Народилася я 1926 року в с. Якхманичі, недалеко княжого міста Перемишля, яке споконвіку було українським й надалі має таким залишитися. У Перемишлі, на вулиці Смолки, функціонувала українська школа ім. Маркіяна Шашкевича, яку з любов’ю називали “Шашкевичівка”. Після її закінчення я вступила до гімназії, що по вулиці Татарській. Це був єдиний такого роду український навчальний заклад у Галичині. Навчали мене такі світила, як Гривнакова – двоюрідна сестра Богдана Лепкого, відомі митці Олена і Ольга Кульчицькі та інші.
З юності я виявляла схильність до громадської діяльності: очолювала молодіжну “Січ”, у гімназії 1944 року стала членом ОУН, виконувала таємні накази проводу...
Кожен окупант насаджував на наших землях свою мову і державність: поляки – польську, німці – німецьку. З осені 1944 р. наша солов’їна мова почала витіснятися російською. З лютого 1945-го по травень 1947-го рідною мовою я спілкувалася хіба що з подругами-невільницями, бо була арештована органами НКВД і відправлена у Дрогобич на Стрийську. Саме там, за ґратами, дістала можливість відчути “красу” “велікоґо і моґучєво”. І не лише я, а й моя матуся, коли привезла мені передачу. Конвоїр на одній із цибулин помітив слід від хімічного олівця і з московською лайкою накинувся на маму, погрожуючи “застрєліть суку”. Отакі були “визволителі”!
Після нелюдських катувань-допитів, без суду, запхали мене в ешелон, який гримучою змією посунув на північний схід. Зупинився в Ярославлі. Місцеві жителі зустріли нас огидною лайкою, демонструючи “багатство русково язика”. Через деякий час опинились ми на Воркуті... Згадую, як Петро Сметана із Самбора затягнув на марші пісню, перекрутивши слова. Замість “просыпается с рассветом…” вийшло “рассыпается на свете вся советская страна”. Під час розслідування Петро твердив, що “помилка” вийшла через те, що він не знав російської мови...
Після звільнення я повернулася до Самбора, де на той час проживали мої батьки. Закінчила педагогічне училище, подала документи до Харківського педагогічного інституту іноземних мов. Вступний іспит з української літератури приймав Євген Тичина, рідний брат Павла Григоровича. Треба було висвітлити тему “Усна народна творчість краю”. Екзаменатор приємно здивувався великою кількістю коломийок і пісень, які я знала. Спитав, чи можу їх процитувати. Я відповіла: “Не лише процитувати, а й проспівати”. Після цього з Євгеном Григоровичем зав’язалася щира розмова. Особливо уважно слухав він про нашого земляка Івана Франка. На знак пошани до нього під час моєї відповіді підвівся і слухав, стоячи.
Подібно сталося й на іспиті з історії Німеччини на старшому курсі. Проводив його професор Шапіро – автор підручника, за яким ми студіювали. Коли я відповідала на питання, він встав і сказав: “Ваш украинский язык такой богатый, чистый, сочный, что я должен Вас слушать стоя”.
Крім рідної, вільно володію німецькою, польською, чеською, російською. Тут пригадуються слова під час зустрічі зі студентами Максима Рильського: “Польську і чеську мови знаю на “відмінно”, німецьку – “добре”, а українську – на “задовільно”. І пояснив: “Рідна мова така багата словниковим запасом, епітетами, порівняннями, що досконало ніхто її не може знати”.
Не можу змиритися з тим, що в Україні продовжується русифікація, прославляються особи, які боролися проти нашої незалежності, зневажаються наші герої, наша мова. А закінчити хочу словами Максима Тадейовича:
Як паросль виноградної лози
Плекайте мову рідну, солов’їну…
Зіновія АНТОНЧАК, учасник Визвольних змагань, політв’язень |
