24 – 25 травня на Черкащині пройшли урочистості з нагоди 360-ліття великої перемоги. Спочатку в с. Виграєві патріарх Філарет та епископ Черкаський і Чигиринський Іоан освятили нову церкву і відслужили молебень за полеглих за волю України. Відбувся й урочистий мітинг, під час якого було відкрито пам’ятний знак на честь перемоги козацького війська. Потім у Гороховій діброві, що за кілька кілометрів від Виграєва, військово-історичні клуби з України, Польщі, Чехії, Словаччини, Білорусії та Росії відтворили фрагменти битви (режисер батальної постановки Володимир Голосняк).
В урочистостях взяли участь Президент України Віктор Ющенко (як завжди, запізнився, та ще й на кілька годин), міністри Василь Вовкун і Юрій Павленко, голова Черкаської обласної адміністрації Олександр Черевко, народний депутат України Ірина Геращенко, інші офіційні особи, а головне, були кобзарі – Тарас Силенко, Тарас Компаніченко, Назар Божинський, Національний черкаський хор, народний хор “Заграва” зі Сміли, фольклорні гурти “Гуляй-Город” і “Дай Боже”, школа “Бойового гопака” з Києва, козацькі організації, представники Історичного товариства “Чорні запорожці” та Історичного клубу “Холодний Яр“, мешканці навколишніх сіл. Прибув і колишній гетьман Українського козацтва Володимир Мулява.
Та найбільшою втіхою стали радісно-схвильовані вигуки сотень людей, коли з лісу несподівано вискочили козаки з союзниками-татарами і як шуліки наскочили на польське військо... Спільне захоплення вмить з’єднало українців різних станів, партій і конфесій, різного віку і статі. Як рідко таке трапляється в нинішній Україні!..
Велика перемога під Корсунем простелила українцям шлях до створення своєї держави. Подвиг славних синів України, що піднялися на боротьбу за честь і свободу рідної землі, став прикладом служіння Батьківщині для багатьох поколінь українців. Нам лишається лише бути гідними великих предків та славних перемог української зброї!

Вл. інф.

1 – 2 червня 1652 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ на річці Бог в урочищі Батіг розбив війська польного гетьмана Мартина Калиновського.
3 червня 1863 р. народився Євген ПЕТРУШЕВИЧ, президент Західноукраїнської Народної Республіки.
4 червня 1630 р. Тарас ТРЯСИЛО під Переяславом розгромив польське військо на чолі з Конецпольським.
4 червня 1775 р. за наказом КАТЕРИНИ ІІ зруйновано Запорозьку Січ.
4 червня 1941 р. народився кобзар Василь ЛИТВИН.
5 червня 1708 р. Гетьман України Іван МАЗЕПА підписав угоду зі шведським королем КАРЛОМ XII.
5 – 10 червня 1917 р. у Києві відбувся Другий всеукраїнський військовий з’їзд, на якому 2308 делегатів представляли 1,5 млн. військових-українців.
6 червня 1224 р. татари розбили княже військо над Калкою.
7 червня 1845 р. народився Іван ТОБІЛЕВИЧ, драматург і артист.
7 червня 1938 р. москалі розстріляли Миколу ВОРОНОГО, поета, члена Центральної Ради.
7 червня 1966 р. помер Олександр ЄВТУХІВ, начальник штабу 1-го робітничого полку Вільного козацтва м. Києва, отаман 1-го партизанського загону Окремого ударного корпусу.
8 червня 1668 р. гетьман Петро ДОРОШЕНКО об’єднав Правобережну і Лівобережну Україну.
10 червня 1907 р. народився бандурист Олексій ЧУПРИНА.
10 червня 1944 р. німці закатували Олега ОЛЬЖИЧА, поета, археолога, громадського діяча.
13 червня 1891 р. помер кубанський письменник Василь МОВА.
14 червня 1809 р. помер ігумен Мотриного монастиря, ідеолог Коліївщини Мельхіседек ЗНАЧКО-ЯВОРСЬКИЙ.
14 червня 1891 р. народився Євген КОНОВАЛЕЦЬ, командант корпусу Січових стрільців Армії УНР, засновник і перший голова ОУН.
14 червня 1919 р. москалі вбили Миколу РЯБОВОЛА, голову Кубанської законодавчої ради.
16 червня 1578 р. поляки стратили Івана ПІДКОВУ.
16 червня 1872 р. народився Олександр ПІВЕНЬ, кубанський поет, фольклорист, етнограф.
18 червня 1637 р. запорожці разом із донцями здобули турецьку фортецю Азов.
18 червня 1709 р. москалі зруйнували Чортомлицьку Січ.
18 червня 1869 р. народився Сергій КУЛЬЖИНСЬКИЙ, інспектор кінноти Армії УНР, генерал-хорунжий Армії УНР.
18 червня 1939 р. відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ на його могилі в Каневі.
19 червня 1657 р. українсько-угорські війська під проводом ЖДАНОВИЧА і князя РАКОЦІЯ здобули Варшаву.
19 червня 1926 р. вбито Володимира ОСКІЛКА, командувача Північно-Західним фронтом Армії УНР.
20 червня 1768 р. Максим ЗАЛІЗНЯК та Іван ҐОНТА здобули Умань.
21 червня 1949 р. помер Гнат СТЕФАНІВ, генерал-хорунжий Армії УНР.
22 червня 1657 р. Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ уклав союз зі Швецією та Семигородом, за яким планувався поділ Польщі.
22 – 24 червня 1941 р. москалі вчинили масові розстріли українців Галичини та Волині в тюрмах НКВД.
23 червня 1917 р. у Києві проголошено Перший Універсал Центральної Ради.
24 червня 1897 р. народився Іван ЛЮТИЙ-ЛЮТЕНКО (ҐОНТА), звенигородський отаман.
25 червня 1205 р. загинув галицький князь Роман МСТИСЛАВИЧ.
25 червня 1886 р. народився український історик Іван КРИП’ЯКЕВИЧ.
26 червня 1958 р. помер Святослав ШРАМЧЕНКО, ад’ютант морського міністра Української Держави та УНР.
27 червня 1964 р. у Вашингтоні відкрито пам’ятник Тарасові ШЕВЧЕНКУ.
28 червня 1910 р. митрополит Андрей ШЕПТИЦЬКИЙ вперше в австрійському парламенті виголосив промову українською мовою.
28 червня 1914 р. у Львові відбувся Великий здвиг “Соколів” і “Січей”.
29 червня 1919 р. розстріляно полковника Петра БОЛБОЧАНА, командувача Запорозького корпусу. 
29 червня 1886 р. народився Петро ДЕРЕЩУК, голова Уманського повстанкому.
29 червня 1902 р. народився Тихін СТРОКУН, кубанський бандурист.
30 червня 1651 р. кримські татари в битві під Берестечком зрадили і захопили в полон Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.
30 червня 1896 р. народився Юрій ДРОБОТКІВСЬКИЙ (холодноярський отаман Андрій ЧОРНОТА).
30 червня 1907 р. народився Роман ШУХЕВИЧ, головнокомандувач УПА.
30 червня 1941 р. у Львові проголошено відновлення самостійності України.

У червні 1895 р. народився Іван САВЧЕНКО (отаман НАГІРНИЙ).

Вітаємо з ювілеєм!

7 червня виповнюється 80 років Володимирові Близнюку, учаснику Визвольної боротьби проти російських окупантів у 1940 – 1950-х рр. та досліднику цього руху.
Володимир Близнюк народився 7 червня 1928 р. в с. Старі Кути на Прикарпатті (повіт Косів, округ Коломия), яке тоді належало Польщі. Був десятою дитиною у подружжя Юрія і Марії Близнюків.
Виховувався у національному дусі. 1942 року, будучи шестикласником, став членом молодіжної організації пластунів “Тури”. Наступного року вступив до Юнацтва ОУН. Тоді ж закінчив 7 класів Старокутської школи. Від червня 1944 р. був вістовим станичного Петра Шміда (псевдо “Голуб”). Після того як поранений “Голуб” потрапив у полон, виконував завдання Івана Угринюка (псевдо “Ворон”). По смерті “Ворона” співпрацював зі станичним Володимиром Опаруком-“Карим” (дожив до наших днів).
1947 року організував і очолив юнацьку нелегальну пропагандистську ланку “Сурмач”, в якій працювало 7 юнаків з різних сіл. Видавав підпільну газету “Заклик” та листівки, спрямовані проти російських загарбників.
Працюючи від 1948 р. в Жаб’євському ліспромгоспі, продовжував підпільну роботу. З 1948 року був підпорядкований Окружному референту Коломийщини, колишньому курінному УПА Назару Данилюку-“Перебийносу”. Працював з ним до 1951 року, коли “Перебийніс” під час переходу румунського кордону загинув у сутичці з румунами. Відтоді підпільна організація перестала діяти. Досі живе в Болехові один з учасників ланки “Сурмач” Михайло Миколайович Ласяк.
1950 року Володимир Близнюк одружився з Калиною Лазорик, з якою пустив у світ трьох дітей – Богдана, Галину і Оксану. 1966 року закінчив Чернівецький кооперативний технікум. Наступного року був затриманий спецслужбами. Під час обшуку каґебісти зірвали підлогу в хаті, але нічого не знайшли. Відтак змушені були відпустити добродія Володимира, хоч і продовжували тримати його на прицілі аж до розвалу СССР.
1989 року Володимир Близнюк організував перший осередок руху в районі. Почав писати до газет замітки на історичні теми. Плідно досліджував історію ОУН і УПА. Написав та видав 9 книг, серед них – “Пімства і сльози”, “Кривавими стежками”, “Ми стали волі на сторожі” та інші. Про Володимира Близнюка згадано у книзі “Безсмертні герої”.
Вітаючи пана Володимира з поважним ювілеєм, бажаємо довгих літ, нових книг та перемоги над над історичним ворогом України – Москвою!

Історичний клуб “Холодний Яр”,
редакція газети “Незборима нація”

16 травня 1648 р. в урочищі Княжі Байраки, що поблизу Жовтих Вод, п’ять тисяч запорожців під проводом Богдана Хмельницького здобули блискучу перемогу над шеститисячним польським військом.
Вшанувати річницю славетної перемоги зібралися представники Українського козацтва, багатьох громадських організацій, фольклорні колективи, учні, чиновники, партійні функціонери і представники парламентських фракцій Верховної Ради України. Подейкували, що має прибути і гетьман Українського козацтва Віктор Ющенко. Однак, він був дуже заклопотаний державотворчою працею та не бажав, напевно, псувати стосунків з польськими колегами. Тому захід проігнорували і перші особи області, приславши лише своїх заступників. Так статус загальнодержавного свята було зведено до місцевого рівня.
Прозвучали на святі й нафталінні голоси лівих. Депутат Верховної Ради України від КПУ Сергій Храмов, зокрема, зазначив, що ми не просто відзначаємо день, який знаменує початок визволення України від “польсько-католицького іга”, а й є початком дружніх стосунків із “братнім народом російським”. “Толька вмєстє с друґімі славянскімі народамі, рускімі і бєлорусамі, – лив московську блекоту Храмов, – Украіна может бить вєлікой і свабодной. Потому что только блаґодаря єдінству с русскім і бєларускім народамі нам удалось побєдить фашизм і пастроіть вєлікоє савєтскоє ґасударство”. До чого тут фашизм і “совєтскоє ґасударство” промовець так і не з’ясував...
А соціаліст Станіслав Ніколаєнко нагадав, що гасло “Україна без холопа і пана”, з яким Богдан Хмельницький підняв повстання, актуальне й сьогодні. “Як і після Богдана, ­– мовив він, – новітні пани знову почали уярмлювати свій народ... Сьогодні 130 найбагатших сімей в Україні володіють двома третинами внутрішнього валового продукту”. Шкода, що невтомний соціаліст забув розповісти як з однопартійцями ревно допомагав олігархам з Партії регіонів прийти до влади в Україні...
Незважаючи на присутність козацьких делегацій із Запоріжжя, Січеслава, Павлограда та Кривого Рогу, до слова їхніх представників не спішили допускати, бо козацтво гучно протестувало, коли заступник голови Дніпропетровської обласної ради Віктор Науменко почав свою промову російською мовою. Козаки Інгульської паланки міста Кривого Рогу відреагували свистом і вигуками “Ганьба!” Коли ж організатори дійства зробили їм зауваження щодо їхньої, буцімто непристойної, поведінки, козаки відповіли цілком слушно: “Державний чиновник має розмовляти державною мовою”. І на знак протесту зняли почесну варту.
На цьому інцидент не вичерпався, бо міський голова Жовтих Вод Василь Голуб взявся повчати козацтво. “Якщо вам щось не подобається на цьому заході, який проходить на території ввіреної мені Жовтоводської міської ради, – сказав він, – можете бути вільними”. Це змусило козаків демонстративно піти геть.
А перед тим міський голова говорив такі правильні слова: “Для нашого міста козацтво завжди було взірцем військової доблесті, мудрості й лицарської відваги, тому і молоде жовтоводське покоління ми виховуємо в дусі козацької педагогіки та незламних козацьких традицій”...
До слова, ні міський голова, ні ведуча й не обмовились, які ж саме козацькі організації взяли участь у святі. Не помітили організатори й українського поета Івана Драча, якого навіть забули назвати серед почесних гостей свята. Очевидно, його участь не передбачалася. Щоправда, міський голова згодом таки надав йому слово.
Іван Драч, вказуючи на величні постаті козацьких ватажків, що застигли у бронзі, сказав: “Дивимося на ці дивовижні скульптурні портрети – Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса і, очевидно, Лавріна Капусти чи Івана Богуна – і чуємо, як ці енергійні і могутні козаки кличуть нас, дають зрозуміти, що без Жовтих Вод Богдана Хмельницького не було б і Богданового Києва, не було б і його козацької держави, а, отже, й нас з вами. Ця трійця демонструє єдність українського народу, якої в нас, на жаль, сьогодні немає. Ми бачимо, як одна гілка влади б’є іншу, бачимо, як бездумно рвуть на шматки українську державу, з таким трудом, з такою кров’ю створену. Дай, Боже, нашому президентові силу і волю Богдана, щоб, коли треба, брав булаву і трощив по тих дурних і непокірливих головах, а також давав силу і владу тим, хто вболіває за долю України. І в цьому є головний урок Жовтих Вод, – щоб тільки була держава Україна”.
Аж наприкінці свята козацької слави отримали слово козаки. Виступили член екіпажу козацької чайки “Спас” Володимир Сабодан та запорозький низовий козак Геннадій Козловський. І від їхніх слів справді повіяло козацьким духом. Геннадій Козловський, сивочолий чоловік з дивовижним голосом і неабиякою поставою. “Шановні земляки! – звернувся він. – За одну ніч і один день наші козаки відродили велику, могутню і прекрасну нашу козацьку державу. Погляньте кожен у своє серце, погляньте у свої душі. Відкрийте свій генетичний код. І ви побачите, що ось вони – наші пращури. Ось Хмельницький, Богун, Наливайко, Кривоніс. Он проходять їхні сотні, полки – я їх бачу і ви їх можете побачити. Це вони відстояли велику державу і передали її нам. Передали свої розбиті кайдани і свою славу. Бережіть цей скарб, свою рідну і прекрасну Україну!”
Незабаром неподалік монумента козацьким ватажкам розпочалися гуляння – з шашликами, пивом та горілкою... “Я був на багатьох подібних заходах, але такого ще не бачив, – розчаровано зітхнув мій знайомий Ігор Степура, оглядаючи натовпи, які скупчилися біля торгових лотків з питвом та їжею. – Ні тобі виставок-продажу народної вишивки, кустарних ремесел і промислів, ні сувенірної продукції з національною та козацькою символікою, ні українських книжок з історичною козацькою тематикою... Все, як у совдепії: пий, гуляй, народ, і не питай, чому заплакані очі. Навіть для дітей нічого путнього не змогли запропонувати – продають якихось дебільних зайчиків та слоненят, ніби в нас цікавих іграшок немає”.
Але гуляти, так гуляти, і ми також стали в довгу чергу, щоб скуштувати шашлик та “пиво нашої Батьківщини”, вигукнувши при цьому наше козацьке “Будьмо!”.

Володимир СТЕЦЮК.
Жовті Води – Кривий Ріг

На світлині автора: виступає Іван ДРАЧ.

Цю пісню я вивчив на початку 1990-х років. Її бадьорий настрій, патріотичні слова, хоча і з деякими галицизмами та полонізмами, лягли мені на душу. Не раз співав її, відпочиваючи душею – чи то спускаючись із гір у районі Славського, чи підходячи до свого дому на Курській вулиці в Києві.

Ой на горі, на Маківці,
Там ся бились січовії стрільці...
Б’ються, б’ються, не здаються,
Йдуть до бою ще й сміються!

Та піднесення зникало, коли десь із-за рядків та мажорних нот випливав образ мого дідуся, Федота Васильовича П’явка-Коваля, писаря Російської армії у часи Першої світової війни. Під час бойових дій він перебував у Карпатах, міг бути й на Маківці. Це ж його могли вбити з усмішкою на устах бадьорі січові стрільці...
Так, дідусь мій був не в тій армії, і все ж... Звичайно, душею я був на боці січових стрільців, які билися проти гнобительки-Росії, бажав їм звитяг. І все ж, чи не занадто бадьора і весела ця пісня? Адже йдеться про трагедію нашого народу, розділеного між державами і змушеного воювати проти самого себе.
За інерцією я ще рік-два співав ту стрілецьку пісню, але вже без натхнення. “У московському війську таких, як мій дідусь, було сотні тисяч, – думав я. – Невже брати-галичани не усвідомлюють цього? Ще й нас запрошують до співу...”
1995 року у львівському журналі “Дзвін” до століття із дня народження поета, доктора ветеринарних наук Гната Западнюка було опубліковано статтю “Вчений – співець січового стрілецтва”. За кілька років з нею познайомив мене Віталій Западнюк, син поета. Його батько увійшов в українську літературу насамперед як автор знаменитої пісні “То не грім загримів”, присвяченій “славній Галицькій армії”. Але найбільше мене вразив його маловідомий вірш “До брата-галичанина на позиції”.

Відбувається страшенна війна –
Скрізь смерть, могили і хрести.
І в двох ворожих станах
Стоїм ми – я і ти.

Лиш заревуть гармати –
Те ревіння страшне! –
Як свистом куль австрійських
Вітаєш ти мене.

На російські окопи
Шрапнельний сиплеш град
Й себе ти окликаєш,
“Я тут, твій брат, твій брат”.

Гнат Западнюк, уродженець с. Тростянчик (нині Вінничина), в роки війни проти своєї волі був мобілізований до російського війська. У складі 5-ї армії опинився на березі річки Золота Липа (ліва притока Дністра), де в 1915 – 1916 рр. точилися запеклі бої проти австро-угорського війська, у складі якого й діяли Українські січові стрільці. У квітні 1916 р., на березі Золотої Липи, в перервах між боями, двадцятилітній юнак закликав виявити відвагу не своїх товаришів, російських солдат, а січових стрільців.

Забудь мене, мій брате,
Йдучи у смертний бій,
В вогні моїх гармат
Як лицар вперто стій.

Якщо мене побачиш,
Прицілься і стріляй,
І в серце брата кулю
Австрійськую пускай.

Бо те, за що ми б’ємося, –
Стріляй же брат міткіш, –
Зійде з нашої крові
На ниві близьких днів.

Над Збручем побудуєм
Ми вічнії мости,
Зайдем і ся обіймем,
Як ріднії брати.

Мене здивувало не тільки передбачення автора, що невдовзі постане Українська держава. Насамперед вразило побажання воєнної удачі усусусам, готовність прийняти їхню кулю у груди, лише б програло російське військо – основа ворожої держави... Такого в українській літературі я ще не зустрічав...
Якою ж недоречною на тлі цих душевних мук-радості є безжурно-бадьора мелодія знаменитої пісні “Там на горі, га Маківці”!

Наша сотня вже готова,
Виїжджає до Кийова...
А в Кийові Злота Брама,
На тій брамі синьо-жовта фана...
Є у Львові усусуси,
Україна мусить бути.

Ніби усусуси здатні самі побудувати соборну українську державу. Силами одних братів-галичан Українська держава не зможе постати навіть у Галичині...
Звичайно, цю стрілецьку пісню я вже давно не співаю. Знову міркував над нею, коли писав нарис “Видиш, брате мій” для книги “Багряні жнива Української революції”. Ось уривок тієї історії.
“Вже три місяці без зв’язку з рідними тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, донеслася відома кожному українцеві пісня “Ми жертвою в бою”. Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Та врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів. Жах пройняв кожного. В багатьох на очах з’явилися сльози. “Кожний звук молитво-пісні” бентежив серця, “бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів”. Та ось загукали гармати і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій... Сигналу атаки дожидалися з нетерпінням, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла. Мелодія сурми була чудова: “Ой вернися, Сагайдачний”. Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися...
Ще не змовк сурмач, як пролунала команда “Вперед!”. Здавалося, стрільці не чули граду пострілів, що сипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку. Врешті, дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами... У траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивились полонені.
Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши його очима, санітар розгублено сказав:
– Та це ж зовсім українське ім’я!
“Всі затихли, бо, здається, соромилися вже дальше шукати правди”.
Санітар вголос почав читати листа дружини вбитого: “Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався”. Всі пригнічено мовчали...  Після тихих слів панахиди заспівали пісню “Журавлі”. Слова “Видиш, брате мій, товаришу мій” вимовляли стрільці з особливим почуттям”.

Як би було добре, щоб на горі Маківці брати-галичани поруч з меморіалом січовим стрільцям побудували хоча би скромний пам’ятник Грицеві Вознюку та іншим українцям-наддніпрянцям, убитих братньою рукою.
Хотів би також, щоб брати-галичани вшанували пам’ять славного сина України Гната Западнюка, автора знаменитої пісні “То не грім загримів” та маловідомого вірша “До брата-галичанина на позиції”. Нехай би хоч одна з вулиць славної Галичини носила його ім’я. А завершу роздуми строфою прекрасної пісні подільського козака Западнюка.

То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали,
То в завзятій борні,
Віковічній, страшній,
З України кайдани упали.

Роман КОВАЛЬ

Писати про це доводиться з пам’яти, і по 45-ти роках різних переживань не все докладно пригадується. Одначе про участь нашого жіноцтва в Українській визвольній боротьбі писати треба і то зараз же, поки ще живі її учасники, бо в написаних до цьо­го часу спогадах мало місця присвячено українській жінці – учасниці збройної бо­ротьби за Волю України.
Після перших успіхів Чортківської офензиви в червні 1919 року Українська галиць­ка армія відступала до Збруча перед пере­важаючими польськими свіжими полками, які Франція озброїла в модерну зброю. Наш маленький відділ при відвороті з-під Львова попав на Підкарпаття, в терен між польськими і румунськими військами. Румуни, як відомо, по-зрадницьки напали з Буковини на зади на­шої армії. Пробиваючись до своєї армії в сторону Дністра, ми по дорозі “пацифікували” новопосталі польські поліційні станиці в Надвірнянщині, румунські – в Коломийщині.
Десь у половині липня ми продерлися до Дністра і наш добрий господар Василь Фірварків, підкупивши за цукор румунську сторожу, вночі на вузенькому човнику пе­ревіз нас біля с. Репужинці під Городенкою на другий берег ріки. Та нашої армії ми вже не застали, бо вона скупчилася до пе­реходу через Збруч.
Не гаючи часу, наш відділ, в силі чоти з 26 осіб, пройшов понад Дністром через не зайнятий Борщів і під Скалою перейшов Збруч, прямуючи на Кам’янець- Подільський. По дорозі пристав до нас один поручник і поінформував нас, що в Кам’янці перебуває новосформований Окремий залізний загін УНР, в якому є чимало галичан.
Нам хотілося служити саме в такій соборницькій частині і ми зголосилися до ко­манди загону отамана О. Бистрина. Залізний за­гін займав тоді касарні на Польських філь­варках на передмістю Кам’янця. Мені приділили гарну квартиру в домі Шиповалових, які прийняли мене дуже гостинно. На дру­гий день при ранньому звіті загін прийняв нас радо у свій склад. Яке ж було наше зди­вування, коли на правому крилі куреня я по­бачив... чоту дівчат-козачок. Було їх, мабуть, біля шістнадцяти, походили переважно зі Станіславова та околиць. Їх­ньою коменданткою була Маруся Крива.
Як сьогодні стоїть переді мною висока, грубенька, ділова, мила й енергійна дівчина-старшина, що не знала переливок у вій­ськовій службі. Голос її команди був ділово військовий, майже нічого жіночого в ньому не відчувалось. Коли хорунжа Крива прова­дила свою чоту до касарні, я приглянувся докладніш до цієї милої “жіночої армії”.
Нас, молоденьких старшин, цей відділ зі зрозумі­лих причин міцно зацікавив. Дівчата-козачки слухали в повній дисципліні свою хорунжу, я бачив сам, що з нею не має жартів, коли вона командує відділом. Військовий од­нострій з відзнаками хорунжого додавав Марусі якогось містичного чару-приваби. Дивилися ми на неї, коли вона провадила свою чоту, рівненько, під один крок, голо­ви тримаючи догори, і як виконувала з нею різні військові рухи, – і нам заімпонувала оця “жіноча армія” – наші бойки-козачки. Ми раділи, що і вони, нам такі близькі, ді­литимуть разом невідомі переживання бо­ротьби на широких степах і полях України. А йшла ця дальша боротьба під новим бо­йовим кличем: “Через Київ на Львів”.
Пізніше при частіших зустрічах я пізнав усіх козачок і знав їх поіменно, але нині вже призабулися їхні наймення. Крім Марусі, не випала з пам’яти ще одна дуже симпа­тична козачка – Стефця Дзиґа. Ця 16-річна дівчина була така мила і дитинна, що стала загальною улюбленицею загону. Хто зі стар­шин міг був відмовити Стефці її прохання? А попри свою наївність, дитячу поведінку, була Стефця діловою козачкою, і в службі не було з нею жодних жартів. Як вияви­ла пізніша розмова з нею, ми обоє були су­сідами по місці походження і ввесь час до­велось нам разом маршувати в повстанські райони.
Також інші козачки були гарними вояками, дисципліновані, високоморальні, що свідчило про їхнє добре домашнє вихован­ня. Це не був відділ якихось дівчат-пригодниць, що шукали любовних пригод у тодіш­ньому розбурханому воєнно-революційному часі. Це були дівчата ідейні, які поки­нули батьківський дім і на поклик нашого уряду пішли добровольцями в армію бо­ронити свою ближчу батьківщину перед наступом польського наїздника. Коли ж армії довелось покидати Галичину, вони перейш­ли Збруч і пішли на Велику Україну, щоб воювати за соборну державу. Напевно, тоді більшості тих козачок і не снилося про страшні переживання, що їх доведеться зу­стрінути, і що не всім доведеться повернути­ся назад у свої галицькі міста і села... І зга­дати б тут слова безсмертного сина західньоукраїнських земель Івана Франка: “І пішли вони у безвість віків, повні туги і жаху, – простувати в ході духовий шлях і вмирати на шляху”... Так, оці дівчата-козачки сповнили своє національне завдання вповні!
На початку серпня 1919 року наш загін вирушив у повстанські райони Тульчина, Гайсина, Ставища, П’ятигорів, Таращі, а по­тім назад до Володарки. Увесь час наших маршів козачки трималися добре і не було нарікань на довгі перемарші. Зрештою, підводи були до їхньої розпорядимости, бо наш командир отаман Бистрин дбав про козачок, якими хвалився, і часто їхню взірцеву пове­дінку хвалив перед загоном.
Пригадується мені чимале здивування жидівського населення по містах і містечках, яке вітало нас сердечно за охорону його перед різними нападами грабіжницьких банд, що в тому районі, де не було регулярної ар­мії, творилися і зникали. У Гайсині, тоді гарному і чистенькому місті, мені довелося під­шукувати кватири для загону. Із цим завданням нас кілька поїхали наперед. Жиди, .почувши від мене німецьку мову, показали кватири для загону і старшин. Порадившись зі своїм рабином, вони запитали мене, чи можна привітати полк “украініше естеррайхер” делегацією і музикою. Я погодився на це, але командирові сказав щойно перед са­мим містом, щоб зробити йому несподіванку. Коли загін під командою отамана Бистрина прой­шов взірцевим маршем через місто, а попе­ред його чота козачок під командою хорунжої Кривої, – то треба було бачити зацікав­лення і здивування жидів, що казали: “Оті австріяки всеньке із собою мають, навіть свої жінки”...
У часі наших сутичок з бандами козачки-добровольці ішли в першій лаві. Вони, як усі інші козаки, виконували точно свою службу. Так ото наш загін дійшов до Таращі, з якої довелося скоро відступати, бо з районів Одеси проривалася червона 14-та армія Якіра. Опинившись між денікінськими військами, що наступали лівим берегом Дніпра, і нашими відділами, а передусім на­шим, наперед висуненим, загоном, ця совєтська армія сіла на пограбовані коні та диким імпетом гнала проривом, щоб біля Києва ви­рватися з оточення. Наш загін відступав че­рез річку Рось та зайняв бойову лінію по ріці, замкнувши міцними заставами міст. Проте, вночі в районі повстанської сотні, що прилучилася була до нас, большевики тих­цем підсунулися, вирізали заставу і міцно вдарили на загін, що мусів прийняти нічний бій.
Нерівний бій з переважаючими силами червоної кінноти тривав до півдня наступного дня, тобто 12 вересня 1919 року. Пе­ред опівднем большевицька кіннота вдари­ла новими відділами на останні оборонні по­зиції загону та шаблями вирубала чимало козаків і старшин. Отаман Бистрин попав у полон... а з ним й більшість козачок з хорунжою Кривою і Стефцею Дзи­ґою. Дівоча чота спаслася дивним випадком, точніше – волею червоного старшини, кіннотчика. В розпалі рубання шаблями коза­ків загону, той старшина, мабуть українець-комуніст, або ними мобілізований, побачив­ши дівчат у військовому однострої і завзя­тій обороні на життя і смерть, здивувався, спинив своїх кіннотчиків і забрав коза­чок до неволі.
Наші козачки в бою були відважні, а оточені червоною кіннотою, на кпини кін­нотчиків відповідали: “Ми, українські козач­ки-добровольці, знаємо, за що воюємо: за Україну!” Ці слова імпонували черноним кіннотчикам, серед яких, напевно, було чимало українців, що помагали тоді “товаришам”.
Із загону спаслося всього кільканадцять бойовиків, що не були зарубані і не попали в полон. Наших полонених козачок з хорунжою Марусею Кривою і Стефцею Дзиґою, за вийнятком, мабуть, двох, що впали в бою, – большевики забрали із собою та завезли аж до Москви, де вони перебували два ро­ки. По Ризькому мирі козачки, що залиши­лись живі, були звільнені і через Шве­цію вернулися в Галичину. Не довелося мені опісля жодної з них стрінути...
Сьогодні, по 45 роках, згадую з поша­ною отих наших козачок і на славу пам’яти їх пишу оцей щирий спомин.
Чи ще жива котра з них?
Чи живі ще Стефця і Маруся та інші наші дорогі козачки-добровольці?
Слава їм!

Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий

Левицький В. “Знаємо, за що воюємо: за Україну!” (Дівоча чота в Дієвій Армії УНР) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1964. – Липень – жовтень. – Ч. 1 – 2 (19 – 20). – С. 6 – 8.

У часописі “Незборима нація” (ч. 3/265, березень 2008 р.) опубліковано мою розповідь про довголітнього в‘язня сумління ГУЛАГу Степана Сярого. Згадую я і про Степанову кохану Марію Омелян та їхню дочку Надію.
Як відгук на цю публікацію прислала Надія присвячений Марії Омелян вірш колишнього політв‘язня, а тепер мешканки Таллінна, організатора тамтешнього українського земляцтва Мирослави Бучко-Юрісаар, а також опубліковані у львівському часописі “Нескорені” спогади самої Марії Омелян.
На тернистий шлях боротьби за волю України ступила п‘ятнадцятирічна Марійка під впливом виховання батьків Григорія і Катерини Омелян та старшої сестри Ганни, яка працювала в націоналістичному підпіллі. 1940 року Марія вже виконувала завдання провідників. Згодом її призначили станичною села Мшана (тепер Городоцький район на Львівщині). Мала вона псевдо “Надбережна”. Хата її батьків стала своєрідним штабом, куди часто навідувалися провідні діячі українського повстанства. Бував тут і Роман Шухевич.
Під 1945 рік посилилися переслідування органами НКВД. Марійка змушена була переховуватися. На Стрітення її таки арештували. Щоб вибити дані про учасників підпілля, чекісти лупцювали дівчину гумовими й дротяними нагайками, вирвали майже все волосся, відірвали пальці на лівій нозі, пекли розпеченим залізом... Вона втрачала свідомість, а кати казилися від безсилля, бо Марійка мовчала. “Даже стєна слово сказала б, а ана малчіт”, – у розпачі вигукував старший слідчий Захаров і знову катував. Сліди тортур на її тілі залишилися й дотепер. На все життя закарбувалися в її пам’яті оскаженілі писки катів-садистів: Іфарова, Звєрєва, Колосова, Діцкого і Захарова...
Кілька днів дівчина перебувала в непритомному стані. Тюремні лікарі дійшли висновку, що вона не виживе. В Янові (тепер Івано-Франкове) москалі здали її в лікарню до обгородженого дошками приймального покою, щоб хворі не бачили її, а лікарям сказали, що дівчину нібито відібрали у бандерівців, які знівечили її через те, що, мовляв, не хотіла з ними співпрацювати.
За три дні стан Марії погіршився. Чекістів повідомили, що почалася агонія. Але те, мабуть, була криза... Марія почала помалу оживати. Завдяки чуйному ставленню медиків, догляду родичів та підтримці земляків вона народжувалася вдруге, вчилася заново ходити. Через півроку повернулася з лікарні додому. Її відпустили під розписку, що мовчатиме про те, що з нею скоїлося... Згодом у спогадах Марія напише: “Маю понівечене тіло, але душу чисту й незаплямовану – ніхто не зможе сказати, що комусь нашкодила в житті, що хтось через мене потерпів”.
Та доля готувала Марії нові випробування. Наприкінці 1945-го її арештували, а 7 березня 1946 р. засудили на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав. Відправили на Колиму. Працювала на електроламповому виробництві в таборі “72 км Центральної колимської траси”. Вивезли до Сибіру і її батьків, молодших брата та сестру...
У неволі на Колимі Марія відчула щастя кохання зі своїм земляком, а моїм побратимом Степаном Сярим. Досі пам‘ятаю її юне, сором‘язливо усміхнене гарне личко. Довгий час кохання Марії із Степаном було платонічним, оскільки дівчина вважала гріхом позашлюбну близькість. У Степана вже закінчився термін ув‘язнення. Він перебував на становищі безправного засланця. Марія зважилася на близькість з ним з огляду на ймовірність її скорого вивезення до політичних спецтаборів Берлагу і отже розлучення з коханим... Марію вивезли до Берлагу вже вагітною. Звідти вона потрапила до таборів Красноярського краю, де у в’язничному “диткомбінаті” народила доньку Надійку.
Запам’яталася мені розповідь Степана про те, як начальниця табірної медичної частини Заранкіна спитала Марійку, чому та не приходить за належними їй грошима (адміністрація виплачувала заохочувальну винагороду ув‘язненим дівчатам за незайманість). Засоромившись, Марійка відповіла, що вже тих грошей не заслуговує.
Лиха доля роз’єднала закохані серця. Неволя й величезні відстані зневірили Степана, що він колись поєднається з Марійкою – тиранічний московський режим здавався тоді вічним. Тож він одружився з іншою. А Марія Омелян поєдналася з політв‘язнем, етнічним росіянином, але борцем за незалежність Естонії (буває й таке!). З чоловіком і донькою Надійкою оселилися в Естонії, де Марія народила двох синів. Має добру пенсію від естонської держави, яка давно відзначила заслуги її та чоловіка в боротьбі за незалежність Естонії і України. Тепер вона вдова. Зимує у доньки у Львові, а на літо їде до синів в Естонію. Скрізь є внуки! Всього їх восьмеро! Є й двоє правнуків.
За пережиті муки у боротьбі за незалежність України пошли їй, Боже, міцного здоров‘я і спокійного довголіття!

Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл.

Народилася я 1926 року в с. Якхманичі, недалеко княжого міста Перемишля, яке споконвіку було українським й надалі має таким залишитися. У Перемишлі, на вулиці Смолки, функціонувала українська школа ім. Маркіяна Шашкевича, яку з любов’ю називали “Шашкевичівка”. Після її закінчення я вступила до гімназії, що по вулиці Татарській. Це був єдиний такого роду український навчальний заклад у Галичині. Навчали мене такі світила, як Гривнакова – двоюрідна сестра Богдана Лепкого, відомі митці Олена і Ольга Кульчицькі та інші.
З юності я виявляла схильність до громадської діяльності: очолювала молодіжну “Січ”, у гімназії 1944 року стала членом ОУН, виконувала таємні накази проводу...
Кожен окупант насаджував на наших землях свою мову і державність: поляки – польську, німці – німецьку. З осені 1944 р. наша солов’їна мова почала витіснятися російською. З лютого 1945-го по травень 1947-го рідною мовою я спілкувалася хіба що з подругами-невільницями, бо була арештована органами НКВД і відправлена у Дрогобич на Стрийську. Саме там, за ґратами, дістала можливість відчути “красу” “велікоґо і моґучєво”. І не лише я, а й моя матуся, коли привезла мені передачу. Конвоїр на одній із цибулин помітив слід від хімічного олівця і з московською лайкою накинувся на маму, погрожуючи “застрєліть суку”. Отакі були “визволителі”!
Після нелюдських катувань-допитів, без суду, запхали мене в ешелон, який гримучою змією посунув на північний схід. Зупинився в Ярославлі. Місцеві жителі зустріли нас огидною лайкою, демонструючи “багатство русково язика”. Через деякий час опинились ми на Воркуті... Згадую, як Петро Сметана із Самбора затягнув на марші пісню, перекрутивши слова. Замість “просыпается с рассветом…” вийшло “рассыпается на свете вся советская страна”. Під час розслідування Петро твердив, що “помилка” вийшла через те, що він не знав російської мови...
Після звільнення я повернулася до Самбора, де на той час проживали мої батьки. Закінчила педагогічне училище, подала документи до Харківського педагогічного інституту іноземних мов. Вступний іспит з української літератури приймав Євген Тичина, рідний брат Павла Григоровича. Треба було висвітлити тему “Усна народна творчість краю”. Екзаменатор приємно здивувався великою кількістю коломийок і пісень, які я знала. Спитав, чи можу їх процитувати. Я відповіла: “Не лише процитувати, а й проспівати”. Після цього з Євгеном Григоровичем зав’язалася щира розмова. Особливо уважно слухав він про нашого земляка Івана Франка. На знак пошани до нього під час моєї відповіді підвівся і слухав, стоячи.
Подібно сталося й на іспиті з історії Німеччини на старшому курсі. Проводив його професор Шапіро – автор підручника, за яким ми студіювали. Коли я відповідала на питання, він встав і сказав: “Ваш украинский язык такой богатый, чистый, сочный, что я должен Вас слушать стоя”.
Крім рідної, вільно володію німецькою, польською, чеською, російською. Тут пригадуються слова під час зустрічі зі студентами Максима Рильського: “Польську і чеську мови знаю на “відмінно”, німецьку – “добре”, а українську – на “задовільно”. І пояснив: “Рідна мова така багата словниковим запасом, епітетами, порівняннями, що досконало ніхто її не може знати”.
Не можу змиритися з тим, що в Україні продовжується русифікація, прославляються особи, які боролися проти нашої незалежності, зневажаються наші герої, наша мова. А закінчити хочу словами Максима Тадейовича:

Як паросль виноградної лози
Плекайте мову рідну, солов’їну…

Зіновія АНТОНЧАК, учасник Визвольних змагань, політв’язень

Шановний земляче пане Романе! Посилаю Вам гроші на підтримку боротьби за українську Україну. Пишу “земляче”, бо я родом з Макіївки, а Ви з Горлівки. Отож обидва ми з Кальміуської козачої паланки. Було колись!
Дивився тут якусь “дискусію” на каналі “Перший діловий”. Так там якась гидота з прізвищем “бузина” паплюжила святе – нашого Кобзаря. До речі, воно з Донбасу. Як же козаки нашої паланки це терплять? Невже нікому заткнути чимось погану пельку? Читав якось, що в Одесі хтось із тамтешніх козаків надів на голову шовініста Каурова відро з лайном. Хто б ото вчинив таке ж з отією “бузиною”?! 
Спостерігаючи сучасні події в Україні, бачу як важко зараз українцям на своїй землі. І головна проблема, як на мене, навіть не в “п’ятій колоні” росіян, яких весь час старанно підбурюють, а в етнічних українцях, яких імперські сусіди переробили на манкуртів. Візьміть того ж Колесніченка із Криму, який все верещить про “утиски” російськомовних. Це ж активний агент Москви. Мені привезли з Києва майку, на якій намальований козарлюга з написом “Дякую тобі Боже, що я не москаль!” Мені здається, що зараз більш актуальним було б “Дякую тобі Боже, що я не манкурт!” 
Може варто налагодити випуск такої агітпродукції, бо манкуртів дуже багато. Я їх і тут спостерігаю. Не так давно збиралась наша тутешня діаспора. І виліз один такий із пропозицією: “Давайтє напішем протєст протів вступлєнія Украіни в НАТО”. Іншого разу другий: “Прочітал в газєтє “Ізвєстія”, что на Украіне собіраются праздновать годовщину Конотопской бітви. Ми должни протєстовать!”
Отакі українці! Імперія виховала собі захисників із пригноблених. Тому, як на мене, варто в газеті, окрім суто історичного матеріалу, наводити хай би і невеличкі повідомлення про наші сучасні перемоги.
Прочитав не так давно статтю Володимира Гонського “УПА – армія переможець. Сотенний Симчич-Кривоніс та інші”. Йому зараз вже 85 років. А як був молодий, то воював у лавах УПА, за що відбув у радянських концтаборах понад 30 років. Ось цитата з його розповіді: “Може залишив мене Бог як живого свідка, щоб ото вам отут розповісти, а ви донесете людям, що були колись українці людьми. Хоч частка була зігнута, але все ж таки в українському народі зоставалась хоч невеличка група людей, отой стержень, який тримав українську націю, не дав їй зігнутися, не дав їй пропасти”. Оце знову “були колись” мене дуже вразило. Дуже вдячний Історичному клубу “Холодний Яр” за повернення історичної правди про українців-героїв, що бились за волю України. Це дуже важливо, щоб нові покоління українців не забували свого героїчного минулого. Але особисто мені бракує повідомлень про те, що проростають нові паростки зі славетного козачого коріння, що й зараз українці здатні захистити гідність українства.
Слава Україні! Слава героям!

Вадим СВИРИДЕНКО
Росія

Надала Раїса Степанівна Тукаленко, дочка отамана.
Публікується вперше.

В один із травневих днів 1918 року в Олександрівську (тепер Запоріжжя) була скликана спільна вечеря Українських січових стрільців та запорожців Петра Болбочана. Були запрошені й старшини полку ім. Костя Гордієнка. Командир гордієнківців Всеволод Петрів дозволив і козацтву прогулятися в саду, щоб ближче познайомитися з січовими стрільцями.
Перед вечерею в саду вже прогулювалася юрба чубатих, і між ними архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний) і бельгійський патер Бон, нерозлучний супутник архикнязя.
Василь Вишиваний перший підійшов до гайдамаків.
– Теж простий який, – дивувалися вони, – простіший за першого майже Республіканця (козака Республіканського, тобто 2-го Запорізького полку).
– Й гарно по-українськи балака! Не від того, щоби й Центральну Раду та її універзали визнати.
Почалась вечеря. На неї допускали лише старшин. Рядові гайдамаки скупчилися на веранді та заглядали у вікна. Командант 2-го Запорозького полку намагався виперти їх. Звернувши увагу на конфлікт, що розгорався на веранді, архикнязь вступився за гайдамаків, кажучи, що вони є рівними громадяни держави, тому мають право брати в цій вечері поруч зі старшинами, а не тільки дивитися з веранди.
Ще більше здивувалися гайдамаки, коли Василь Вишиваний після тосту, яким вітав Запоріжжя, повернувся до гайдамацького столу і вигукнув:
– Гайдамацтву слава!
Та й перехилив “добру таки чарку”.
– Здоров був, Вишиваний! – гукнули у відповідь гайдамаки.
– Це вже нечемно, – невдоволено нахилився Болбочан до Петріва.
– Але справді по-запорозьки, – відповів той.

Петрів В. Спомини з часів української революції (1917 – 1921) // Військово-історичні праці. Спомини. – Київ: Поліграфкнига, 2002. – С. 546, 547.