Цю пісню я вивчив на початку 1990-х років. Її бадьорий настрій, патріотичні слова, хоча і з деякими галицизмами та полонізмами, лягли мені на душу. Не раз співав її, відпочиваючи душею – чи то спускаючись із гір у районі Славського, чи підходячи до свого дому на Курській вулиці в Києві.
Ой на горі, на Маківці,
Там ся бились січовії стрільці...
Б’ються, б’ються, не здаються,
Йдуть до бою ще й сміються!
Та піднесення зникало, коли десь із-за рядків та мажорних нот випливав образ мого дідуся, Федота Васильовича П’явка-Коваля, писаря Російської армії у часи Першої світової війни. Під час бойових дій він перебував у Карпатах, міг бути й на Маківці. Це ж його могли вбити з усмішкою на устах бадьорі січові стрільці...
Так, дідусь мій був не в тій армії, і все ж... Звичайно, душею я був на боці січових стрільців, які билися проти гнобительки-Росії, бажав їм звитяг. І все ж, чи не занадто бадьора і весела ця пісня? Адже йдеться про трагедію нашого народу, розділеного між державами і змушеного воювати проти самого себе.
За інерцією я ще рік-два співав ту стрілецьку пісню, але вже без натхнення. “У московському війську таких, як мій дідусь, було сотні тисяч, – думав я. – Невже брати-галичани не усвідомлюють цього? Ще й нас запрошують до співу...”
1995 року у львівському журналі “Дзвін” до століття із дня народження поета, доктора ветеринарних наук Гната Западнюка було опубліковано статтю “Вчений – співець січового стрілецтва”. За кілька років з нею познайомив мене Віталій Западнюк, син поета. Його батько увійшов в українську літературу насамперед як автор знаменитої пісні “То не грім загримів”, присвяченій “славній Галицькій армії”. Але найбільше мене вразив його маловідомий вірш “До брата-галичанина на позиції”.
Відбувається страшенна війна –
Скрізь смерть, могили і хрести.
І в двох ворожих станах
Стоїм ми – я і ти.
Лиш заревуть гармати –
Те ревіння страшне! –
Як свистом куль австрійських
Вітаєш ти мене.
На російські окопи
Шрапнельний сиплеш град
Й себе ти окликаєш,
“Я тут, твій брат, твій брат”.
Гнат Западнюк, уродженець с. Тростянчик (нині Вінничина), в роки війни проти своєї волі був мобілізований до російського війська. У складі 5-ї армії опинився на березі річки Золота Липа (ліва притока Дністра), де в 1915 – 1916 рр. точилися запеклі бої проти австро-угорського війська, у складі якого й діяли Українські січові стрільці. У квітні 1916 р., на березі Золотої Липи, в перервах між боями, двадцятилітній юнак закликав виявити відвагу не своїх товаришів, російських солдат, а січових стрільців.
Забудь мене, мій брате,
Йдучи у смертний бій,
В вогні моїх гармат
Як лицар вперто стій.
Якщо мене побачиш,
Прицілься і стріляй,
І в серце брата кулю
Австрійськую пускай.
Бо те, за що ми б’ємося, –
Стріляй же брат міткіш, –
Зійде з нашої крові
На ниві близьких днів.
Над Збручем побудуєм
Ми вічнії мости,
Зайдем і ся обіймем,
Як ріднії брати.
Мене здивувало не тільки передбачення автора, що невдовзі постане Українська держава. Насамперед вразило побажання воєнної удачі усусусам, готовність прийняти їхню кулю у груди, лише б програло російське військо – основа ворожої держави... Такого в українській літературі я ще не зустрічав...
Якою ж недоречною на тлі цих душевних мук-радості є безжурно-бадьора мелодія знаменитої пісні “Там на горі, га Маківці”!
Наша сотня вже готова,
Виїжджає до Кийова...
А в Кийові Злота Брама,
На тій брамі синьо-жовта фана...
Є у Львові усусуси,
Україна мусить бути.
Ніби усусуси здатні самі побудувати соборну українську державу. Силами одних братів-галичан Українська держава не зможе постати навіть у Галичині...
Звичайно, цю стрілецьку пісню я вже давно не співаю. Знову міркував над нею, коли писав нарис “Видиш, брате мій” для книги “Багряні жнива Української революції”. Ось уривок тієї історії.
“Вже три місяці без зв’язку з рідними тинявся в Карпатах 3-й курінь Українських січових стрільців. Коли сонце вже хилилося на захід, від командира бригади надійшов наказ здобути нову позицію. Ворог час од часу озивався, і тоді над головами галичан співали поодинокі кулі. Раптом із гори, яку ось-ось мали штурмувати, донеслася відома кожному українцеві пісня “Ми жертвою в бою”. Спочатку ніхто не міг повірити, що пісня линула з гори, саме звідти, куди була спрямована їхня ненависть. Та врешті зрозуміли, що йдуть до бою проти рідних братів. Жах пройняв кожного. В багатьох на очах з’явилися сльози. “Кожний звук молитво-пісні” бентежив серця, “бо слова її не тільки нагадували батьків, але й прадідів”. Та ось загукали гармати і слова пісні потонули в гуркоті. Праворуч 3-го куреня вже кипів завзятий бій... Сигналу атаки дожидалися з нетерпінням, адже кожен хотів, щоб це моторошне очікування швидше закінчилося. Нараз курінний сурмач прорізав тишу і задума відлетіла. Мелодія сурми була чудова: “Ой вернися, Сагайдачний”. Напевно, її почули і ті, що окопалися на горі. Напевно, і їхні серця збентежилися...
Ще не змовк сурмач, як пролунала команда “Вперед!”. Здавалося, стрільці не чули граду пострілів, що сипалися з гори. Закривши очі, через кущі терну, стрілецтво несамовито дерлося вперед. Падали вбиті. Але стрільці продовжували оскаженіло дряпатися на верхівку. Врешті, дійшло до рукопашного бою. Зойки та крики розпачу полетіли над осінніми горами... У траншеях і поза ними лежали трупи, ворушились поранені, з-під лоба дивились полонені.
Під коренем ліщини лежав російський вояк, проколотий двома багнетами. Щоб встановити особу, санітари обшукали його кишені. Знайшли світлини дружини та малої донечки. І лист з Одеси на адресу Гриця Возняка. Перебігши його очима, санітар розгублено сказав:
– Та це ж зовсім українське ім’я!
“Всі затихли, бо, здається, соромилися вже дальше шукати правди”.
Санітар вголос почав читати листа дружини вбитого: “Вже Наталочка велика, щодня молиться Богу, щоби Ти, дорогенький, здоров вертався”. Всі пригнічено мовчали... Після тихих слів панахиди заспівали пісню “Журавлі”. Слова “Видиш, брате мій, товаришу мій” вимовляли стрільці з особливим почуттям”.
Як би було добре, щоб на горі Маківці брати-галичани поруч з меморіалом січовим стрільцям побудували хоча би скромний пам’ятник Грицеві Вознюку та іншим українцям-наддніпрянцям, убитих братньою рукою.
Хотів би також, щоб брати-галичани вшанували пам’ять славного сина України Гната Западнюка, автора знаменитої пісні “То не грім загримів” та маловідомого вірша “До брата-галичанина на позиції”. Нехай би хоч одна з вулиць славної Галичини носила його ім’я. А завершу роздуми строфою прекрасної пісні подільського козака Западнюка.
То не грім загримів,
То не бір зашумів,
Не столітні дуби затріщали,
То в завзятій борні,
Віковічній, страшній,
З України кайдани упали.
Роман КОВАЛЬ |
