюанси військової справи, багато читав. Ніколи не жалівся, все сприймав розсудливо та спокійно. Ніколи не лаявся.
Земляк Сергій Шрамчук написав: “Максим Гринчишин, неповторна і прекрасна людина, яка ніколи не повернеться з війни… Його бригаду вороги прозвали Чорною.  І хлопці прийняли це ім’я, хоч обличчя у них – світлі й добрі. “Я живий-здоровий і в балаклаві. Незважаючи ні на що...” – написав 31 січня 2017 р. на своїй сторінці в соцмережі Максим Гринчишин.
І він буде вічно жити в пам’яті Українського народу!”

Ян ОСОКА

Найстарший воїн ЗСУ – Владислав “Сєдой”. Йому сімдесят. У 2015-му дружина викупила його з полону. З літа 2016-го – на передовій.
Каже, що воюватиме за Україну до перемоги.

Ігор СТОКОЗ

1 березня 1901 р. народився Степан ЩЕРБАК, повстанець отамана Зеленого, козак 16-ї бригади 6-ї Січової дивізії Армії УНР та 4-ї Київської дивізії), герой Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника.
1 березня 1918 р. більшовики розстріляли юнака-бандуриста з Кубані МІНЯЙЛЕНКА.
1 березня 1978 р. помер Степан СУЛЯТИЦЬКИЙ, сотник УГА, командант скорострільної сотні Гуцульського куреня УГА, член УВО, випускник Карлового університету, командант Карпатської Січі (Хуст, 1939), керівник ОУН у Західній Німеччині.
 1 березня 1981 р. помер Степан КОСТЬ-КОСТЕНКО, адміністративний поручник Армії УНР, діяч Пласту, поет, режисер, актор, співак, диригент, публіцист.
2 березня 1893 р. народився Кирило ГОДОВАНЕЦЬ, сотник УГА, директор державних гімназій в Яворові та Львові.
2 березня 1926 р. народився Володимир КАРАТАШ, член ОУН з 1942 р., вояк УПА, політв’язень, один з керівників Кенгірського повстання, член Історичного клубу “Холодний Яр”, лауреат Літературної премії ім. Євгена Маланюка, лауреат Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського.
2 березня 1980 р. помер Павло ШТЕПА, учасник Визвольної боротьби, інженер, член НТШ та Української вільної академії наук в Канаді, автор книги “Московство”.
3 березня 1890 р. народився Герасим НЕСТЕРЕНКО-“ОРЕЛ”, Головний отаман Холодного Яру.
3 березня 1921 р. загинув Семен ГРИЗЛО, звенигородський кошовий Вільного козацтва.
3 березня 1951 р. помер Іван РУДНИЦЬКИЙ, сотник УГА, інженер, адвокат, референт правничого відділу Військової управи дивізії “Галичина”.
4 березня 1815 р. народився композитор Михайло ВЕРБИЦЬКИЙ, автор музики до Національного гімну “Ще не вмерла Україна”.
4 березня 1952 р. москалі вбили Ніла ХАСЕВИЧА-“ЗОТ”, художника, члена ОУН і УГВР, лицаря Срібного хреста заслуги та медалі “За боротьбу в особливо важких умовах”.
4 березня 1962 р. помер Никифор ГІРНЯК, командант Коша УСС, отаман УГА, командант Тернопільської військової округи  (1918), доктор філософії, учитель, діяч “Просвіти” і “Пласту”, член НТШ, засновник видавничої кооперативи “Червона Калина”.
5 березня 1878 р. народився Ілько ГАВРИЛЮК, сотник УГА, поет, учитель.
5 березня 1882 р. народився Ярослав ВОЄВІДКА, командир 1-го гарматного полку бригади УСС Галицької армії.
5 березня 1950 р. помер Василь ШКЛЯР, член Центральної Ради, старшина Армії УНР.
5 березня 1950 р. у бою з москалями загинув Головний командир УПА генерал-хорунжий Роман ШУХЕВИЧ.
6 березня 1892 р. народився Іван ЧМОЛА, організатор “Пласту”, командир 3-го полку СС, начальник Коша СС, полковник Армії УНР.
7 березня 1863 р. народився Іван ЛУЦЕНКО, лікар, член Центральної Ради, Генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир 1-го Подільського січового куреня Армії УНР, історик.
7 березня 1882 р. народився Гриць КОССАК, командант Легіону УСС.
7 березня 1962 р. помер Митрофан ПУШКЕЛИН, командир конвою командувача Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка, хорунжий дивізії “Галичина”.
8 березня 972 р. у бою з печенігами загинув князь Святослав ХОРОБРИЙ.
8 березня 1930 р. в бою загинув черкаський отаман Андрій БЛАЖЕВСЬКИЙ.
8 березня 1960 р. помер Кость СМОВСЬКИЙ, командир батареї Гайдамацького коша Слобідської України, герой оборони Києва від московських банд Муравйова, полковник Армії УНР.
9 березня 1814 р. народився Тарас ШЕВЧЕНКО.
9 березня 1865 р. театр Омеляна Бачинського зі Львова на Шевченківському вечорі в Перемишлі вперше виконав гімн “Ще не вмерла Україна”.
9 березня 1893 р. народився Олекса СІМ’ЯНЦІВ, поручник полку Чорних запорожців Армії УНР.
9 березня 1894 р. народився Роман СУШКО, командир куреня УСС, куреня 1-го полку Київських СС та 11-ї пішої дивізії корпусу Січових стрільців, крайовий командант УВО на Західній Україні, член проводу ПУН, командир Українського легіону Вермахту.
9 березня 1908 р. народився Тарас БОРОВЕЦЬ-“БУЛЬБА”, засновник і головнокомандувач УПА “Поліська Січ”.
9 березня 1918 р. більшовики розстріляли міністра внутрішніх справ кубанського уряду, організатора Вільного козацтва на Кубані Кіндрата БАРДІЖА, його батька Луку та синів Віанора і Миколу, організаторів Гайдамацького і Чорноморського кошів Кубанського вільного козацтва.
9 березня 1970 р. помер Петро БУДЗ, начальник оперативного штабу 2-ї Коломийської бригади УГА, співредактор щомісячника “Український Скиталець”.
10 березня 1787 р. народився Устим КАРМАЛЮК, керівник повстанського руху на Поділлі у 1813 – 1835 рр. проти національного і соціального гніту.
10 березня 1861 р. помер Тарас ШЕВЧЕНКО.
11 березня 1917 р. народився Степан ПАП-“ПУГАЧ”, командант Українського Пласту в Підкарпатській Русі, вояк Карпатської Січі, член крайової екзекутиви ОУН, священик, редактор нелегальної газети “Чин”, автор брошури “Обвинувачую Мадярщину”, де навів 65 пунктів обвинувачення угорських окупантів.
12 березня 1596 р. козацькі ватажки Северин НАЛИВАЙКО і Григорій ЛОБОДА розбили польське військ під Білою Церквою.
12 березня 1894 р. на Дрогобиччині народився САВДИК, вояк УГА, командир 2-го саперного куреня дивізії “Галичина”.
13 березня 1891 р. народився Олександр ДУНІЧЕВСЬКИЙ, поручник Армії УНР, начальник культурно-освітнього відділу штабу 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, директор гімназії ім. Тараса Шевченка (т. Каліш, 1924).
14 березня 1879 р. народився Федір ГУДИМА, командир 4-го Сірого полку Армії УНР, начальник нагородної частини штабу Армії УНР, командир Східного кавалерійського відділу №281 у складі Вермахту, який 19 березня 1945 р. увійшов до УНА.
14 березня 1921 р. москалі вбили холодноярського отамана Олександра КВАШУ.
15 березня 1892 р. народився Василь БАЧИНСЬКИЙ, сотник УГА, адвокат, редактор часописів “Подільський голос”, “Народна освіта” та “Народна справа”, автор спомину про отаманшу Марусю Соколовську.
15 березня 1939 р. в Хусті проголошено незалежну державу – Карпатську Україну.
16 березня 1921 р. помер Адріан КАЩЕНКО, письменник, автор книжок про козаччину, на яких виховувалися новітня борці за волю України.
16 березня 1894 р. народився Юрій ДАРАГАН, поет, сотник Армії УНР.
16 березня 1897 р. народився Ларіон ЗАГОРОДНІЙ, Головний отаман Холодного Яру.
16 березня 1897 р. народився Олексій БАЛАНО, поручник 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, інженер-гідротехнік.
16 березня 1917 р. Микола МІХНОВСЬКИЙ заснував Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка, який розпочав працю з відновлення української армії.
16 березня 1943 р. в російських концтаборах загинув Степан ЖАРКО, художній керівник капели бандуристів кубанської станиці Канівської.
16 березня 1946 р. у Лук’янівській тюрмі загинув Володимир СІНКЛЕР, генерал-поручник Армії Української Держави й Армії УНР.
17 березня 1874 р. народився Августин ВОЛОШИН, Президент Карпатської України.
17 березня 1917 р. в Києві проголошено створення Української Центральної Ради.
17 березня 1937 р. помер Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, генерал-хорунжий Армії УНР.
18 березня 1880 р. народився Роман ДУДИНСЬКИЙ, командир 1-го куреня УСС, командир II (Коломийської) бригади УГА.
18 березня 1882 р. народився Олекса ІВАНЧУК, хорунжий УСС, етнограф.
19 березня 1895 р. народився Гриць ГОЛИНСЬКИЙ, командир Гуцульського куреня УГА.
19 березня 1930 р. народилася поетеса Ліна КОСТЕНКО.
19 березня 1989 р. помер Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО (ҐОНТА), сотник Армії УНР, звенигородський отаман, меценат.
20 березня 1639 р. у світ прийшов Гетьман України Іван МАЗЕПА.
20 березня 1901 р. народився Гриць ЛОМИКОВСЬКИЙ, стрілець УГА і дивізії “Галичина”.
21 березня 1888 р. народився Василь ІВАНИС, прем’єр Кубанського уряду, професор Української господарської академії в Подєбрадах та Українського технічно-господарського інституту.
21 березня 1895 р. народився Кирило МАЗУР, старшина Армії Української Держави та Армії УНР, педагог, живописець.
21 березня 1945 р. у комуністичній в’язниці сел. Яблунів Косівського району загинув Юрій ЧУКУР, вояк УГА, освітній діяч, соліст чоловічого хору с. Ковалівки, посол від УНДО до Варшавського сейму.
22 березня 1842 р. народився композитор Микола ЛИСЕНКО.
22 березня 1892 р. народився Микола БУКШОВАНИЙ, хорунжий 4-ї сотні 4-го полку Сірої дивізії, голова інформбюро Сірої дивізії.
22 березня 1943 р. у бою з поляками загинув Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ, подільський отаман, командир Грубешівської самооборони, полковник Армії УНР.
23 березня 1896 р. народився Яків РЕШЕТНИКІВ (РЕШЕТНЯК), козак Армії УНР, інженер-технолог, науковець.
23 березня 1897 р. народився Корнило (Кирило) БОРОДАЙКО, січовий стрілець, старшина Бригади УСС УГА, повстанець, старшина Гайсинсько-Брацлавської бригади Запорозької дивізії Армії УНР, хорунжий Армії УНР.
23 березня 1901 р. народився Яків НЕСТЕРЕНКО, чотовий 6-го технічного куреня 6-ї Січової дивізії, учасник Другого зимового походу УПА Юрка Тютюнника. Батько Юрка (Еріка) Нестеренка, “славного канадійсько-українського” хокеїста команд “Торонто Мейпл Ліфс” та “Чикаго блек хоукс” (1950 – 1960).
23 березня 1917 р. загинув Омелян ЛЕВИЦЬКИЙ, адвокат, командир сотні УСС, командант Гуцульської сотні УСС.
23 березня 1920 р. загинув козак полку Чорних запорожців СЛЮНЬКО, “старий болбочанівець”.
24 березня 1890 р. народився Осип-“Юно” НАВРОЦЬКИЙ, чотар УСС, сотник УГА, майор Армії УНР, член Начальної команди УВО, поручник дивізії “Галичина”, головний директор видавництва “Червона калина”, співредактор “Історичного Календаря-Альманаху Червоної Калини”.
24 березня 1897 р. народився Іван ЛИПОВЕЦЬКИЙ, сотник Армії УНР, кооператор, член персонального відділу штабу УНА, редактор і видавець “Бюлетеню союзу бувших українських вояків у Канаді” та журналу “Дороговказ”.
24 березня 1956 р. помер Василь БАЧИНСЬКИЙ, сотник УГА, адвокат, редактор.
24 березня 1969 р. помер Ярослав СЕНЧИНА, січовий стрілець, чотар УГА, старшина дивізії “Галичина”, вчитель.
24 березня 1994 р. помер Григорій ЛОМИКОВСЬКИЙ, стрілець УГА і дивізії “Галичина”.
25 березня 1651 р. полковник Іван БОГУН розбив поляків під Вінницею.
25 березня 1880 р. народився Гаврило БАЗИЛЬСЬКИЙ, командир 1-ї Запорозької дивізії, згодом Кулеметної дивізії, лицар ордена Залізного хреста.
25 березня 1890 р. народився Остап ВАХНЯНИН, хорунжий УСС, педагог, організатор Пласту.
25 березня 1896 р. народився Борис МОНКЕВИЧ, сотник Армії УНР, історик, автор спогадів “Похід Болбочана на Крим”.
 25 березня 1896 р. народився Олекса ЯВОРСЬКИЙ, вояк УСС, поручник УГА, старшина Синьої сотні 3-го Окремого кінного полку Армії УНР, учасник Першого зимового походу Армії УНР, повітовий комендант УВО, посол до польського сейму, старший десятник дивізії “Галичина”, адвокат, просвітянин.
25 березня 1897 р. народився Гаврило КУРЕДА-ЧОРНИЙ, переяславський отаман.
25 березня 1910 р. народився поет УПА Михайло ДЯЧЕНКО (“МАРКО БОЄСЛАВ”), редактор підпільного журналу “Чорний ліс”, лицар Срібного хреста заслуги.
26 березня 1664 р. поляки розстріляли під Корсунем Івана ВИГОВСЬКОГО.
27 вересня 1911 р. народився Михайло СОРОКА, провідник Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях, багатолітній політв’язень, організатор спротиву в’язнів у російських таборах.
28 березня 1623 р. народився Роман РАКУШКА-РОМАНОВСЬКИЙ, козацький літописець, автор “Літопису Самовидця”.
28 березня 1885 р. народився Роман САМОКИШ, організатор Вільного козацтва, командир полку Армії УНР, актор.
28 березня 1897 р. народився Микола СЦІБОРСЬКИЙ, сотник Армії УНР, провідник Легії українських націоналістів, діяч УВО, співтворець ОУН, ідеолог українського націоналізму.
28 березня 1912 р. народився Олекса ГІРНИК, Герой України.
30 березня 1920 р. загинув Ярослав ВОЄВІДКА, чотар УСС, отаман УГА.
30 березня 1893 р. народився Юрко ДЗЮБЕНКО, підполковник Армії УНР, інженер.
30 березня 1973 р. помер Дмитро ДОНЦОВ, теоретик українського націоналізму.
31 березня 1873 р. народився Микола МІХНОВСЬКИЙ, ідеолог Самостійної України, творець українського війська.
31 березня 1894 р. народився Петро МАКАРЕВИЧ, старшина Армії УНР, поручник дивізії “Галичина”.
31 березня 1944 р. загинув від куль польських терористів Михайло ПОГОТОВКО, льотчик 1-го Українського авіаційного загону Гайдамацького коша Слобідської України та Армії Української Держави.