Знаю його від 30 квітня 1990 р., коли Рада Української республіканської партії обрала нас до складу першого Проводу УРП.
За рік спільної праці я склав думку про Василя Овсієнка як про тихого, неговіркого працівника на українській ниві, чесного, дисциплінованого та добросовісного. Щоправда, його поміркованість якось не підходила до революційної ситуації. Не подобалося й, що він, як мені здавалося, не мав власної точки зору – як Левко Лук’яненко скаже, так Овсієнко і проголосує на засіданні проводу партії. Навіть, якщо завтра Левко Григорович змінить свою точку зору на протилежну, Василь Овсієнко все одно проголосує за ним. Василь Овсієнко беззаперечно, часом й сліпо, вірив авторитетному голові УРП, слухняно йшов у його фарватері.
Мене це дивувало і починало обурювати. Після одного з бурхливих засідань Проводу УРП на Музейному провулку, 8, коли політичні суперечки переросли в конфлікти між членами керівництва партії, Василь Овсієнко, Сергій Бабич, Олесь Сергієнко і я пішли в бік Хрещатика. Був теплий вечір, місто відпочивало, а ми продовжували бурхливу дискусію. Пригадую, Василь Овсієнко щиро сказав, що, якщо йому гарантують, що завтра буде Самостійна Україна, він готовий сьогодні дати відрубати собі голову. І це не була красива фраза: Василь Овсієнко – жертовна людина, довів це своїм життям. Але я вважав, що жертвувати своїм життям задля України недостатньо. Треба убивати ворогів України. Їхнім життям жертвувати! Тоді я гостро запитав пана Василя: “А якщо Вам скажуть: завтра буде Самостійна Україна, але для цього ви повинні вбити ворога. Ви зробите це?”.
Овсієнко чесно визнав, що не здатний вбити ворога.
Я був вражений…
Того вечора я прийшов до висновку, що Василь Овсієнко готовий страждати за Україну, бути жертвою, але не вояком. Це викликало в мене негативні почуття…
Колись я спробую ширше написати про ті часи, і про Василя Овсієнка зокрема. А зараз скажу, що, спростерігаючи за працею Василя Овсієнка впродовж майже 20 років, прийшов до категоричного висновку, що він – один з найдієвіших і найкорисніших синів нашої Батьківщини. Це людина конкретної праці. Щоденної праці. Він стаєр. Таких у нас дуже й дуже мало. Більшість діячів спалахує на мить дієвою любов’ю до України і так само швидко перегорає. Через оцих горе-спринтерів й трапляються у нас кількарічні відпливи громадської енергії.
Якби ж таких систематичних, послідовних, безкорисних і сміливих (!) діячів, як Василь Овсієнко, було більше, то Українська держава була би міцною, незборимою, а не такою анемічною як зараз.
Щиро вітаючи Василя Овсієнка з ювілеєм, вклоняюсь йому за багатолітню працю в ім’я свободи нашої Батьківщини. Бажаю довгих літ, наповнених все тією ж нахтненною, державотворчою працею. З роси і води, шановний Друже!
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Біографічна довідка
ОВСІЄНКО Василь Васильович (8.04.1949 р., с. Леніне (Ставки) Радомишльського р-ну Житомирської обл.). Філолог, правозахисник, просвітянин, публіцист.
Весною 1968 р. виготовив декілька фотовідбитків трактату Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, активно розповсюджував український самвидав серед студентів. 1972 року допомагав Василеві Лісовому та Євгенові Пронюку видати “Український вісник” (вип. VІ, “київський”). Заарештований 5 березня 1973 р. за звинуваченням у антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 ч. I КК УРСР). 6 грудня1973 р. засуджений до 4 р. позбавлення волі в таборах суворого режиму.
У мордовських таборах ЖХ-385/19 (сел. Лісне Теньгушовського р-ну) і 17-А (сел. Озерне Зубово-Полянського р-ну) брав участь в акціях протесту. 20 серпня 1976 р. на “профілактиці” в Київському КҐБ відмовився визнати вину. Звільнившись 5 березня 1977 р., жив під адміністративним наглядом у рідному селі і працював у колгоспі художником-оформлювачем. Підтримував широкі листовні зв’язки з політв’язнями та їхніми родинами. Його інформація про події в мордовських таборах була опублікована в “Хронике текущих событий” і використана Українською гельсінкською групою.
7 січня 1978 р. подав до ВВіРу клопотання про виїзд із СССР, не брав участі у виборах. Написав для УГГ матеріали про становище засланців і піднаглядних та перший варіант спогадів “Світло людей”. 18 листопада.1978 р. затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього члена УГГ Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати відмовився, за що міліціонер брутально вилаяв його і виштовхнув із сільради. Овсієнко подав на міліціонерів і каґебіста в суд, унаслідок чого проти нього самого було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору. 8 лютого 1979 р. засуджений до 3 р. позбавлення волі за ст. 188-1 ч. II. Арештований у залі радомишльського суду. Його текст “Замість останнього слова” став відомим на Заході. Карався в зонах № 55 (м. Вільнянськ Запорізької обл.) і № 71 (м. Коростень Житомирської обл.).
Відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгі¬рьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КҐБ. Відтак 9 червня 1981 р. майор КҐБ Чайковський оголосив про порушення проти Овсієнка справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати “покаянну” статтю в газету з осудом діяльності Української гельсінкської групи, членом якої він був оголошений з 1978 року. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця терміну. Альтернатива була сумна – 10 р. таборів особливого режиму, 5 р. заслання і звання “особливо небезпечний рецидивіст”. Овсієнко вибрав останнє. Засуджений 26 серпня 1981 року. Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в сел. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 8 грудня1987 р. – у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту. Без клопотання помилуваний указом ВС СССР від 12.08.1988 р.
У вересні 1988 р. увійшов до Всеукраїнської координаційної ради УГГ, 16 липня 1989 р. обраний головою її Житомирської філії. 30 квітня 1990 р. обраний секретарем УРП з видавничих справ. Від 1990 р. – співголова Українського комітету “Гельсінкі-90”. Учасник експедиції з перепоховання Василя Стуса, Олекси Тихого і Юрія Литвина.
1996 року вийшла книжка нарисів-спогадів В. Овсієнка “Світло людей”, а 2005 року – друге видання (у двох книгах). Автор низки публікацій про репресії і правозахисний рух. Співупорядник 4-томного видання матеріалів Української гельсінкської групи, “Міжнародного біографічного словника дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Том 1. Україна” (208 імен, 1020 с.), упорядкував книжки про родини Січків; Івана Бровка та Оксани Мешко. Від 1999 р. організовує експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох. Лауреат премії ім. Василя Стуса, премії ім. Івана Огієнка, Міжнародної літературної премії Фундації родини Воскобійників. Кавалер ордена “За заслуги” ІІІ ступеня, ордену “За мужність” І ступеня.
7 квітня 2009 р. “за визначні заслуги перед Українською державою у відстоюванні прав і свобод людини, активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність та з нагоди 60-річчя від дня народження” нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.
Джерело
Міжнародний біографічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна.
|
