...Горів Мліїв. Догоряли інші села.
Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни в ліси, в укріплені монастирі... Навантажують присадку¬ваті вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців... Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах.
Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озб¬роєних холодноярців, на наші кулемети на в’юках. Вата¬жок місцевих повстанців оповідає, що в їхній район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, із двома гар¬матами. Червоноармійці – москалі та китайці. З ними за¬гін Черкаської ЧК – самі жидки.
Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і “бандитів”, які брали участь у повстанні. Селяни спробували боронитися. Та організуватися вже не було часу, а кожне село окремо червоні перемагали. Грабували й палили, розстрілювали всіх, хто тільки підвернувся під руку. До Млієва прийшли ввечері, цілу ніч шукали збіжжя, сало, одяг, а оце під ранок запалили...
Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями се¬ла. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – тіла застрелених селян, жінок, дітей. “Умиротворювали” москалі Україну завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло свяще¬ника, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика – дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але перехова¬лися, хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає із себе фартушок і прикриває ним священика.
– То ще не всі... Панночку, панотця дочку заб¬рали до школи з іншими дівчатами...
Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різним селянським майном. Біля плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина “воєнної здобичі”, по¬кинута червоним обозом, щоб легше було втікати.
У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що ви¬носив на руках тіло дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається до будинку. Ми – за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. “Товаріщі” “потішалися” ними, видно, “на зміну”, а по¬тім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.
– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят наплодити.
З важкою душею вертаємося до лісу. Василенко, що лишив¬ся за Петренка, – втішився.
– Хвала Богу, що приїхали. Не можу дати ради із селя¬нами. Ґвалтують, щоб віддав їм полонених китайців. Ка¬жу, що і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж пла¬чуть.
Петренко махнув рукою.
– Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий і від¬дай. Хай заберуть до ліса і там позакопують…

Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр“ / Упор., вступ. слово, примітки, додатки, біограф. довідки Р. Коваля (Київ – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2008; 432 с., іл., м’яка двоколірна палітурка). Вартість із пересилкою 42 грн.

З нетерпінням чекаю кожен номер нашої газети “Незборимої нації”. Хочу поділитися на її сторінках і нашою радістю – сесія Браїлівської селищної ради Новоушицького р-ну постановила перейменувати вулицю Леніна на вулицю Степана Бандери. Тепер на черзі встановлення погруддя провідника ОУН у центрі села. Ми зробимо це!
Сергій КУПЧИК, с. Браїлівка Хмельницької обл.

Нехай Новий рік принесе нові плоди на ниві відтворення нашої історії. Кожне Ваше слово – це постріл у ворога. Кожний Ваш твір – це зростання в лавах українства. І вже відчутні перемоги. Падають із постаментів у містах і селах Великої України чужинецькі ідоли, а з голів українців вивітрюються насаджені ними забобони.
Андрій і Уляна СТАЦИШИНИ, м. Львів

Низький уклін Вам за нелегку, але надзвичайно потрібну працю! Холодний Яр не скінчився і не скінчиться, доки ми не втілимо в життя мрію наших дідів про вільну, красиву і сильну Україну. Слава загиблим Героям!
Андрій, м. Гадяч Полтавської обл.

Хочу, щоб Ви знали, що Вас підтримують навіть у нашому східноукраїнському місті! Ваша справа свята робота, ми пишаємося Вами.
Ігор СКУБИЦЬКИЙ, м. Дніпродзержинськ

Велика вдячність за титанічну працю зі збереження істинної історії нашої української нації на славу і минулим поколінням, і майбутнім!
Анна ОРЕЛ, м. Київ

Мій онук дістав від Святого Миколая подарунок – книгу “Таємниця отамана Зеленого”. Дуже був втішений. Книгою зацікавився, і мене це радує.
Лідія ДМИТРУК, м. Львів

Прочитав в інтернеті, що все ж таки в нашому Донбасі люди прокидаються і починають виявляти себе як українці. От у Дружківці було опитування про найвидатнішу людину міста. Переміг Олекса Тихий! А в Донецькому університеті студенти і викладачі вийшли із проханням, щоб університету надали ім’я Василя Стуса та спорудили пам’ятник. Це добрі вісті.
Вадим, Росія

В 1953 году я начал работать учителем в станице Шкуринской (бывшего Кубанского казачьего войска), и вот оказалось, что некоторые школьники 8-го класса не говорят по-русски. Мне отвечали по учебнику наизусть. Кубанцы – потомки запорожцев, их родной язык – украинский, но за семь лет можно было чему-то выучиться... Я решил обойти родителей наиболее косноязычных (?! – Ред.) учеников и посоветовать им следить за чтением детей. Начал случайно с девочки, у которой была русская фамилия. Допустим, Горкина. Мать ответила мне на нелитературном, с какими-то областными чертами, но бесспорно русском языке. С явным удовольствием ответила, с улыбкой.
– Так вы русская?
– Да, мы из-под Воронежа. Нас переселили в 1933 году вместо вымерших с голоду.
– Отчего же не выучили дочку своему родному языку?
– Что вы, ей проходу не было! Били смертным боем!
Оказалось, что мальчишки лет пяти, дошкольники, своими крошечными кулачками заставили детей переселенцев балакать по-местному. В школе это продолжалось. За каждое русское слово на перемене – по зубам. По-русски только на уроке, учителю. Запрет снимался с 8-го класса. Ученики старших классов – отрезанный ломоть, они собирались в город, учиться, и им надо говорить на языке города. Действительно, к 10-му классу мои казачата уже сносно разговаривали. Вся эта автономистская языковая политика стойко продержалась с 1933-го (когда была отменена украинизация) до 1953-го и продолжалась при мне, то есть до 1956-го. Дальше не знаю.
Я не думаю, что сопротивление было сознательно организовано взрослыми. Организацию выбили бы в 1936 – 1939 годах или в 1944-м, во время ликвидации неблагонадежных, сотрудничавших с немцами. Нет, никакой организации не было. Было казачье самосознание, которое дети чувствовали, – и детская самодеятельность. Дети сохранили господство украинского языка в кубанских станицах; дети же сохранили традиции травли евреев – там, где были евреи (в станице единственным евреем был я)...

Григорий ПОМЕРАНЦ

Маленький Грицик сидів на лутці, тиснув лице до шибки й дививсь на улицю. Улиця нагадувала Грицикові торішній ярмарок, на який він їздив з татком. Так само метушилися люде, тяглися навантажені підводи, кричали погоничі. Тілько на ярмарку не було довгих рядів козаків з рушницями, що майже без перестану йшли серединою улиці; за ними купками їхали кіннотчики, а ззаду в декілько пар коней провозили гармати. І все поспішалося до мосту, відки чулися гарматні вибухи. Грицик уже знав, що це не грім, а большевики. А большевик у Грицькому уявленні здавався голим звірем, схожим на людину, з густою щетиною по всьому тілі, з великими вишкіреними зубами, так само, як він бачив велику мавпу в татовій книжці. В зубах у большевика – ніж, а в руках – сокира, бо він усіх людей ріже.
Але Грицик не боявся большевиків. Він бачив, що щось таке твориться, знав, що за Дніпром большевики, уявляв собі, як вони стріляють по городу з гармат, але йому здавалося, що ні його, ні мамусі, ні татка це не торкається. Потім Грицик згадав, що вчора, як почулись із-за Дніпра гарматні вибухи, татко, дуже стурбований, побіг кудись з хати і досі не повернувся. І заплакав. За сльозами не помітив, як відчинилися двері і в хату скорою ходою увійшов татко. Він був у синьому жупані, на поясі мав якісь рем’яні коробочки, а за плечима стреміла рушниця. Це все надзвичайно подобалося Грицикові.
– Ну, що?
Ця ще мамуся! Завше, коли Грицикові хочеться висловити свої почування, вона починає з татком якусь розмову.
– Погано! Вояків мало, большевиків сила несчисленна, наші зарання перейшли вже на нелегальне становище. Ех, Марино, Марино, всі ми українці у запічку, а як прийдеться до діла, так і в кущі!
– Татку, і я українець?
– Українець, Грицику, українець! Ти в мене справжній козак!
Грицикові надзвичайно подобається бовтатися в повітрі ніжками аж під самою стелею в міцних таткових руках. І страшно трохи, і смішно, бо знає Грицик, що не впусте його татко. От тілько, навіщо у татка обросли губи густою щетиною? Грицик завше морщиться, коли татко його цілує, особливо в шийку.
Татко пішов стріляти большевиків, а Грицик лишився з мамусею. Мамуся сьогодні якась надзвичайна: не йде до кухні, не варить, а тільки сидить на стільці та плаче. Грицик не розуміє, чому мамуся плаче.
– Мамусю, – допитувався Грицик, – що тобі болить?
– Нічого, дитино моя, нічого!
– Може тобі чого дати? – і заглядає в заплакані мамусині очі. – Мамусю, а що ми будемо робити з тими большевиками, що тато настріляє?
Раптом мамуся перестала плакати і зляканими очима подивилася у вікно. По вулиці, звідти, куди зранку везли гармати, бігли якісь люди в довгих шинелях і стріляли з рушниць. Засвистіли кулі, забрязкотіли розбиті шибки. Щось загуркотіло у двері, які зірвалися з петель і впали, а в хату вскочило декілька незнайомих людей в сірих шинелях.
– А тут кто жівьот?
Грицик добре знав, що це не большевики, бо вони були вдягнені, в зубах не стреміли ножі, а в руках замість сокир вони мали рушниці, такі самі як у Грицикового тата. Через те Грицик зробив кілька кроків вперед, чемно шаркнув ніжкою, як він робив завше, коли до тата приходили гості, протяг передньому руку і захвалився:
– Грицько Ковалевський!
Потім згадав свою розмову з татком і додав:
– Українець і майбутній козак!
Передній подивився на нього зверху вниз, потім раптом увесь позеленів, очі налились кров’ю і він повернувся до останніх:
– Слишітє, товаріщі! Вот оно, змеіноє отродьє! (гадючий виродок).
Чогось мамуся впала навколішки і, простягаючи до переднього руки, заголосила:
– Це моя дитина, воно ще маленьке, мале... мале...
І не скінчила. Передній схопив Грицика за ніжку, розмахнувся, свиснув ним у повітрі і зі звірячою силою хряснув Грициковою головою об лутку...

Микола ДИКАНЬКО
Українське козацтво (Чикаго). – 1972. – Жовтень – грудень. – Ч. 4 (22).

Від редактора
Новелу “Гадючий виродок” Віктор Рог надибав в еміграційному журналі “Українське козацтво” і надіслав для публікації в “НН”. Ця новела мені знайома – я знайшов її в “подєбрадському архіві” (ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1004 – 1005 зв.). Написана вона була на початку 1920-х рр. студентом Української господарської академії Миколою Храпком, який узяв собі псевдонім “Диканько”. Звичайно, первісна її редакція була цікавіша, адже була написана одразу після трагічних подій, але я не мав тоді фізичної можливості переписувати все, що знаходив. Тож тепер оприлюдюю її журнальний варіант. Оскільки в ЦДАВО я знайшов і особову справу автора, то пропоную читачам “НН” його біографію.
ХРАПКО Микола Степанович (7.04.1892, с. Гаврилівка Роменського пов. Полтавської губ., тепер с. Гришине Роменського р-ну Сумської обл. – після 10.02.1933). Громадський і політичний діяч, просвітянин, учитель, інженер-економіст; секретар Селянської спілки і “Просвіти”, голова Полтавської філії Українського національного союзу (1918), голова “Просвіти”, голова і організатор Українського культурно-освітнього гуртку в Болгарії, Студентської громади, Студентської спілки в Болгарії, завідувач школою і курсами та лектор українознавства при Українському притулку (м. Софія, 1922), професорський стипендіат Української господарської академії (15.6.1929).
Закінчив Великосорочинську учительську семінарію (1911). Екзамен на атестат зрілості склав при Полтавській дворянській гімназії (1912). Завідував двокласною школою в с. Диканьці Полтавської губернії. Навчався на історико-філ. факультеті Харківського університету (Полтавська філія, 1918)). Закінчив Віленську військову школу за 1 розрядом 1 січня 1916 року. Учасник Першої світової війни (на “Германському фронті”). Отримав 6 поранень. 11 серпня 1919 р. “як самостійник” був арештований денікінцями і вивезений на Кубань, а потім до Криму. 1920 року разом із військами емігрував до Болгарії, згодом Чехо-Словаччини. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах (16.4.1927). Був “одним з найсолідніших студентів Академії”.

...З історичною непам’яттю все життя б’ється своїми книжками відомий дослідник доби Національної революції 1917 – 1920-х рр. та життєписів отаманів Гайдамацького краю Роман Коваль. Його новинка – історична повість для старшого шкільного віку “Таємниця отамана Зеленого” – нова сторінка в його творчості, бо до дитячої аудиторії він досі не звертався. Книжка розповідає про трипільського отамана Зеленого (Данила Терпила, його юного помічника Василя Лемешка із с. Халеп’я; історію Трипілля від сивої давнини до 1918 – 1919 років.
Є у книжці казка про козака Рися – улюблена оповідка в родині Терпил; є “Козацька колискова” на музику Тараса Силенка. Та найбільше тут боротьби: життя і смерті, величі і ницості. Тому книжка ця, хоч і для юних віком, але змужнілих духом чоловіків. Тут... багато натуралізму... та що поробиш – захистити Батьківщину в шовкових рукавичках неможливо.
Автор переконаний, що донесе історичну правду не лише до дітей, а й до їхніх батьків. Битви і війни може програти кожен. Але моторошно, коли подвиги героїв забувають, а їхню пам’ять не шанують. Жахливо, коли така ситуація триває чи не століття... коли нація читає свою історію очима окупанта. Для українців – отаман Зелений – не погромник і не захисник власної комори, а борець за нашу землю, котру обсіли зайшлі ґвалтівники
Роман Коваль упевнений, що час, коли знищували спогади про захист українцями Вітчизни, а найближча рідня відхрещувалася від преславних родичів, минув. Він суворим пером гартує козацькі характери нашої юні. У ланцюг української історії автор вплітає крицеву ланку: “Мрій і готуйся до боротьби за Україну”.

Костянтин ДИКАНЬ, експерт рейтингу “Книжка року”
Газета “Україна молода”

Голос твій затремтів, мов птиця,
під потоком палаючих слів,
про козацькі степи і станиці,
і про все, що лишень присниться
не на рідній землі.
Олена ТЕЛІГА

Ця бандура при нім, наче зброя
на розпуттях Визвольних змагань;
це її після гуркоту бою
слухав сам Головний отаман...
А тепер у Желязній Жондові
у селі поміж польських отав
грав маестро, звитяжець бідовий,
наче спогади, струни торкав.
І вслухалась Олена кохана
в цей концерт емігрантський для двох...
польський дворик, “берізка-пані”
в нуртуванні весняних тривог.
Не змовка срібнолиста бандура,
жне мелодій жмутки швидкоруч,
і вітрів замашна партитура
розгорнулась далеко за Збруч!
Він про Байду співав невтоленно,
збилась шапка його набакир;
і бентежилась пані Олена
під бандури рясний перебір.
То був поклик – будь-що ризикнути,
перемігши лиху круговерть,
знов туди, на Вкраїну вернутись,
на життя, а хоча б і на смерть!

Ольга СТРАШЕНКО
12 березня 1999 р.

Поневолювачі майже добилися бажаного – українці практично забули про епоху Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років проти Москви, коли в українському народі “прокинувся вільний дух запорозького козацтва і гайдамаків, який спав сотні років”. Ось що писав про цей дух Лейба Троцький, під керівництвом якого здійснювалася інтервенція більшовицької Росії проти УНР: “Це страшний дух, що кипить, вирує, як сам грізний Дніпро на своїх порогах, і змушує українців творити дива хоробрості. Це той дух вольності, що давав українцям нелюдську силу впродовж сотень років воювати проти своїх гнобителів: поляків, росіян, татар і турків – та здобувати над ними блискучі перемоги”.
Відродження козацтва в 1917 році відбулося на найдзвінкішій ноті – бо за свою любов до Шевченкової України мільйони людей були готові проливати кров – і свою, і чужу...
Зйомки фільму “Вільне козацтво” почалися на Покрову 2007 р. в м. Кам’янці Черкаської області, а продовжились у Цвітній, Цибулевому і Йосипівці – родинних селах отаманів Пилипа Хмари, Миколи Кібця-Бондаренка й Ларіона Загороднього, а також в урочищі Чорний Ворон біля села Розумівка, с. Бірках Олександрівського району Кіровоградської області та на станції Фундукліївка, де в 1917 – 1920-х рр. активно діяли отамани.
Влітку 2008 р. зйомки продовжилися в с. Гусакове Звенигородського району Черкаської області, де в березні 1917 року відродилося Вільне козацтво, с. Хлипнівка, Звенигородці та на станції ім. Тараса Шевченка (раніше ст. Бобринська), де вільні козаки на початку 1918 року розгромили 8-му російську армію. Тут мало не був захоплений у полон) командант російських військ в Україні Михайло Муравйов.
У вересні 2008 р. завершальні зйомки пройшли в Києві, Обухові, Трипіллі та Халеп’ї. Фільм знімали оператори Павло Кучеренко, Максим Маковей, Володимир Трачук, Євген Рожко та Михайло Полюга. Музику для фільму написали Ярослав Одрин та Володимир Губа. Текст читали Олександр Ігнатуша, Наталія Калантарова та Андрій Данильченко. Пісні виконував кобзар Тарас Силенко.
У фільмі використано матеріали Центрального державного кінофотофоноархіву України ім. Г. С. Пшеничного, Національного історико-культурного заповідника “Чигирин”, Національного історико-культурного заповідника “Хортиця”, Звенигородського районного краєзнавчого музею ім. Тараса Шевченка, музею історії Шевченківського залізничного вузла Одеської залізниці, Меморіального будинку-музею Д. Яворницького, Смілянського міського краєзнавчого музею, Кам’янського районного історичного музею, Національного історичного музею, Національного музею гетьманства, Нікопольського краєзнавчого музею, Обухівського краєзнавчого музею, музею історії Богуславщини, фотодокументи та картини із приватних архівів Михайла Іванченка та Романа Коваля, а також уривки з фільмів “ПКП” (1926) ; “Земля”, “Звенигора”, “Щорс” (режисер Олександр Довженко), “Жовтень” (режисер Сергій Ейзенштейн), “Богдан Хмельницький” (режисер Ігор Савченко), “Козацьке коло” (“Укртелефільм).
Науковий консультант – к. і. н. Костянтин Завальнюк, керівник проекту – Віктор Дерюгін. Виробництво – Національна компанія України, 2009 рік.

На дорозі, розгаслій від рясного весняного дощу, “чорний воронок” забуксував. У міліціонера урвався терпець і він, відчинивши дверцята із заґратованим віконечком, кинув у затхлу темінь будки:
– Вилазьте! Поможете підіпхнути машину! Тільки щоб мені без фокусів!
Коли зняли наручники і в’язні почали випихати “чорного воронка”, Сергій не завагався – і щодуху помчав у бік Сухачівки. Конвой зчинив стрілянину, але втікач уже був за лісосмугою… Перевів подих у хаті – господар не побоявся впустити незнайомця. Яків Виблий не був борцем проти совєтської влади, але розумів, що вона нищить віковий уклад життя селянства, руйнує цінності, на яких століттями трималася громада. Тож утікача нагодував, дав перевдягнутися. Сергій Клепач дороги не питав, бо знав тут усі стежки-дороги, адже саме в цій місцевості 10 років тому воював під проводом отамана Іванова.

Клепачі – типова українська селянська родина. Хлібороби. Тит Клепач мав двадцять десятин землі, хазяйнував. Як прийшли червоні окупанти, його сини взялися за зброю. Старший Іван у 1919 році разом з Василем Шкляром та Костем Блакитним організував Катеринославський повстанський комітет, у 1920 р. був курінним Степової повстанської дивізії, згодом зібрав партизанський загін. Під керівництвом старшого брата здобував військову освіту юний Сергій. Коли Іван загинув, юнак перейшов до відділу отамана Іванова. Напевно, мав він і зв’язки з Чорноліським полком Пилипа Хмари, адже 1921 року вчителював у його родинному селі Цвітна. У цей час Сергій одружився…
Кілька років боровся проти ненависної комуни Клепач, але таки потрапив у кам’яний мішок – 1924 року Дніпропетровський обласний суд засудив його до п’яти років позбавлення волі за участь у “політбанді” Івана Клепача. Покарання ще більше зміцнило переконання, що ця влада – ворожа селянству, і з нею не можна миритися. Такою була й думка абсолютної більшості селянства…
У 1929 – 1930 рр. Сергія арештовували п’ять разів, але кожного разу в різний спосіб він вислизав на волю. З весни 1930 р. Клепач перебував на нелегальному становищі. Підпільну організацію відновлював на рідній Долинщині, де Клепачі здобули великий авторитет. Це прізвище вже давно тут стало символом боротьби. Саме із Сергієм Клепачем селяни Долинщини і навколишніх місцевостей пов’язували надію повалення совєтської влади.
Осередки підпільної організації було закладено в рідній Гурівці, Терноватці Криворізького району, Лозуватці, Варварівці, Благодатному, Зеленому Яру. Ось прізвища організаторів: Григорій Сидоренко, Микита Шаповаленко, Іван Ткаченко, Петро Хайтота, Каюн, Іван Буян, Степан Ткаченко, Юхим Сухиня, Микола Чушкін, Олександр Кабанець, Павло Великий, Андрій Череп’яний (його прізвище слідчі Літман чи Аронов перекрутили на Череп’янов)… Сергій Клепач залучив до організації й осіб, що “брали активну учать у колгоспному будівництві і навіть деяких партійців”.
“За незалежність України!” – такий лозунг боротьби запропонував Сергій Клепач. З ним погодились, хоча “більшість виступали за повстання з метою полегшення життя селян”. Підпільники визнали Клепача своїм керівником.
Петро Хайтота керував міцною Лозуватською підпільною організацією. Її було закладено ще 1929 року. Кожна сотня мала до 60 гвинтівок. На друкарській машинці редактор Соколовський готував відозви. Зв’язок підтримувався із селянами Новолозуватки, Казанки, з рудниками. Зокрема, на Ленінському руднику була “маса співчуваючих, здатних підтримати повстанський рух, але вони не організовані…”
Хайтота і Клепач розуміли, що час рішучих дій не настав, бо нема гарантії масової підтримки. Планували поповнити арсенал зброї за рахунок нападу на місцеву міліцію…
Знову чекісти затримали Сергія Клепача, коли той перебував у брата Семена в селищі Білі Кошари на Криворіжжі. Але через кілька місяців, у квітні 1932 р., скориставшись тим, що “чорний воронок” застряг, він утік.
Повернувшись у Гурівку, отаман відвідав свою дитину, яка жила в бабусі (дружина вже вийшла заміж за іншого), і, переховуючись, продовжив організаційну працю. Був 1932-й рік… “Кругом на полях стирчить одна стерня, не зорано, не посіяно, жнива відбувалися не як слід, отже, радвладі скоро настане кінець, а їй на зміну має прийти українська влада”. Так думали селяни.
Клепач казав їм, що “справа визволення України ще не загинула, що він боротьби з радвладою не припиняв. Радвлада остаточно губить селянство – закабалює його, створює голод і злидні, а все тому, що на чолі уряду більшовики – жиди і кацапи… Якби був президент український, зовсім інша справа була б… Зараз не час сидіти і чекати, треба підняти всередині країни збройне повстання”.
Не одному здавалося, що “ми зможемо підняти повстання і зробити Україну вільною країною”. Багато селян, серед яких вів роботу Клепач, “висловлювали велике бажання боротися з радвладою”. Серед селян ходили чутки, що зброю можна відкопати в Холодному Яру...
Досвідчений підпільник ніде не затримувався надовго, переходив від села до села, зупинявся в різних людей, і не лише у родичів чи приятелів, а й у тих, хто його не знав, але чув. Наприклад, Павло Череп’яний не був знайомий із Клепачем, але коли той назвався, з радістю прийняв його на ніч. І Степан Копайгора, з дитинства сирота, пам’ятав “петлюрівсько-повстанський” загін Івана Клепача. Коли влітку 1932 року Сергій Титович з’явився в селі й закликав до організованої боротьби, Степан повірив йому. “Я вважав, – розповідав він, – що Клепач справді був борцем за визволення українського селянства і що українському населенню було б набагато краще жити за умов самостійної України”.
Незадоволення більшовицькою владою на селі зростало, але для виступу катастрофічно не вистачало зброї. Тож підпільники залучали до організації членів спілки мисливців, зокрема Кирила Сугака, голову мисливської спілки Гурівки…
Побував Сергій Клепач і на Донбасі – у Шахтинському районі, Слов’янську, Краматорську. Скрізь шукав однодумців. Створив принаймні три осередки – у Краматорську, в Богураєвському рудоуправлінні та на станції Фінальна…
Клепач повернувся на Долинщину, щоб порадитися з товаришами – що робити далі? Але чекісти вже винюхали сліди... У лютому 1933 р. 50 підпільників потрапило до в’язниці. Одинадцять із них “судова трійка” постановила розстріляти. Розстріляли, правда, не всіх – Москві потрібна була робоча сила для нарощування мілітаризації. Тож 29 осіб потрапили в концтабори примусової праці…
9 травня 1933 р. став останнім днем у житті Сергія Клепача, Андрія Череп’яного, Феодосія Череп’яного та Павла Великого. Крапку в їхньому житті поставила безжальна московська куля. Наймолодшому було 21 літ, найстаршому, Сергієві Клепачу, – 33…
Відтоді минуло вже 75 літ. Чи вшанували земляки своїх оборонців?
Як би хотілося почути на це питання позитивну відповідь.

Світлана ОРЕЛ, власний кореспондент “Дзеркала тижня” у Кіровоградській обл.

…Гетьманський переворот 29 квітня запорожці Болбочана прийняли спокійно: знаючи ціну Центральній Раді та переконавшись, що гетьман стоїть на становищі Самостійної України, вони вирішили продовжувати службу в Українському війську.
У добу гетьмана Павла Скоропадського 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана надійно охороняв східний державний кордон від Стародуба до Слобідки-Камінської, час од часу відбиваючи провокаційні напади більшовицьких загонів.
Запорожці не лише охороняли державний кордон, але й виховували місцеве населення в українському дусі. Козак 2-ї сотні Богданівського полку Валентин Сімянців згадував: “З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва і “Ще не вмерла Україна”... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці й так, що часто з шапкою летів на землю і “громадянин”'. І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, щоб не було, уже все ставало і здіймало шапки”.
Українська держава, кордони якої були надійно забезпечені, налагоджувала внутрішнє життя, розбудовувала необхідні інституції. Це страшно непокоїло наших одвічних ворогів, які розуміли небезпеку такого прикладу для інших народів колишньої Російської імперії. 22 жовтня 1918 р. у промові на засіданні ЦК російської партії більшовиків Володимир Ленін відверто сказав: “Якщо вдержиться при владі Гетьман, то Росія повернеться в кордони Московського князівства 15 століття”.
Російським монархістам Українська Держава теж стояла поперек горла. Таку ж позицію зайняла і Антанта, яка політично, матеріально та військово підтримувала всіх, хто намагався реалізувати ідею відновлення Російської імперії.
Готувала проти гетьманату збройне повстання й українська соціалістична демократія, яка жадібно рвалася до влади, хоч вже продемонструвала свою абсолютну нездатність. Щоб реалізувати свої згубні для народу амбіції, вона шукала союзників серед російських більшовиків – і знайшла! Володимир Винниченко домовився з Хаїмом Раковським та Дмитром Мануїльським координувати дії під час повстання проти гетьманської української держави.
Петро Болбочан бачив реальну загрозу існуванню України і намагався виробити план її врятування. Він сподівався “об’єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими колами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг в Україні”. На аудієнції у Павла Скоропадського, і пізніше – вже з Харкова телеграмою – він зробив спробу “примирити Гетьмана зі збунтованою демократією – для боротьби проти московсько-неділімської небезпеки” і просив гетьмана “стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер”. Але на таку пропозицію ніхто не пристав. Тоді Болбочан висунув умови Українському національному союзу, серед них була вимога не руйнувати державний апарат, який створив гетьман. Після цього Болбочан приєднався до повстання з тяжким серцем. У Болбочана, згадував його товариш Сергій Шемет, було “передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності”, він був свідомий того, що “повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу”.

Далі буде

Роман КОВАЛЬ

Відомо, що Данило Терпило із м-ка Трипілля мав псевдонім Зелений. Серед різних версій походження цього повстанського імені була й така: мовляв, Симон Петлюра вважав Данила “молодим і зеленим”, тому і назвали його так. Версія ця, на мій погляд, не витримує критики, адже Данило Терпило в 1918 р. був досвідченим діячем, учасником двох революцій, політв’язнем і політзасланцем.
Донедавна ми мало що знали про поневіряння Данила Терпила на Півночі. Знали лише, що войовничий трипілець три роки прожив серед народу комі в с. Усть-Цильма Печорського повіту Архангельської губернії.
І ось завдяки архангельському історику Юрію Дойкову та бориспільському краєзнавцю Андрію Зилю ми нарешті довідалися про подробиці заслання одного з майбутніх творців Української революції.
Андрій Дойков – великий симпатик України, автор книги “П. П. Чубинський. Предтеча української свободи” та низки інших досліджень, присвячених періоду революції і терору в Україні. На справу Данила Терпила він натрапив в одному з архангельських архівів тоді, коли це прізвище йому нічого не промовляло. Тож він не надто уважно гортав її сторінки. Коли ж згодом довідався про кого йдеться, архангельські архіви вже “гостинно” зачинили двері – в Росії закінчився “період гласності”. Але добродій Дойков виявив наполегливість і через кілька років таки виборов можливість знову переглянути справу політичного засланця Терпила.
Свої записки про трипільця він переслав в Україну Андрію Зилю, а той взявся поширювати їх. Зокрема, розповідав він про період заслання і на презентації книги “Таємниця отамана Зеленого” у Національному музеї літератури України. Тож далі переказую те, про що довідався від пана Зиля і добродія Дойкова з Архангельська.
Усть Цильма – один з найближчих населених пунктів до Північного Льодовитого океану. Населення тут займалося риболовлею, полюванням, тваринництвом, насамперед оленярством. Північно-східна частина повіту являла собою неозору тундру, зрідка вкриту дрібним лісом, частково лишаями, мохом і дрібним верболозом. Адміністративно Усть-Цильма належала до Мезенського повіту, потім набуло статусу адміністративного центру Печорського повіту. До Архангельська від Усть-Цильми палицею не докинути – як не як 250 верст!
Вислали Терпила 22 вересня 1908 року. Разом із ним в Усть-Цильмі спокутували свої “гріхи” перед Російською імперією півтори сотні політичних бранців. Цікаво було б довідатися, хто саме, в якому колі перебував майбутній отаман.
Мабуть, ми ніколи не довідаємося про це, але зате знаємо, які книги формували характер борця.
Терпило разом з товаришем Андрієм Іващенком жив у будинку селянина Микити Рочева. Тут 17 червня 1910 р. було проведено обшук. Поліцейський справник вилучив цілу бібліотеку. У справі зберігся список вилучених книг. Юрій Дойков переписав їхні назви.
Першими у списку фігурували заборонені в Росії видання. Їх дев’ять: “Подпольная Россия” Сергія Степняка-Кравчинського (родом з України), “История революционного движения” А. Туна, “Пересмотр аграрной программы рабочей партии” Н. Ленина, “Как добыть землю трудовому народу” (додаток до “Северной России”), “Женщина и политика”, “Интеллигенция и народ”, “Труд и воля”, “На военной службе”, видання “Колокола”, твори Гі де Мопассана.
Окрім згаданих, у списку значилися книги Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицького, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Софії Русової, Антона Чехова, Льва Толстого. Двадцять третім у списку стоїть Шевченків “Кобзар”. Із 58 видань, зазначених у списку, понад сорок українських.
Відомі назви і конкретних творів українських письменників, а саме: “Виговщина” Пантелеймона Куліша, “Великий Молох” Володимира Винниченка, “Без праці” Івана Франка, “Про старі часи на Україні” Михайла Грушевського, “Серед темної ночі”, “Про Євгена Гребінку”, “Якої нам треба школи” Бориса Грінченка, його драми і комедії у двох томах; “Як люди живуть у Норвегії”, “Серед виноградарів південної Франції” та “Пригоди на хуторі” Олександра Русова, “Добра порада” Марії Загірної, “Чортяча спокуса” Івана Нечуя-Левицького. Цікавили засланця й видання Олександра Мицюка про переселення українців на Амур, в Уссурійський край, киргизький степ та до Західного Сибіру.
Читав Терпило й газету “Земля и воля” (№18, за серпень 1909 р.). У його бібліотеці були й Український декламатор “Розвага”, Український календар за 1907 рік, збірник “Народное дело”, літературно-науковий місячник “Нова Громада”, “Организация общественных учреждений в будущем обществе”, “История французской революции”, “Живий телеграф” Болеслава Пруса та інші.
А ще Данило Терпило хотів передплатити газету “Киевские вести”, напевно, щоб знати, що робиться на Батьківщині.
Останнім, 59, пунктом у списку вилучених книг поліцейський чиновник зазначив – одинадцять зошитів із революційними піснями і 40 листів.
“Жаль, що справник дав тільки загальну кількість зошитів, не перераховуючи пісень і не передав їх змісту, – пише Андрій Зиль. – Якщо ці зошити будуть знайдені, вони розширять наше уявлення про вподобання Данила Терпила не тільки в книгах, а й у піснях. Адже це те духовне надбання, яке формувало й утверджувало Терпила як стійкого свідомого громадянина, захисника долі народу, самовідданого борця за вільну й незалежну Україну”.
Цікава деталь. Ще перед відправкою на Північ, у Київській міській поліції, на Терпила склали відкритий лист за №12442, зазначивши в ньому, що він селянського походження, привілеїв немає, відправлений без кайданів, але вимагає нагляду як політичний арештант; прикмети: вік – 21 рік, зріст – середній, обличчя – чисте, очі – сірі, чуб, брови – русяві, вуса – світлорусяві, особливі прикмети – на долоні лівої руки – шрам.
Лише наприкінці серпня 1911 р. розпорядженням губернатора Данила Терпила перевели до Архангельська. До губернського міста його відправили пароплавом. Останні дні заслання Терпило провів в Архангельську, а 22 вересня 1911 р. нарешті закінчився строк покарання.
Такі, як Терпило, образ не пробачають. Юний, але далеко вже не “зелений”, трипілець, напевно, тільки і мріяв про помсту своїм – і свого народу! – ворогам.
До Лютневої революції лишалося п’ять із половиною років...

Роман КОВАЛЬ

“Як в нації вождів нема,
тоді вожді її поети”.
Євген Маланюк

Коли в листопаді 1920 р. українська армія, останніми набоями віддавши свій прощальний салют Батьківщині, перейшла Збруч та була інтернована своїм недавнім союзником Польщею, незабутній командарм, генерал-пол¬ковник Михайло Омелянович-Павленко, кинув гасло: “Війна не скінчена. Ми будемо продовжува¬ти її в нових обставинах та іншими метода¬ми!” А одночасно з цим серед гнітючої і, як здавалось, безнадійної та сірої таборової буденщини почувся і другий твердий голос-дороговказ:

Гармати замовкли,
Хай гримить українське слово.

Це був голос українського вояка, сотника Армії УНР Євгена Маланюка. За словом стався чин. У таборі в Ланцуті, де в той час перебував Є. Маланюк, засновується “Нова Зоря” – місячник незалежної думки, яка це гасло ставить своїм провідним дорого¬вказом, цементує навколо себе маси таборово¬го вояцтва, і душею якої стає сотник Є. Мала¬нюк.
У серпні 1922 р. українське вояцтво з Ланцуту було перевезене до таборів інтерно¬ваних у Каліші і недалекого від нього Щепйорна. Хоч у Каліші вже виходив “Залізний Стрі¬лець”, а в Щепйорні – “Нове Життя”, група молодих таборових літераторів, що перед тим гуртувалася біля “Залізного Стрільця”, на чолі з Є. Маланюком засновує літературний місяч¬ник “Веселку”. До редакційної колегії “Веселки” спершу входили Ф. Крушинський, І. Зубенко, А. Коршнівський, М. Селегій, А. Падо¬лист і Є. Маланюк, але вже у другому році свого існування “Веселка” цілковито перейшла до рук Є. Маланюка і М. Селегія.
Був це тяжкий і для духової праці не дуже сприятливий час, але “Веселка” переборювала всі труднощі й перешкоди, стаючи і тут тим духовим центром, що гуртував навколо себе ідейне українське вояцтво і мав до півсотки співробітників серед позатаборових інтелекту¬альних сил.
У 1923 р. Є. Маланюк переїздить до Чехо-Словаччини, де в 1928 році у Подєбрадах закінчує Українську господарську академію зі званням інженера-гідротехніка. Від 1928 р. він працює у Варшаві за своїм фахом. У Ні¬меччині після 2-ї Світової війни викладає в реґенсбурській гімназії. В 1949 р. переїздить до США.
Минають роки, міняється оточення і обста¬вини, але Маланюкове Слово гримить, пориває своїм динамізмом, наснажує людські серця по¬чуттям любови до знедоленого Рідного Краю і жадобою довершити недовершений чин його визволення, заохочує до творчого чину. Одна за одною з’являються статті й поезії Є. Мала¬нюка в українській періодичній пресі, як та¬кож збірки його поезій на полицях українських книгарень, як “Стилет і стилос”, “Гербарій”, “Земля і залізо”, “Земна Мадонна”, “Перстень Полікрата”, “Вибрані поезії”, “Влада”, “П’ята симфонія”, “Нариси з історії української куль¬тури”, “Поезії”, “Остання весна” та інші, за¬вершенням яких були два томи “Книги спосте¬режень”, що в 1962 і 1966 роках вийшли у видавництві “Гомін України” у Торонті.
Про велику і цінну літературну спадщину покійного Є. Маланюка своє слово скажуть до цього покликані, нам залишається ствердити, що у тій “боротьбі в нових обставинах та інши¬ми методами” Є. Маланюк знайшов своє місце: крокував у перших лавах тих, що очолюють ду¬ховий похід нації до Волі і 16-го лютого ц. р. (1968 р. – Ред.) відійшов у засвіти, як загальновизнаний вели¬кий поет, як “імператор залізних строф” і як інтелект, місце якого важко заступити.
“...І все боюсь: скінчиться термін, а я не скінчу завдання” – читаємо в одній з його по¬езій. І цей “термін”, як безапеляційний диктат закону природи у зміні поколінь, прийшов. “Скінчити завдання” не судилося, бо Є. Маланюк зійшов із позицій боротьби, хоч і на 71-му році життя, але в розквіті духовних сил і в моменті далеко йдучих творчих плянувань, зали¬шив лави борців, щоб вічно жити серед них і серед майбутніх поколінь...

І. ЛИПОВЕЦЬКИЙ

І. Л-ий (Липовецький). Євген Маланюк // Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). – 1968. – Січень – березень. – Ч. 19 (38). – С. 14 – 15.

“Московські злочини”

У Надвірній одним з найлютіших “визволителів” був капітан Василь Мітрошин із Рязані. До МҐБ формально не належав, але мав одну пристрасть – любив покатувати. Тож приходив на нічні допити, які вели його друзяки. У Мітрошина був власний метод “розмови” з українськими бранцями. “Лапкою”, з якої визирали маленькі цвяхи, вдаряв людину, а тоді тягнув угору, здираючи шкуру, і розпитував, розпитував...
Коли випивав у колі “таваріщей”, хвалився своїми подвигами, смакував деталі… Про це згодом розповіла Стефанія Андрійович, яка мусила готувати катам їсти. Обслуговуючи їх, слухала й розмови…
Після перемоги над УПА Мітрошин з Надвірної не щез. Може, краєвиди сподобалися, а, може, імпонувало, що люди його бояться.
На початку 1990-х рр. мешканці с. Лісова Тарнавиця Ольга Бойко, 1927 р. н., та добродій Бойко, 1931 р. н., на мітингу розповіли як їх наприкінці 1940-х рр. мордував Мітрошин. Обурена дружина Мітрошина, до речі, українка з Надвірної, подала на них у суд за “наклеп”. І суд став на бік ката. “Наклепники” були оштрафовані…
У Надвірній жила ще одна жертва рязанського вурдалака – Анна Срібна. Якось надвечір вона вибігла з дому до бабусі, яка жила через кілька хат. А тут – вантажна машина із московською солдатнею. “Визволителі” схопили дівча і завезли в МҐБ. Було їй тоді 15 років.
Мітрошин катував її особисто… Мама дівчинки невдовзі довідалася, де її дитя. Але москалі відганяли жінку від будинку МҐБ, били прикладами, казали, що її дочки тут немає. На четвертий день дитину, напівмертву, викинули на протилежному кінці міста на дорозі, щоб списати її смерть на “бандитів”. А, крім емґебістів, бандитів у Надвірній не було.
Анна вижила. Вона була вся у крові, одяг прилип до ран. Треба була медична допомога, але мати боялась викликати лікаря, бо той міг доповісти в “органи”. Таємно зголосилася санітарка з хірургічного відділення. Дитину поклали у ванну з розчином марганцівки, щоб витягти одяг з ран…
Анні Срібній (з дому Гречка) судилося довге життя. Вона й досі живе у Надвірній на вулиці Івана Мазепи (колись 1-го травня). А Мітрошин помер у муках – від раку. Але чи прокололи його осиковим кілком після смерті?..
У Надвірній продовжують жити діти упиря. Як їм ведеться серед нащадків тих, кого катував їхній батько?

Роман КОВАЛЬ