“І дітям, і дорослим”
Маленький Грицик сидів на лутці, тиснув лице до шибки й дививсь на улицю. Улиця нагадувала Грицикові торішній ярмарок, на який він їздив з татком. Так само метушилися люде, тяглися навантажені підводи, кричали погоничі. Тілько на ярмарку не було довгих рядів козаків з рушницями, що майже без перестану йшли серединою улиці; за ними купками їхали кіннотчики, а ззаду в декілько пар коней провозили гармати. І все поспішалося до мосту, відки чулися гарматні вибухи. Грицик уже знав, що це не грім, а большевики. А большевик у Грицькому уявленні здавався голим звірем, схожим на людину, з густою щетиною по всьому тілі, з великими вишкіреними зубами, так само, як він бачив велику мавпу в татовій книжці. В зубах у большевика – ніж, а в руках – сокира, бо він усіх людей ріже.
Але Грицик не боявся большевиків. Він бачив, що щось таке твориться, знав, що за Дніпром большевики, уявляв собі, як вони стріляють по городу з гармат, але йому здавалося, що ні його, ні мамусі, ні татка це не торкається. Потім Грицик згадав, що вчора, як почулись із-за Дніпра гарматні вибухи, татко, дуже стурбований, побіг кудись з хати і досі не повернувся. І заплакав. За сльозами не помітив, як відчинилися двері і в хату скорою ходою увійшов татко. Він був у синьому жупані, на поясі мав якісь рем’яні коробочки, а за плечима стреміла рушниця. Це все надзвичайно подобалося Грицикові.
– Ну, що?
Ця ще мамуся! Завше, коли Грицикові хочеться висловити свої почування, вона починає з татком якусь розмову.
– Погано! Вояків мало, большевиків сила несчисленна, наші зарання перейшли вже на нелегальне становище. Ех, Марино, Марино, всі ми українці у запічку, а як прийдеться до діла, так і в кущі!
– Татку, і я українець?
– Українець, Грицику, українець! Ти в мене справжній козак!
Грицикові надзвичайно подобається бовтатися в повітрі ніжками аж під самою стелею в міцних таткових руках. І страшно трохи, і смішно, бо знає Грицик, що не впусте його татко. От тілько, навіщо у татка обросли губи густою щетиною? Грицик завше морщиться, коли татко його цілує, особливо в шийку.
Татко пішов стріляти большевиків, а Грицик лишився з мамусею. Мамуся сьогодні якась надзвичайна: не йде до кухні, не варить, а тільки сидить на стільці та плаче. Грицик не розуміє, чому мамуся плаче.
– Мамусю, – допитувався Грицик, – що тобі болить?
– Нічого, дитино моя, нічого!
– Може тобі чого дати? – і заглядає в заплакані мамусині очі. – Мамусю, а що ми будемо робити з тими большевиками, що тато настріляє?
Раптом мамуся перестала плакати і зляканими очима подивилася у вікно. По вулиці, звідти, куди зранку везли гармати, бігли якісь люди в довгих шинелях і стріляли з рушниць. Засвистіли кулі, забрязкотіли розбиті шибки. Щось загуркотіло у двері, які зірвалися з петель і впали, а в хату вскочило декілька незнайомих людей в сірих шинелях.
– А тут кто жівьот?
Грицик добре знав, що це не большевики, бо вони були вдягнені, в зубах не стреміли ножі, а в руках замість сокир вони мали рушниці, такі самі як у Грицикового тата. Через те Грицик зробив кілька кроків вперед, чемно шаркнув ніжкою, як він робив завше, коли до тата приходили гості, протяг передньому руку і захвалився:
– Грицько Ковалевський!
Потім згадав свою розмову з татком і додав:
– Українець і майбутній козак!
Передній подивився на нього зверху вниз, потім раптом увесь позеленів, очі налились кров’ю і він повернувся до останніх:
– Слишітє, товаріщі! Вот оно, змеіноє отродьє! (гадючий виродок).
Чогось мамуся впала навколішки і, простягаючи до переднього руки, заголосила:
– Це моя дитина, воно ще маленьке, мале... мале...
І не скінчила. Передній схопив Грицика за ніжку, розмахнувся, свиснув ним у повітрі і зі звірячою силою хряснув Грициковою головою об лутку...
Микола ДИКАНЬКО
Українське козацтво (Чикаго). – 1972. – Жовтень – грудень. – Ч. 4 (22).
Від редактора
Новелу “Гадючий виродок” Віктор Рог надибав в еміграційному журналі “Українське козацтво” і надіслав для публікації в “НН”. Ця новела мені знайома – я знайшов її в “подєбрадському архіві” (ЦДАВО України, ф. 3795, оп. 5, спр. 78, арк. 1004 – 1005 зв.). Написана вона була на початку 1920-х рр. студентом Української господарської академії Миколою Храпком, який узяв собі псевдонім “Диканько”. Звичайно, первісна її редакція була цікавіша, адже була написана одразу після трагічних подій, але я не мав тоді фізичної можливості переписувати все, що знаходив. Тож тепер оприлюдюю її журнальний варіант. Оскільки в ЦДАВО я знайшов і особову справу автора, то пропоную читачам “НН” його біографію.
ХРАПКО Микола Степанович (7.04.1892, с. Гаврилівка Роменського пов. Полтавської губ., тепер с. Гришине Роменського р-ну Сумської обл. – після 10.02.1933). Громадський і політичний діяч, просвітянин, учитель, інженер-економіст; секретар Селянської спілки і “Просвіти”, голова Полтавської філії Українського національного союзу (1918), голова “Просвіти”, голова і організатор Українського культурно-освітнього гуртку в Болгарії, Студентської громади, Студентської спілки в Болгарії, завідувач школою і курсами та лектор українознавства при Українському притулку (м. Софія, 1922), професорський стипендіат Української господарської академії (15.6.1929).
Закінчив Великосорочинську учительську семінарію (1911). Екзамен на атестат зрілості склав при Полтавській дворянській гімназії (1912). Завідував двокласною школою в с. Диканьці Полтавської губернії. Навчався на історико-філ. факультеті Харківського університету (Полтавська філія, 1918)). Закінчив Віленську військову школу за 1 розрядом 1 січня 1916 року. Учасник Першої світової війни (на “Германському фронті”). Отримав 6 поранень. 11 серпня 1919 р. “як самостійник” був арештований денікінцями і вивезений на Кубань, а потім до Криму. 1920 року разом із військами емігрував до Болгарії, згодом Чехо-Словаччини. Закінчив Українську господарську академію в Подєбрадах (16.4.1927). Був “одним з найсолідніших студентів Академії”.
|
