Уже 40 років його немає з нами

Михайло Сорока народився 27 березня 1911 р. в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту. Народився сиротою – його батько помер за два місяці до народження сина. Матері, Ганні Годі, було тоді 19 літ…
1924 року Михайло вступив до Тернопільської гімназії, де викладав математику Мирон Зарицький і навчалася його донька Катерина – майбутня дружина Михайла. Тут юнак став членом Пласту, згодом – ОУН. З 1927 р. навчався в українській гімназії у Ржевницях (Чехословаччина), а з 1933 р. – на факультеті архітектури Празької політехніки, де потоваришував з Олегом Кандибою (Ольжичем).
1937 року польська влада за підозрою у причетності Сороки до ОУН засудила його на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі-Картузькій, Гродно та станіславівській тюрмі, тут зустрівся з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Пєрацького. Вийшов на волю після падіння Польщі. 5 листопада 1939 р. Михайло і Катерина побралися, але щасливе сімейне життя тривало недовго – 22 березня 1940 р. за причетність до ОУН їх було арештовано. Сороку засудили на 8 років. Він опинився у Владивостоці.
Вагітну Катерину залишили у Львові. Сина Богдана народила 2 вересня 1940 р. в в тюрмі. Немовля довелось передати на виховання своїм батькам. У червні 1941 р. їй поталанило втекли з розбитої німцями тюрми. Вона стала провідницею жіночої ОУН, згодом – головою Українського Червоного Хреста УПА, зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича-“Чупринки”.
Михайло ж на Воркуті 1947 року створив підпільну організацію “ОУН-Північ” (друга назва – “Заполярний Провід ОУН”), яка боролася за права політичних в’язнів, допомагала їм виживати, зберігати самобутність, готувала страйки та повстання.
Термін ув’язнення закінчився 1947 року. Щоб його не залишили на засланні, він оформився на роботу вільнонайманим топографом, взяв на 2 місяці відпустку і поїхав додому. У Львові через Галину Дидик, зв’язкову Романа Шухевича, відновив з ним зв’язок, після чого повернувся на Воркуту. За завданням генерала Шухевича продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах, збирати інформацію про склад концтаборів і військ, які їх охороняють.
У травні 1949 р. Сорока знову у Львові. Завдяки Дарії Гусяк зустрівся із провідними діячами УПА. 29 липня арештований. Постановою особливої наради МҐБ СССР від 26 жовтня 1949 р. висланий на спецпоселення в Красноярський край. Однак і звідти продовжував керувати підпіллям. У зв’язку з публікацією на Заході спогадів колишніх політв’язнів, НКВД вийшло на організацію “ОУН-Північ”. 15 грудня 1952 р. Михайло Сорока взятий під варту і 15 вересня 1953 р. засуджений трибуналом Біломорського військового округу за ст. 58-1-в, 58-10 КК РРФСР (зрада батьківщини, антирадянська агітація, організація підпілля і підготовка повстання) до смертної кари, яку замінили на 25 р. ув’язнення.
З березня 1954 р. Михайло карався два місяці в Кірові, потім через Свердловськ та Петропавловськ його етапували у Джезказган, на поселення Кенгір у Південному Казахстані, тут посадили в тюрму “Степлага”, де половину в’язнів становили українці і чверть – уродженці Прибалтики, засуджені за участь у Визвольній боротьбі. Умови утримання й робота тут були надзвичайно тяжкі. 1954 року у Кенгірі почався страйк, який переріс у повстання. Воно тривало з 16 травня до 26 червня. Повстання спровокували карні в’язні, які прорвалися у політичну жіночу зону. На захист жінок кинулися політв’язні. Сторожа відкрила вогонь. Політв’язні розбили внутрішні мури і загорожі, вигнали адміністрацію, налагодили самоохорону понад 20-тисячного табору.
Члени ОУН не дозволили Сороці увійти до комітету, який керував повстанням. Він входив до конспіративного центру, організував хор, написав гімн Кенгірського повстання, налагодив перепис в’язнів, допомагав медикам рятувати в’язнів під час придушення повстання танками. Михайла відправили у порт Ваніно, а звідти в Магадан.
Після Кенгірського та інших повстань в таборах каральну систему було реформовано, дві третини в’язнів звільнено. Хоч ухвалами ПрикВО від 5 березня і 16 квітня 1957 р. звинувачення 1940 і 1949 рр. щодо Сороки було скасовано (тобто у цих справах його реабілітували), але на 25-літній термін ув’язнення (вирок 1952 р.) це не вплинуло.
Сорока керувався гаслом “Де б не був – будуй довкола себе Україну”. Скрізь, де був, організовував навколо себе політв’язнів, проводив літературні вечори, історичні та релігійні свята, читав лекції з історії, архітектури, музики, малярства, географії, етики, спорту. Щоб перешкодити його діяльності, каґебісти переводили Михайла з табору в табір. З 1960 р. він карався в Тайшеті, Свердловську, Казані, взимку 1962-го потрапив у мордовські табори. У середині 1960-х рр. каґебісти возили його до Києва, Тернополя, Львова, влаштували зустрічі із сином Богданом, з ріднею, водили в інститути й театри – з метою спокусити його принадами волі і родинного життя та домогтися публічного покаяння. Зламати Сороку було ворогам важливо, адже це був, за визначенням Панаса Заливахи, “стовп, навколо якого усе духовне життя оберталося”.
За свідченням в’язнів, Михайло Сорока розробив кодекс поведінки політв’язня, не раз виступав посередником у конфліктах не лише між українцями, а й між людьми інших національностей. Він був загальновизнаним лідером, навколо якого гуртувалися не тільки українці, а й представники інших поневолених Росією народів. Його талант організатора, інтелігентність, всебічна освіченість, високий розум, відданість справі українського визволення надихали людей різних національностей на боротьбу за власну державність. Про нього як зразкового українця написано спогади в багатьох країнах світу.
Сорока знайшов щире порозуміння з новим поколінням політв’язнів – шістдесятниками. Не всі приходили в табори національно свідомими, але під впливом таких особистостей, як він, ставали носіями національної ідеї.
Збереглися написані його красивим почерком листи до сина Богдана і малюнки, праці “Мистецька Прага”, “Мирон Зарицький”, “Інстинкти. Рефлекси. Етика” та деякі переклади.
Навесні 1971 р. в’язні різних національностей за ініціативою Сороки провели в таборі ЖХ-385/17-А (сел. Озерний) двотижневе відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки, творчість якої він дуже любив.
16 червня 1971 р. під час прогулянки в присутності Михайла Гориня він помер унаслідок другого інфаркту. Його дружина Катерина Зарицька в цей час перебувала в сусідньому таборі в Барашево (її арештували 21 вересня 1947 р., засудивши на 25 роки). Кати не дозволили Катерині провести чоловіка в останню дорогу.
Тіло Михайла відвезли в Барашево, де була лікарня, і там поховали з томиком Лесі Українки. За цією ознакою його більш як через 20 років опізнали колишні політв’язні Василь Підгородецький, Марія Вульчин, Степан Мартинюк-Лотоцький та син Богдан (номер його могили 8А був переставлений на сусідню могилу).
28 вересня 1992 р. відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки у Львові на Личаківському цвинтарі, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької, яка, відбувши 25 р. ув’язнення, померла 29 серпня 1986 р. у Волочиську Хмельницької області.
Вічна пам’ять Михайлові Сороці та Катерині Зарицькій!

Василь ОВСІЄНКО

“Цитата дня”

Наш українець неймовірно делікатний на точці пошани чужих національних почувань, особливо ворожих нам і сильних націй.
Михайло ГАВРИЛКО

“Відчуваю радість”

Переглянув книжку “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – захоплений Вашою працею! Це чудова письменницька праця, яка маніфестує Ваш великий талант, поєднаний із працелюбністю та національною свідомістю. Майже фізично відчуваю радість того моменту, коли триматимемо в руках цю, ще із запахом типографської фарби, книжку!

Орест АБРАГАМОВИЧ, онук Михайла Гаврилка,
доктор медичних наук, професор, академік
Львів

Шановні друзі!

Хто хоче бути причетним до видання книги Романа Коваля “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею”, просимо надсилати кошти у гривнях на такий рахунок: Львівський обласний благодійний фонд “Надії нації”, Україна, 79034, Львівська область, м. Львів, вул. Литовська, буд. 8, кв. 1; №Р 26002010019859 у Львівському відділенні ПАТ “Укрсоцбанк”, код банку (МФО) 300023; ІН 20856878, Україна, 79000, м. Львів, площа Міцкевича, 10.

Історичний клуб “Холодний Яр”

Добра, усміхнена і мудра мама Валерія Марченка – такою пам’ятатимуть її ті, що спілкувалися і зналися з цією світлою людиною. Вона вміла любити і прощати, вислухати і порадити, а часом і наполегливо навчати там, де бачила, що не було кому вчити і виховувати. 

Ніна Михайлівна – із сім’ї науковця, педагог за покликанням, кандидат педагогічних наук. А склалося так, що улюблений син Валерій став її вихователем і навернув матір до своєї віри. У гнітючій атмосфері 1970-х років то була історія важка і драматична: поєднати працю в державній установі з вірністю синові, засудженому як особливо небезпечний державний злочинець. Син став неофітом, суворо послідовним у своїй вірі, яка не визнавала авторитету влади тоталітарних кесарів. І тут максималізм материнської любові поєднався із синовою вірою. У багатій драматизмом історії українського опору це чи не найяскравіший приклад материнської вірності та безстрашності. Валерій був безкомпромісним, а отже, приреченим. Мати супроводжувала його на останніх етапах життя, повідомляла всім про те, як убивають сина, аж до останнього дня – 5 жовтня 1984 року. Ціною надзусиль вона таки забрала його тіло й поховала на Покрову в рідному селі Гатне під Києвом. Любов перетворювалася на вимогливу віру, яку залишив син як заповіт. 
Ніна Михайлівна упорядкувала і видала зворушливі та правдиві книги “Листи до матері з неволі”, “Творчість і життя”, “Вірити – і тільки!”. Вона часто виступала з глибокими і повчальними розповідями про сина. Біля неї гуртувалася молодь, яка вчилися глибоко розуміти громадянські чесноти, осяяні діяльною любов’ю. Для Ніни Михайлівни це було не просто вшанування пам’яті ¬сина – то було продовження його справи – виховання чесних і сміливих громадян, слово яких сповнене любові до України і віри в Бога.
За книги про сина Ніну Михайлівну було відзначено премією ім. Олени Теліги, а також нагороджена орденом “За мужність” І ступеня. Вона належала до тих діяльних авторитетних громадян, що дають приклад служіння і залишаються жити в пам’яті поколінь.

Схиляємось у молитві за спокій її доброї душі: Євген і Валерія Сверстюки, Осип і Надія Зінкевичі, Віктор і Катерина Ющенки, Валентина Попелюх (Стус), Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Атена Пашко, Алла Марченко, Семен Глузман, Раїса Руденко, Петро Вінс, Андрій Григоренко, Раїса Мороз, родина Антоненка-Давидовича, Наталя Кучер, Василь Овсієнко, Інна Філіппова, Ніна Міщанчук, Ніна Романюк, Вахтанг Кіпіані, Зіновій Антонюк, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко, Леонід Плющ, Святослав Караванський, Ольга Кобець, Євген і Борис Захарови, Володимир Каплун, Мойсей Фішбейн, Ніна Вірченко, Ростислав Доценко, Олександр Сугоняко, Мирослав Симчич і Раїса Мороз, Йосип Зісельс, Євген і Галина Пронюки, Мирослав і Люба Мариновичі, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Микола Матусевич, Ольга Гейко, Михайло, Богдан і Ольга Горині, Левко Лук’яненко, Лесь Танюк, Володимир Тихий, Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Василь і Віра Лісові, Галина Севрук, Ірина Жиленко, Людмила Семикіна, Наталка Осьмак, Степан Хмара, Раїса Лиша, Микола та Андрій Горбалі, Ольга і Павло Стокотельні, Григорій Куценко, Андрій і Марія Кочури, Надія Самуляк, Олена Проскура, Сергій Білокінь, Марія Овдієнко, Петро Розумний, Кузьма Матвіюк, Олесь Сергієнко, Богдан Чорномаз, Лариса і Тетяна Крушельницькі, Зорян і Оксана Попадюки, Марія Гель, Юрій Шухевич, Григорій Приходько, Мирослава Зваричевська, Олекса Різників, Галина Могильницька, Ганна Михайленко, Олена Голуб, Євген та Олесь Обертаси, Галина Возна-Кушнір, Рита і Борис Довгані, Іван Русин, Анатолій Русначенко, Марія Овдієнко, Ростислав Семків, Анатолій Кислій, Людмила Голубчик, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк, Леонід Фінберґ, Костянтин Сігов, Володимир Мармус, Роман Коваль, учні та педагоги школа № 175 ім. Валерія Марченка.

На світлині Ніна Марченко із сином Валерієм

У Києві в Національному музеї ім. Тараса Шевченка відбулася презентація книг про боротьбу духовних нащадків Тараса Шевченка за волю і долю нашого народу, за виконання його “Заповіту”, а саме: спогади Петра Дяченка “Чорні запорожці” та Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” (13-те видання), “Отаман Орлик” і “Таємниця отамана Зеленого” Романа Коваля, “Гуцули у Визвольній боротьбі” (упорядники Р. Коваль, П. Арсенич, Ю. Юзич). Звичайно, йшлося і про книгу “Чорний Ворон”. Вели презентацію автор цієї книги Василь Шкляр разом з ученим секретарем Національного музею ім. Тараса Шевченка Василем Портяком.
Розпочав вшанування героїв кобзар Тарас Силенко. Потужною піснею на слова Тараса Шевченка “Посіяли гайдамаки” він опанував переповнений зал і зарядив наснагою наступних промовців.
У вступному слові Василь Портяк подякував Романові Ковалю за цілу галерею образів героїв Визвольної боротьби, які він повернув із забуття. Високо оцінив нові книги Романа Коваля і заступник Національної спілки письменників України Василь Шкляр. Він розповів про епізоди з тих книг, які вразили його, зокрема про долю чорношличника Терешка, в якого більшовики повбивали всю його велику родину, навіть маленького братика, що був у колисці, закололи багнетом. Палаючи помстою, Терешко визначив, скільки окупантів він повинен звести зі світу і азартно та систематично вбивав їх, карбуючи все нові й нові зарубки на кольбі свого карабіна.
Згадав деякі епізоди із своїх книг і Роман Коваль, зокрема про подільського козака Якова Чекірду, який на своєму довжелезному шликові вишивав хрестики: білий – за вбитого денікінця, червоний – за вбитого більшовика. На його шлику аж рябіло від тих хрестиків… Звичайно, ці історії нікого не залишили байдужими.
У залі можна було помітити багатьох діячів української культури, зокрема лауреатів Національної премії ім. Тараса Шевченка – народного художника України Феодосія Гуменюка та письменника В’ячеслава Медвідя, заслуженого артиста України Петра Бойка, різьбяра Миколу Оцуна, художника Василя Копайгоренка, барда Володимира Гонського, співупорядника книги “Гуцули у Визвольній боротьбі” Юрка Юзича, Тамару Здоровецьку (дочку козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР), дослідника трагічних сторінок української історії Миколу Білоруса (онука члена Центральної Ради Саватія Березняка) та багатьох інших достойників. До слова і Василь Портяк – також нащадок українського героя – рідний племінник сотенного УПА “Хмари” (Дмитра Білінчука).
У той вечір промовляли також письменники Михайло Горловий і Василь Трубай, редактор газети “Шлях перемоги” Віктор Рог, кінорежисер Олександр Домбровський, юна читачка із с. Крюківщина Мирослава Наумчук.
Упродовж вечора заслужений артист України Тарас Силенко виконав ще кілька шедеврів, зокрема пісню про вереміївського отамана Івана Савченка-Нагірного (сл. Василя Бойка), “Гамалію” (сл. Тараса Шевченка) і “Козацьку колискову” (сл. Володимира Косовського). Музику до всіх цих пісень написав Тарас Силенко.
Розповів Роман Коваль і про свою нову книгу – “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – про видатного українського скульптора і художника початку ХХ століття. Емігрант із 1907 року, він міг залишитися в Парижі, Відні чи Кракові, де вже був визнаний як непересічний скульптор, і віддатися творчості, заробляючи гроші і здобуваючи славу. Але Михайло вибрав війну, бо мусив захистити свою Батьківщину. За її волю і долю він бився в лавах Українських січових стрільців, Сірої дивізії Армії УНР та на чолі партизанського загону на своїй рідній Полтавщині. Закінчив життя трагічно – восени 1920 року його живцем спалили в топці локомотива більшовики. Вороги нищили і його роботи – пам’ятники Тарасові Шевченку в Кіцмані, Косові, Коломиї, палили графічні роботи…
Наостанок Василь Портяк висловив думку, що завдяки книгам Романа Коваля та Василя Шкляра ми в боротьбі з нашими ворогами отримали сатисфакцію. “Боротьба наших ворогів проти цих книг безперспективна, – сказав письменник, – бо в них – правда”.

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – Василь Шкляр, Роман Коваль і Василь Портяк

Преславне не в такому ж і далекому 17 столітті стольне місто Чигирин з настанням епохи панування на українських землях Московії розділило сумну долю інших гетьманських столиць України – Батурина і Глухова. Суть імперської політики полягала в тому, щоб перетворити визначне місто Гетьманщини на адміністративний центр найнижчого рангу – повітове, заштатне містечко. І мета була досягнута. І за часів СССР Чигирин залишався малопомітним населеним пунктом: з усіх районних центрів Черкаської області він мав найнижчий рівень розвитку міської інфраструктури. Фактично, це було велике село, яке вже й не згадувало про свою колишню славу.
Ставлення до нашого міста на початку української незалежності не змінилося. Покращилася ситуація 1995 року у зв’язку з відзначенням на державному рівні 400-ліття від дня народження Богдана Хмельницького. Тоді наше містечко так причепурили до приїзду високоповажних мужів, що на його обличчі нарешті зблиснула минула слава. Але урочистості завершились, і чигиринці знову відчули, що їхня мала батьківщина державі не потрібна.
Змінювалися влада, президенти та уряди, а державна політика щодо національної історії не змінювалася. Де ж ті люди, яким важливо повернути пам’ять про славне минуле! Де ті козаки, що люблять Україну не лише до глибини душі, а й до глибини своєї кишені!
І Чигиринщині нарешті пощастило. Одним з важливих етапів повернення не лише обличчя, а й характеру нашого міста стало створення в Чигирині на місці колишнього гетьманського двору історико-архітектурного комплексу “Резиденція Богдана Хмельницького”. За будівництво цього великомасштабного проекту у 2006 році взялося підприємство МП “Мехбуд” (Черкаси) на чолі з інженером Володимиром Сапою, відомого своєю благодійністю. Саме він доклав максимальних зусиль, аби втілити в життя цей надзвичайно важливий для Чигиринщини та й усієї України задум. Історичну, наукову і пізнавальну роль цього об’єкту важко переоцінити, адже він дає нашим сучасникам уявлення про те, в яких умовах мешкали й працювали вищі керівники Української держави середини XVII століття: Богдан Хмельницький, Іван Виговський та Петро Дорошенко.
Резиденцію Богдана Хмельницького відтворено на основі архівних та історичних джерел, відомостей про архітектурний стиль і декоративне оздоблення будівель того часу та досліджень археологів. Саме науковці достеменно з’ясували, де була резиденція і який вона мала вигляд.
На адміністративному подвір’ї відновлено будинок гетьмана, військову канцелярію, курінь козацької варти, вартівню й скарбницю. Господарська частина складається з будинку батьків гетьмана, людської, поварні, комори для збіжжя, комори для харчів, стайні.
Масштаби робіт, проведених істориками, археологами і будівельниками, вражають. Як результат, у Чигирині постав величний архітектурний комплекс, що поруч з іншими історичними принадами Чигиринщини з року в рік вабить сюди все більше і більше туристів з України та інших держав світу.

Я пишаюся тим, що народилася в Чигирині, де починалась Українська державність. Це місто козацької слави. Нехай пам’ятки гетьманщини, відновлені благодійними серцями і державою, нагадують про бурхливу і героїчну історію першої столиці України. І допоможуть повернути козацький дух його сучасним мешканцям!

Юлія ЖАДАН, Історичний клуб “Холодний Яр”

У Центральному державному архіві вищих органів влади та управління зберігається справа під назвою “Реєстраційні картки і нагороджувальні листи на військовослужбовців Армії УНР”. У пожовклій течці – “Нагороджувальний лист” на Семена Даниловича Корнієнка – сотника полку Чорних запорожців1. На жаль, у ньому не зазначено дату і місце народження Семена Корнієнка, але можна передбачити, що він народився в Золотоноші чи Золотоніському повіті, адже в січні 1918 р. його обрали отаманом Золотоніського вільного козацтва. На такі посади обирали, як правило, людей місцевих, добре знаних.
Золотоніське повітове вільне козацтво офіційно оформилось 9 жовтня 1917 р. на спільному засіданні Військового товариства ім. гетьмана Павла Полуботка, Ради військових депутатів та Ради селянських депутатів. Напевно, ця подія не обійшлася без писаря відділу з організації Вільного козацтва Генерального секретаріату Корнієнка, який працював на цій посаді з 27 вересня. 9 жовтня тимчасовим отаманом призначено Валентина Уса, а Петро Корнієнко очолив Золотоніське вільне козацтво в січні 1918 року. Під час наступу банд Муравйова на Київ він на чолі вільнокозацького відділу вирушив на захист своєї столиці. Додому козацтво повернулося лише навесні 1918 року, очевидно, вже з німецькими військами – союзниками Центральної Ради.
У листопаді того ж року золотоніські козаки знову взялися за зброю, на цей раз, щоб скинути гетьмана України Павла Скоропадського. “21 листопада 1918 р. козацький повстанський загін Корнієнка захопив Золотоношу і за 4 доби звільнив увесь повіт”2.
Та відновлення УНР лише встигли проголосити. Скориставшись падінням Української Держави, в Україну посунули московські полчища. Прийшла Красна армія і на Золотоніщину. Що могли протиставити вільні козаки проти її бронепотягів та гармат? Почалося ремствування, дехто поспішив на бік сильнішого, дехто вдав, що переходить на бік совєтської влади. Так чи інакше, але отамана Корнієнка скинули.
Але недовго золотоніські козаки підтримували “соввласть” – уже навесні 1919 року вони виступили проти неї. Взяв участь у повстанні й Семен Корнієнко. Воював на Переяславщині та Канівщині. Так, 4 серпня 1919 р. зібрав біля Канева близько тисячі козаків і повів їх на повітовий центр. Місто звільнили, червону частину роззброїли. Мабуть, побували повстанці й на могилі Тараса Шевченка.
Воював отаман Корнієнко і проти Добровольчої армії Антона Денікіна. Наскакував на них разом з отаманом Зеленим (Данилом Терпилом). У вересні 1919 р. Семен Корнієнко приєднався до Армії УНР: 20 вересня його Золотоніський курінь влився до 12-го Немирівського пішого полку Степана Лисогора.
Дослідник Володимир Лободаєв стверджує, що частина золотоніських козаків вчинила у Сквирі “преступний бешкет”, через що Золотоніський курінь “опинився на межі розформування, але Корнієнко умовив командування залишити їх окремою бойовою одиницею в складі 6-ї Запорозької дивізії”3.
20 жовтня 1919 р. Семен Корнієнко очолив 12-й Немирівський полк. Воював у районі Чечельника, Бершаді, Вапнярки, відступав з боями через Чорний Острів на Старокостянтинів.
6 грудня 1919 р., коли Армія УНР вирушила в Зимовий похід, командування призначило його отаманом повстанського відділу, підпорядкованого командарму.
У “Нагороджувальному листі” Семен Корнієнко власноручно зазначив, що з 24 лютого 1920 р. командував 2-куренем 3-ї Залізної дивізії4. Але такої частини в Армії УНР на той час не існувало. Її розгромили денікінці 25 грудня 1919 р. під Животовом. “Залишилася тільки згадка про славну Залізну дивізію у вигляді 3-го кінного полку, сформованого з решток дивізії під командуванням полковника Стефанова”5. Очевидно, службу саме в цій частині й мав на увазі Семен Корнієнко.
З 1 червня по 1 жовтня 1920 р. він працював культурно-освітнім референтом 2-ї пішої дивізії. За день до переходу Армії УНР Збруча, 20 листопада 1920 р., Корнієнка було зараховано до гарматного куреня кінного полку Чорних запорожців.
Уже в таборі для інтернованих його було представлено до ордена Залізного хреста за Зимовий похід і участь у боях та підвищено до ранги сотника зі старшинством з 25 серпня 1918 року. Представлення ч. 415 від 10 березня 1921 р. підписав командир полку Чорних запорожців Петро Дяченко та скерував до штабу 1-ї Запорозької стрілецької дивізії.
Ось і все, що відомо про Семена Корнієнка, який почав службу в Російській імператорській армії (4.01.1915), а завершив бойовий шлях у кінному полку Чорних запорожців Армії УНР під проводом легендарного Петра Дяченка.
Вічна пам’ять борцям за волю України!

Павло ПОДОБЄД, Роман КОВАЛЬ

Джерела

1. ЦДАВОВУ. – Ф. 1075. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 27.
2. Лободаєв В. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917 – 1918 рр.” – Київ: Темпора, 2010. – С. 246.
3. Там само.
4. ЦДАВОВУ. – Ф. 1075. – Оп. 1. – Спр. 67. – Арк. 27.
5. Удовиченко О. Третя залізна дивізія. Том II. Матеріали до історії Війська Української Народньої Республіки. Рік 1920. – Ню Йорк: Червона Калина, 1982. – С. 34.

День 6 березня був пам’ятним днем для Глухова. Більшовики окружили тоді місто, а по довшій гарматній канонаді кинули в наступ озвірілі ватаги матросів і випущеної з тюрми голоти з метою відібрати назад Глухів, який захопили українські війська.
Місто боронило тоді 300 козаків 175-го Батуринського полку, які скорострільним та гарматним вогнем декілька разів відбили наступи. Але ворог був вдесятеро сильніший. Українські вояки бачили, що не буде їм пощади, коли червоні добудуть Глухів, тож боролись до останнього. З хвилини на хвилину меншало їх у цій борні. Багато поранених без допомоги лежало на бойовищі, а кров стікала з них на землю. Місцевий санітарний відділ, що мав піклуватись раненими, заховався Бог вість куди, боячись помсти червоних.
Аж тут серед цього жахливого пекла, гуку, тріскоту являється дві сестриці-жалібниці – студентка Ніна Крагавицька і семінаристка Соня Ярошинська. Підбігають до ранених, виймають бинти, перев’язують рани та серед найбільшої небезпеки пораються аж до пізньої ночі.
Уночі червоні вдерлися в місто і почалась пекельна гульня – погром і різня, в якій згинуло багато глухівського населення, а з ним й обидві героїні, хоча не лише людські почування, але й міжнародні закони кажуть зберігати тих, що несуть самаритянську поміч раненим у боях. Нехай бодай ця невеличка згадка очевидця, який був тоді в Глухові як австрійський полонений, вшанує пам’ять тих двох мучениць за волю України.

І. РОГАТИНСЬКИЙ

Шановний Романе Миколайовичу, дозвольте подякувати Вам за свято в Холодному Яру, за той вогонь, про який писав великий Кобзар, і який Ви тепер запалюєте в серцях українців. Хочу висловити подяку й за козаків, отаманів та всіх повстанців-героїв, про яких Ви нагадуєте нашому народові. Поки живе пам’ять про людину, живе і її душа. Дякую й за те, що Ви, як колись дзвони Мотриного монастиря, будите, скликаєте і гуртуєте українців на захист своєї держави.

17 квітня у Холодному Яру зі мною було 16 ліцеїстів, моя родина – дружина Тетяна та мої козак з козачкою, чи, як вони постійно себе називають, повстанці – Святослав, 5 років, та Ольга, 7 років. Мої діти в захопленні, постійно мене розпитують про Холодний Яр, а син так готувався до поїздки, що взяв свого дитячого ППШ для освячення – щоб боронити нас від москалів (автомат із дерева власними руками зробив мій батько). До слова, мій син додому нікого не пускає поки не скажуть гасло “Слава Україні!”. Він зі своїм автоматом зустрічає всіх! Це ритуал Львівської криївки.
Ліцеїсти прочитали “Чорний Ворон” Василя Шкляра, зараз читають “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського. Минулого року мої дівчата, що завершили ліцей, написали роботу про УСС і здобули друге місце, а робота “Від Одеси до Карпат: Роман Шухевич – головний командир УПА” посіла третє місце, у нас, в Одесі! А про Холодний Яр ліцеїсти висловились одностайно – СУПЕР!!! Після Холодного Яру щодня переглядаю фотографії, він мені сниться, і взагалі якась особлива енергія з’явилась.
Дякую Вам, пане Романе, за повернення історичної правди, яку десятиріччями заброди-ординці намагалися замовчати, щоб уже ніхто і нікого не згадав. Вороги доклали неймовірних зусиль, аби імена наших героїв було стерто, а відтак, щоб перестали існувати й ми, бо в народу, у якого забрали минуле, немає майбутнього. Але завдяки Вашій діяльності цього ніколи не станеться!
Хоч багато українців ще сплять, проте зростає молода поросль справжніх українців, нащадків славетних героїв Холодного Яру. Вони, як квіти на згарищах піднімаються, бо під попелом лежить наша земля. Вона передає ту життєдайну силу й енергію, яка допоможе зробити те, що починали й робили наші предки-герої. А для молоді Ваша праця потрібна як повітря, як необхідні організмові корисні речовини, щоб він зростав здоровий. Це і протиотрута проти московсько-більшовицько-ординської погані.
Я щасливий, що маю змогу з Вами спілкуватися. Для мене це ковток свіжого повітря. Дякую за хлопців та отаманів, які тепер приходять і до мене з Ваших творів. Я з дитинства вірив в Україну, і в козаків!
Хай Бог помагає у Вашій праці довгії-довгії літа!
Нехай не пропадає творча наснага!

Олександр НАВРОЦЬКИЙ, викладач Одеського юридичного ліцею
На світлині – Олександр Навроцький з родиною. Мельники, 17 квітня 2011 р.
Світлина Зої Казанжі

10 літ тому Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”, Історичний клуб “Холодний Яр” та редакція газети “Незборима нація” щиро вітали з 80-літтям Таїсію Калагурську – дочку отамана Ананія Волинця, чудову українську жінку, яка, писали ми тоді, “52-ге літо не з доброї волі зустрічає на непривітній сибірській землі. В цей день хочеться, пані Таїсіє, сказати Вам найтепліші слова, підтримати, підставити плече… Саме Ви з чистим серцем можете повторити слідом за нашим Пророком слова, які стали віщими для багатьох поколінь українців: “Караюсь, мучусь, але не каюсь”. Знаємо, що Вас тримають зараз тільки спогади – про Україну, Батька та Маму. Ми теж сильні спогадами – про світлі роки Визвольних змагань, не одну сторінку яких своєю кров’ю написав і Ваш Батько. Його ім’я вже повертається в Україну. Віримо, що невдовзі в Україні будуть вулиці і площі його імені. Бажаємо Вам, пані Таїсіє, довгих літ, – щоб хоч на схилку літ запізнатися таки з променями Української Перемоги!”
І ось минуло 10 років. 21 травня Таїсії Ананіївні Калагурській виповнилося 90 років. Чи “запізналася” вона “з променями Української Перемоги”? Тривожні вістки приходять до неї з Батьківщини. Безрадісні, гнітючі. Україна втрачає позицію за позицією, а розпашіла і радісна московська орда заливає нашу землю. Як тут втримати оптимізм, як не втратити надію? Але згадаєш, в яких тяжких умовах боролися Ананій Волинець та його побратими, то й незручно може стати за хвилинну невпевненість.
Ми сильні, пані Таїсіє, пам’яттю про Визвольну боротьбу, про її героїв, про Вашого батька, який підняв на боротьбу проти Москви 10000 подільського козацтва. І ця пам’ять і повага до наших дідів не дає нам права на песимізм, та й песимісти ніколи не перемагають. Тож промені слави будуть!
Вам же, дорога пані Таїсіє, бажаємо, щоб твердий батьківський корінь ще не один рік тримав Вас на землі, щоб Ви дочекалися добрих новин з України, які стануть для Вас найкращим ліком.
Довгих літ, здоров’я і добрих новин з України!
Обнімаємо!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”, газети “Незборима нація” та її читачів
Роман КОВАЛЬ

На світлині – Таїсія Калагурська із сином Богданом.
Львів, 25 червня 1951 р.

Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи випустила у світ двотомник “Антології українського націоналізму” (упорядник Віктор Рог). Перший том уже витримав два видання. До другого тому ввійшли тексти, написані переважно в 2-й половині ХХ століття. Виняток – праці Євгена Онацького “Націоналізм і індивідуалізм” та статті Євгена Маланюка “Ієрархія”.
Серед авторів збірника – Степан Бандера, Дмитро Донцов, Ярослав Стецько, Юрій Бойко, Євген Маланюк, Лев Ребет, Зеновій Красівський, Олег Баган, Роман Коваль, Василь Іванишин та Володимир Яворський.
“Безсумнівно, що 2-й том “Антології українського націоналізму” став квіткою, вплетеною у вінок національного відродження, до слова, сам термін “антологія” з грецької мови означає “збирання квітів”, – вважає автор передмови кандидат історичних наук Олег Вітвіцький.
Готуючи книгу, упорядник уникав текстів, написаних партійниками та амбіціонерами, що пішли кривою стежкою демагогії та розбрату.
Наприкінці книжки подано список рекомендованої літератури (100 позицій).
У щасливу путь – до спраглого читача!

Придбати книгу можна за адресою:
Київ-01034, вул. Ярославів Вал, 9 п. 4, тел. (044) 234-70-20.

“До чергової річниці перемоги росіян у Другій світовій війні”

Упродовж кількох десятиліть українцям втовкмачували про високу місію “воїнів-визволителів” совєтської армії, які в 1945 р. ніби принесли щастя народам Європи. Ще й досі пам’ятаємо помпезно-брехливий монумент у Берліні – російського солдата з німецькою дівчинкою на руках, яку він “врятував від фашизму”.
Ще у квітні 1946 р. побачила світ праця професора Скрентонського університету Остіна Аппа “Зґвалтування жінок завойованої Європи”. Це книга свідчень про злочини дикої червоної російської орди в окупованих країнах Європи. Наведемо кілька фактів із неї: “У Берліні перебувала благодійна установа Хаус Делем, пологовий будинок і притулок. Увірвавшись туди, совєтські солдати зґвалтували вагітних жінок і породіль. Це не був поодинокий епізод. Ніхто точно не знає, скільки всього жінок і дівчат було зґвалтовано, але за оцінками лікарів, лише в Берліні жертвами совєтських солдатів стало не менше 100000 жінок і дівчат віком від 10 до 70 років.
24 травня 1945 р. червоні увійшли до Данціґу. 50-річна учителька свідчила, що її п’ятнадцятирічна племінниця була зґвалтована сім разів, інша племінниця, 22-річна, – 15 разів. Совєтський офіцер наказав групі жінок шукати прихистку в соборі. Коли ті зібрались, туди заявились “визволителі” і під звуки органу “урочисто” відсвяткували перемогу дикою оргією, цілу ніч ґвалтуючи жінок, деяких до 30 разів. Католицький пастор у Данціґу свідчив, що совєтські солдати ґвалтували навіть 8-річних дівчаток, а хлопчиків, які намагались затулити своїх матерів, убивали.
А ось свідчення британського архієпископа Бернарда Гриффіна: “Лише у Відні вони (совєтські солдати) зґвалтували 100000 жінок, до того ж неодноразово, включаючи дівчаток, які не досягли й десятирічного віку, а також літніх жінок”.
На честь отих ґвалтівників і вивішуватимуть в Україні червоні прапори?

Василь БЕРЕЗА

“Проти русифікації, за молоде покоління”

Дорогий пане Романе! Дуже дякую за пересилку даних про Вашу наукову та організаційну працю. Щоб боротись проти русифікації України за молодого покоління, треба оживляти пам’ять про славне минуле нашої історії та героїчні вчинки наших предків. Ви це дуже ефективно робите через Вашу організацію виступів, докладів, мистецьких програм та презентацій. Сподіваюсь, що Вам вдасться притягнути молодих і дотепер півбайдужих людей і наповнити їх українським патріотизмом і в цей спосіб побільшити лави відданих українців. Я дуже радий, що Ви ще маєте можливість продовжувати цю важливу працю і я надіюсь, що Вам і в майбутньому не поставлять неможливі перешкоди на дорозі.

Роман ПРОХОДА, син підполковника Армії УНР Василя Проходи
США

“Пізнавати історію без болю в серці неможливо”

Я давно прагнув вивчити історію Визвольної боротьби, але не міг знайти путніх і правдивих книг. І ось у моє життя прийшла газета “Незборима нація” та книги Романа Коваля. Читаю їх і душа обливається слізьми від втрат. Які були люди, які можливості! Але тодішня недоукраїнська влада все занехаяла, втратила. І все ж серце наповнюється гордістю, що я теж українець і належу до нації героїв.
Книжка “Підстави націократії” висвітлює і мої переконання, я згоден, що виборами встановити українську владу і здобути справжню Незалежність неможливо. Тим важче на душі, бо немає потужної української сили. Люди стали байдужими до своєї долі, не знають і не бажають знати героїв і правдивої історії рідної землі. І нація героїв перетворюється на націю холуїв.
Мені від цього дуже важко, я не маю в своєму оточенні однодумців та товаришів. Але я не здаюсь, ні я, ні мої діти ніколи не будемо холуями! Відчуваю себе нащадком Великих героїв.

Олександр РИБАЛКА, вільний селянин
Дніпропетровська обл.

“Ужасная кніґа!”

Придбав я кілька книжок “Чорний Ворон” на подарунок друзям. Коли виходив з вагону метро, дав потримати їх доньці Ярославі, сам же ніс портфель. Раптом хтось мене стукає по плечу. Оглядаюсь. Чоловік років 50 істеричним голосом каже: “Маладой чілавєк, зачєм ви дайоте чітать рєбйонку ету кнігу? Ето ужасная кніґа! Паслушайтє міня. Ви іспортіте рєбйонка. Я чітал ейо. Ето ужасная кніґа. Ви іспортіте рєбйонка”.
Кажуть, що істинну оцінку може дати тільки ворог. Якщо людина, яка на “дух не переносить все українське”, прочитала цю книжку і зробила такий висновок, значить книга того варта. Оце і є справжня оцінка книжки Василя Шкляра.

Віктор ФАСТОВЕЦЬ
Київ

“І непомітно стаєш одним із тих сміливців-захисників”

Пане Романе! Безмежно дякую Вам за книгу “Таємниця отамана Зеленого”! Багато нового для себе відкрила в ній, головне, на власні очі “побачила” як трипільські повстанці боролись проти радянської влади. І непомітно стаєш одним із тих сміливців-захисників, котрі не шкодуючи життя, йшли в бій за честь, волю і славу України!

Мирослава НАУМЧУК, 14 років
Київщина

“Це ж про Миколу Владзімірського сказано!”

Прошу розказати в “НН” про Миколу Владзімірського. Хочу, щоб люди знали про цього козака, який активно бореться за Україну в Севастополі в страшенно несприятливих умовах. Це ж не у Львові виявляти патріотизм! Намагаюсь віддати честь таким Людям ще за свого та їхнього життя, щоб не запізнитись.
Тішуся, що ще у свої 75 топчу ряст, спілкуюся з людьми, Бог дав життя, щоб жити, а не спати. Хочеться знати правду про нас, про наш прекрасний народ. Пане Романе, Ваші книги перечитують учні та студенти, а “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського затримати в нашій бібліотеці неможливо – читають і читають.
Незабутній Роман Шухевич казав: “Мудрого – не одурити, чесного – не купити, мужнього – не зламати”. Це ж про Миколу Владзімірського сказано!

Стефанія ДАНИЛЕЦЬ
Івано-Франківська обл.

Богуслав понад Россю і Корсунь в боях стугонять.
Біла Церква гримить – москалів блискавицями зустріла.
Пан отаман, як грім: у Черкасах сідлає коня,
Над Дніпром пролетить, у Таращі розпростує крила.

Яка потужна сила в цих словах, як гартують вони волю, запалюють дух!
Це слова з поеми “Месницькі мечі”. Микола Щербак присвятив її отаманові Зеленому (Терпилу). А кобзар Тарас Силенко, пройнявшись вільним духом Трипільської Січі, поклав на ці слова музику. І народилась геніальна “Пісня про отамана Зеленого”.
7 червня 2010 р. поет помер. Ми так і не довідались, чи долетіла до нього через океан ця пісня.
Народився Микола Щербак 26 листопада 1914 р. на Черкащині в селі Топильна, що неподалік Шевченкових Кирилівки та Моринців. Закінчив Харківський інститут журналістики, Київський педагогічний інститут ім. Максима Горького. А потім Москва на спілку з Гітлером запалила світ. “Другу світову війну пережив тяжко, – писала дочка Ляля, – мобілізація в Червону армію, кривавиця на фронті, німецький полон, мучеництво в таборах полонених за колючим дротом, виснажлива робота на фабриці в Німеччині”.
У 1946 – 1947 рр. Микола Щербак працював учителем української мови та літератури в Українській гімназії у Баварії. 1950 року переїхав до Сполучених Штатів. Жив у штаті Нью-Джерсі. Працював в індустріальній компанії, згодом радіожурналістом, рецензував книги у Freelance Writer. Ці рецензії-огляди впродовж 27 років виголошував через “Голос Америки”.
Микола Щербак – член Об’єднання українських письменників “Слово” (Нью-Йорк), Об’єднання письменників дитячої літератури ім. Глібова (Торонто) та Національної спілки письменників України. Він – автор збірок віршів “Вітри над Україною” (1947), “П’янкий чебрець” (1953), “Шлях у вічність” (1954), “Багаття” (1959), “Віршована абетка” (1960), “Волошки” (1969), “Пахощі суцвіття” (1982). У Києві 1991 року вийшла друком збірка “Чебрець” (2-ге видання у 2004 р.), а у Канаді побачила світ книжка з нотами під назвою “Сонечко”. Чимало віршів для дітей зі збірки “Волошки” поклав на музику композитор Сергій Яременко.
Понад піввіку Микола Щербак був відірваний від Батьківщини, але в його серці завжди ясним промінням світила Україна та його рідна Черкащина. Про них весь час думав, для них творив, ними жив.
Вічна пам’ять!

Тетяна НАУМЧУК

Упав супостат

Проти ночі на 18 квітня у Шишаках із триметрового п’єдесталу впав Ленін. Упав спиною на землю. Допоки не з’ясовано, внаслідок чого утворилася пробоїна у грудях (бронзовий монумент всередині виявився порожнім). Можливо, Леніна чимось “добивали” вже лежачого. Півдня міліція збирала сліди, аби знайти месників. З-поміж людей, що зібралися подивитися на лежачого ідола, випало почути й таку версію події, що ніхто супостата не підштовхував, усе сталося природно, мовляв, сам упав із Божої волі вночі після Вербної неділі.

Олександр НАКАЗНЕНКО

Боротьба продовжується!

Дев’ять тризубівців відпущено на свободу під підписку про невиїзд, але продовжують перебувати за ґратами поетеса Ганна Сінькова, голова “Тризубу” ім. Степана Бандери Андрій Стемпицький, члени організації Степан Бичек, Артем Циганок, Ігор Загребельний та Віктор Давиденко, а також активіст підприємницького майдану Сергій Костаков і російський опозиціонер Олексій Макаров.
Ми маємо їх визволити!

Микола КОХАНІВСЬКИЙ

Хочу розповісти про Феодосія Бойка, який воював у загоні славнозвісного Пилипа Хмари. Це той гончар, котрий робив глечики, в які поміщались два комісари. Брешуть москалі, що в “бандах” діяли куркулі та багатії. У Бойка була “осьмушка” землі. Але він добре робив гончарську справу. Жиди купували в нього посуд і відвозили на південь. Пізніше Феодосію дісталося 2,5 га. Господарював добре, тому й розкуркулили, забрали все і вигнали із села. Якийсь час працював на Донбасі. Коли вийшов на пенсію, повернувся в рідне село, збудував хату. Але за ним до смерті велося спостереження органами КҐБ. Ось таким був славний козак Феодосій Бойко. Вічна Йому пам’ять!

Олександр РОМАЩЕНКО (КАРБАЛА), козак с. Цвітне

ДЬЯКІВ Сава Федорович (ор. 1890, с. Янівка Ставянської вол. Київського пов., тепер Київської обл.. – 01.1920, с. Мирівка). Отаман Вільного козацтва с. Стави, повстанський отаман (1919). До 1917 р. служив на Чорноморському флоті, де взяв участь в українських організаціях. Мічман. “...Це людина дуже щира до праці... дуже завзятий до боротьби козак”. Розбитий денікінцями у січні 1920 року. Білогвардійці розстріляли його, а потім за ноги повісили.