У Медведівку, що на Чигиринщині, звідусіль їхали українці. Не представники політичної нації - їхали люди, які завжди почувалися українцями. Їх покликала сюди сумна подія: 89 років тому, такого ж весняного дня, 12 квітня, неподалік села Мельники у бою загинув Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак.
Звичайно, політична "еліта" на вшанування Василя Чучупака не приїхала. Не було ні високих урядовців, ні народних депутатів України. Не вшанували народного героя й керівники Черкаської області та Чигиринського району. Зате були українці з Рівного, Києва, Харкова, Донецька, Кіровограда, Черкас, Мерефи Харківської області, Чигирина, Сміли, Знам'янки, Дрогобича, Львова, навіть із княжого міста Перемишль, що тепер у Польщі...
Коли серед гостей з'явилися Чорні запорожці з Перемишля, я схопився за фотоапарат. Та виявилося, що акумулятори в ньому розрядилися. Тож побіг шукати батарейки. Село Медведівка велике, колись мало статус містечка. Крамниць і зараз тут чимало. Але батарейок ніде не було. У відчаї забіг і до місцевого бару. Незважаючи на ранній час, відвідувачів у ньому вистачало. З динаміків точила душу російська попса. Селяни, не поспішаючи, цмулили пиво.
- У Вас часом немає батарейок? - запитав продавця.
- Немає...
Розчарований вийшов надвір. Біля пам'ятника Максимові Залізняку вже починався мітинг - ушанування холодноярців за усталеною традицією починається саме звідси. Поруч сидів навпочіпки парубійко. Він мружився до сонця і смакував пиво.
- Во дають, - мовив до мене нащадок козаків. - Кожного року їдуть сюди з прапорами. І не надоїсть їм...
- А ти он щодня, напевно, пиво п'єш і не набридає, - відповів я.
- Ну ти сказав, - аж захлинувся парубійко. - Це ж зовсім інше!
Я пішов до своїх, до козаків... Промови біля пам'ятника, як завжди, були палкими і чомусь не набридали. Може тому, що були щирими та лаконічними.
Меморіальні заходи піднесли на новий рівень народні хори - козацький гурт "Заграва" зі Сміли та фольклорний колектив "Барвінок" зі Знам'янки. Почали вони з національного гімну "Ще не вмерла Україна", а продовжили "Червоною калиною". Ці пісні знали всі, тож і могутньо зазвучали вони у Медведівці...
Поклавши квіти до пам'ятника Максимові Залізняку, люди рушили до могили Василя Чучупака. Сільське кладовище в Мельниках розташоване на пагорбі. Святково вбрані люди, українці у вишиванках та одностроях, старі й малі, чубаті та голомозі, з прапорами і без них йшли до Українця, який віддав за рідну землю життя. А в повітрі гостро пахло гноєм. Його неквапливо розкидали сучасні мельничани.
- Бог у поміч, - іронічно мовив хтось із приїжджих.
- Казали Боги, щоб і Ви помогли, - бадьоро відповіла жіночка, ловко орудуючи вилами. Їй допомагало дівча шкільного віку.
- Як вам не соромно! - не витримав міцний чолов'яга з колони. - У святу Вербну неділю гній розкидаєте. Хіба нема іншого дня! Ще й доньку змусили...
- А он сусіди і картоплю садять. Що тут такого? - відповіла жінка. - Де написано, що в неділю не можна робити?
- У священика спитайте! - порадили люди.
Та селянка зневажливо відмахнулася.
- Понад 70 років комуно-більшовицького панування наклали важкий тягар на наш народ, - казав на мітингу біля пам'ятника Максиму Залізняку сільський голова Медведівки Олександр Дискант.
Схоже, він мав рацію.
- Які тут люди були раніше! - мало не простогнав вусатий козарлюга. - А тепер... - Він сплюнув. - Перевелися козаки...
У гурті закивали головами. Справді, з цих країв не лише брати Чучупаки. Звідси й Семен Неживий - сподвижник Залізняка і Ґонти. Нуртувало тут і в XIX столітті. Але... коли Василя Чучупака москалі вбили, на бік завойовників стали і деякі землячки. Звичайно, утворився й комітет т. зв. незаможних селян, простіше - пияків і ледацюг. Оце й маємо їхніх нащадків. А родичів гайдамаків-холодноярців або знищили, або вивезли на сибіри. Зараз і не віриться, що саме тут уперше було запроваджене вітання "Слава Україні!", яке згодом підхопили воїни УПА...
На кладовищі пахло весною і спокоєм. Природа вражала красою. Здавалося, тут мають жити найщасливіші й наймудріші у світі люди. Однак...
Кобзар Михайло Коваль заспівав Василеві Чучупаці пісню. Козаки зняли шапки. За кобзарем виступив благодійник Володимир Сапа, який має твердий намір разом зі своїм товаришем Анатолієм Мандрою цього року поставити у Мельниках пам'ятник Юрієві Горлісу-Горському. Як завжди стисло і влучно говорив ініціатор і натхненник щорічних вшанувань, письменник, президент Історичного клубу "Холодник Яр" Роман Коваль. Хотілося пробитися до нього, поздоровити з ювілеєм, адже напередодні йому виповнилося 50 років! Та до Коваля весь час підходили й підходили люди, щось говорили, просили, смикали, тягли за рукава, фотографувалися. Тому вирішив - хай уже, згодом...
Емоційним апогеєм стало вшанування холодноярців, похованих у братській могилі. Після того як владика Черкаський та Кіровоградський УАПЦ Іларіон відслужив молебень, хор "Барвінок" виконав "Пісню на смерть Мамая". Коли ж він разом із "Загравою" могутньо заспівав "Реве та стогне Дніпр широкий", у багатьох виступили сльози, стисло горло, що й підспівувати було важко...
Вдячні нащадки поклали квіти і до пам'ятника холодноярцям у центрі Мельників, спорудженого зусиллями Володимира Сапи кілька років тому. Схилили голови й на місці загибелі Василя Чучупака. Промовляли люди відверто і гостро. Чомусь саме це місце найбільше гуртує людей. Здавалося, гукни їх, і вони підуть звідси походом на "ворога лукавого". Тож логічним завершенням заходів стало посвячення в козаки і освячення зброї біля Гайдамацького ставу.
На жаль, помер архімандрит Кіровоградський Серафим, який разом з Романом Ковалем позаторік відродив давню гайдамацьку традицію. Але добру справу підхопив владика Черкаський і Кіровоградський УАПЦ Іларіон.
На берегах Гайдамацького ставу, як і в давнину, гуркотіли тулумбаси, сповіщаючи, що настав час освячення козацької зброї. Потомлені, спраглі, голодні люди пішли до гурту. "Ковбасою пахне", - мовило чиєсь маля. "Та ні, то пахне Великоднем", - уточнив літний чоловік. "Та що ви таке кажете, - заперечив сучасного вигляду молодик. - То левурда, он бачите, кругом росте". "Кожному своє", - зітхнув старенький.
Але найбільш голодні уже сиділи за столами. Лунало "будьмо". Бадьорі гульвіси перекрикували владику, який натхненно читав молитву. Частину захмелілих гостей зі Сміли намагався привести до порядку старшина Чорних запорожців. Потім до бражників підійшов священик. Стало тихіше, але ненадовго. Обряд таки завершили. Бахнула гармата. У Холодний Яр вкотре приїхали українці. Різні, як і життя. Та все ж - українці!

Олександр ВІВЧАРИК, Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Сміла Черкаської обл.
На світлині - чорні запорожці

1 травня 1915 р. загинув Іван ЛАВРУК, організатор січового руху, стрілець 2-го куреня УСС.
1 травня 1922 р. створено Подільську повстанську групу на чолі з Яковом ОРЛОМ-ГАЛЬЧЕВСЬКИМ.
2 травня 1512 р. князь Костянтин ОСТРОЗЬКИЙ розбив татар під Вишневцем.
2 травня 1648 р. Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО обрано Гетьманом України.
2 травня 1848 р. в Галичині створено Головну Руську Раду.
3 травня 1074 р. помер Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ, письменник і релігійний діяч.
3 травня 1873 р. народився Павло СКОРОПАДСЬКИЙ, Гетьман України.
3 травня 1905 р. помер Іван РОТАР, керівник Чорноморської громади РУП, голова катеринодарської “Просвіти”.
3 травня 1924 р. загинув Микола МІХНОВСЬКИЙ.
3 травня 1946 р. вояки УПА знищили генерал-полковника НКВД Москаленка.
4 травня 1733 р. помер запорозький кошовий отаман Кость ГОРДІЄНКО.
4 травня 1838 р. викуплено з кріпацтва Тараса ШЕВЧЕНКА.
4 травня 1949 р. народився Володимир ІВАСЮК.
5 травня 1880 р. народився Олександр ПИЛЬКЕВИЧ, член Центральної Ради, генерал-хорунжий Армії УНР.
5 травня 1877 р. народився Михайло ВОЛОШИН, командант куреня УСС, диригент хору, віце-президент Союзу українських адвокатів.
5 травня 1898 р. народився Георгій ТКАЧЕНКО, старосвітський кобзар.
5 травня 1900 р. Кирило ТРИЛЬОВСЬКИЙ заснував товариство “Січ” у с. Завалля на Снятинщині.
5 травня 1917 р. у Києві почався 1-й Всеукраїнський військовий з’їзд.
5 травня 1917 р. створено Український генеральний військовий комітет.
5 травня 1920 р. проголошено автокефалію УПЦ.
5 травня 1984 р. в російських концтаборах загинув Олекса ТИХИЙ.
5 травня 2005 р. помер поет Іван ГНАТЮК, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка.
6 травня 1910 р. помер письменник Борис ГРІНЧЕНКО.
6 травня 1920 р. переможно завершився Перший зимовий похід Армії УНР.
7 травня 1840 р. народився Марко КРОПИВНИЦЬКИЙ, драматург, режисер і актор.
7 травня 1900 р. народився Юрій ЛИПА, філософ, поет, лікар УПА.
8 травня 1895 р. народився Петро ВАСКУЛ, сотник УГА, член Проводу ОУН.
9 травня 1890 р. народився Кирило ОСЬМАК, президент УГВР.
9 травня 1921 р. від московської кулі загинув Кость ПЕСТУШКО (СТЕПОВИЙ-БЛАКИТНИЙ), отаман Степової дивізії.
9 травня 1933 р. москалі розстріляли українських підпільників Сергія КЛЕПАЧА, Андрія ЧЕРЕП’ЯНОГО, Феодосія ЧЕРЕП’ЯНОГО та Павла ВЕЛИКОГО.
9 травня 1959 р. помер Григорій ТРУХ, командир сотні УСС, редактор часописів “Наш Приятель” і “Світло”.
9 травня 1984 р. помер козак Армії УНР, письменник Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ.
10 травня 1879 р. народився Симон ПЕТЛЮРА, Головний отаман Армії УНР.
10 травня 1940 р. москалі розстріляли Якова ВОДЯНОГО, черкаського полковника Вільного козацтва.
10 травня 2009 р. – День Матері.
12 травня 1895 р. у перемишльській гімназії почали викладати українською мовою.
12 травня 1901 р. в родині вченого Івана ПУЛЮЯ народився Олександр ПУЛЮЙ, січовий стрілець, хорунжий УГА та Армії УНР, винахідник.
12 травня 1920 р. у Кривому Розі постала Степова дивізія.
13 травня 1849 р. народився письменник Панас МИРНИЙ.
13 травня 1933 р. застрелився письменник Микола ХВИЛЬОВИЙ.
14 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив польську армію під Жовтими Водами.
14 травня 1871 р. народився письменник Василь СТЕФАНИК.
14 травня 1895 р. народився Василь ГОЛИНСЬКИЙ, стрілець Гуцульської сотні УСС та Гуцульського куреня УГА.
14 травня 1941 р. від московської руки загинув Ананій ВОЛИНЕЦЬ, повстанський отаман, підполковник Армії УНР.
15 травня 1857 р. народився письменник Андрій ЧАЙКОВСЬКИЙ.
15 травня 1859 р. народився Панас САКСАГАНСЬКИЙ, один з основоположників українського професійного театру.
15 травня 1939 р. помер Павло КОВЖУН, художник, редактор газети “Козацька думка”, працівник інформаційного бюро Сірої дивізії Армії УНР.
15 травня 1981 р. помер Максим (Тарас) БУЛЬБА-БОРОВЕЦЬ, отаман УПА “Поліська Січ” (1941), командир Української народно-революційної армії (1943).
16 травня 1036 р. народився Теодосій ПЕЧЕРСЬКИЙ.
16 травня 1638 р. запорозький гетьман Яків ОСТРЯНИН на р. Стариці розбив польське військо.
16 травня 1954 р. вибухнуло повстання політв’язнів у Кінгірі.
16 травня 1960 р. в російській неволі загинув Кирило ОСЬМАК, президент УГВР.
18 травня 1876 р. Емським указом російський уряд заборонив українське письменство, видання і ввезення з-за кордону української літератури, заборонив театральні вистави українською мовою.
18 – 20 травня 1979 р. загинув композитор і співак Володимир ІВАСЮК.
21 травня 1892 р. народився Кость СМОВСЬКИЙ, командир 1-ї бригади Окремої кінної дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 травня 1861 р. Тараса ШЕВЧЕНКА перепоховали на Чернечій горі біля Канева.
22 травня 1919 р. поляки розстріляли композитора Остапа НИЖАНКІВСЬКОГО, члена Української Національної Ради ЗУНР.
23 травня 1920 р. помер графік Георгій НАРБУТ.
23 травня 1938 р. від руки московського агента загинув полковник Армії УНР Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командир корпусу Січових стрільців, начальний командант УВО, голова ПУН.
24 травня 1742 р. помер Гетьман України Пилип ОРЛИК.
25 травня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розбив польських загарбників.
25 травня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
25 травня 1926 р. у Парижі Самуїл Шварцбард убив Симона ПЕТЛЮРУ.
26 травня 1648 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ під Корсунем розбив польську армію.
28 травня 1916 р. помер Іван ФРАНКО.
29 травня 1653 р. Тиміш ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ зазнав поразки під Торговицею.
29 травня 1915 р. помер Клим ГУТКОВСЬКИЙ, командант Гуцульської сотні УСС, редактор часопису “Праця”.
29 травня 1952 р. помер Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО, начальний комендант УГА, командувач Армії УНР.
31 травня 1896 р. народився Іван ПОДЮК, січовий стрілець, поручник УГА, лікар.
У травні 1125 р. помер Великий князь київський Володимир МОНОМАХ.
У травні 1921 р. загинув Максим ТЕРЕЩЕНКО, начальник Холодноярського повстанського штабу).
У травні 1992 р. помер Антін КУЩИНСЬКИЙ, сотник Вільного козацтва, командант Гуцульського коша Карпатської Січі, редактор журналу “Українське козацтво”.

10 квітня у Великій концертній студії Республіканського будинку радіомовлення і звукозапису, що в Києві, відбувся творчий вечір Романа Коваля з нагоди його 50-ліття, 25-ліття літературної та 20-ліття громадсько-політичної діяльності. У вечорі взяли участь кобзарі Тарас Силенко, Тарас Компаніченко та Ярослав Чорногуз, соліст гурту “Рутенія” Григорій Лук’яненко, співачка Неля Франчук, скрипаль Ярослав Заброцький, бард Сергій Шишкін, гурт “Артіш”, заслужений артист України Анатолій Кобзар, поетеса Антоніна Литвин, письменники Євген Дудар, Ольга Страшенко, Василь Шкляр, Василь Трубай, Андрій Коваль, художники Михайло Горловий та Микола Грох, лідер гурту “Тінь сонця” Сергій Василюк, режисери Іван Сергієнко, Олександр Рябокрис та Олександр Домбровський, доктор економічних наук Володимир Черняк, заступник президента Національної компанії України Олексій Березенко із дружиною Марією, журналісти Віктор Радіонов, Микола Владзімірський, Олексій Редченко, Костянтин Дикань, Валентина Шкляр, Олена Артюшенко, Назар Гриник, старшини Історичного товариство Чорних запорожців Роман Боровик, Олександр Стець, Мирослав Цимбалко, Орест Стець, Сергій Павліченко, заступник голови партії “Свобода” Андрій Мохник, голова Закарпатської організації партії “Свобода” Олег Куцин, заступник голови Спілки офіцерів України Євген Лупаков, видавці Антон Коломієць та Любомир Хамуляк, родина отаманів Чучупаків, дочка козака Армії УНР Тамара Олексіївна Здоровецька, онучка начальника кулеметної команди отамана Зеленого Федора Петриченка Ніна Цвєткова, син козака отамана Ангела Василь Іванович Капшук та багато інших добродіїв і добродійок, друзів і приятелів ювіляра. Вів вечір етнопсихолог Володимир Куєвда.

Щиро дякую всім, хто привітав мене з 50-літтям, зокрема, редакціям газет “Голос України”, “Народна газета”, “Кримська світлиця”, “Флот України”, “Українське слово”, “Шлях перемоги”, Національному радіо, радіоканалу “Культура”, радіо “Голос Києва”, а також Історичному товариству Чорних запорожців та політичній партії “Свобода”.
Роман КОВАЛЬ

19 березня виповнилося 60 років Олександрові Ткачуку. За фахом він – хімік, за покликанням серця – благодійник. І справ добрих вже зробив стільки, що вистачило би на лідерів кількох провідних патріотичних організацій. До того ж, пан Олександр творить добрі справи не через політичну доцільність, а через душевну потребу.
Починав Олександр Ткачук як викладач і науковець, автор близько 20 наукових робіт. Він, кандидат біологічних наук, у період занепаду і знищення дослідних виробництв інститутів Академії наук України всупереч загальному занепаду створив Державний експериментальний завод медичних препаратів, розробив і впровадив у виробництво нові медичні препарати, налагодив виробництво поживних середовищ для потреб санітарно-епідеміологічних закладів та діагностичних лабораторій.
1999 року Олександр Ткачук створив у Радомишлі й очолив ТОВ “Карпатія”, відбудував розвалений готель у центрі міста, відкрив три аптечні заклади, два магазини, ресторан, три кафе, які оформив в українському стилі; відновив роботу ательє мод “Радомишлянка”. А ще побудував церкву Української православної церкви Київського патріархату на Папірні, створив у Радомишлі товариство “Просвіта”, встановив пам’ятний знак “Борцям за волю України”, налагодив виробництво бинтів, започаткував вирощування лікарських трав за сучасною технологією. Й у дипломатичній ділянці ювіляр має здобутки ювіляр – 2000 року він сприяв відкриттю українського посольства в Іраку.
А ще пан Олександр передплачує для шкіл і бібліотек Радомишльського району патріотичну пресу на 3000 грн. на рік, надає фінансову підтримку юнацькій футбольній команді “Карпатія”, фінансує конкурси до Дня народження Тараса Шевченка, спонсорує поїздки ансамблю бандуристів на всеукраїнські конкурси, допомагає ветеранам, дитячому садочку, музею тощо.
Онучка отамана Василя Соколовського, Ліза Соколовська, вважає Олександра Ткачука святим. Не думаю, що вона перебільшує.
Олександр Ткачук є онуком борця за волю України, стрільця УГА, яка разом з Армією УНР у серпні 1919 року визволяла Київ від більшовиків. Галицькі частини йшли й через Житомирщину. В с. Вереси відбулася зустріч галичан з Марусею Соколовською, тіткою Лізи Соколовської. Сотник УГА Василь Бачинський описав ту зустріч так. “Уже давно підвода стояла готова до від’їзду, а Маруся малювала минуле... Як кайдани рвались, як воля родилась, шаліла, п’яніла, як лютий ворог луною пожарів сліди свої значив. Як її батькові та братам терпцю не стало – як чесне товариство у радомишльських лісах на повстанчу раду збиралось – як вона ночами прокрадалась крізь ворожі застави... Братів не стало... Бог і Україна знають, що поклали свої голови за волю Батьківщини...” Стрільці зачаровано слухали дівчину. Хто зна, може, серед них був і дід Олександра Ткачука – Зеновій Михайлович Ткачук. Може, й невипадкова поява його онука, який народився у Львові, в Радомишлі і дружба з родиною отаманів Соколовських…
У моєму житті добродій Ткачук відіграв також важливу роль – як директор видавництва “Діокор” власним коштом видав декілька моїх книг, зокрема “Повернення отаманів Гайдамацького краю”, “Рейд у вічність”, “Трагедія отамана Волинця”, “Ренесанс напередодні трагедії”, був співвидавцем ще кількох книг, серед них і “Холодного Яру” Юрія Горліса-Горського. А ще – купував мої книги пачками для сільських бібліотек та шкіл. Видав пан Олександр чимало інших книг, наприклад, два видання “Самостійної України” Миколи Міхновського, Дмитра Донцова “Єдине, що є на потребу”, “Відкриття Великоросії” Володимира Белінського, “Другу Чеченську” Анни Політковської (українською мовою), “Козаки у Дюнкерку” Сергія Плачинди, “Кубанську Україну” Рената Польового, книги Левка Лук’яненка, Павла Глазового, Володимира Сергійчука та інших авторів.
Презентацію книги “Друга чеченська” за участю Анни Політковської Олександр Ткачук організував у Києві рівно за рік до трагічної загибелі російської журналістки, до слова, українського походження (дівоче прізвище Мазепа).
Нині Олександр Ткачук очолює Радомишльську раду народних депутатів і намагається створити прозору владу, вільну від корупції. Варто ще сказати, що пан Олександр є скромною, делікатною і доброзичливою людиною, чуйною до чужої біди.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація” бажаю своєму товаришеві довгих років, наповнених працею для добра нашої Батьківщини.
Хотілося, щоб наша держава вшанувала життєвий подвиг Олександра Ткачука. На жаль, держава не скористалася ювілеєм і ніяк не відзначила вірного слово сина. Жаль!
Може помилилася Ліза Соколовська?! Чи таки в нашій державі продовжується ганебна традиція непошанування своїх кращих синів?!

Роман КОВАЛЬ

Знаю його від 30 квітня 1990 р., коли Рада Української республіканської партії обрала нас до складу першого Проводу УРП.
За рік спільної праці я склав думку про Василя Овсієнка як про тихого, неговіркого працівника на українській ниві, чесного, дисциплінованого та добросовісного. Щоправда, його поміркованість якось не підходила до революційної ситуації. Не подобалося й, що він, як мені здавалося, не мав власної точки зору – як Левко Лук’яненко скаже, так Овсієнко і проголосує на засіданні проводу партії. Навіть, якщо завтра Левко Григорович змінить свою точку зору на протилежну, Василь Овсієнко все одно проголосує за ним. Василь Овсієнко беззаперечно, часом й сліпо, вірив авторитетному голові УРП, слухняно йшов у його фарватері.
Мене це дивувало і починало обурювати. Після одного з бурхливих засідань Проводу УРП на Музейному провулку, 8, коли політичні суперечки переросли в конфлікти між членами керівництва партії, Василь Овсієнко, Сергій Бабич, Олесь Сергієнко і я пішли в бік Хрещатика. Був теплий вечір, місто відпочивало, а ми продовжували бурхливу дискусію. Пригадую, Василь Овсієнко щиро сказав, що, якщо йому гарантують, що завтра буде Самостійна Україна, він готовий сьогодні дати відрубати собі голову. І це не була красива фраза: Василь Овсієнко – жертовна людина, довів це своїм життям. Але я вважав, що жертвувати своїм життям задля України недостатньо. Треба убивати ворогів України. Їхнім життям жертвувати! Тоді я гостро запитав пана Василя: “А якщо Вам скажуть: завтра буде Самостійна Україна, але для цього ви повинні вбити ворога. Ви зробите це?”.
Овсієнко чесно визнав, що не здатний вбити ворога.
Я був вражений…
Того вечора я прийшов до висновку, що Василь Овсієнко готовий страждати за Україну, бути жертвою, але не вояком. Це викликало в мене негативні почуття…
Колись я спробую ширше написати про ті часи, і про Василя Овсієнка зокрема. А зараз скажу, що, спростерігаючи за працею Василя Овсієнка впродовж майже 20 років, прийшов до категоричного висновку, що він – один з найдієвіших і найкорисніших синів нашої Батьківщини. Це людина конкретної праці. Щоденної праці. Він стаєр. Таких у нас дуже й дуже мало. Більшість діячів спалахує на мить дієвою любов’ю до України і так само швидко перегорає. Через оцих горе-спринтерів й трапляються у нас кількарічні відпливи громадської енергії.
Якби ж таких систематичних, послідовних, безкорисних і сміливих (!) діячів, як Василь Овсієнко, було більше, то Українська держава була би міцною, незборимою, а не такою анемічною як зараз.
Щиро вітаючи Василя Овсієнка з ювілеєм, вклоняюсь йому за багатолітню працю в ім’я свободи нашої Батьківщини. Бажаю довгих літ, наповнених все тією ж нахтненною, державотворчою працею. З роси і води, шановний Друже!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Біографічна довідка
ОВСІЄНКО Василь Васильович (8.04.1949 р., с. Леніне (Ставки) Радомишльського р-ну Житомирської обл.). Філолог, правозахисник, просвітянин, публіцист.
Весною 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, активно розповсюджував український самвидав серед студентів. 1972 року допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати “Український вісник” (вип. VІ, “київський”). Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 ч. I КК УРСР). 6 грудня1973 р. засуджений до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушовського р-ну) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. на “профілактиці” в Київському КҐБ відмовився визнати вину. Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв’язки з політв’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в “Хронике текущих событий” і використана Українською гельсінкською групою.
7 січня 1978 р. подав до ВВіРу клопотання про виїзд із СССР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів “Світло людей”. 18 листопада.1978 р. затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер брутально вилаяв його і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і каґебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору. 8 лютого 1979 р. засуджений до 3 р. позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Арештований у залі радомишльського суду. Його текст “Замість останнього слова” став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).
Відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгі¬рьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КҐБ. Відтак 9 червня 1981 р. майор КҐБ Чайковський оголосив про порушення проти Овсієнка справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати “покаянну” статтю в газету з осудом діяльності Української гельсінкської групи, членом якої він був оголошений з 1978 року. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця терміну. Альтернатива була сумна – 10 р. таборів особливого режиму, 5 р. заслання і звання “особливо небезпечний рецидивіст”. Овсієнко вибрав останнє. Засуджений 26 серпня 1981 року. Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 8 грудня1987 р. – у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВС СССР від 12.08.1988 р.
У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради УГГ, 16 липня 1989 р. обраний головою її Житомирської філії. 30 квітня 1990 р. обраний секретарем УРП з видавничих справ. Від 1990 р. – співголова Українського комітету “Гельсінкі-90”. Учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина.
1996 року вийшла книжка нарисів-спогадів В. Овсієнка “Світло людей”, а 2005 року – друге видання (у двох книгах). Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух. Співупорядник 4-томного видання матеріалів Української гельсінкської групи, “Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна” (208 імен, 1020 с.), упорядкував книжки про родини Січків; Івана Бровка та Оксани Мешко. Від 1999 р. організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох. Лауреат премії ім. Василя Стуса, премії ім. Івана Огієнка, Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників. Кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, ордену “За мужність” І ступеня.
7 квітня 2009 р. “за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження” нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Джерело
Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна.

10 квітня п’ятдесят років виповнюється достойній людині, невтомному трудівникові пера, досліднику нашої минувшини та першовідкривачу – Романові Ковалю. Це той вік, коли вже можна оглядатися на пройдений шлях, оцінювати творчий доробок, підбивати проміжні підсумки. Не покрививши душею, можу зазначити: є що осягати, є над чим розмірковувати, є що оцінювати. І, хай там як, але, здається, недарма чоловік носить таке прізвище. Він справді Коваль, Коваль української справи.
На жаль, таких, як він, в усі часи було мало. Це особистість із ряду рідкісних. Честолюбний безсрібник, ворог примиренства й пристосуванства, людина, яка не примазується до чужої слави, а прагне своєї. Я, бувало, дорікав йому за окремі вчинки, вказати на якісь вади чи то стилю, чи то викладу, проте завжди віддавав належне Р. Ковалю, цінував його. Він – цілісна постать, сповнена віри у світле, величне, піднесене. Такі будили й будять в інших любов до Вітчизни, віру в її краще прийдешнє, почуття національної гідності, жертовність, прагнення жити потребами Батьківщини. Саме на них тримаються невидимі підвалини національного духу.
Повірте, це не звичайне славослів’я. Знаю пана Романа давно, ще з 1990 року, тому знаю, про що кажу, адже всі ці роки не випускав його з поля зору. Світ цей надзвичайно тісний, та (от дивина!) в ньому так важко знайти суголосну душу. Мені таких пощастило знайти, й один із них – іменинник, якому й присвячено цей допис. Є в нас розходження в поглядах, але в переважній більшості питань ми однодумці.
Із часу нашої першої зустрічі Р. Коваль набрав ваги — і в прямому, і в переносному значенні слова. Проте ці зміни – насамперед зовнішні. Як ніхто інший, відаю: в душі він – усе той же пристрасний, запальний, упертий, переконаний у своїй правоті молодий чоловік.
Соромно зізнатись, але до 1999 року, як і більшість українців, я не мав уявлення, хто такі Яків Водяний, Ананій Волинець, Чорний Ворон, Яків Гальчевський, Трохим Голий, Мефодій Голик-Залізняк, Антін Грозний, Андрій Гулий-Гуленко, Ларіон Загородній, Микола Кібець, Яків Кощовий, Євген Ляхович, Яків Мамай, Михайло Мелашко, Іван Савченко-Нагірний, Ілько Струк, Пилип Хмара, Петро Філоненко, Яків Шепель, Григорій Яковенко. Як і більшість нині обізнаних, уперше про цих людей я довідався від Р. Коваля, якщо точніше – з книги “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, яку допомагав йому готувати до виходу у світ… Є одна суттєва відмінність між мною та більшістю громадян України. Далеко не кожен може назвати Романа своїм другом.
Повертаючись до отаманів: звідки виник цей задум? Видається, що витоки його в, так би мовити, ранньому Р. Ковалі: “Якщо ми дійсно хочемо Української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України!” Він весь у цьому судженні. Це основа, сутність його світогляду. Саме тому такі люди страшні... Для тих, хто дуже не хоче, щоб Українська держава справді відбулася. Для тих, хто зі шкури пнеться, прислуговуючи україножерам.
“Невже ми не маємо права зарізати того, хто в нашій хаті нас не хоче?!” – ніби між іншим ще в 1994 році поставив запитання українській громадськості друг Роман. І налякав, страшенно налякав. Відтоді на нього навісили ярлик – фашист. То ще був час Коваля-політика. Він саме очолював Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”. Намагався зрушити глибу, розбудити сонне царство, докричатися до зневірених і збайдужілих одноплеменців. На жаль, не вийшло, хоча був принаймні один день у житті нашої країни, коли Романом захоплювалося, плескало йому в долоні мало не все національно свідоме українство. Про це обов’язково слід згадати.
1998 рік. Тривають виборчі перегони до Верховної Ради. Р. Коваль бере в них участь як один із провідників об’єднання “Менше слів”. Настає час виступу в телевізійному ефірі, де програму, в якій представляють (радше суцільно паплюжать) учасників суспільних рухів, ведуть двоє сторожових псів кучмівського режиму – В. Піховшек і М. Вересень. І ось Роман, який сам протистояв цим двом нищителям “розумного, доброго й вічного”, різникам від кривописної братії, привселюдно втер їм носа, посадив у калюжу. Заткнути рота двом зарозумілим молодикам, напевно, ніхто б не зміг (як-не-як, а пащекувати – це їхня робота), але обох вдалося заткнути за пасок. Як кажуть, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Хто не бачив – дуже багато втратив. В. Піховшек, який з телеекрана назвав Р. Коваля фашистом, тремтів при цьому, напевно, усвідомлюючи всю свою ницість, мерзенність і підлоту. Зрештою творець “П’ятого кута” саме туди Р. Ковалем і був загнаний. А верткий на язик синок академіка отетеріло блимав очима, натужно видавлював із себе криву посмішечку й, так ні на що і не спромігшись, раз у раз запитував: “А в мене, значить, замість серця мішечок з доларами? А в мене, значить...” Ось таке, хай і маленьке, але свято було на нашій вулиці.
Якщо вже почав згадувати, то порину й у більш далеке минуле. Зверну свій погляд не на прислужників – на зовсім інших, які свого часу для нас були уособленням честі та гідності. Левко Лук’яненко, Михайло Горинь... Чільні діячі “Народної ради” в 1990 – 1994 роках, творці Української республіканської партії, яка разом з Народним рухом України протистояла потужній комуністичній партії та ставила за мету здобути незалежність, покінчити із т. зв. совєтською владою, накинутою нашій Вітчизні російськими загарбниками. Звичайно, не годилося б мені повчати цих борців за волю, колишніх в’язнів сумління, шанованих в Україні людей, один з яких нині – Герой України. І все-таки: Романа Коваля вони знехтували, витурили з партії. Й нині очевидно: не до тих прислухалися, не на тих зробити ставку, не з тими рухали справу. Й наслідки не забарились, адже будь-хто може сьогодні спитати: де та колись сильна й численна УРП? Пішла манівцями угодовства й назад, уважайте, не повернулася...
Як бачимо, політичне життя ніколи не щадило друга Романа. Він не баламут, не крутій, не дворушник, ніколи нікого не підсиджував, не належав до тих, хто не соромиться орудувати ліктями, розпихати всіх, хто стоїть на шляху, не кажучи вже про те, щоб іти по головах. Такі люди мають своє мірило цінностей, тверді переконання й головне – послідовність і вірність цим переконанням. Це знак долі – бути обранцем неба, нести хрест, який часто-густо сам же на свої плечі і звалив. Таким випадає честь бути носіями вищеперерахованих ознак, однак це і вся перевага серед інших, адже в наших умовах їм марно розраховувати на те, аби бути удостоєними уваги з боку сильних світу цього, на те, щоб бути обласканим високопосадовцями. Справжні особистості не бувають “на всі боки гнучими”, їм важко говорити нещиро, прикидатися та пристосовуватися. Тому для них безвиглядна справа – намагатися втертися в довіру до когось із наділених владою (чи навіть наближених до вельмож осіб).
Проте нинішні й колишні можновладці – це переважно особи, далекі від українського духу, байдужі до національної справи, чужі нашим помислам. Тому, як кажуть, їм уже давно не дивуємося. Але надзвичайно прикро, коли відштовхують, не розуміють, вішають на тебе всіх собак свої. І таке неодноразово траплялося з другом Романом. Дійшло навіть до того, що чутку пустили: мовляв, Р. Коваль – жид.
Ходить серед нас, українців, занедбана, задавнена хвороба, назва якій – меншовартість. Побічні її прояви – духовна неміч і дрімота розуму, невіра у власні сили, відчуття своєї неспроможності та неповноцінності, схильність до швидкого розчарування в усьому й усіх, наявність передумов для пораженства. В уявленні уражених цією недугою, українці – це забиті, пригнічені, недолугі та недалекі істоти; українець (в їхньому баченні) не може бути діяльним, успішним, забезпеченим, здатним вести за собою, вказувати іншим шлях. Ні, що ви, Боже збав. Коли чоловік заповзятий, пристрасний, коли його супроводжує успіх, коли ним рухає ясний розум, відразу закрадається сумнів: а чи він, часом, не жид, а чи він, раптом, не їхній ставленик? Розпалюється неймовірна цікавість: звідки в нього гроші? хто дав? Ну, звичайно ж, жиди. Українці підсобити не можуть, вони коштів не мають. Це сіромахи, не здатні пристойно заробляти...
Так сталось і з другом Романом. Дійшло навіть до того, що говорили-дивувалися: ти ба як затаївся-зачаївся, навіть дітей своїх виховав в українському дусі. Щось безглуздіше, дужче викривлене, більш збочене вам доводилося чути? Мені ні. І хоч неодноразово закликав товариша викинути дурне з голови, не брати близько до серця злостиву недолугість, бачив, що таки гнітили його тяжкі думки: чому? за що? навіщо? Хай би хто що казав, це підточує сили. Тож тисячу разів був правий Тарас Шевченко, коли писав: “Не так тії вороги, як добрії люди...”
Та, попри всі прикрощі й негаразди, життя тривало. Р. Коваль не покладаючи рук працював. І не словом, а ділом довів, хто він і чого вартий. Сьогодні його твори вже говорять за нього.
Цьому чоловікові властива рідкісна риса – незаспокоєність. Постійна гарячка: треба встигнути, не забути, обов’язково дослідити, розкопати, донести до відома української громадськості. Почивати на лаврах – не для Романа. Він придумав для себе навіть своєрідну словосполуку-визначення: “Я – у своєму потоці”. А потік цей, як навесні. Шалений, стрімкий, розбурханий. Суцільна круговерть, кручія, колобіг. Показово: Р. Коваль пише книжки швидше, ніж я встигаю їх читати. Ось так, ніде правди діти.
“Невже ідея збереження українського Роду перестала бути для українців домінантою?” – колись мало не розпачливо написав він. Ні, друже Романе, не перестала. У цьому і твоя заслуга.
Ось такий він, Роман Коваль. Колись лікар, потім політик, а нині письменник, дослідник і громадський діяч, людина, закохана у свою справу, людина, любов якої до України нікому не вдасться поставити під сумнів. Показовими можуть бути ось такі його слова (теж із ранньої творчості): “Оце і вся філософія українців! У героїчному служінні Батьківщині”. І він їй справді служить.
Чого варті хоча б сотні повернених із небуття імен борців! І тому мій друг на сьогодні, безперечно, є одним з найвидатніших дослідників Національно-визвольних змагань нашого народу в 1917 – 1920-х роках, зокрема повстансько-отаманського руху. Р. Коваль у цій галузі вже встиг зробити дуже багато й, вірю, ще чимало зробить. Промовистими є висновки пана Романа: “Чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?! Коли саме верства козаків-хліборобів одиноко протистояла анархії та ворохобництву соціалістичних верхів”. Ці висновки розходяться з усталеними, але, гадаю, самі незабаром стануть загальновизнаними й узвичаєними.
“Історія колись скаже, хто я був і де дівся”, – в останньому своєму листі до рідних (із-за ґрат) написав згаданий вище отаман І. Савченко-Нагірний. Так про себе міг би сказати кожен із українських ватажків повстанського руху. Вони довгі роки перебували в забутті, їхні імена комуністичні верховоди викреслили з писемних джерел і забороняли навіть згадувати. Одначе знайшлася людина, котра з’ясувала, хто були ці загадкові особистості, за що поклали свої буйні голови, людина, яка зібрала про них відомості й розповіла всій Україні. Велика дяка Р. Ковалю за це.
Тож бажаю панові Роману козацького здоров’я, ще довгих-довгих літ життя, незгасимої творчості, горіння. І хай не полишає відчуття глибокого вдоволення від подальших звершень.
Сподіваюся, на нього ще чекає визнання на державному рівні. А на рівні народному воно відбулося. Вже сьогодні можна сказати: свій слід в українському красному письменстві, в дослідництві Українських визвольних змагань, в уславленні наших отаманів він залишив. І хоч був він мало не першовідкривачем, слід цей виявився дуже й дуже помітним. І нині можемо про це казати як про явище. Небуденне явище.
Ця подвижницька праця воздасться. Та й, напевно, можна вже казати, що воздалася, адже відроджуючи пам’ять про борців за нашу свободу, звеличуючи імена, Р. Коваль тим самим підносив і своє ім’я.

Віктор РАДІОНОВ
Українське слово. – Ч. 15 (3422). – 2009. – 15 – 21 квітня.

Прагнучи осягнути життєвий поступ цієї людини у його етапно підсумковому 50-річчі, увиразнюєш два символи, що панують у свідомості – Коваль і Держава. Йому однаково б личило ім`я Орача, Сіяча, Стернового, бо саме такі образи просяться як метафори, коли уявно охоплюєш життєвий набуток ювіляра. Але над усім вивищується Син України – і то не перебільшення. З урахуванням місця народження (Горлівка Донецької області) подивуванню немає меж. Відкіля такий національний дух і гарт?! Врівноважений, послідовний, ґрунтовний поступ не амбітного, не демонстративного, крицево твердого шляхетного українця.
Станом на сьогодні Р. Коваль самотужки й гідно виконує великий обсяг складної науково-дослідницької, популяризаторської роботи, яка під силу була б принаймні підрозділу науково-дослідного інституту. Лікар за фахом він демонструє неабиякі здібності історика й філософа, організатора й психолога. Не просто “білу пляму”, а спотворений до невпізнання знаковий відтинок історії збройного спротиву українців окупантам різних мастей періоду т. зв. громадянської війни він крок за кроком об’єктивує документально підтвердженими текстами. Уточнює термінологічно – не громадянської війни, а війни з чужинцями, окупантами.
Як письменник і журналіст ювіляр має потужній різножанровий доробок: за 25 років вийшло близько 1500 його публікацій у газетах, журналах, енциклопедіях, альманахах, в тому числі й за кордоном, – США, Канаді, Австралії, Польщі, Чехії та Румунії. 20 років він видає і редагує газети, на сторінках яких відтворює дорогі образи борців за Українську державність у ХХ столітті. Випукло заявляють про себе 20 книг виданих ювіляром впродовж останніх 13-ти років. Варто замислитися над їхніми карбованими назвами-символами, що несуть неабиякий свідомісно-виховний заряд: “Героїзм і трагедія Холодного Яру” (1996), “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії” (1997), “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії” (1998), “Медвин в огні історії” (2000), “Отаман святих і страшних” (2000), “Повернення отаманів Гайдамацького краю” (2001), “Рейд у вічність” (2001), “Трагедія отамана Волинця” (2002; у співавторстві з К. Завальнюком), “Ренесанс напередодні трагедії” (2003), “Нариси з історії Кубані” (2004), “І нарекли його отаманом Орлом” (2005), “Багряні жнива Української революції” (2005, 2006), “За волю і честь” (2005), “Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу” (2006), “Тернистий шлях кубанця Проходи” (2007; два видання), “Операція “Заповіт”. Чекістська справа №206” (2007), “Отаман Зелений” (2008), “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років” (2008), “Таємниця отамана Зеленого” (2008), “Гуцули у Визвольній боротьбі“ (2009, у співпраці з Ю. Юзичем та П. Арсеничем). Наголошую: ця титанічна робота вчинена без жодної підтримки держави, ні фінансової, ні належної моральної. Вчинена без жодних ремствувань, без очікувань винагород, спонукувана однією потребою – торжества істини, повернення справжнього образу героїці свого народу.
А до того була бурхлива організаційна діяльність на хвилі національного піднесення. З лютого 1989 р. Роман Коваль – член НРУ за перебудову, очолює один з перших осередків НРУ у Залізничному районі Києва, делегат Установчої конференції Київської організації НРУ (1 липня 1989 р.), лікар Установчого з’їзду НРУ за перебудову (9 – 10 липня 1989 р.). 1989 – 1990 рр. стає учасником самвидаву – членом редколегії газети “Вільне слово” та редактором і видавцем газети “Прапор антикомунізму”, газет “Визволення”, “Нескорена нація”, “Незборима нація” (1993 – 2009), редактором якої є донині. Окрім того, в 1989 – 1991 рр. Р. Коваль організував випуск близько десяти самвидавських газет осередків СНУМу, СУМ, УРП, інших українських патріотичних організацій із Сумської, Чернівецької, Миколаївської, Полтавської та ін. областей, відтак він став одним із творців української преси у період становлення Української державності. Виходять його перші самвидавські книги – “Чи можливе українсько-російське замирення?” (1991), “З ким і проти кого” (1993), “Про ворогів, союзників і попутників” (1993), “Філософія українства” (1995) та інші. Водночас – громадсько-політична активність у лавах Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнському політичному об’єднанні “Державна самостійність України”: організовував конференції, з’їзди, мітинги, маніфестації, пікетування, випуск листівок тощо.
Занурення в історію боротьби за Українську державу в 1917 – 1920-х роках призводить до створення ним 3 січня 1997 р. Історичного клубу “Холодний Яр”, який ставить за мету дослідження боротьби за державність та відновлення історичної справедливості до борців за неї, увічнення їхнього подвигу. Водночас – редактор-упорядник і видавець 14 українських книг інших авторів: “Українські герої” Анатолія Бедрія (1995), “Записки повстанця” Марка Шляхового (1999), “Самостійна Україна” Миколи Міхновського (2002, 2003), “Кубанська Україна” Рената Польового (2002), “Кобзарі в моєму житті” Р. Польового (2003), “Душею з вами” Лідії Чучупак-Завалішиної (2005), “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського (2006, 2008), “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського (2006). Частина з цих книг вийшла коштом Романа Коваля.
2008 року Романові Ковалю присуджено літературну премію ім. Михайла Стельмаха.
Встиглося Ювілярові і в радіожурналістиці, зокрема як авторові циклів радіопередач “Отамани Гайдамацького краю” (2000 – 2001), “Кубанська Україна” (2002 – 2004), “Історія, яка не завершується” (2004 – 2005), “За Україну, за її волю” (2005). Роман Коваль є автором і ведучим документальних фільмів, а саме: “Незгасимий огонь Холодного Яру” (2001), “Роман Коваль. Повернення правди” (2008), “Вільне козацтво” (2009), “Гуцули у Визвольній боротьбі” (2009), “Отаман Зелений” (2009).
Роман Коваль провів понад 200 вечорів пам’яті героїв Визвольних змагань та інших культурних заходів. А ще разом зі своїми однодумцями, активістами Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль розшукує могили учасників Визвольної боротьби у 1917 – 1920-х рр., відновлює їх, доглядає, встановлює хрести і пам’ятники. З 1995 р. організовує в Холодному Яру щорічні відзначення козаків і старшин Армії УНР.
Намагаюся виміряти дожинок Романа Коваля мірками державотворчими, національно-моделюючими, зрештою тими, що підводять підяремний народ з колін, породжують почуття огиди до меншовартості, рабського духу і питаю себе: а хіба таке і подібне не є святим обов’язком Української держави? І якою міркою визначити державницький поступ Романа Коваля?
Проте він цим переймається менше, він просто кує – кує прийдешнє Української держави. З роси і води Вам, Ковалю, і хай Доля буде Вам ласкавою!

Володимир КУЄВДА, етнопсихолог
Голос України. – Ч. 65 (4565). – 2009. – 10 квітня.

Але розстріляти Болбочана Волохові не вдалося, оскільки в його оборону стали запорожці. Вони хотіли звільнити свого командира, але той, розраховуючи на справедливе рішення Головного отамана, заборонив їм активні дії. Але, підозрюючи Волоха у намірах знищити Болбочана в дорозі, запорожці – разом із волохівськими “чекістами” – виїхали з арештованим полковником до Києва. Болбочан міг втекти з дороги, але він “сподівався на правовий розгляд свого діла”. Коли Болбочана з найближчими офіцерами – полковниками Селіванським та Гайденрайхом – привезли до Петлюри, той зблід і вигукнув: “Що ви наробили?! Чого ви їх сюди привезли?!”
Болбочана помістили у 22-ту кімнату київського готелю “Континенталь”. У сусідньому, двадцять першому, номері, жив Головний отаман. Хоч і мешкав він через стінку, та часу не знайшов зустрітися з Болбочаном і принаймні пояснити, за що того арештували.
Володимир Винниченко, до якого із запитаннями про причину арешту Болбочана звернулась делегація січових стрільців, відповів, що “причиною арешту став ”недемократизм” Болбочана”. А Петлюра сотнику 2-ї Запорозької дивізії Никифору Авраменку на питання, в чому ж обвинувачують Болбочана, відповів: “Отаман Болбочан роз’їжджав і жив у сальон-вагоні, а то не демократично”. А прем’єр-міністр Директорії Борис Мартос стверджував, що Болбочана арештували як “зрадника”, хоч саме до нього, Мартоса, якраз і підходило це визначення. Чи можна інакше можна трактувати його постулат: “Як не буде Україна соціалістичною, то най краще не буде ніякої”?
До слова, такий шановний чоловік, як Євген Чикаленко, 24 січня 1919 р. висловив у своєму щоденнику міркування, що Болбочана арештували за те, що він рік уперто бився проти більшовиків. “Тепер усю вину складають на Болбочана, – писав Євген Чикаленко, – навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги, або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з большевиками, з якими він без перериву воював цілий рік і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його”.
Арешт полковника Болбочана деморалізував багатьох українських військових. Зокрема, вже через два дні після арешту Матвій Григор’єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в Кременчук таку заяву: “...В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар’єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і великих дипломатів. Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і переходжу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини”. Подібне становище зайняв й Юхим Божко, отаман Запорозької Січі, який сказав, що полковник Болбочан “був для нього... єдиним авторитетом, а після його арешту він вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а тому він робиться отаманчиком першої категорії як і Петлюра з своїм оточенням”.
У Києві Болбочан прагнув з’ясувати причини свого арешту, але ні Петлюра, ні представники уряду (крім генерала Грекова) не захотіли з ним зустрітися. Тоді Болбочан вдається до відкритого листа, який направляє Симону Петлюрі, членам Директорії, прем’єр-міністру, начальнику Генерального штабу, голові Українського національного союзу, голові партії соціалістів-самостійників. Копії листа були надіслані Олександрові Грекову та Євгенові Коновальцю, в редакції українських і російських газет:
“Я просив, аби до мене хто-небудь зайшов, щоб запитати про мою зраду та мої злочинства, але видно, що всім Вам сором мені в вічі дивитись, бо український уряд всі свої помилки рішив взвалити на мою шию... За що я заарештований?.. Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів її оборонити [від] безталанного міністерства Центральної Ради Голубовича?.. Може, за мої гучні побіди? Може, за те, що я передбачав, що за повстанням буде анархія і вимагав організованості, а не демагогії і не боявся це Вам в вічі казати?.. А може, за те я арештований, що зразу дав зрозуміти, що ті люди, котрі засіли в Генеральному Штабі, по більшості не фаховці?..
Що Ви всі робили?.. Ви не тільки не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати навить діяльність своїх частин і всякими засобами провоціровали моє чесне ім’я!.. Скажіть, будь-ласка, що Ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть-но, чи було хоть одно Ваше роспорядження с самого початку повстання, котре мало би метою організацію армії, а не популяризацію Ваших імен, і не руйнувало би армію?..
Скажіть-но, прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її?.. Бідна Україна, ми боремся з большевиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам!..
…Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держа¬ви, лізете в законодавці замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями і письцями... А в повіти і губернії кого Ви посилаєте? Таких же як і Ви, а як де-небудь і попадається людина порядочна й працьовита, Ви спішите таких замінити!.. В час повстання я казав Вам – не ламайте адміністративного апарату, міняти зараз тільки головних керівників – Ви не згоджувались, Ви сліпі були і тілько твердили, що все, напоминающее гетьманське, повинно згинути... Бо Вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся, аби не повторилося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і Міністерстві Голубовича – “ні, – казали Ви всі, – цього вже не буде, ми вже навчені”... Хіба навчені? Ой багато ще треба Вас вчити...
Так буде до тої пори, поки всі Ви, громадянські представники, не скажете: “Я ПЕРШЕ ВСЬОГО УКРАЇНЕЦЬ. А ПОТІМ ВЖЕ ПАРТІЙНИЙ ДІЯЧ…”
Требую для себе свободи, я її заслужив, Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду – не по дорозі. Отаман Болбочан. 26/I-19, Київ, отель “Контіненталь”, № 22”.
Через чотири дні, 31 січня 1919 р., почалася евакуація Києва, і Євген Коновалець вивіз Болбочана до Галичини.
Минали місяці. Про Болбочана ніби забули: обвинувачення проти нього так і не висунули. Ніхто не призначив і слідства. Це Болбочана не влаштовувало – він прагнув публічного виправдання, публічних вибачень і покарання винних у його арешті. Полковник все ще продовжував вірити в перемогу правди.
Не тільки Болбочан не знаходив собі місця без своїх “кровних частин”... Наприкінці травня делегація запорожців просила Симона Петлюру повернути їм Болбочана. Головний отаман відповів: “Запорозький корпус хоче поставити нового монарха, нового Гетьмана... Поки я стою на чолі Республіки – не буде Болбочана на службі в Республіці!”…
Закінчення в наступному числі

Роман КОВАЛЬ

Поїздка до Холодного Яру перевершила всі мої сподівання. Весняна краса цих святих земель, музей у Кам’янці, Цибулеве, спілкування з місцевими козаками, Цвітна, похід до Чорного лісу, цікаві розповіді Володимира Вознюка з Цибулевого… А який був смачний козацький куліш, приготовлений на ватрі його побратимом-товаришем Андрієм, пісні, ночівля в наметі. На другий день – чудовий морозяний сонячний ранок, поїздка через Чигирин, Суботів до Медведівки. Потім – вали, Мотрин монастир, печери, озеро, місце останнього бою Василя Чучупака. І хоча Олеся Коваль повела нас до могили отамана трошки раніше, ніж закінчилися заходи вшанування під Кресельцями, але ми зробили зупинку навпроти на горі, з якої і спостерігали за подіями. А заключні звуки тулумбаса: бум-бум-бум!!! Тулумбас тепер звучить у мені. Він дійсно кличе до боротьби з ворогами. Які це звуки! Коли слухаєш, просто виростають крила. Ці хвилини згадую з великою радістю.
Сподіваюсь, що це не остання моя поїздка на Холодноярщину.

Максим СЕЛЮЗКІН
м. Київ

“Мало наші художники пишуть картини про героїчне”

Прочитав книжку Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”. Її не можна було читати без валеріани. Жаль, що дуже рідко і зовсім мало наші художники пишуть картини про героїчне і трагічне минуле нашого народу – переважно пейзаж, натюрморт…
Я дещо з “Холодного Яру” намагався відобразити у своїх картинах. Висилаю декілька фото з них.

Віталій ПЕТРОВСЬКИЙ
Львів

“Про отамана Зеленого, козаків-зеленівців та їхніх нащадків”

У “банді” Зеленого був і січовий стрілець

1919 року у Дніпровській повстанській дивізії отамана Зеленого воював січовий стрілець, старшина Галицької армії Степан Ільницький. Було йому тоді 24 роки. Родом він з Гуцульщини, із с. Березів Нижній Печеніжинського повіту.
У 1920-х рр. Степан Ільницький уже навчався в Українському вільному університеті у Празі та Краківському університеті. В 1926 – 1927 рр. в Березові та інших селах записував фольклор, збирав експонати для музею. Деякий час був директором “Сільського господаря” у Коршеві. Викладав у коломийській гімназії історію. Може, й розповідав учням про своє перебування серед трипільського воїнства.
Помер Степан Ільницький 1971 року в Німеччині. Чи написав він спогади про своє перебування у війську Зеленого? Як історик і патріот мусив це зробити…