10 квітня п’ятдесят років виповнюється достойній людині, невтомному трудівникові пера, досліднику нашої минувшини та першовідкривачу – Романові Ковалю. Це той вік, коли вже можна оглядатися на пройдений шлях, оцінювати творчий доробок, підбивати проміжні підсумки. Не покрививши душею, можу зазначити: є що осягати, є над чим розмірковувати, є що оцінювати. І, хай там як, але, здається, недарма чоловік носить таке прізвище. Він справді Коваль, Коваль української справи.
На жаль, таких, як він, в усі часи було мало. Це особистість із ряду рідкісних. Честолюбний безсрібник, ворог примиренства й пристосуванства, людина, яка не примазується до чужої слави, а прагне своєї. Я, бувало, дорікав йому за окремі вчинки, вказати на якісь вади чи то стилю, чи то викладу, проте завжди віддавав належне Р. Ковалю, цінував його. Він – цілісна постать, сповнена віри у світле, величне, піднесене. Такі будили й будять в інших любов до Вітчизни, віру в її краще прийдешнє, почуття національної гідності, жертовність, прагнення жити потребами Батьківщини. Саме на них тримаються невидимі підвалини національного духу.
Повірте, це не звичайне славослів’я. Знаю пана Романа давно, ще з 1990 року, тому знаю, про що кажу, адже всі ці роки не випускав його з поля зору. Світ цей надзвичайно тісний, та (от дивина!) в ньому так важко знайти суголосну душу. Мені таких пощастило знайти, й один із них – іменинник, якому й присвячено цей допис. Є в нас розходження в поглядах, але в переважній більшості питань ми однодумці.
Із часу нашої першої зустрічі Р. Коваль набрав ваги — і в прямому, і в переносному значенні слова. Проте ці зміни – насамперед зовнішні. Як ніхто інший, відаю: в душі він – усе той же пристрасний, запальний, упертий, переконаний у своїй правоті молодий чоловік.
Соромно зізнатись, але до 1999 року, як і більшість українців, я не мав уявлення, хто такі Яків Водяний, Ананій Волинець, Чорний Ворон, Яків Гальчевський, Трохим Голий, Мефодій Голик-Залізняк, Антін Грозний, Андрій Гулий-Гуленко, Ларіон Загородній, Микола Кібець, Яків Кощовий, Євген Ляхович, Яків Мамай, Михайло Мелашко, Іван Савченко-Нагірний, Ілько Струк, Пилип Хмара, Петро Філоненко, Яків Шепель, Григорій Яковенко. Як і більшість нині обізнаних, уперше про цих людей я довідався від Р. Коваля, якщо точніше – з книги “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, яку допомагав йому готувати до виходу у світ… Є одна суттєва відмінність між мною та більшістю громадян України. Далеко не кожен може назвати Романа своїм другом.
Повертаючись до отаманів: звідки виник цей задум? Видається, що витоки його в, так би мовити, ранньому Р. Ковалі: “Якщо ми дійсно хочемо Української держави, оспівуймо тих, хто, не шкодуючи сил, убивав ворогів України!” Він весь у цьому судженні. Це основа, сутність його світогляду. Саме тому такі люди страшні... Для тих, хто дуже не хоче, щоб Українська держава справді відбулася. Для тих, хто зі шкури пнеться, прислуговуючи україножерам.
“Невже ми не маємо права зарізати того, хто в нашій хаті нас не хоче?!” – ніби між іншим ще в 1994 році поставив запитання українській громадськості друг Роман. І налякав, страшенно налякав. Відтоді на нього навісили ярлик – фашист. То ще був час Коваля-політика. Він саме очолював Всеукраїнське політичне об’єднання “Державна самостійність України”. Намагався зрушити глибу, розбудити сонне царство, докричатися до зневірених і збайдужілих одноплеменців. На жаль, не вийшло, хоча був принаймні один день у житті нашої країни, коли Романом захоплювалося, плескало йому в долоні мало не все національно свідоме українство. Про це обов’язково слід згадати.
1998 рік. Тривають виборчі перегони до Верховної Ради. Р. Коваль бере в них участь як один із провідників об’єднання “Менше слів”. Настає час виступу в телевізійному ефірі, де програму, в якій представляють (радше суцільно паплюжать) учасників суспільних рухів, ведуть двоє сторожових псів кучмівського режиму – В. Піховшек і М. Вересень. І ось Роман, який сам протистояв цим двом нищителям “розумного, доброго й вічного”, різникам від кривописної братії, привселюдно втер їм носа, посадив у калюжу. Заткнути рота двом зарозумілим молодикам, напевно, ніхто б не зміг (як-не-як, а пащекувати – це їхня робота), але обох вдалося заткнути за пасок. Як кажуть, краще раз побачити, ніж сто разів почути. Хто не бачив – дуже багато втратив. В. Піховшек, який з телеекрана назвав Р. Коваля фашистом, тремтів при цьому, напевно, усвідомлюючи всю свою ницість, мерзенність і підлоту. Зрештою творець “П’ятого кута” саме туди Р. Ковалем і був загнаний. А верткий на язик синок академіка отетеріло блимав очима, натужно видавлював із себе криву посмішечку й, так ні на що і не спромігшись, раз у раз запитував: “А в мене, значить, замість серця мішечок з доларами? А в мене, значить...” Ось таке, хай і маленьке, але свято було на нашій вулиці.
Якщо вже почав згадувати, то порину й у більш далеке минуле. Зверну свій погляд не на прислужників – на зовсім інших, які свого часу для нас були уособленням честі та гідності. Левко Лук’яненко, Михайло Горинь... Чільні діячі “Народної ради” в 1990 – 1994 роках, творці Української республіканської партії, яка разом з Народним рухом України протистояла потужній комуністичній партії та ставила за мету здобути незалежність, покінчити із т. зв. совєтською владою, накинутою нашій Вітчизні російськими загарбниками. Звичайно, не годилося б мені повчати цих борців за волю, колишніх в’язнів сумління, шанованих в Україні людей, один з яких нині – Герой України. І все-таки: Романа Коваля вони знехтували, витурили з партії. Й нині очевидно: не до тих прислухалися, не на тих зробити ставку, не з тими рухали справу. Й наслідки не забарились, адже будь-хто може сьогодні спитати: де та колись сильна й численна УРП? Пішла манівцями угодовства й назад, уважайте, не повернулася...
Як бачимо, політичне життя ніколи не щадило друга Романа. Він не баламут, не крутій, не дворушник, ніколи нікого не підсиджував, не належав до тих, хто не соромиться орудувати ліктями, розпихати всіх, хто стоїть на шляху, не кажучи вже про те, щоб іти по головах. Такі люди мають своє мірило цінностей, тверді переконання й головне – послідовність і вірність цим переконанням. Це знак долі – бути обранцем неба, нести хрест, який часто-густо сам же на свої плечі і звалив. Таким випадає честь бути носіями вищеперерахованих ознак, однак це і вся перевага серед інших, адже в наших умовах їм марно розраховувати на те, аби бути удостоєними уваги з боку сильних світу цього, на те, щоб бути обласканим високопосадовцями. Справжні особистості не бувають “на всі боки гнучими”, їм важко говорити нещиро, прикидатися та пристосовуватися. Тому для них безвиглядна справа – намагатися втертися в довіру до когось із наділених владою (чи навіть наближених до вельмож осіб).
Проте нинішні й колишні можновладці – це переважно особи, далекі від українського духу, байдужі до національної справи, чужі нашим помислам. Тому, як кажуть, їм уже давно не дивуємося. Але надзвичайно прикро, коли відштовхують, не розуміють, вішають на тебе всіх собак свої. І таке неодноразово траплялося з другом Романом. Дійшло навіть до того, що чутку пустили: мовляв, Р. Коваль – жид.
Ходить серед нас, українців, занедбана, задавнена хвороба, назва якій – меншовартість. Побічні її прояви – духовна неміч і дрімота розуму, невіра у власні сили, відчуття своєї неспроможності та неповноцінності, схильність до швидкого розчарування в усьому й усіх, наявність передумов для пораженства. В уявленні уражених цією недугою, українці – це забиті, пригнічені, недолугі та недалекі істоти; українець (в їхньому баченні) не може бути діяльним, успішним, забезпеченим, здатним вести за собою, вказувати іншим шлях. Ні, що ви, Боже збав. Коли чоловік заповзятий, пристрасний, коли його супроводжує успіх, коли ним рухає ясний розум, відразу закрадається сумнів: а чи він, часом, не жид, а чи він, раптом, не їхній ставленик? Розпалюється неймовірна цікавість: звідки в нього гроші? хто дав? Ну, звичайно ж, жиди. Українці підсобити не можуть, вони коштів не мають. Це сіромахи, не здатні пристойно заробляти...
Так сталось і з другом Романом. Дійшло навіть до того, що говорили-дивувалися: ти ба як затаївся-зачаївся, навіть дітей своїх виховав в українському дусі. Щось безглуздіше, дужче викривлене, більш збочене вам доводилося чути? Мені ні. І хоч неодноразово закликав товариша викинути дурне з голови, не брати близько до серця злостиву недолугість, бачив, що таки гнітили його тяжкі думки: чому? за що? навіщо? Хай би хто що казав, це підточує сили. Тож тисячу разів був правий Тарас Шевченко, коли писав: “Не так тії вороги, як добрії люди...”
Та, попри всі прикрощі й негаразди, життя тривало. Р. Коваль не покладаючи рук працював. І не словом, а ділом довів, хто він і чого вартий. Сьогодні його твори вже говорять за нього.
Цьому чоловікові властива рідкісна риса – незаспокоєність. Постійна гарячка: треба встигнути, не забути, обов’язково дослідити, розкопати, донести до відома української громадськості. Почивати на лаврах – не для Романа. Він придумав для себе навіть своєрідну словосполуку-визначення: “Я – у своєму потоці”. А потік цей, як навесні. Шалений, стрімкий, розбурханий. Суцільна круговерть, кручія, колобіг. Показово: Р. Коваль пише книжки швидше, ніж я встигаю їх читати. Ось так, ніде правди діти.
“Невже ідея збереження українського Роду перестала бути для українців домінантою?” – колись мало не розпачливо написав він. Ні, друже Романе, не перестала. У цьому і твоя заслуга.
Ось такий він, Роман Коваль. Колись лікар, потім політик, а нині письменник, дослідник і громадський діяч, людина, закохана у свою справу, людина, любов якої до України нікому не вдасться поставити під сумнів. Показовими можуть бути ось такі його слова (теж із ранньої творчості): “Оце і вся філософія українців! У героїчному служінні Батьківщині”. І він їй справді служить.
Чого варті хоча б сотні повернених із небуття імен борців! І тому мій друг на сьогодні, безперечно, є одним з найвидатніших дослідників Національно-визвольних змагань нашого народу в 1917 – 1920-х роках, зокрема повстансько-отаманського руху. Р. Коваль у цій галузі вже встиг зробити дуже багато й, вірю, ще чимало зробить. Промовистими є висновки пана Романа: “Чи варто обвинувачувати в анархії українську стихію та її небуденних представників?! Коли саме верства козаків-хліборобів одиноко протистояла анархії та ворохобництву соціалістичних верхів”. Ці висновки розходяться з усталеними, але, гадаю, самі незабаром стануть загальновизнаними й узвичаєними.
“Історія колись скаже, хто я був і де дівся”, – в останньому своєму листі до рідних (із-за ґрат) написав згаданий вище отаман І. Савченко-Нагірний. Так про себе міг би сказати кожен із українських ватажків повстанського руху. Вони довгі роки перебували в забутті, їхні імена комуністичні верховоди викреслили з писемних джерел і забороняли навіть згадувати. Одначе знайшлася людина, котра з’ясувала, хто були ці загадкові особистості, за що поклали свої буйні голови, людина, яка зібрала про них відомості й розповіла всій Україні. Велика дяка Р. Ковалю за це.
Тож бажаю панові Роману козацького здоров’я, ще довгих-довгих літ життя, незгасимої творчості, горіння. І хай не полишає відчуття глибокого вдоволення від подальших звершень.
Сподіваюся, на нього ще чекає визнання на державному рівні. А на рівні народному воно відбулося. Вже сьогодні можна сказати: свій слід в українському красному письменстві, в дослідництві Українських визвольних змагань, в уславленні наших отаманів він залишив. І хоч був він мало не першовідкривачем, слід цей виявився дуже й дуже помітним. І нині можемо про це казати як про явище. Небуденне явище.
Ця подвижницька праця воздасться. Та й, напевно, можна вже казати, що воздалася, адже відроджуючи пам’ять про борців за нашу свободу, звеличуючи імена, Р. Коваль тим самим підносив і своє ім’я.
Віктор РАДІОНОВ
Українське слово. – Ч. 15 (3422). – 2009. – 15 – 21 квітня. |
