Уже 40 років його немає з нами  Михайло Сорока народився 27 березня 1911 р. в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту. Народився сиротою – його батько помер за два місяці до народження сина. Матері, Ганні Годі, було тоді 19 літ…
1924 року Михайло вступив до Тернопільської гімназії, де викладав математику Мирон Зарицький і навчалася його донька Катерина – майбутня дружина Михайла. Тут юнак став членом Пласту, згодом – ОУН. З 1927 р. навчався в українській гімназії у Ржевницях (Чехословаччина), а з 1933 р. – на факультеті архітектури Празької політехніки, де потоваришував з Олегом Кандибою (Ольжичем).
1937 року польська влада за підозрою у причетності Сороки до ОУН засудила його на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі-Картузькій, Гродно та станіславівській тюрмі, тут зустрівся з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Пєрацького. Вийшов на волю після падіння Польщі. 5 листопада 1939 р. Михайло і Катерина побралися, але щасливе сімейне життя тривало недовго – 22 березня 1940 р. за причетність до ОУН їх було арештовано. Сороку засудили на 8 років. Він опинився у Владивостоці.
Вагітну Катерину залишили у Львові. Сина Богдана народила 2 вересня 1940 р. в в тюрмі. Немовля довелось передати на виховання своїм батькам. У червні 1941 р. їй поталанило втекли з розбитої німцями тюрми. Вона стала провідницею жіночої ОУН, згодом – головою Українського Червоного Хреста УПА, зв’язковою головнокомандувача УПА Романа Шухевича-“Чупринки”.
Михайло ж на Воркуті 1947 року створив підпільну організацію “ОУН-Північ” (друга назва – “Заполярний Провід ОУН”), яка боролася за права політичних в’язнів, допомагала їм виживати, зберігати самобутність, готувала страйки та повстання.
Термін ув’язнення закінчився 1947 року. Щоб його не залишили на засланні, він оформився на роботу вільнонайманим топографом, взяв на 2 місяці відпустку і поїхав додому. У Львові через Галину Дидик, зв’язкову Романа Шухевича, відновив з ним зв’язок, після чого повернувся на Воркуту. За завданням генерала Шухевича продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах, збирати інформацію про склад концтаборів і військ, які їх охороняють.
У травні 1949 р. Сорока знову у Львові. Завдяки Дарії Гусяк зустрівся із провідними діячами УПА. 29 липня арештований. Постановою особливої наради МҐБ СССР від 26 жовтня 1949 р. висланий на спецпоселення в Красноярський край. Однак і звідти продовжував керувати підпіллям. У зв’язку з публікацією на Заході спогадів колишніх політв’язнів, НКВД вийшло на організацію “ОУН-Північ”. 15 грудня 1952 р. Михайло Сорока взятий під варту і 15 вересня 1953 р. засуджений трибуналом Біломорського військового округу за ст. 58-1-в, 58-10 КК РРФСР (зрада батьківщини, антирадянська агітація, організація підпілля і підготовка повстання) до смертної кари, яку замінили на 25 р. ув’язнення.
З березня 1954 р. Михайло карався два місяці в Кірові, потім через Свердловськ та Петропавловськ його етапували у Джезказган, на поселення Кенгір у Південному Казахстані, тут посадили в тюрму “Степлага”, де половину в’язнів становили українці і чверть – уродженці Прибалтики, засуджені за участь у Визвольній боротьбі. Умови утримання й робота тут були надзвичайно тяжкі. 1954 року у Кенгірі почався страйк, який переріс у повстання. Воно тривало з 16 травня до 26 червня. Повстання спровокували карні в’язні, які прорвалися у політичну жіночу зону. На захист жінок кинулися політв’язні. Сторожа відкрила вогонь. Політв’язні розбили внутрішні мури і загорожі, вигнали адміністрацію, налагодили самоохорону понад 20-тисячного табору.
Члени ОУН не дозволили Сороці увійти до комітету, який керував повстанням. Він входив до конспіративного центру, організував хор, написав гімн Кенгірського повстання, налагодив перепис в’язнів, допомагав медикам рятувати в’язнів під час придушення повстання танками. Михайла відправили у порт Ваніно, а звідти в Магадан.
Після Кенгірського та інших повстань в таборах каральну систему було реформовано, дві третини в’язнів звільнено. Хоч ухвалами ПрикВО від 5 березня і 16 квітня 1957 р. звинувачення 1940 і 1949 рр. щодо Сороки було скасовано (тобто у цих справах його реабілітували), але на 25-літній термін ув’язнення (вирок 1952 р.) це не вплинуло.
Сорока керувався гаслом “Де б не був – будуй довкола себе Україну”. Скрізь, де був, організовував навколо себе політв’язнів, проводив літературні вечори, історичні та релігійні свята, читав лекції з історії, архітектури, музики, малярства, географії, етики, спорту. Щоб перешкодити його діяльності, каґебісти переводили Михайла з табору в табір. З 1960 р. він карався в Тайшеті, Свердловську, Казані, взимку 1962-го потрапив у мордовські табори. У середині 1960-х рр. каґебісти возили його до Києва, Тернополя, Львова, влаштували зустрічі із сином Богданом, з ріднею, водили в інститути й театри – з метою спокусити його принадами волі і родинного життя та домогтися публічного покаяння. Зламати Сороку було ворогам важливо, адже це був, за визначенням Панаса Заливахи, “стовп, навколо якого усе духовне життя оберталося”.
За свідченням в’язнів, Михайло Сорока розробив кодекс поведінки політв’язня, не раз виступав посередником у конфліктах не лише між українцями, а й між людьми інших національностей. Він був загальновизнаним лідером, навколо якого гуртувалися не тільки українці, а й представники інших поневолених Росією народів. Його талант організатора, інтелігентність, всебічна освіченість, високий розум, відданість справі українського визволення надихали людей різних національностей на боротьбу за власну державність. Про нього як зразкового українця написано спогади в багатьох країнах світу.
Сорока знайшов щире порозуміння з новим поколінням політв’язнів – шістдесятниками. Не всі приходили в табори національно свідомими, але під впливом таких особистостей, як він, ставали носіями національної ідеї.
Збереглися написані його красивим почерком листи до сина Богдана і малюнки, праці “Мистецька Прага”, “Мирон Зарицький”, “Інстинкти. Рефлекси. Етика” та деякі переклади.
Навесні 1971 р. в’язні різних національностей за ініціативою Сороки провели в таборі ЖХ-385/17-А (сел. Озерний) двотижневе відзначення 100-річчя з дня народження Лесі Українки, творчість якої він дуже любив.
16 червня 1971 р. під час прогулянки в присутності Михайла Гориня він помер унаслідок другого інфаркту. Його дружина Катерина Зарицька в цей час перебувала в сусідньому таборі в Барашево (її арештували 21 вересня 1947 р., засудивши на 25 роки). Кати не дозволили Катерині провести чоловіка в останню дорогу.
Тіло Михайла відвезли в Барашево, де була лікарня, і там поховали з томиком Лесі Українки. За цією ознакою його більш як через 20 років опізнали колишні політв’язні Василь Підгородецький, Марія Вульчин, Степан Мартинюк-Лотоцький та син Богдан (номер його могили 8А був переставлений на сусідню могилу).
28 вересня 1992 р. відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки у Львові на Личаківському цвинтарі, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької, яка, відбувши 25 р. ув’язнення, померла 29 серпня 1986 р. у Волочиську Хмельницької області.
Вічна пам’ять Михайлові Сороці та Катерині Зарицькій! Василь ОВСІЄНКО |
