“Як в нації вождів нема,
тоді вожді її поети”.
Євген Маланюк
Коли в листопаді 1920 р. українська армія, останніми набоями віддавши свій прощальний салют Батьківщині, перейшла Збруч та була інтернована своїм недавнім союзником Польщею, незабутній командарм, генерал-пол¬ковник Михайло Омелянович-Павленко, кинув гасло: “Війна не скінчена. Ми будемо продовжува¬ти її в нових обставинах та іншими метода¬ми!” А одночасно з цим серед гнітючої і, як здавалось, безнадійної та сірої таборової буденщини почувся і другий твердий голос-дороговказ:
Гармати замовкли,
Хай гримить українське слово.
Це був голос українського вояка, сотника Армії УНР Євгена Маланюка. За словом стався чин. У таборі в Ланцуті, де в той час перебував Є. Маланюк, засновується “Нова Зоря” – місячник незалежної думки, яка це гасло ставить своїм провідним дорого¬вказом, цементує навколо себе маси таборово¬го вояцтва, і душею якої стає сотник Є. Мала¬нюк.
У серпні 1922 р. українське вояцтво з Ланцуту було перевезене до таборів інтерно¬ваних у Каліші і недалекого від нього Щепйорна. Хоч у Каліші вже виходив “Залізний Стрі¬лець”, а в Щепйорні – “Нове Життя”, група молодих таборових літераторів, що перед тим гуртувалася біля “Залізного Стрільця”, на чолі з Є. Маланюком засновує літературний місяч¬ник “Веселку”. До редакційної колегії “Веселки” спершу входили Ф. Крушинський, І. Зубенко, А. Коршнівський, М. Селегій, А. Падо¬лист і Є. Маланюк, але вже у другому році свого існування “Веселка” цілковито перейшла до рук Є. Маланюка і М. Селегія.
Був це тяжкий і для духової праці не дуже сприятливий час, але “Веселка” переборювала всі труднощі й перешкоди, стаючи і тут тим духовим центром, що гуртував навколо себе ідейне українське вояцтво і мав до півсотки співробітників серед позатаборових інтелекту¬альних сил.
У 1923 р. Є. Маланюк переїздить до Чехо-Словаччини, де в 1928 році у Подєбрадах закінчує Українську господарську академію зі званням інженера-гідротехніка. Від 1928 р. він працює у Варшаві за своїм фахом. У Ні¬меччині після 2-ї Світової війни викладає в реґенсбурській гімназії. В 1949 р. переїздить до США.
Минають роки, міняється оточення і обста¬вини, але Маланюкове Слово гримить, пориває своїм динамізмом, наснажує людські серця по¬чуттям любови до знедоленого Рідного Краю і жадобою довершити недовершений чин його визволення, заохочує до творчого чину. Одна за одною з’являються статті й поезії Є. Мала¬нюка в українській періодичній пресі, як та¬кож збірки його поезій на полицях українських книгарень, як “Стилет і стилос”, “Гербарій”, “Земля і залізо”, “Земна Мадонна”, “Перстень Полікрата”, “Вибрані поезії”, “Влада”, “П’ята симфонія”, “Нариси з історії української куль¬тури”, “Поезії”, “Остання весна” та інші, за¬вершенням яких були два томи “Книги спосте¬режень”, що в 1962 і 1966 роках вийшли у видавництві “Гомін України” у Торонті.
Про велику і цінну літературну спадщину покійного Є. Маланюка своє слово скажуть до цього покликані, нам залишається ствердити, що у тій “боротьбі в нових обставинах та інши¬ми методами” Є. Маланюк знайшов своє місце: крокував у перших лавах тих, що очолюють ду¬ховий похід нації до Волі і 16-го лютого ц. р. (1968 р. – Ред.) відійшов у засвіти, як загальновизнаний вели¬кий поет, як “імператор залізних строф” і як інтелект, місце якого важко заступити.
“...І все боюсь: скінчиться термін, а я не скінчу завдання” – читаємо в одній з його по¬езій. І цей “термін”, як безапеляційний диктат закону природи у зміні поколінь, прийшов. “Скінчити завдання” не судилося, бо Є. Маланюк зійшов із позицій боротьби, хоч і на 71-му році життя, але в розквіті духовних сил і в моменті далеко йдучих творчих плянувань, зали¬шив лави борців, щоб вічно жити серед них і серед майбутніх поколінь...
І. ЛИПОВЕЦЬКИЙ
І. Л-ий (Липовецький). Євген Маланюк // Дороговказ: орган вояцької думки і чину (Торонто). – 1968. – Січень – березень. – Ч. 19 (38). – С. 14 – 15.
|
