Прагнучи осягнути життєвий поступ цієї людини у його етапно підсумковому 50-річчі, увиразнюєш два символи, що панують у свідомості – Коваль і Держава. Йому однаково б личило ім`я Орача, Сіяча, Стернового, бо саме такі образи просяться як метафори, коли уявно охоплюєш життєвий набуток ювіляра. Але над усім вивищується Син України – і то не перебільшення. З урахуванням місця народження (Горлівка Донецької області) подивуванню немає меж. Відкіля такий національний дух і гарт?! Врівноважений, послідовний, ґрунтовний поступ не амбітного, не демонстративного, крицево твердого шляхетного українця.
Станом на сьогодні Р. Коваль самотужки й гідно виконує великий обсяг складної науково-дослідницької, популяризаторської роботи, яка під силу була б принаймні підрозділу науково-дослідного інституту. Лікар за фахом він демонструє неабиякі здібності історика й філософа, організатора й психолога. Не просто “білу пляму”, а спотворений до невпізнання знаковий відтинок історії збройного спротиву українців окупантам різних мастей періоду т. зв. громадянської війни він крок за кроком об’єктивує документально підтвердженими текстами. Уточнює термінологічно – не громадянської війни, а війни з чужинцями, окупантами.
Як письменник і журналіст ювіляр має потужній різножанровий доробок: за 25 років вийшло близько 1500 його публікацій у газетах, журналах, енциклопедіях, альманахах, в тому числі й за кордоном, – США, Канаді, Австралії, Польщі, Чехії та Румунії. 20 років він видає і редагує газети, на сторінках яких відтворює дорогі образи борців за Українську державність у ХХ столітті. Випукло заявляють про себе 20 книг виданих ювіляром впродовж останніх 13-ти років. Варто замислитися над їхніми карбованими назвами-символами, що несуть неабиякий свідомісно-виховний заряд: “Героїзм і трагедія Холодного Яру” (1996), “Кость Блакитний, отаман Степової дивізії” (1997), “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії” (1998), “Медвин в огні історії” (2000), “Отаман святих і страшних” (2000), “Повернення отаманів Гайдамацького краю” (2001), “Рейд у вічність” (2001), “Трагедія отамана Волинця” (2002; у співавторстві з К. Завальнюком), “Ренесанс напередодні трагедії” (2003), “Нариси з історії Кубані” (2004), “І нарекли його отаманом Орлом” (2005), “Багряні жнива Української революції” (2005, 2006), “За волю і честь” (2005), “Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу” (2006), “Тернистий шлях кубанця Проходи” (2007; два видання), “Операція “Заповіт”. Чекістська справа №206” (2007), “Отаман Зелений” (2008), “Так творилося українське військо. 10 спогадів учасників Визвольної війни 1917 – 1920-х років” (2008), “Таємниця отамана Зеленого” (2008), “Гуцули у Визвольній боротьбі“ (2009, у співпраці з Ю. Юзичем та П. Арсеничем). Наголошую: ця титанічна робота вчинена без жодної підтримки держави, ні фінансової, ні належної моральної. Вчинена без жодних ремствувань, без очікувань винагород, спонукувана однією потребою – торжества істини, повернення справжнього образу героїці свого народу.
А до того була бурхлива організаційна діяльність на хвилі національного піднесення. З лютого 1989 р. Роман Коваль – член НРУ за перебудову, очолює один з перших осередків НРУ у Залізничному районі Києва, делегат Установчої конференції Київської організації НРУ (1 липня 1989 р.), лікар Установчого з’їзду НРУ за перебудову (9 – 10 липня 1989 р.). 1989 – 1990 рр. стає учасником самвидаву – членом редколегії газети “Вільне слово” та редактором і видавцем газети “Прапор антикомунізму”, газет “Визволення”, “Нескорена нація”, “Незборима нація” (1993 – 2009), редактором якої є донині. Окрім того, в 1989 – 1991 рр. Р. Коваль організував випуск близько десяти самвидавських газет осередків СНУМу, СУМ, УРП, інших українських патріотичних організацій із Сумської, Чернівецької, Миколаївської, Полтавської та ін. областей, відтак він став одним із творців української преси у період становлення Української державності. Виходять його перші самвидавські книги – “Чи можливе українсько-російське замирення?” (1991), “З ким і проти кого” (1993), “Про ворогів, союзників і попутників” (1993), “Філософія українства” (1995) та інші. Водночас – громадсько-політична активність у лавах Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнському політичному об’єднанні “Державна самостійність України”: організовував конференції, з’їзди, мітинги, маніфестації, пікетування, випуск листівок тощо.
Занурення в історію боротьби за Українську державу в 1917 – 1920-х роках призводить до створення ним 3 січня 1997 р. Історичного клубу “Холодний Яр”, який ставить за мету дослідження боротьби за державність та відновлення історичної справедливості до борців за неї, увічнення їхнього подвигу. Водночас – редактор-упорядник і видавець 14 українських книг інших авторів: “Українські герої” Анатолія Бедрія (1995), “Записки повстанця” Марка Шляхового (1999), “Самостійна Україна” Миколи Міхновського (2002, 2003), “Кубанська Україна” Рената Польового (2002), “Кобзарі в моєму житті” Р. Польового (2003), “Душею з вами” Лідії Чучупак-Завалішиної (2005), “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського (2006, 2008), “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського (2006). Частина з цих книг вийшла коштом Романа Коваля.
2008 року Романові Ковалю присуджено літературну премію ім. Михайла Стельмаха.
Встиглося Ювілярові і в радіожурналістиці, зокрема як авторові циклів радіопередач “Отамани Гайдамацького краю” (2000 – 2001), “Кубанська Україна” (2002 – 2004), “Історія, яка не завершується” (2004 – 2005), “За Україну, за її волю” (2005). Роман Коваль є автором і ведучим документальних фільмів, а саме: “Незгасимий огонь Холодного Яру” (2001), “Роман Коваль. Повернення правди” (2008), “Вільне козацтво” (2009), “Гуцули у Визвольній боротьбі” (2009), “Отаман Зелений” (2009).
Роман Коваль провів понад 200 вечорів пам’яті героїв Визвольних змагань та інших культурних заходів. А ще разом зі своїми однодумцями, активістами Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль розшукує могили учасників Визвольної боротьби у 1917 – 1920-х рр., відновлює їх, доглядає, встановлює хрести і пам’ятники. З 1995 р. організовує в Холодному Яру щорічні відзначення козаків і старшин Армії УНР.
Намагаюся виміряти дожинок Романа Коваля мірками державотворчими, національно-моделюючими, зрештою тими, що підводять підяремний народ з колін, породжують почуття огиди до меншовартості, рабського духу і питаю себе: а хіба таке і подібне не є святим обов’язком Української держави? І якою міркою визначити державницький поступ Романа Коваля?
Проте він цим переймається менше, він просто кує – кує прийдешнє Української держави. З роси і води Вам, Ковалю, і хай Доля буде Вам ласкавою!
Володимир КУЄВДА, етнопсихолог
Голос України. – Ч. 65 (4565). – 2009. – 10 квітня. |
