Вийшло 10-те видання документального роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр” – про повстансько-партизанський рух проти московських окупантів у 1920 році.
Подаємо уривок з нього.
...Горів Мліїв. Догоряли інші села.
Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни в ліси, в укріплені монастирі... Навантажують присадку¬ваті вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців... Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах.
Жінки шепочуться і з надією поглядають на добре озб¬роєних холодноярців, на наші кулемети на в’юках. Вата¬жок місцевих повстанців оповідає, що в їхній район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, із двома гар¬матами. Червоноармійці – москалі та китайці. З ними за¬гін Черкаської ЧК – самі жидки.
Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і “бандитів”, які брали участь у повстанні. Селяни спробували боронитися. Та організуватися вже не було часу, а кожне село окремо червоні перемагали. Грабували й палили, розстрілювали всіх, хто тільки підвернувся під руку. До Млієва прийшли ввечері, цілу ніч шукали збіжжя, сало, одяг, а оце під ранок запалили...
Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями се¬ла. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – тіла застрелених селян, жінок, дітей. “Умиротворювали” москалі Україну завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло свяще¬ника, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика – дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але перехова¬лися, хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає із себе фартушок і прикриває ним священика.
– То ще не всі... Панночку, панотця дочку заб¬рали до школи з іншими дівчатами...
Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різним селянським майном. Біля плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина “воєнної здобичі”, по¬кинута червоним обозом, щоб легше було втікати.
У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що ви¬носив на руках тіло дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається до будинку. Ми – за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. “Товаріщі” “потішалися” ними, видно, “на зміну”, а по¬тім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.
– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят наплодити.
З важкою душею вертаємося до лісу. Василенко, що лишив¬ся за Петренка, – втішився.
– Хвала Богу, що приїхали. Не можу дати ради із селя¬нами. Ґвалтують, щоб віддав їм полонених китайців. Ка¬жу, що і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж пла¬чуть.
Петренко махнув рукою.
– Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий і від¬дай. Хай заберуть до ліса і там позакопують…
Юрій Горліс-Горський, “Холодний Яр“ / Упор., вступ. слово, примітки, додатки, біограф. довідки Р. Коваля (Київ – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2008; 432 с., іл., м’яка двоколірна палітурка). Вартість із пересилкою 42 грн.
|
