У часописі “Незборима нація” (ч. 3/265, березень 2008 р.) опубліковано мою розповідь про довголітнього в‘язня сумління ГУЛАГу Степана Сярого. Згадую я і про Степанову кохану Марію Омелян та їхню дочку Надію.
Як відгук на цю публікацію прислала Надія присвячений Марії Омелян вірш колишнього політв‘язня, а тепер мешканки Таллінна, організатора тамтешнього українського земляцтва Мирослави Бучко-Юрісаар, а також опубліковані у львівському часописі “Нескорені” спогади самої Марії Омелян.
На тернистий шлях боротьби за волю України ступила п‘ятнадцятирічна Марійка під впливом виховання батьків Григорія і Катерини Омелян та старшої сестри Ганни, яка працювала в націоналістичному підпіллі. 1940 року Марія вже виконувала завдання провідників. Згодом її призначили станичною села Мшана (тепер Городоцький район на Львівщині). Мала вона псевдо “Надбережна”. Хата її батьків стала своєрідним штабом, куди часто навідувалися провідні діячі українського повстанства. Бував тут і Роман Шухевич.
Під 1945 рік посилилися переслідування органами НКВД. Марійка змушена була переховуватися. На Стрітення її таки арештували. Щоб вибити дані про учасників підпілля, чекісти лупцювали дівчину гумовими й дротяними нагайками, вирвали майже все волосся, відірвали пальці на лівій нозі, пекли розпеченим залізом... Вона втрачала свідомість, а кати казилися від безсилля, бо Марійка мовчала. “Даже стєна слово сказала б, а ана малчіт”, – у розпачі вигукував старший слідчий Захаров і знову катував. Сліди тортур на її тілі залишилися й дотепер. На все життя закарбувалися в її пам’яті оскаженілі писки катів-садистів: Іфарова, Звєрєва, Колосова, Діцкого і Захарова...
Кілька днів дівчина перебувала в непритомному стані. Тюремні лікарі дійшли висновку, що вона не виживе. В Янові (тепер Івано-Франкове) москалі здали її в лікарню до обгородженого дошками приймального покою, щоб хворі не бачили її, а лікарям сказали, що дівчину нібито відібрали у бандерівців, які знівечили її через те, що, мовляв, не хотіла з ними співпрацювати.
За три дні стан Марії погіршився. Чекістів повідомили, що почалася агонія. Але те, мабуть, була криза... Марія почала помалу оживати. Завдяки чуйному ставленню медиків, догляду родичів та підтримці земляків вона народжувалася вдруге, вчилася заново ходити. Через півроку повернулася з лікарні додому. Її відпустили під розписку, що мовчатиме про те, що з нею скоїлося... Згодом у спогадах Марія напише: “Маю понівечене тіло, але душу чисту й незаплямовану – ніхто не зможе сказати, що комусь нашкодила в житті, що хтось через мене потерпів”.
Та доля готувала Марії нові випробування. Наприкінці 1945-го її арештували, а 7 березня 1946 р. засудили на 10 років таборів і 5 років позбавлення прав. Відправили на Колиму. Працювала на електроламповому виробництві в таборі “72 км Центральної колимської траси”. Вивезли до Сибіру і її батьків, молодших брата та сестру...
У неволі на Колимі Марія відчула щастя кохання зі своїм земляком, а моїм побратимом Степаном Сярим. Досі пам‘ятаю її юне, сором‘язливо усміхнене гарне личко. Довгий час кохання Марії із Степаном було платонічним, оскільки дівчина вважала гріхом позашлюбну близькість. У Степана вже закінчився термін ув‘язнення. Він перебував на становищі безправного засланця. Марія зважилася на близькість з ним з огляду на ймовірність її скорого вивезення до політичних спецтаборів Берлагу і отже розлучення з коханим... Марію вивезли до Берлагу вже вагітною. Звідти вона потрапила до таборів Красноярського краю, де у в’язничному “диткомбінаті” народила доньку Надійку.
Запам’яталася мені розповідь Степана про те, як начальниця табірної медичної частини Заранкіна спитала Марійку, чому та не приходить за належними їй грошима (адміністрація виплачувала заохочувальну винагороду ув‘язненим дівчатам за незайманість). Засоромившись, Марійка відповіла, що вже тих грошей не заслуговує.
Лиха доля роз’єднала закохані серця. Неволя й величезні відстані зневірили Степана, що він колись поєднається з Марійкою – тиранічний московський режим здавався тоді вічним. Тож він одружився з іншою. А Марія Омелян поєдналася з політв‘язнем, етнічним росіянином, але борцем за незалежність Естонії (буває й таке!). З чоловіком і донькою Надійкою оселилися в Естонії, де Марія народила двох синів. Має добру пенсію від естонської держави, яка давно відзначила заслуги її та чоловіка в боротьбі за незалежність Естонії і України. Тепер вона вдова. Зимує у доньки у Львові, а на літо їде до синів в Естонію. Скрізь є внуки! Всього їх восьмеро! Є й двоє правнуків.
За пережиті муки у боротьбі за незалежність України пошли їй, Боже, міцного здоров‘я і спокійного довголіття!
Ренат ПОЛЬОВИЙ, Історичний клуб “Холодний Яр”
м. Ірпінь Київської обл. |
