До 125-ліття від дня народження Петра Болбочана
(поч. у ч. 11, 12 “НН” за 2008 р. та ч. 1 за 2009 р.)
…Гетьманський переворот 29 квітня запорожці Болбочана прийняли спокійно: знаючи ціну Центральній Раді та переконавшись, що гетьман стоїть на становищі Самостійної України, вони вирішили продовжувати службу в Українському війську.
У добу гетьмана Павла Скоропадського 2-й Запорозький піший полк Петра Болбочана надійно охороняв східний державний кордон від Стародуба до Слобідки-Камінської, час од часу відбиваючи провокаційні напади більшовицьких загонів.
Запорожці не лише охороняли державний кордон, але й виховували місцеве населення в українському дусі. Козак 2-ї сотні Богданівського полку Валентин Сімянців згадував: “З наказу командира в сотні втримувалася дисципліна, муштра, а увечері перевірка, молитва і “Ще не вмерла Україна”... Сотник Ярмолюк вимагав і від населення, хто був поблизу, аби скидали шапки, коли співали гімн... Науку, як треба було поводитись цивільному населенню під час співу гімну, прищеплювали спрощено – просто били по шапці й так, що часто з шапкою летів на землю і “громадянин”'. І на кінець дійшло до того, що як тільки сотня щось співала, щоб не було, уже все ставало і здіймало шапки”.
Українська держава, кордони якої були надійно забезпечені, налагоджувала внутрішнє життя, розбудовувала необхідні інституції. Це страшно непокоїло наших одвічних ворогів, які розуміли небезпеку такого прикладу для інших народів колишньої Російської імперії. 22 жовтня 1918 р. у промові на засіданні ЦК російської партії більшовиків Володимир Ленін відверто сказав: “Якщо вдержиться при владі Гетьман, то Росія повернеться в кордони Московського князівства 15 століття”.
Російським монархістам Українська Держава теж стояла поперек горла. Таку ж позицію зайняла і Антанта, яка політично, матеріально та військово підтримувала всіх, хто намагався реалізувати ідею відновлення Російської імперії.
Готувала проти гетьманату збройне повстання й українська соціалістична демократія, яка жадібно рвалася до влади, хоч вже продемонструвала свою абсолютну нездатність. Щоб реалізувати свої згубні для народу амбіції, вона шукала союзників серед російських більшовиків – і знайшла! Володимир Винниченко домовився з Хаїмом Раковським та Дмитром Мануїльським координувати дії під час повстання проти гетьманської української держави.
Петро Болбочан бачив реальну загрозу існуванню України і намагався виробити план її врятування. Він сподівався “об’єднати революційну демократію з консервативними хліборобськими колами в особі Гетьмана для спільної боротьби проти московських інтриг в Україні”. На аудієнції у Павла Скоропадського, і пізніше – вже з Харкова телеграмою – він зробив спробу “примирити Гетьмана зі збунтованою демократією – для боротьби проти московсько-неділімської небезпеки” і просив гетьмана “стати самому на чолі повстання і тим надати повстанню всенаціональний український характер”. Але на таку пропозицію ніхто не пристав. Тоді Болбочан висунув умови Українському національному союзу, серед них була вимога не руйнувати державний апарат, який створив гетьман. Після цього Болбочан приєднався до повстання з тяжким серцем. У Болбочана, згадував його товариш Сергій Шемет, було “передчуття величезної небезпеки, яка загрожувала українській державності”, він був свідомий того, що “повстання проти гетьманської влади може ще більше розхитати і ослабити відпорну силу українського народу”.
Далі буде
Роман КОВАЛЬ |
