 У Медведівку, що на Чигиринщині, звідусіль їхали українці. Не представники політичної нації - їхали люди, які завжди почувалися українцями. Їх покликала сюди сумна подія: 89 років тому, такого ж весняного дня, 12 квітня, неподалік села Мельники у бою загинув Головний отаман Холодного Яру Василь Чучупак.
Звичайно, політична "еліта" на вшанування Василя Чучупака не приїхала. Не було ні високих урядовців, ні народних депутатів України. Не вшанували народного героя й керівники Черкаської області та Чигиринського району. Зате були українці з Рівного, Києва, Харкова, Донецька, Кіровограда, Черкас, Мерефи Харківської області, Чигирина, Сміли, Знам'янки, Дрогобича, Львова, навіть із княжого міста Перемишль, що тепер у Польщі...
Коли серед гостей з'явилися Чорні запорожці з Перемишля, я схопився за фотоапарат. Та виявилося, що акумулятори в ньому розрядилися. Тож побіг шукати батарейки. Село Медведівка велике, колись мало статус містечка. Крамниць і зараз тут чимало. Але батарейок ніде не було. У відчаї забіг і до місцевого бару. Незважаючи на ранній час, відвідувачів у ньому вистачало. З динаміків точила душу російська попса. Селяни, не поспішаючи, цмулили пиво.
- У Вас часом немає батарейок? - запитав продавця.
- Немає...
Розчарований вийшов надвір. Біля пам'ятника Максимові Залізняку вже починався мітинг - ушанування холодноярців за усталеною традицією починається саме звідси. Поруч сидів навпочіпки парубійко. Він мружився до сонця і смакував пиво.
- Во дають, - мовив до мене нащадок козаків. - Кожного року їдуть сюди з прапорами. І не надоїсть їм...
- А ти он щодня, напевно, пиво п'єш і не набридає, - відповів я.
- Ну ти сказав, - аж захлинувся парубійко. - Це ж зовсім інше!
Я пішов до своїх, до козаків... Промови біля пам'ятника, як завжди, були палкими і чомусь не набридали. Може тому, що були щирими та лаконічними.
Меморіальні заходи піднесли на новий рівень народні хори - козацький гурт "Заграва" зі Сміли та фольклорний колектив "Барвінок" зі Знам'янки. Почали вони з національного гімну "Ще не вмерла Україна", а продовжили "Червоною калиною". Ці пісні знали всі, тож і могутньо зазвучали вони у Медведівці...
Поклавши квіти до пам'ятника Максимові Залізняку, люди рушили до могили Василя Чучупака. Сільське кладовище в Мельниках розташоване на пагорбі. Святково вбрані люди, українці у вишиванках та одностроях, старі й малі, чубаті та голомозі, з прапорами і без них йшли до Українця, який віддав за рідну землю життя. А в повітрі гостро пахло гноєм. Його неквапливо розкидали сучасні мельничани.
- Бог у поміч, - іронічно мовив хтось із приїжджих.
- Казали Боги, щоб і Ви помогли, - бадьоро відповіла жіночка, ловко орудуючи вилами. Їй допомагало дівча шкільного віку.
- Як вам не соромно! - не витримав міцний чолов'яга з колони. - У святу Вербну неділю гній розкидаєте. Хіба нема іншого дня! Ще й доньку змусили...
- А он сусіди і картоплю садять. Що тут такого? - відповіла жінка. - Де написано, що в неділю не можна робити?
- У священика спитайте! - порадили люди.
Та селянка зневажливо відмахнулася.
- Понад 70 років комуно-більшовицького панування наклали важкий тягар на наш народ, - казав на мітингу біля пам'ятника Максиму Залізняку сільський голова Медведівки Олександр Дискант.
Схоже, він мав рацію.
- Які тут люди були раніше! - мало не простогнав вусатий козарлюга. - А тепер... - Він сплюнув. - Перевелися козаки...
У гурті закивали головами. Справді, з цих країв не лише брати Чучупаки. Звідси й Семен Неживий - сподвижник Залізняка і Ґонти. Нуртувало тут і в XIX столітті. Але... коли Василя Чучупака москалі вбили, на бік завойовників стали і деякі землячки. Звичайно, утворився й комітет т. зв. незаможних селян, простіше - пияків і ледацюг. Оце й маємо їхніх нащадків. А родичів гайдамаків-холодноярців або знищили, або вивезли на сибіри. Зараз і не віриться, що саме тут уперше було запроваджене вітання "Слава Україні!", яке згодом підхопили воїни УПА...
На кладовищі пахло весною і спокоєм. Природа вражала красою. Здавалося, тут мають жити найщасливіші й наймудріші у світі люди. Однак...
Кобзар Михайло Коваль заспівав Василеві Чучупаці пісню. Козаки зняли шапки. За кобзарем виступив благодійник Володимир Сапа, який має твердий намір разом зі своїм товаришем Анатолієм Мандрою цього року поставити у Мельниках пам'ятник Юрієві Горлісу-Горському. Як завжди стисло і влучно говорив ініціатор і натхненник щорічних вшанувань, письменник, президент Історичного клубу "Холодник Яр" Роман Коваль. Хотілося пробитися до нього, поздоровити з ювілеєм, адже напередодні йому виповнилося 50 років! Та до Коваля весь час підходили й підходили люди, щось говорили, просили, смикали, тягли за рукава, фотографувалися. Тому вирішив - хай уже, згодом...
Емоційним апогеєм стало вшанування холодноярців, похованих у братській могилі. Після того як владика Черкаський та Кіровоградський УАПЦ Іларіон відслужив молебень, хор "Барвінок" виконав "Пісню на смерть Мамая". Коли ж він разом із "Загравою" могутньо заспівав "Реве та стогне Дніпр широкий", у багатьох виступили сльози, стисло горло, що й підспівувати було важко...
Вдячні нащадки поклали квіти і до пам'ятника холодноярцям у центрі Мельників, спорудженого зусиллями Володимира Сапи кілька років тому. Схилили голови й на місці загибелі Василя Чучупака. Промовляли люди відверто і гостро. Чомусь саме це місце найбільше гуртує людей. Здавалося, гукни їх, і вони підуть звідси походом на "ворога лукавого". Тож логічним завершенням заходів стало посвячення в козаки і освячення зброї біля Гайдамацького ставу.
На жаль, помер архімандрит Кіровоградський Серафим, який разом з Романом Ковалем позаторік відродив давню гайдамацьку традицію. Але добру справу підхопив владика Черкаський і Кіровоградський УАПЦ Іларіон.
На берегах Гайдамацького ставу, як і в давнину, гуркотіли тулумбаси, сповіщаючи, що настав час освячення козацької зброї. Потомлені, спраглі, голодні люди пішли до гурту. "Ковбасою пахне", - мовило чиєсь маля. "Та ні, то пахне Великоднем", - уточнив літний чоловік. "Та що ви таке кажете, - заперечив сучасного вигляду молодик. - То левурда, он бачите, кругом росте". "Кожному своє", - зітхнув старенький.
Але найбільш голодні уже сиділи за столами. Лунало "будьмо". Бадьорі гульвіси перекрикували владику, який натхненно читав молитву. Частину захмелілих гостей зі Сміли намагався привести до порядку старшина Чорних запорожців. Потім до бражників підійшов священик. Стало тихіше, але ненадовго. Обряд таки завершили. Бахнула гармата. У Холодний Яр вкотре приїхали українці. Різні, як і життя. Та все ж - українці!
Олександр ВІВЧАРИК, Історичний клуб "Холодний Яр"
м. Сміла Черкаської обл.
На світлині - чорні запорожці |
