Відомо, що Данило Терпило із м-ка Трипілля мав псевдонім Зелений. Серед різних версій походження цього повстанського імені була й така: мовляв, Симон Петлюра вважав Данила “молодим і зеленим”, тому і назвали його так. Версія ця, на мій погляд, не витримує критики, адже Данило Терпило в 1918 р. був досвідченим діячем, учасником двох революцій, політв’язнем і політзасланцем.
Донедавна ми мало що знали про поневіряння Данила Терпила на Півночі. Знали лише, що войовничий трипілець три роки прожив серед народу комі в с. Усть-Цильма Печорського повіту Архангельської губернії.
І ось завдяки архангельському історику Юрію Дойкову та бориспільському краєзнавцю Андрію Зилю ми нарешті довідалися про подробиці заслання одного з майбутніх творців Української революції.
Андрій Дойков – великий симпатик України, автор книги “П. П. Чубинський. Предтеча української свободи” та низки інших досліджень, присвячених періоду революції і терору в Україні. На справу Данила Терпила він натрапив в одному з архангельських архівів тоді, коли це прізвище йому нічого не промовляло. Тож він не надто уважно гортав її сторінки. Коли ж згодом довідався про кого йдеться, архангельські архіви вже “гостинно” зачинили двері – в Росії закінчився “період гласності”. Але добродій Дойков виявив наполегливість і через кілька років таки виборов можливість знову переглянути справу політичного засланця Терпила.
Свої записки про трипільця він переслав в Україну Андрію Зилю, а той взявся поширювати їх. Зокрема, розповідав він про період заслання і на презентації книги “Таємниця отамана Зеленого” у Національному музеї літератури України. Тож далі переказую те, про що довідався від пана Зиля і добродія Дойкова з Архангельська.
Усть Цильма – один з найближчих населених пунктів до Північного Льодовитого океану. Населення тут займалося риболовлею, полюванням, тваринництвом, насамперед оленярством. Північно-східна частина повіту являла собою неозору тундру, зрідка вкриту дрібним лісом, частково лишаями, мохом і дрібним верболозом. Адміністративно Усть-Цильма належала до Мезенського повіту, потім набуло статусу адміністративного центру Печорського повіту. До Архангельська від Усть-Цильми палицею не докинути – як не як 250 верст!
Вислали Терпила 22 вересня 1908 року. Разом із ним в Усть-Цильмі спокутували свої “гріхи” перед Російською імперією півтори сотні політичних бранців. Цікаво було б довідатися, хто саме, в якому колі перебував майбутній отаман.
Мабуть, ми ніколи не довідаємося про це, але зате знаємо, які книги формували характер борця.
Терпило разом з товаришем Андрієм Іващенком жив у будинку селянина Микити Рочева. Тут 17 червня 1910 р. було проведено обшук. Поліцейський справник вилучив цілу бібліотеку. У справі зберігся список вилучених книг. Юрій Дойков переписав їхні назви.
Першими у списку фігурували заборонені в Росії видання. Їх дев’ять: “Подпольная Россия” Сергія Степняка-Кравчинського (родом з України), “История революционного движения” А. Туна, “Пересмотр аграрной программы рабочей партии” Н. Ленина, “Как добыть землю трудовому народу” (додаток до “Северной России”), “Женщина и политика”, “Интеллигенция и народ”, “Труд и воля”, “На военной службе”, видання “Колокола”, твори Гі де Мопассана.
Окрім згаданих, у списку значилися книги Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Наталії Кобринської, Михайла Грушевського, Івана Франка, Василя Доманицького, Пантелеймона Куліша, Марії Загірної, Олександра Русова, Софії Русової, Антона Чехова, Льва Толстого. Двадцять третім у списку стоїть Шевченків “Кобзар”. Із 58 видань, зазначених у списку, понад сорок українських.
Відомі назви і конкретних творів українських письменників, а саме: “Виговщина” Пантелеймона Куліша, “Великий Молох” Володимира Винниченка, “Без праці” Івана Франка, “Про старі часи на Україні” Михайла Грушевського, “Серед темної ночі”, “Про Євгена Гребінку”, “Якої нам треба школи” Бориса Грінченка, його драми і комедії у двох томах; “Як люди живуть у Норвегії”, “Серед виноградарів південної Франції” та “Пригоди на хуторі” Олександра Русова, “Добра порада” Марії Загірної, “Чортяча спокуса” Івана Нечуя-Левицького. Цікавили засланця й видання Олександра Мицюка про переселення українців на Амур, в Уссурійський край, киргизький степ та до Західного Сибіру.
Читав Терпило й газету “Земля и воля” (№18, за серпень 1909 р.). У його бібліотеці були й Український декламатор “Розвага”, Український календар за 1907 рік, збірник “Народное дело”, літературно-науковий місячник “Нова Громада”, “Организация общественных учреждений в будущем обществе”, “История французской революции”, “Живий телеграф” Болеслава Пруса та інші.
А ще Данило Терпило хотів передплатити газету “Киевские вести”, напевно, щоб знати, що робиться на Батьківщині.
Останнім, 59, пунктом у списку вилучених книг поліцейський чиновник зазначив – одинадцять зошитів із революційними піснями і 40 листів.
“Жаль, що справник дав тільки загальну кількість зошитів, не перераховуючи пісень і не передав їх змісту, – пише Андрій Зиль. – Якщо ці зошити будуть знайдені, вони розширять наше уявлення про вподобання Данила Терпила не тільки в книгах, а й у піснях. Адже це те духовне надбання, яке формувало й утверджувало Терпила як стійкого свідомого громадянина, захисника долі народу, самовідданого борця за вільну й незалежну Україну”.
Цікава деталь. Ще перед відправкою на Північ, у Київській міській поліції, на Терпила склали відкритий лист за №12442, зазначивши в ньому, що він селянського походження, привілеїв немає, відправлений без кайданів, але вимагає нагляду як політичний арештант; прикмети: вік – 21 рік, зріст – середній, обличчя – чисте, очі – сірі, чуб, брови – русяві, вуса – світлорусяві, особливі прикмети – на долоні лівої руки – шрам.
Лише наприкінці серпня 1911 р. розпорядженням губернатора Данила Терпила перевели до Архангельська. До губернського міста його відправили пароплавом. Останні дні заслання Терпило провів в Архангельську, а 22 вересня 1911 р. нарешті закінчився строк покарання.
Такі, як Терпило, образ не пробачають. Юний, але далеко вже не “зелений”, трипілець, напевно, тільки і мріяв про помсту своїм – і свого народу! – ворогам.
До Лютневої революції лишалося п’ять із половиною років...
Роман КОВАЛЬ |
