(Дівоча чота в Дієвій Армії УНР)
Писати про це доводиться з пам’яти, і по 45-ти роках різних переживань не все докладно пригадується. Одначе про участь нашого жіноцтва в Українській визвольній боротьбі писати треба і то зараз же, поки ще живі її учасники, бо в написаних до цього часу спогадах мало місця присвячено українській жінці – учасниці збройної боротьби за Волю України.
Після перших успіхів Чортківської офензиви в червні 1919 року Українська галицька армія відступала до Збруча перед переважаючими польськими свіжими полками, які Франція озброїла в модерну зброю. Наш маленький відділ при відвороті з-під Львова попав на Підкарпаття, в терен між польськими і румунськими військами. Румуни, як відомо, по-зрадницьки напали з Буковини на зади нашої армії. Пробиваючись до своєї армії в сторону Дністра, ми по дорозі “пацифікували” новопосталі польські поліційні станиці в Надвірнянщині, румунські – в Коломийщині.
Десь у половині липня ми продерлися до Дністра і наш добрий господар Василь Фірварків, підкупивши за цукор румунську сторожу, вночі на вузенькому човнику перевіз нас біля с. Репужинці під Городенкою на другий берег ріки. Та нашої армії ми вже не застали, бо вона скупчилася до переходу через Збруч.
Не гаючи часу, наш відділ, в силі чоти з 26 осіб, пройшов понад Дністром через не зайнятий Борщів і під Скалою перейшов Збруч, прямуючи на Кам’янець- Подільський. По дорозі пристав до нас один поручник і поінформував нас, що в Кам’янці перебуває новосформований Окремий залізний загін УНР, в якому є чимало галичан.
Нам хотілося служити саме в такій соборницькій частині і ми зголосилися до команди загону отамана О. Бистрина. Залізний загін займав тоді касарні на Польських фільварках на передмістю Кам’янця. Мені приділили гарну квартиру в домі Шиповалових, які прийняли мене дуже гостинно. На другий день при ранньому звіті загін прийняв нас радо у свій склад. Яке ж було наше здивування, коли на правому крилі куреня я побачив... чоту дівчат-козачок. Було їх, мабуть, біля шістнадцяти, походили переважно зі Станіславова та околиць. Їхньою коменданткою була Маруся Крива.
Як сьогодні стоїть переді мною висока, грубенька, ділова, мила й енергійна дівчина-старшина, що не знала переливок у військовій службі. Голос її команди був ділово військовий, майже нічого жіночого в ньому не відчувалось. Коли хорунжа Крива провадила свою чоту до касарні, я приглянувся докладніш до цієї милої “жіночої армії”.
Нас, молоденьких старшин, цей відділ зі зрозумілих причин міцно зацікавив. Дівчата-козачки слухали в повній дисципліні свою хорунжу, я бачив сам, що з нею не має жартів, коли вона командує відділом. Військовий однострій з відзнаками хорунжого додавав Марусі якогось містичного чару-приваби. Дивилися ми на неї, коли вона провадила свою чоту, рівненько, під один крок, голови тримаючи догори, і як виконувала з нею різні військові рухи, – і нам заімпонувала оця “жіноча армія” – наші бойки-козачки. Ми раділи, що і вони, нам такі близькі, ділитимуть разом невідомі переживання боротьби на широких степах і полях України. А йшла ця дальша боротьба під новим бойовим кличем: “Через Київ на Львів”.
Пізніше при частіших зустрічах я пізнав усіх козачок і знав їх поіменно, але нині вже призабулися їхні наймення. Крім Марусі, не випала з пам’яти ще одна дуже симпатична козачка – Стефця Дзиґа. Ця 16-річна дівчина була така мила і дитинна, що стала загальною улюбленицею загону. Хто зі старшин міг був відмовити Стефці її прохання? А попри свою наївність, дитячу поведінку, була Стефця діловою козачкою, і в службі не було з нею жодних жартів. Як виявила пізніша розмова з нею, ми обоє були сусідами по місці походження і ввесь час довелось нам разом маршувати в повстанські райони.
Також інші козачки були гарними вояками, дисципліновані, високоморальні, що свідчило про їхнє добре домашнє виховання. Це не був відділ якихось дівчат-пригодниць, що шукали любовних пригод у тодішньому розбурханому воєнно-революційному часі. Це були дівчата ідейні, які покинули батьківський дім і на поклик нашого уряду пішли добровольцями в армію боронити свою ближчу батьківщину перед наступом польського наїздника. Коли ж армії довелось покидати Галичину, вони перейшли Збруч і пішли на Велику Україну, щоб воювати за соборну державу. Напевно, тоді більшості тих козачок і не снилося про страшні переживання, що їх доведеться зустрінути, і що не всім доведеться повернутися назад у свої галицькі міста і села... І згадати б тут слова безсмертного сина західньоукраїнських земель Івана Франка: “І пішли вони у безвість віків, повні туги і жаху, – простувати в ході духовий шлях і вмирати на шляху”... Так, оці дівчата-козачки сповнили своє національне завдання вповні!
На початку серпня 1919 року наш загін вирушив у повстанські райони Тульчина, Гайсина, Ставища, П’ятигорів, Таращі, а потім назад до Володарки. Увесь час наших маршів козачки трималися добре і не було нарікань на довгі перемарші. Зрештою, підводи були до їхньої розпорядимости, бо наш командир отаман Бистрин дбав про козачок, якими хвалився, і часто їхню взірцеву поведінку хвалив перед загоном.
Пригадується мені чимале здивування жидівського населення по містах і містечках, яке вітало нас сердечно за охорону його перед різними нападами грабіжницьких банд, що в тому районі, де не було регулярної армії, творилися і зникали. У Гайсині, тоді гарному і чистенькому місті, мені довелося підшукувати кватири для загону. Із цим завданням нас кілька поїхали наперед. Жиди, .почувши від мене німецьку мову, показали кватири для загону і старшин. Порадившись зі своїм рабином, вони запитали мене, чи можна привітати полк “украініше естеррайхер” делегацією і музикою. Я погодився на це, але командирові сказав щойно перед самим містом, щоб зробити йому несподіванку. Коли загін під командою отамана Бистрина пройшов взірцевим маршем через місто, а поперед його чота козачок під командою хорунжої Кривої, – то треба було бачити зацікавлення і здивування жидів, що казали: “Оті австріяки всеньке із собою мають, навіть свої жінки”...
У часі наших сутичок з бандами козачки-добровольці ішли в першій лаві. Вони, як усі інші козаки, виконували точно свою службу. Так ото наш загін дійшов до Таращі, з якої довелося скоро відступати, бо з районів Одеси проривалася червона 14-та армія Якіра. Опинившись між денікінськими військами, що наступали лівим берегом Дніпра, і нашими відділами, а передусім нашим, наперед висуненим, загоном, ця совєтська армія сіла на пограбовані коні та диким імпетом гнала проривом, щоб біля Києва вирватися з оточення. Наш загін відступав через річку Рось та зайняв бойову лінію по ріці, замкнувши міцними заставами міст. Проте, вночі в районі повстанської сотні, що прилучилася була до нас, большевики тихцем підсунулися, вирізали заставу і міцно вдарили на загін, що мусів прийняти нічний бій.
Нерівний бій з переважаючими силами червоної кінноти тривав до півдня наступного дня, тобто 12 вересня 1919 року. Перед опівднем большевицька кіннота вдарила новими відділами на останні оборонні позиції загону та шаблями вирубала чимало козаків і старшин. Отаман Бистрин попав у полон... а з ним й більшість козачок з хорунжою Кривою і Стефцею Дзиґою. Дівоча чота спаслася дивним випадком, точніше – волею червоного старшини, кіннотчика. В розпалі рубання шаблями козаків загону, той старшина, мабуть українець-комуніст, або ними мобілізований, побачивши дівчат у військовому однострої і завзятій обороні на життя і смерть, здивувався, спинив своїх кіннотчиків і забрав козачок до неволі.
Наші козачки в бою були відважні, а оточені червоною кіннотою, на кпини кіннотчиків відповідали: “Ми, українські козачки-добровольці, знаємо, за що воюємо: за Україну!” Ці слова імпонували черноним кіннотчикам, серед яких, напевно, було чимало українців, що помагали тоді “товаришам”.
Із загону спаслося всього кільканадцять бойовиків, що не були зарубані і не попали в полон. Наших полонених козачок з хорунжою Марусею Кривою і Стефцею Дзиґою, за вийнятком, мабуть, двох, що впали в бою, – большевики забрали із собою та завезли аж до Москви, де вони перебували два роки. По Ризькому мирі козачки, що залишились живі, були звільнені і через Швецію вернулися в Галичину. Не довелося мені опісля жодної з них стрінути...
Сьогодні, по 45 роках, згадую з пошаною отих наших козачок і на славу пам’яти їх пишу оцей щирий спомин.
Чи ще жива котра з них?
Чи живі ще Стефця і Маруся та інші наші дорогі козачки-добровольці?
Слава їм!
Володимир ЛЕВИЦЬКИЙ, хорунжий
Левицький В. “Знаємо, за що воюємо: за Україну!” (Дівоча чота в Дієвій Армії УНР) // Дороговказ: орган вояцької думки і чину. – Торонто, 1964. – Липень – жовтень. – Ч. 1 – 2 (19 – 20). – С. 6 – 8. |
