Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Газета `НЕЗБОРИМА НАЦІЯ`
Головне меню



Пошук




Архів газети

  Архів за 2024 рік:


Передплата

Untitled Document

“Незборима нація” – газета для тих, хто хоче знати історію боротьби за свободу України. Це газета, в якій висвітлюються невідомі сторінки Визвольної боротьби за незалежність.
“Незборима нація” може стати неоціненним другом вчителя, школяра, студента, історика, краєзнавця, кожного, хто цікавиться героїчною і трагічною історією нашої Батьківщини.
Газету можна передплатити у будь-якому відділенні пошти:
Наш індекс – 33545
Індекс 87415 – для передплатників Донецької та Луганської областей.
Не забудьте передплатити “Незбориму нації” і для бібліотек та шкіл тих сіл, з яких ви вийшли.

Друзі, приєднуйте нових передплатників “Незборимої нації”.



Дружні сайти

   
   
   
   
   
   
   


серпень 2023

    > Перемога вільного козака Різниківа
    > Василь Васильович Овсієнко
    > Російська мова. Навіщо вона?
    > 97 % українців вірять у перемогу
    > Міхновський у мені кипить і палає
    > Московський фільм про отамана Зеленого
    > У Котельві звеличували чекіста
    > Пісня як сакральне дійство
    > “Божественний вітер” і друг “Пригода”
    > У Києві вшановано героїв
    > Олег Собченко: подвиг і вшанування
    > “Воїн Свободи”
    > Козак із племені маорі
    > Іван Іванович Точилов
    > Олег Сенцов
    > “Ішов першим у пекло”
    > Євген Бешляга-“Аркай”
    > Лист до Інституту національної пам’яті
    > Без покаяння не буває зцілення
    > Українофоби рекомендують
    > Агент Кремля: яка його доля?
    > Україноненависники серед нас
    > Сергій Іванович Білокінь 
    > ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”
    > Газета "Незборима нація” за серпень 2023 р. у форматі *.pdf

Перемога вільного козака Різниківа

У липні 2023 р. у видавництві Марка Мельника вийшла нова книга Олекси Різниківа – “Під пресом репресій”. Розгорнув її – і поринув у світ українського Донбасу, української Миколаївщини, української Одеси…
Батько Олекси – з Бахмутщини, із села Різниківки. Мама Катерина – з Людвинки, що на Кіровоградщині. Олекса ж прийшов у світ у Єнакієвому у страшний рік – 1937-й, коли Україна вмирала в кривавих пазурах московських. Прийшов у світ, щоб заступити іншу українську душу – закатовану чекістами – і продовжити боротьбу за наше право на буття.
“Я, як завжди, тільки в бій!” – це кредо Святослава Караванського згодом стало і смислом життя-боротьби Олекси Різниківа. Про це свідчить і Олексин вірш “Кулачні бійці”.

Виходимо гуляти як на бій.
З дороги геть усякий, хто слабий,
А дужий – приготуйсь до оборони!
Ми звикли вартість кулаками мірять,
А замість грошей – зуби рахувать. (…)
Йдемо, готові зуби рахувать
І черепи ламати і трощити.
Супроти нас, коли бажаєш жити, –
Не слід ставать.
Виходимо гуляти як на бій…
Ми б так хотіли силу нашу змірять –
Та підлабузнюють зустрічні, мов раби,
Або ховаються лякливо у подвір’ях…
Несемо кулаки набряклі,
Ніби гирі.
Гуляємо…
А маримо про бій.

Цей повний сили й агресії вірш написав поет не в Карпатах, де вільно дихається вільним людям, а в російській тюрмі. Інші в неволі опускали руки, впадали в розпач, депресію, а Олекса Різників кував вільнокозацьке слово свободи.
Вірш написано 10 березня 1972 р. – на шостий місяць уже другого ув’язнення. У камері, обезвладнений, Олекса Різників плекав українську силу. Зв’язаний по руках і ногах, він сміливо ширяв думкою про свободу і ставав внутрішньо вільною людиною.
Вразив мене і вірш “Карпатські гори” з поеми “Промінь з Одеси”.

Не раз сполошений і кров’ю зрошений –
Не розпотрошений, не розпорошений,
Ліс нашорошений, весь наїжачений,
Ліс насторожений, ліс покозачений,
Покармалючений, подовбушачений,
Украй розлючений, вогнем означений,
Непередбачено
                        для зайди втрачений!

Ніби про Холодний Яр сказано! До слова, 2018-го Олекса Різників став лауреатом Літературної премії ім. Юрія Горліса-Горського, поручника Армії УНР, автора знаменитого роману “Холодний Яр”…

У родині Олекси завжди говорили українською. “Мама московської не знала”. На носіїв цієї мови казала прямо: кац-пи! І у свідомості сина вона провела животворчу межу: то ми, а то вони! Не раз казала Олексі: “Не женись на кац-пці, кац-пку не бери. Кац-пки – та вони не хазяйки!”
Як же поталанило Олексі на матір!
А ще вона казала синові: “Сталін – це антихрист, Ленін – це антихрист… І знай, що Бог на світі є”. Коли Сталін сконав і вся Московія екзальтовано ридала-сатаніла від розпуки, Катерина раділа: “Слава тобі, Господи, здох антихрист! Нарешті цього бандита не стало!”
Якби таких матерів були мільйони, Україну ніхто б не переміг!

У школі Олекса довго не міг вимовити “как”. Йому було соромно. Він не міг привселюдно “какать”. Адже в ординській мові через слово – “какой”, “какая”, “как”… У шкільному хорі його змушували співати пісню “Каку віжу, каку слишу, всьо ва мнє загаваріт”. Зі здивуванням запитав у вчителя, чому автор пісні радіє, коли бачить каку. “Ну й довго реготав він”, – згадував Олекса Різників.

А ще Катерина Різниківа мала гріх перед московською владою – “не празнувала” 1 травня і “жовтневі свята”. Ніколи до них не готувалася. “Та хіба то свято?!” А до Паски чи Різдва готувалася тиждень чи й два… Так і звик Олекса, що “це великі свята”.

У спогаді про маму Олекса Різників засвідчує: “Боже, це ж як вона померла – то це ж померла ціла культура, цілий всесвіт української культури з нею відійшов! У неї все українське було органічним, природним”.
Хіба дивуватися, що Олекса став борцем за національну Україну та оспівав цю боротьбу.

І ось нова перемога вільного козака з Одеси – народження надважливої книги “Під пресом репресії”! Вийшла вона в бібліотеці Історичного клубу “Холодний Яр” у серії “Видатні українці”. А в цій серії – книги про Міхновського, Болбочана, Тараса Силенка, героїв нинішньої війни… Так! Ми маємо за життя сказати: Олекса Різників – гордість і слава України! Його ім’я сяє поруч із великими попередниками.
А ще козак Олекса – невичерпне джерело сили, оптимізму і віри в Україну.
Тож радіємо, що напередодні виходу цієї важливої для українського буття книги Олекса Різників став членом Історичного клубу “Холодний Яр”.
Бажаємо – і наказуємо йому – не припиняти праці на добро України ще багато літ!
Вільним козакам-поетам слава!

Роман КОВАЛЬ
Книгу можна придбати тут: https://markobook.com/knigarnya/oriz/



Василь Васильович Овсієнко

 (8.04.1949, с. Ставки Житомирської обл. – 19.07.2023, Київ)

 

Знав Василя Овсієнка від 30 квітня 1990 р., коли Рада Української республіканської партії обрала нас до складу першого проводу. За рік спільної праці я склав думку про нього як про тихого, неговіркого працівника на українській ниві, чесного, дисциплінованого й добросовісного. Щоправда, його поміркованість якось не підходила до революційної ситуації…
 Після одного з бурхливих засідань Проводу УРП на Музейному провулку, 8, коли політичні суперечки переросли в конфлікти в керівництві партії, Василь Овсієнко, Сергій Бабич, Олесь Сергієнко і я йшли в бік Хрещатика. Був теплий вечір, місто відпочивало, а ми продовжували бурхливу дискусію. Пригадую, Василь Овсієнко щиро сказав: “Якщо мені гарантують, що завтра буде Самостійна Україна, я готовий сьогодні дати відрубати собі голову”. І це не була красива фраза: Василь Овсієнко – жертовна людина, довів це своїм життям. Але я вважав, що жертвувати своїм життям задля України недостатньо. Треба вбивати ворогів України. Їхнім життям жертвувати! Тоді я гостро запитав: “Пане Василю, а якщо вам скажуть: завтра буде Самостійна Україна, але для цього ви маєте позбавити життя ворога. Ви зробите це?” Овсієнко чесно визнав, що не здатний убити ворога.
Я був вражений і обурений…
І все ж… Спостерігаючи за його працею впродовж 30 років, прийшов до категоричного висновку, що він – один з найдієвіших і найкорисніших синів нашої Батьківщини. Це людина конкретної праці. Щоденної праці. Він національний діяч-стаєр. Таких у нас дуже й дуже мало. Більшість діячів спалахує на мить дієвою любов’ю до України і так само швидко перегорає.
Якби ж таких систематичних, послідовних, безкорисливих і сміливих (!) діячів, як Василь Овсієнко, було більше, то Українська держава стала б міцною, незборимою, а не анемічною, як зараз.
Попри свою миролюбність і врівноважений характер, Василь Овсієнко мав цивільну відвагу. Він відмовився свідчити у справах Левка Лук’яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгі­рьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура, на захист останнього подав заяву в КҐБ. Відтак 9 червня 1981 р. майор КҐБ Чайковський оголосив про порушення проти Овсієнка справи за ч. ІІ ст. 62 і запропонував написати покаянну статтю в газету з осудом діяльності Української гельсінської групи, членом якої Василь був оголошений з 1978 року. Слідчий обіцяв звільнення ще до кінця терміну. Альтернатива була сумна – 10 р. таборів особливого режиму, 5 р. заслання і звання “особливо небезпечний рецидивіст”. Овсієнко вибрав останнє. Карався в таборі особливого режиму ВС-389/36 в с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., з 8 грудня 1987 р. – у зоні № 35 на ст. Всехсвятська. Брав участь в акціях протесту.
Вклоняюсь Василеві Овсієнку за багатолітню боротьбу і працю в ім’я свободи нашої Батьківщини, за створення літопису Визвольної боротьби в 1960-х – 2000-х рр.
Держава високо оцінила діяльність Василя Овсієнка: він – лицар ордена “За заслуги” ІІІ ст., ордена “За мужність” І ст. та ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня. А ще Василь Овсієнко лауреат Літературної премії імені Василя Стуса, для повернення якого в Україну зробив чи не найбільше.
Вічна пам’ять радомишльському козакові, землякові братів Соколовських і сестри їхньої Марусі!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ



Російська мова. Навіщо вона?

Київрада заборонила вмикати російські пісні в публічних місцях столиці. Заборонено також демонструвати російськомовні товари – книги, художні альбоми, аудіовізуальні твори, музичні звукозаписи, вироби художніх промислів, театральні та циркові вистави, концерти та культурно-освітні послуги, – зазначив депутат Київської міської ради Вадим Васильчук.
Вважаємо, що кожне місто має брати приклад із Києва. Чим швидше ми викинемо російську музику з нашого вжитку, тим ближча перемога.
Вибачте за можливу неполіткоректність: але якби ще московську мову заборонили використовувати в публічних місцях, то серце моє б заспівало.



97 % українців вірять у перемогу

Опитування “Рейтингу” свідчить, що на питання, чи вірите ви, що Україна переможе у війні, українці відповіли так: 82 % – однозначно так; 15 % – скоріше так; 2 % сказали, що їм важко відповісти; лише 1 % не вірить у перемогу.

Малюнок: Олеся Вакуленко, “Україна сильна!”



Міхновський у мені кипить і палає

Моя мрія збулася: на презентації книги “Тарас Силенко” я придбав свою мрію, щоб глибше осягнути, ознайомитись із життям творця української України Миколи Міхновського.
“Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи”. Роман Коваль, Юрій Юзич. Цей товстелезний блок мені, як скульптору, нагадав кам’яну брилу. У камені я відсікаю все зайве, і виходить твір, у якому виплеканий кожен сантиметр твоєї філософії, мудрості і задоволення.
Читаю книгу, і в моїй уяві вимальовується образ духовно багатої і мудрої людини. Міхновського я міг би порівняти з Тарасом Шевченком... Оточенням Міхновського були світлі уми – це брати Шемети, Вартоломій Євтимович, Петро Болбочан, В’ячеслав Липинський, Микола Ходорович, Левко Мацієвський, Сергій Тимошенко, Дмитро Донцов та інші.
Вартоломій Євтимович пише у своїх спогадах: “Вихований у старій священничо-козацькій родині, на добрій українській традиції, в українсько-козацькому селі, був прекрасним зразком української расової культури. Це був український аристократ у властивому значенні цього поняття. Поряд з Євгеном Харламовичем Чикаленком, Михайлом Петровичем Старицьким, Миколою Віталійовичем Лисенком, Іваном Липою, братами Володимиром і Сергієм Шеметами, В’ячеславом Липинським”.
“Українська нація мусить добути собі свободу, хоч би захиталася ціла Росія!” – ці слова Міхновського, сказані 1900 року, винесені в епіграф книги “Микола Міхновський”, яка стала “Книгою року” (у номінації “Минувщина”, 2021 р.).
Ця книга читається легко. З великим захопленням я вдихнув її на повні груди і став міцнішим і духовно багатшим. Книга наших сучасних літописців-істориків, які набралися сили, мужності, терпіння, щоб підняти бетонну брилу забуття і скверни та відтворити й принести українцям правду про боротьбу нашого народу.
Коли б Микола Міхновський був на місці Грушевського, Петлюри, Винниченка, у нас була б мільйонна українська могутня армія і квітуча Україна!
Генерал-лейтенант Нуджевський сказав: “Діти! На цей День Великий чекала наша Мати-Україна довгії віки! Не упустіть же слушного часу тепер та пильнуйте, щоби знову не вернулась неволя. За час нашого поневолення Московщина нашими руками завоювала Крим, Кавказ і Туркестан! А нам яка з того користь чи прибуток?! Стративши власну державу козацьку, мусили діти наші чужій служити! Так хай же не буде сорому такого більше – віднині і довіку! Хай буде, що коли прийдеться нам воювати, то за свою кращу долю, а не для чиєїсь тільки згуби! Про одне молю Господа Милосердного – щоб дав мені побачити рідне військо та щоб послав мені старому вояцьку смерть не в ліжку, а на полі слави й за нашу Україну!”
Ця книга – перлина нашої історії, вона має бути в кожній шкільній бібліотеці і у вишах. Наші вороги і недруги, які засіли на найвищих щаблях влади, не хочуть, щоб наша молодь вчила історію українського народу і знала українську мову. Але їм не зламати дух української нації. Наші безстрашні сини-воїни Матері-України зараз борються за волю і незалежність свого народу зі зброєю в руках.
Книги Романа Коваля мають велику пізнавальну і духовну силу, я не можу порівняти його творчий потенціал із жодним письменником сьогодення.
Твори Романа Коваля вже давно заслуговують на найвище пошанування – Національну премію України імені Тараса Шевченка!
Бажаю панові отаману козацького здоров’я і творчого розмаю у відродженні українського історичного духу.

Михайло ГОРЛОВИЙ, скульптор

На світлині: Роман Коваль і Юрій Руф. Фестиваль нескореної Nації “Холодний Яр”, Суботів, 2021 р.



Московський фільм про отамана Зеленого

Владислав Карпенко вислав мені в месенджер посилання на фільм “Трипільська трагедія”, який уважався втраченим. Була думка, що московська влада знищила його – через неоднозначність деяких сцен. Фільм створено у 1925 р. в Ялті на 2-й фабриці Всеукраїнського фотокіноуправління (ВУФКУ) за сценарієм Григорія Епіка, у 1937 р. розстріляного в Сандармосі. Режисер фільму – Олександр Анощенко-Анод, оператор – В. Лемко. Окремі фотокадри фільму вважалися єдиним свідченням існування твору – я їх використав у книзі “Отаман Зелений” та в газеті “Незборима нація” в публікації про Зеленого Валентини Стрілько-Тютюн (вона й дала ці кадри). І ось, виявляється, фільм живий-здоровий, навіть озвучений. І я його вперше подивився.
Спочатку здивувався – антиукраїнський за задумом фільм наповнений чудовими українськими піснями – “Їхав, їхав козак містом”, “Ой у лузі червона калина”, “Запорозький марш”, “Ой на горі та й женці жнуть”, “Їхав козак за Дунай”, “Їхали козаки”. Кожна з них повторювалася у фільмі по 2 – 3 рази – то коли зеленівці йшли в бій, то коли червоні атакували. Звичайно, дивно, коли московська піхота йде війною на Трипілля під “Червону калину”, зокрема під слова “машерують стрільці січовії”, “розпочали стрільці січовії з москалями тан” (фільм озвучений значно пізніше і, як бачимо, не зовсім професійно).
Важливо, що всі українські пісні лунають із повним текстом, лише “Запорозький марш”, звичайно, без слів.
У фільмі лунають і бойові кличі українських націоналістів: “Слава Україні! Героям слава!”, “Слава нації! Смерть ворогам!” Звісно, з уст отамана Зеленого…
А ще у фільмі отаман Зелений каже: “Кац-и і ж-и не дають нам спокою” (каже російською мовою). А далі продовжує: “Самостійна Україна приречена на успіх. Європа нас прийме”.
Дисонансом звучить у фільмі “Калінка-малінка”. Саме під цю дурнувато-веселу московську “пєсєнку” наші повстанці винищують московських окупантів.
Зелений – негативний герой фільму, але найбільший антигерой для атеїстичної Москви – український священник. Він і переховування хліба від Красної армії освячує, він і пиячить та ще й каже щасливо: “Дезертирами нас Бог не обділив” (“нє обідєл”). А ще показує повстанцям, де в кукурудзі від них сховалися перелякані більшовики. Та і зовні панотець несимпатичний, а от Зелений – красень у козацькій шапці, голлівудського рівня зірка (його зіграв Георгій Астаф’єв). Правда, він часто вишкірює зуби, б’є селянку у вишитій сорочці, наказує повісити дядька у вишиванці, каже спалити хату іншого дядька, теж вбраного у вишиванку, з люттю вимовляючи слово “Червоний!”. А коли хату козаки підпалили, каже: “Гарно горить,  не загасити!”
Такого у Трипіллі бути не могло. Із земляками Зелений жив у згоді й великій дружбі, та й “своїх червоних” у селі не було. Селяни Зеленого любили та обожнювали, піднімали до небес.
Деякі кадри фільму озвучені гарно: під слова пісні “Гей, вернися, Сагайдачний” кінні зеленівці вливаються в сільську вулицю. У цьому поетичному рядку можна почути: “Гей, вернися, отаман Зелений”.
Звичайно, у фільмі звучать російські комуністичні пісні, наприклад “Смєло, таваріщі, в ноґу”… І оці “дєті сєм’ї трудавой” вирішили йти на Трипілля. “Долґо іх ґолод томіл”. Видно дурнуватий плакат: “Смерть помещикам и фабрикантам”. Тю! Де ви бачили в 1919-му “помещиков и фабрикантов”?! Та ще й в українському селі! Але ж треба Москві якось “виправдати” своє насилля до селянства, тому й вигадали цю дурницю.
От ще правдиві кадри: селяни ховаються від червоних, які впевнено входять до їхнього села, а от кінні зеленівці від’їжджають у похід під “Запорозький марш”.
І ось нарешті бій! “Бандітов ґараздо больше, чєм ми прєдпалаґалі”, – каже з тривогою червоних командир, спостерігаючи в бінокль, як на червоне військо насувається грізна селянська хмара. А ще в Зеленого є гарматка і вона влучно стріляє – набої розриваються в червоній лаві. А от зеленівці під пісню “Ой на горі та й женці жнуть” переходять в атаку і вже під “Калінку-малінку” нещадно калічать та вбивають московських окупантів. І знову чудовий кадр: наші коні топчуть їхні трупи, кінь б’є копитом в обличчя “бідному” окупанту. У цій масовці грав майбутній класик ракетобудування (а перед тим в’язень московських таборів) Сергій Корольов. Виникає питання: кого ж він грав? Червоного займанця чи трипільського козака?..
От наші хлопці розстрілюють комунара, стягують чоботи. Чому ж добру пропадати? Якомусь козакові буде винагорода, не світитиме пальцями...
Звичайно, автори фільму намагалися приписати зеленівцям риси розбійного московського воїнства. “Спалити їх живцем!” – наказує отаман Зелений, коли отару московських розбійників загнали в клуню. Хто ж палитиме свою стодолу? Повна дурниця!
Неправдоподібною є сцена і з криницею. Хто ж у криницю, з якої п’є воду, скидатиме московські трупи?! Насправді було ось як (цитую свою книжку “Отаман Зелений”): “Трупи бандитів поскидали у глибоку яму. Викопали її ще навесні для криниці, але місце виявилося невдалим. Тепер трипільці тішилися, що їхня праця не пропала даремно. Вони змусили скакати у сухий колодязь полонених москалів – на тіла товаришів-поплічників. «Багато їх там набилося. Як хрущі копошилися, – розповідав Андрій Олексійович Воловенко, 1911 р. н., який на власні очі бачив безславний кінець комунарів. – Деякі майже до верху дотягувалися, так їм... того... руки... – Андрій Олексійович, замріявшись, махнув правицею, ніби шаблею. – Тоді Науму сказали: «Бери камінь і кидай у колодязь». А камінь був великий. Наум не хотів його кидати. Тоді на Наума навели рушницю, мовляв, кидай, не то... Наум ледь підняв той камінь... Ну і кинув... А тоді землею присипали, та й годі... Земля тоді ще довго ворушилася»”.
До слова, у фільмі селяни топили більшовиків у колодязі під пісню “Ой у лузі червона калина”… Так і хочеться поставити смайлик…
А от чергова брехня: отаман Зелений за столом у шапці (!) п’є горілку. Але ж отаман не мусульманин, щоб у шапці сидіти за столом! Ну, а випивши, разом з товаришами починає ґвалтувати огидних московських комсомолок. Та в цьому не було потреби! Жіноцтво Трипілля та інших сіл безмежно любило отамана! Не одна мріяла про нього.
А ось ще… Зелений каже селянці: “Пашла вон!” Отак московську дикість намагалися приписати Зеленому!
І от головна сцена фільму.
“Ж-и, кац-пи і комуністи, 5 шаґов впєрьод!” – наказує Зелений.
Полонені з гордістю зробили ці кроки… Вже смішно!
Жаль, що режисер забув про китайців, а вони були серед полонених. І ці “дєті сєм’ї трудовой” хотіли дармового хліба.
І знову отаман Зелений: “Переходьте до мого загону. Я вам пробачу”. Повна дурниця! Такого сказати отим “парням” він не міг. А українцям-червоноармійцям таке запропонував. А хто не захотів, все одно відпустив з полону, ще й дав по буханці хліба, а хто був з лівобережжя, перевіз на той берег Дніпра. І порадив приєднуватися до отамана Ангела.
Епічною вийшла сцена, як наші дядьки скидали ворогів з високої трипільської кручі у Дніпро, стріляли їм услід і, жартуючи, кидали гранати! А Зелений з люлькою лише милувався роботою своїх хлопців. Краса! Гарні кадри!
Детальніше про цей епізод української справедливої помсти можна прочитати в моїй у книзі про отамана Зеленого. Розділ називається “Трипільська розплата”.
А ще Зелений у фільмі сказав такі прості й справедливі слова: “Будемо вас убивати. Щоб жодного комунара не лишилося”.
Письменниця Докія Гуменна зазначала, що під час перегляду фільму в 1930-х, під час сцен мордування червоних, з темряви зали неслися вигуки: “Так їх, сучих синів, так їх!” Очевидно, через це прокат фільму було зупинено і його поклали на темну поличку на довгі десятиліття…
Думаю, що багато українських режисерів документального кіно використають кадри з цього прецікавого фільму для створення нових фільмів, які продовжать боротьбу на фронтах битв за історичну правду.

Роман КОВАЛЬ
На світлині – отаман Зелений (кадр із фільму).
Фільм можна подивитися тут: https://youtu.be/ug_wFvdze74
Київ, 12 січня 2023 р.



У Котельві звеличували чекіста

У Котелевській громаді Полтавського району місцева влада широко і помпезно відзначила день народження відомого ворога Української державності, сталініста Сидора Ковпака.
Ковпак – більшовик, учасник боїв проти армії Української Держави та Вільного козацтва в 1917 – 1919 рр. Вороже ставився до УНР. У 1930-х закінчив спецшколу ОГПУ. З 1937 р. очолив російський окупаційний виконком м. Путивля. Учасник численних боїв проти воїнів УПА. З 1944 р. депутат Верховної Ради УРСР, з 1947-го до 1967 р. – заступник голови Президії ВР УРСР. Активний учасник репресій проти українських патріотів.
До слова, у Полтаві вулицю Ковпака перейменовано рішенням міської ради. Тепер ця вулиця має горду назву “Героїв ОУН”. Так увічнено борців за незалежність у ХХ ст. – діячів Організації українських націоналістів. Отже, зокрема й уродженця Котельви Юрія Артюшенка, полуботківця, хорунжого 2-го Запорозького полку 1-ї Запорозької дивізії і полку Чорних запорожців, редактора “Українського вісника” (1937 – 1940).
Саме йому завдячуємо, що гасло “Слава Україні! Героям слава!” стало, врешті, офіційним вітанням у ЗСУ. У 1925 р. у Подєбрадах разом з Миколою Сціборським Юрій Артюшенко заснував Легію українських націоналістів. Коли виникло питання про організаційне вітання, якраз Юрій Артюшенко запропонував використати вітання, що було заведене в полку Чорних запорожців, у якому служив Юрій: “Слава Україні!” – “Козакам слава!” Пропозицію товариство прийняло, але з уточненням – відповідати треба: “Героям слава!”
Чи є в Котельві вулиця на честь славетного земляка Юрія Артюшенка? Або пам’ятник? Може, влада громади читала або щось бодай чула про ст. 5 п. 4 Закону України “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті”, яким органи влади зобов’язано увічнювати пам’ять борців за незалежність? Де там...
Навіть війна з Росією не протверезила керівників Котелевської громади.

Олег ПУСТОВГАР, регіональний представник Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області

Прибрали московський символ

З ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті (УІНП) виконком Новоселівської сільської ради Полтавського району ухвалив рішення № 74 “Про перейменування культурної спадщини”. Ним переозначено історико-туристичний об’єкт (а також гідрологічну пам’ятку природи) “Криниця Петра I”. Відтепер гідронім має назву “Мавчина криниця”. Також у межах виконання деколонізаційного закону та у зв’язку з перейменуванням звідти знято відповідні символи та таблички, що звеличували ката України Петра I.
Криниця розташована неподалік сіл Терентіївки та Лісових Полян Новоселівської сільської ради. Її назва з’явилася ще в часи СРСР – рішенням облвиконкому від 16.11.1979 року за № 437, тобто комуністи вшанували царя, бо він тут, бачте, “іспіл водіци”.
“Руская общіна Полтави” в часи Януковича за сприяння “Громадської палати Російської Федерації” та “Спілки сімей військовослужбовців Росії” створила ледь не культ криниці, відповідно і Петра I. Тоді проросійські активісти на чолі із Шестаковим перебрали криничний зруб, поставили столики для туристів, встановили і табличку.
Чужинецький маркер давно муляв око українцям. У 2008 та 2011 роках на камені поруч із криницею українці малювали Тризуб та написи “Слава Україні!”, – розповів представник УІНП в Полтавській області Олег Пустовгар.
Тепер у Новоселицькій громаді затверджено Програму відновлення національної пам’яті й перейменовано колоніальні топоніми. Ця історія показує, наскільки масштабно – від Полтави з її засиллям пам’ятників Полтавській битві та Петру до маленьких сіл чи лісових урочищ, навіть гідронімів, – маркувалася Україна імперськими російськими символами.
Очищаємося!

Полтавський офіс УІНП



Пісня як сакральне дійство

Тарас Силенко надавав пісні сакрального значення, вважав, що саме пісня може бути пророчою та актуальною у всі часи. “Пісня – це можливість щось донести сокровенне, важливе до душі слухача, – був переконаний кобзар. – Пісня – це і молитва до Всесвіту, до Творця. Я вірю в силу слова, у силу думки, а коли ще підсилено музикою, то вкладається потужна енергетика, потрібний образ, і тоді відбувається максимальний вплив на простір. Це, звичайно, і велика відповідальність виконавця”.
“Улюбленою є та пісня, над якою тільки працюєш, яку перший час виконуєш, – ділився бандурист. – Та пісня найрідніша на початковому етапі, найближча, бо вона, немов немовля, ось-ось тільки народжується і їй треба приділити більше уваги, витратити більше емоцій, енергії…”
“Пісні мають велику силу! Адже навіть там, де споконвічні українські землі не входять до складу України, люди забули материнську мову, коли звучить українська пісня, то виявляється істинна душа людини, стає зрозуміло, хто були батьки теперішнього «росіянина». Таке можна спостерігати на Кубані… Тому пісні – це те, що стоїть поперек горла всім, хто хоче ввести другу державну мову, переписати нашу історію, знищити Українську державу”, – розповідав про те, що його хвилює, Тарас Силенко.
І попри те, що репертуар кобзаря переважно войовничий, переплетений історичними подіями, від нього випромінює якесь незбагненне світло і любов до Всесвіту. Від його імені не просто “віє Силою”, як сказав дослідник історії України Роман Коваль, а могутністю і величчю українських перемог, козацьких звитяг, впевненістю в національно-культурному відродженні України. Кожна пісня Тараса Силенка додає впевненості в завтрашньому дні, віри у світле майбутнє в нашій Україні.

Лариса ГРОМАДСЬКА, Історичний клуб “Холодний Яр”
Київщина

На світлині – Тарасові друзі біля пам’ятника кобзареві в Холодному Яру. Червень 2022 р.



“Божественний вітер” і друг “Пригода”

До річниці загибелі

Андрій був вродженим провідником вовчої зграї…Йому були притаманні прикмети провідної верстви, а саме: мудрість, шляхетність, відвага. Протягом 33 років своєї боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами він був безкомпромісний у націоналістичному світогляді донцовського вовка – як символові свободи і духу української нації…
Андрій Жованик загинув 2 серпня 2022 р. у бою за Соледар. Дружина Оксана потелефонувала і спокійним голосом сказала:
– Андрій загинув під час бою. Не вірю, може, то не Андрій.
Спокійним голосом сказала: Андрій загинув.
Ще вчора по телефону розмовляли, жартували, чоловік переживав за сина Богдана – той нині в Канаді в мандрівному пластовому таборі, далеко в горах. Кожного дня телефонував Андрієві з далекої Канади, ділився своїми пригодами – у Богдана пластове псевдо “Пригода”.
Богдан любив розповідати батькові всі подробиці: як проводив заняття в сумівському таборі, як при ватрі розповідав про перебування разом із батьком в ОДЧ “Карпатська Січ”.
Друг “Пригода” – курінний куреня ч. 39 імені Дмитра Донцова київського Пласту, а його батько – опікун цього куреня. Допомагав в організації військових вишколів та відвідин історичних місць – Крути, Базар, Холодний Яр, Батурин…
Усіляко допомагав Андрій і побратимам із “Правого сектора”.
При ватрах він не дуже любив розповідати про себе, але багато розповідав про побратимів, які у 2014 р. вели бої на Сході України. Юнацтво з повагою ставилося до нього. Ватра закінчувалася піснею “Ніч вже йде...”. То було до війни.
“Божественний вітер” у перекладі з японської означає “воїн”. Таке псевдо на початку 1990 років дав Андрієві Жованику Ігор Миколайович Бондар – духовний провідник Спілки націоналістичної української молоді.
У 1991 р., у вишневу заметіль, по вулиці Білоруській, у котельні нашого провідника ми познайомилися з Андрієм. Про СНУМ він почув по Українському радіо – як про праворадикальну організацію молоді, що брала участь у протестах.
Сходини проводили в котельні – коли Ігор Миколайович був на роботі. Назва першої гутірки “Київ проти Москви” стала основою нашого життя – як ідея і чин.
Ми отримали інформацію, що 15 вересня 1991 р. демократичні сили скликають віче на Софійській площі. Після гутірки дістали наказ від провідника написати на плакаті гасло “Київ проти Москви” і в неділю на 12-ту годину біля Софії Київської на даху п’ятиповерхового будинку розмістити плакат – щоб донести до організаторів і мітингарів цю просту істину.
[Ведучий віче Дмитро Павличко несамовито заволав: “Зніміть це провокаційне гасло! Це каґебісти повісили! Ми не будемо проводити мітинг, доки це гасло не буде зняте”. І наслав на них львівську “Варту Руху”, яка охороняла мітинг]. Андрій з іншими хлопцями не давали “Варті Руху” зняти з даху плакат, на якому червоно-чорними кольорами було написано “Київ проти Москви”!
Андрій казав: “Москва має згоріти, а попіл «Божественний вітер» розвіє по океанах, щоб і духу не було чути, що існує така країна моксель”.
Така ідея має об’єднати весь український народ і нинішню владу.
Спочивай, брате!
Вічна слава “Божественному вітру”!

Микола СУЛЬЖУК, сеньйор Пласту



У Києві вшановано героїв

У Києві відкрито меморіальні дошки випускникам 177-ї школи – молодшому лейтенантові ЗСУ Дмитру Сергеєву (130-й батальйон тероборони), козакові 54-ї бригади ім. Гетьмана Івана Мазепи Сергію Малишку і командирові 5-го Легіону ССО Андрію Жованику – козаку Історичного клубу “Холодний Яр”.
Промовляли рідні та друзі загиблих, зокрема Оксана Жованик, також і керівники Солом’янського району Києва. “У Визвольній боротьбі Андрій зі шкільної лави, – сказав Роман Коваль. –  У 1980-х Андрій, ще школярем, належав до «Київської групи» підпільної ОУН. З 1989 р. він був членом СНУМу, найрадикальнішої української організації, з початку 1990-х – членом Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», створеного бандерівцями-політв’язнями…
З кінця 1980-х починаючи, Андрій Жованик взяв участь у сотнях ближніх боїв і сутичок з московським ворогом. Під час Майдану, коли на Київ котилися пасажирські поїзди, набиті тітушками, Андрій з горсткою своїх друзів-снумівців вийшов на станцію Київ-Волинський, де ці поїзди призупинилися, чекаючи наказу, вийшли з ланцюгами та іншими знаряддями бою і закликали тітушок вийти помірятися силами. Били ланцюгами їм вікна, провокували, але ті злякалися і на бій з козаками не вийшли…
Воював на Донбасі з літа 2014 р. в лавах «Правого сектору» і «Карпатської Січі».
Андрій – надзвичайно хоробра людина. Він міг іти в атаку на ворога зі снайперською гвинтівкою по мінному полю. Хоч це й суперечило воєнній науці, але він тоді, 29 червня 2016 р., здобув ворожі позиції. Андрій – щедра українська людина. Він ніколи не шкодував грошей на український рух. Представлений до звання «Герой України»”.
Роман Коваль закликав керівництво Солом’янського району назвати вулиці іменами випускників 177-ї школи – українських героїв Андрія Жованика, Дмитра Сергеєва і Сергія Малишка.
Вічна слава полеглим за Україну!

Історичний клуб “Холодний Яр”

На світлині – Роман Коваль, Олена Михайлівна і Оксана Жованики – мама і дружина героя. Київ, 9 червня 2023 р.



Олег Собченко: подвиг і вшанування

На початку великої війни позиції наші проходили по південному березі річки Ірпеня, по краю лісу, який дивився на село Демидів.
Між лісом і селом – великий луг, по якому, власне, Ірпінь і тече до Київського водосховища.
Наприкінці лютого земля в лузі була вогкою. І в першу ніч вторгнення на цьому лузі застрягло три бронемашини. Дві наші “Варти” і БРДМ росіян.
Одна “Варта” застрягла, друга стала її витягувати і теж застрягла. Врешті-решт, обидві наші вояки кинули. Тоді був бій, у нас були втрати.
“Варти” стояли ближче до наших позицій. В один з вечорів Олег туди злазив. Повернувся зі смачною сухою ковбасою. Виявилося, що у бронеавтівках повно добра. Перший – це суха ковбаса вищого ґатунку. Другий – це… протитанкові ракети “Стугни”.
“Стугна” – гордість українського ВПК, багато в чому це кращий комплекс, ніж оспівані “Джавеліни” і тим більше НЛАВи. Стріляє на понад 5 км (є версія з більшою дальністю ураження), має систему дистанційного керування: ракету можна поставити на пускову установку, витягнути 50 метрів кабелю і сховатися в укритті. Це безпечніше для стрільця, ніж “Джавелін”, який треба пускати з плеча, висовуючись із сховку.
До речі, нашого оператора “Стугни” на тій позиції атакував російський літак, ударив з гармати. Боєць залишився неушкоджений, бо пускову поставив на дорозі, а сам сидів в окопі поруч у лісі. Ліс, щоправда, зрізало як косою.
Так-от, там, у “Вартах”, було повнісінько “Стугн”. Зо два десятки! Були там і пускові установки, ще й дорогоцінний нічний тепловізор, який бачить кілометрів на 5, – вартістю щонайменше 100 тисяч доларів.
Це смертельне для росіян начиння кілька днів лежало під носом у ворога…
Рівень річки піднімався, машини через деякий час мали піти під воду. Власне, пізніше так і сталося, але їхній вміст вдалося порятувати. Виграв цей джекпот вартістю понад мільйон доларів хазяйновитий Олег.
Спини в нас з Олегом були не такі, щоб носити важкі ракети. Тож треба було вмовити бійців піти разом у “сіру зону”, щоб розвантажити “Варти”, –  під ризиком обстрілів і вибуху цих небезпечних артефактів. Якщо б прилетіла міна чи навіть випадкова куля, детонація боєприпасів стерла б у порошок людей і машини.
Спрацювала харизма. Олега завжди сприймали як досвідченого військового, у званні не менше офіцера, хоча ми були прості старші солдати-вогнеметники. У нього була особлива постава, якась козацька хвацькість і одночасно акуратність і стиль – навіть у польовому одязі. Підсвідомо бійці бачили в ньому лідера.
Тож хлопці з 72-ї наповнилися відвагою і забрали з небезпечного лугу “Стугни”. Далі я знайшов протитанкістів. Вони приїхали, взяли ракети і досягли, як кажуть, непоганих результатів…
Це лише один епізод із життя Олега Собченка, козака 72-ї ОМБр імені Чорних запорожців.
Вічна слава!

Ігор ЛУЦЕНКО
Від редакції. У жовтні ц. р. плануємо поставити Олегові пам’ятник – на Меморіалі козакам-добровольцям у Холодному Яру – поруч із пам’ятниками Героям України  “Да Вінчі”, “Хаммеру” і козакам Історичного клубу “Холодний Яр” Олегові Куцину та Андрієві Жованику. Хто бажає допомогти, ось рахунок: 4149499374426987, ПриватБанк, Галина Яківна Добровольська-Рибалкіна.



“Воїн Свободи”

Так назвав Романа Чорномаза Юрій Бутусов.
Роман народився в сім’ї Богдана і Тетяни Чорномазів, борців за волю України, діячів УГС, УРП, ОУН та ВО “Свобода”. Богдан Данилович був репресований у роки СССР –  відбув 3 роки в таборі суворого режиму в Кучинській зоні № 36, де загинув Василь Стус. У таборі познайомився з Левком Лук’яненком і Євгеном Сверстюком. Богдан Чорномаз помер 5 квітня 2021 року.
Роман, як і батьки, мешкав в Умані на Черкащині, займався фермерством і фотографією. Був активним учасником Майдану, брав участь у вшануванні героїв Холодного Яру.
З початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт, воював у складі батальйону “Свобода” як снайпер. Загинув 13 червня поблизу Бахмута.
За тиждень перед смертю, 6 червня, залишив такий запис у ФБ: “Вже якийсь час знаходжусь на нулі. На Донбас вертаюся вже майже як додому. Нещодавно спіймав себе на думці, що місцеву інфраструктуру знаю набагато ліпше, ніж у рідній Умані. Обізяни обстрілюють нас артою набагато менше, ніж у минулу ротацію, а якщо порівняти з минулим роком, то взагалі мало не тиша. Думаю, що причиною є проблеми з боєкомплектом. Тим не менш навіть якщо тихо, то це не значить, що небезпеки нема. Зазівався – прилітає негайно. Тепер у обізян більше прицільного вогню і більше дронів”.
Вислювлюємо щире співчуття мамі Тетяні.
Вічна слава борцям за волю України – Романові та Богдану Чорномазам!



Козак із племені маорі

У Нову Зеландію повернулося тіло Кейна Те Тая, який загинув у боротьбі за волю України. Перед смертю Кейн врятував свого українського побратима.
Під час його поховання чоловіки племені маорі виконали бойовий танок хака. Так вони віддали шану лицареві, представнику корінної народності маорі.
Відео поширив у Телеграмі журналіст Андрій Цаплієнко.
Вічна слава!



Іван Іванович Точилов

(22.05.2004, с. Лісок, Львівщина – 29.03.2023, с. Білогорівка, Луганщина)

Коли почалася війна, йому було 9 років. Загинув у 18. Восени пішов захищати, а навесні загинув. Тільки 18. Назавжди 18...
Він належав до великого покоління, яке виправляє помилки своїх батьків.

Володимир ДОРОШ



Олег Сенцов

Олег Сенцов – учасник антиросійського спротиву у Криму, політв’язень, лауреат Шевченківської премії, а тепер –  один з найкращих наших воїнів.
З початку війни воював у складі роти “Гонор” Сергія Філімонова, у батальйоні “Да Вінчі”, брав участь у боях за Бахмут, Балаклію, Куп’янськ. Завжди йшов туди, де треба було показати приклад. Олег Сенцов обрав одну з найнебезпечніших посад на війні – він командир піхотного взводу у 47-й механізованій бригаді, яка штурмує найбільш укріплені позиції ворога на Запоріжжі. Сенцов веде за собою бійців, серед яких здобув повагу. Під час нещодавнього бойового виходу Олег чотири дні був безперервно в боях, дістав важку контузію. Тому й отримав коротку відпустку для лікування, завдяки чому зміг обійняти свою родину.
Це фото з Олегом незабутнє – 23 травня російські війська проводили багатоденні атаки на село Берестове під Бахмутом, яке розташоване на основній трасі сполучення Сєвєродонецьк – Лисичанськ. Російські десантники з великою кількістю танків прагнули захопити село.
Я приїхав сюди із Сєвєродонецька подивитися, чи нема загрози оточення нашого угруповання. Це була найгарячіша точка. Після щільного мінометного обстрілу села я забіг у напівзруйнований будинок і… зустрів там Олега, який під гуркіт вибухів спокійно говорив по старлінку з учасниками якоїсь міжнародної конференції. Олег прибув у Берестове з групою бійців для посилення оборони. Який же я був радий побачити його – впевненого та рішучого! Сенцов міг бути зіркою соцмереж, але обрав найважчий на війні шлях – бути лідером у бою.
Велика повага, воїне!

Юрій БУТУСОВ

На світлині – Олег Сенцов і Юрій Бутусов.



“Ішов першим у пекло”

Коли я вперше побачив “Тихого”, одразу відчув потужну харизму. Це неможливо підробити. На війні неможливо імітувати лідерство.
Командир роти батальйону “Свобода” 4-ї бригади оперативного призначення НГУ Андрій Бахтов-“Тихий” був людиною негаласливою і спокійною. Жодних зайвих слів чи рухів. Компетентність, досвід, готовність до дії у будь-який момент.
Його нічого не могло вибити з колії. Він завжди йшов першим у пекло.
Так сталося і того злощасного дня в Зайцевому. Штурмова група ворога зайшла на одну з наших позицій, і командир роти “Тихий” разом зі зв’язківцем Яном негайно кинулися з командного пункту на допомогу побратимам.
У тому бою “Тихий” загинув, але ціною свого життя змусив ворогів зупинити наступ. Штурмову групу ворога було знищено, а лінію фронту втримано.
Підтримайте петицію про надання звання Героя України Андрію Бахтову:
https://petition.president.gov.ua/petition/193348 Він заслужив.

Андрій ІЛЛЄНКО



Євген Бешляга-“Аркай”

21 травня під час здійснення евакуаційної місії в районі Бахмута в автомобіль, у якому їхав лікар Євген Бешляга, влучив снаряд. Євгена не стало.
Він був щирим, добрим і усміхненим. І завжди готовий прийти на поміч.
Євген Бешляга – бойовий медик батальйону “Госпітальєри”, у цивільному житті –судинний хірург-кардіолог Олександрівської лікарні Києва.
На війну з російськими окупантами Євген уперше пішов у 2014 році.
Вічна слава!



Лист до Інституту національної пам’яті

Шановні колеги! Просимо вас звернути увагу антиукраїнську диверсію, яка вже понад 20 років здійснюється спецслужбами РФ на території України. Йдеться про штучне створення культу особи “десантника № 1 СССР” Василя Маргелова – з метою агітації десантників (сучасних та колишніх) за відтворення СССР та ліквідації Української держави.
Василь Пилипович Маргелов – московський генерал і командувач ВДВ совєтської армії (1954 – 1979), Герой Совєтського Союзу…
Й у добу СССР Маргелов сприймався критично, а зараз, у Самостійній Україні, ми сприймаємо його як злочинця, який несе відповідальність за окупацію Угорщини (1956), за криваве придушення чехословацької революції в 1968 р., за загибель та каліцтво багатьох десантників, які брали участь у його експериментах з десантуванням у бойовій техніці.
Культ Маргелова в Україні почали штучно створювати в середині 1990-х – для реабілітації Збройних сил РФ після їхньої поразки в Першій чеченській війні. Надалі культ перетворився на одну із численних “скрєп”, головне призначення якої – створювати позитивний образ життя в СССР і викликати в учасників війни в Афганістані та десантників прагнення до “возз’єднання пострадянських країн”.
Головним організатором культу Василя Маргелова став його син Олександр. Саме його зусиллями в Україні встановлено пам’ятники та меморіальні дошки: м. Дніпро (2000), Херсон (2010, у 2022 вивезений окупантами під час відступу), Суми (2011), Кривий Ріг (2011), Львів (на території 80-ї Окремої аеромобільної бригади), Маріуполь (2012), Житомир (2013, на території 95-ї Окремої аеромобільної бригади). Показовими є пам’ятники та меморіальні дошки, які з’явились уже після початку агресії РФ проти України: Сімферополь (червень 2014), Кременчук (серпень 2014), Донецьк (липень 2015).
За досягнення у відродженні могутності Росії 1 серпня 2015 р. окупанти нагородили Олександра Маргелова медаллю “За захист Криму”.
Частина керівників місцевого самоврядування є представниками головної аудиторії культу В. Маргелова – це колишні десантники та “воїни-інтернаціоналісти” (“афганці”). Позицію місцевих патріотичних громад, їхнє прагнення демонтувати ці об’єкти ворожа “десантура” саботує.
Час уже розвінчати культ Маргелова! І показати справжнє обличчя тих, хто брав участь у створенні культу героя Москви, ворога України.
Будемо дуже вдячні за підтримку боротьби патріотичної громадськості проти культу Маргелова. Для цього буде достатньо проінформувати листовно секретаря Кременчуцької міської ради, голову комісії з питань перейменування об’єктів топоніміки, увічнення видатних діячів та подій, встановлення пам’ятних знаків у межах Кременчуцької міської територіальної громади Юрія Васильовича Гриценка про те, що вшановування генерала В. Маргелова суперечить сучасному законодавству України.  Його координати: Кременчуцька міська рада, площа Перемоги, 2, каб. 310, м. Кременчук, 39600, kremenchuk@kremen.gov.ua
Звертаємося і до читачів “Незборимої нації”. Пишіть листи на вказану адресу. Може, тоді глухі нарешті почують.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр”
Павло СТЕГНІЙ, к. і. н., доцент
Роман КОВАЛЬ, член Національної спілки письменників України



Без покаяння не буває зцілення

  1. Хто вірить – не боїться, хто боїться – втратив віру.
  2. Сюжет історії жорстокий, творці історії також.
  3. Страх руйнує розум і поневолює дух.
  4. Неминуче не буває помилковим; неминуче – незбагненно загадкове.
  5. І світло розуму на світ кидає тіні.
  6. Контролювати можна майже все, окрім об’єктивних реалій.
  7. Доктрин багато, істина одна – нас незбагненно змінює вона.
  8. Через віру пізнаємо Бога.
  9. Вершина пізнання Бога – злиття нашого життя з Ним.
  10. Важкі хвороби лікуються не лише ліками, а й покаянням.
  11. Без покаяння не буває зцілення.
  12. У скрутну годину рятує опертя – на незбагненну волю до життя.
  13. Як би погано тобі не було, могло бути гірше. Втішся цим.
  14. Вивчай історію. Знання історії – основа піраміди знань.
  15. Більше думай про те, що треба здійснити; менше – про те, чого вже досяг.
  16. Повір у себе, щоб себе пізнати; пізнай себе, щоби собою стати.
  17. Любов до Бога без сорому перед ним поверхова, адже страх дає любові глибину.
  18. Бери нектар із квітки, не пошкодивши квітки.
  19. Радій, що живеш, і не журись, що інші живуть краще.
  20. Стань гідним істини – і ти її пізнаєш.
  21. Славте Господа благими справами – і слава Господа засяє над вами.
  22. Вчись воскрешати минуле і підпорядковувати його своїй волі творити майбутнє.
  23. Сумуй не за втраченим добром, а за тим, яке ти не зміг зробити.
  24. Не протиставляй силу й істину. Сила та істина – єдині.
  25. Лише нація, що вірить у свою обраність, здатна стати суб’єктом історії.

Андрій КОВАЛЬ, історик

На світлині – Андрій Коваль і Роман Коваль. Київ, 2020 р.



Українофоби рекомендують

Зараз не пригадаю, у якому телеграм-каналі знайшов я сьогодні це фото… Десь на Київщині є отакий “райський” куточок російського інтелігента, любителя Росії і “міровой класікі”. Той, хто дав такі рекомендації, фактично заперечує існування української культури. З 50-ти обов’язкових книг для прочитання – жодної української! Навіщо Тарас Шевченко, Ліна Костенко, Василь Стус, коли є Пушкін, Достоєвський, Шолохов, Булгаков?!
І це в Україні, а не в Росії!
У час війни з імперською Росією невідомий українофоб пропонує нам обов’язково прочитати аж три романи україноненависника Булгакова, зокрема і його одіозну “Бєлую ґвардію”.
А скажіть, навіщо нам “Євгеній Онєгін”, “Капітанська дочка”, “Повісті Бєлкіна” Пушкіна?! А навіщо повість Бориса Васильєва? Та і без Тургенєва, Толстого, Лермонтова невже не обійтися українському патріотові?
2013-го в передмові до книжки “Крізь павутиння змосковщення” я писав, що вже не перший рік пропагую ідею тотального ігнорування російської літератури – і “високої”, і низької.
“Адже, читаючи Льва Толстого, ми в цей час відкладаємо вбік твори Лесі Українки. Читаючи Лермонтова, ми в цю мить відмовляємо собі в щасті пізнати творчість Олени Теліги. Гортаючи томики імперського поета Пушкіна, ми залишаємо на потім геніального поета-бранця Василя Стуса.
Цей ряд безкінечний, адже за майже чверть століття існування нашої держави відкрилися океанічні глибини української культури, невідомої нам.
Життя не вистачить пізнати їх.
Отож розриваймо павутиння змосковщення і горнімося до свого!
Пізнаваймо рідне і дороге! Життєвого часу так мало!”

Роман КОВАЛЬ
Київ, 16 липня 2023 р.



Агент Кремля: яка його доля?

У газеті “Незборима нація” (2001, ч. 5/182) знайшов свою публікацію про одного зрадника, який наближав нинішню війну, а тепер тихенько десь сидить, думаючи, чи згадає про нього СБУ. Називається замітка “Ціна соціалістичним переконанням”. Ось її зміст:
“4 квітня 2001 р. в Інституті міжнародних відносин під час зустрічі Президента України [Леоніда Кучми] з лідерами політичних партій «принциповий сповідник соціалістичної ідеї», «багатолітній борець проти капіталізації економіки України», народний депутат України Сергій Довгань заявив буквально таке: «Леоніде Даниловичу, я і моя партія підтримуватимемо вас і на наступних президентських виборах, якщо ви й надалі продовжуватимете курс на дружбу з Росією, хай навіть і капіталістичною».
Голова Селянської партії України С. Довгань показав справжню – нікчемну! – ціну своїм соціалістичним переконанням. Насправді він виявився звичайним політичним русофілом, який лише прикривається лівою фразеологією. Фактично С. Довгань засвідчив, що не є українським політиком. Про що я і сказав у своєму виступі перед головами партій та президентом…
Після наради я підійшов до народного депутата, щоб з’ясувати, якого ж народу він депутат. Коли Довгань безапеляційно заявив мені, що українці і росіяни – єдина нація, я мовчки відійшов від нього як від божевільного.
С. Довгань – з крові і плоті українець – відверто задемонстрував себе як представник російської п’ятої колони. Саме завдяки таким, як він, ми в 1917 – 1920-х та 1940-х роках програли Велику вітчизняну війну українського народу проти російських загарбників, бо без внутрішньої контрреволюції українці ніколи б не піддалися  москалям. Саме такі, як Сергій Довгань, допомагали російським карателям, сексотили, зраджували борців за волю України, вели російських карателів маловідомими стежками до схронів українських партизанів.
Охвістя окупаційного режиму С. Довгаль заслуговує на найтяжчу кару.
Чи справедливий бог, ми довідаємося з подальшої долі С. Довгаля”.
Остання інформація про С. Довгаля у Вікіпедії така: “Жовтень 2004 – лютий 2005  – перший заступник міністра аграрної політики України у зв’язках з Верховною Радою України”.
Я навіть не знаю, чи він десь тихенько вичікує у своєму помісті, чи втік до Росії.
Хто знає?

Роман КОВАЛЬ
6 квітня 2023 р.



Україноненависники серед нас

Під вечір зайшов у магазин “Дінь-Дінь” на вул. Єреванській купити пральний порошок та ін. Поки вибирав товари, краєм вуха почув, що чорнявка на касі обслуговує попереднього клієнта російською. І до мене звернулася російською. Я м’яко, навіть лагідно, щоб не викликати конфлікту, попросив обслуговувати мене українською.
Вони проштрикнула мене поглядом, повним ненависті, й мовчки відійшла. Через кілька секунд почув, як вона звертається до іншої працівниці:
– Пайді абслужи єво.
Та друга сіла на касу й обслужила мене українською.
Реально захотілося звернутися в СБУ і сказати, що в магазині “Дінь-Дінь” на Єреванській працює україноненависниця. Можливо, і власник закладу такий же, бо хто з адекватних українців візьме на роботу сепаршу, яка не приховує своєї ненависті до держави, громадянкою якої є.
І згадалися слова полковника Армії УНР Якова Гальчевського: “Ворог не має статі”.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 2 липня 2023 р.



Сергій Іванович Білокінь 

(1.07.1948, Київ – 14.04.2023, Редвуд-Сіті, США)

 

Не стало доктора історичних наук Сергія Івановича Білоконя.
Людини, що носила в собі цілий всесвіт забутих, загублених у лихоліттях, маловідомих постатей діячів української культури.
Затято, наполегливо, правдолюбно він викликав їх усіх до життя, мов чаклун-некромант. Під його пером їхні тіні ставали людьми з плоті й крові.
Архівіст і дешифровщик стародавніх писемностей Микола Суслопара, поет-неокласик Микола Зеров, етнограф Євгенія Спаська, мистецтвознавці Федір Ернст і Стефан Таранушенко, художник Георгій Нарбут, комі поет, автор епосу “Біармія” Калістрат Жаков та інші воскресали завдяки йому.
Він був дуже політнекоректним. Його праця “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР 1917 – 1941” та деякі статті й досі страшні для космополітів та українофобів. Там є про обставини смерті декого з гетьманських міністрів. З іменами катів. Він багато зробив для публікації прогетьманської і антипетлюрівської спадщини Євгена Чикаленка та не раз говорив про потребу розслідувати вбивство гетьманича Данила Скоропадського. Він не збирався применшувати кількість жертв Голодомору…
Він не збирався прощати.
Для вітчизняної науки Сергій Білокінь через це все став особою малопомітною і малопотрібною. Нецікавою ні для сирівчаних патріотів, ні для ліберальних грантожерів. Йому не видавали ювілейні фестшрифти, не пошановували на рівні ліберальних гніздилищ-псевдоуніверситетів, а спроба дати почесного професора одного з них обернулася спільною атакою космополітичного кубла та ультралівої профспілки.
Світла пам’ять!

Кость РАХНО, доктор історичних наук



ЧЕРЕЗ “НОВУ ПОШТУ”

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на ФОП Р. М. Коваля у Приватбанку 5169330530013009, а якщо це пожертва, то на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5457 0822 9818 9726.
Як перешлете кошти, просимо вислати квитанцію на вайбер (+38066-211-41-85) або на телеграм (+38067-726-30-36) або на електронну адресу kovalroman1@gmail.com
Також просимо вказати, куди і кому вислати книжки.  Ось ціни без вартості пересилки:

“Побратима мого зачепила куля вражая” Романа Коваля – 200 грн. НОВА КНИГА! ПРОШУ ДОДАТИ!
Микола Міхновський, “Самостійна Україна” – 300 грн.
Роман Коваль, “Філософія сили” – 115 грн.
“Український націоналізм” (упорядник Олег Однороженко) – 385 грн НОВА КНИГА! ПРОШУ ДОДАТИ!
“Тарас Силенко, співець непримиримої України” – 350 грн.
Роман Коваль, Коростишів у боротьбі за УНР. 1917 – 1921 рр. – 175 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 550 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 300 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 400 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 350 грн.
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 200 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 175 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 100 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 350 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”–  300 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. Сумщина в боротьбі – 500 грн.


Читайте, передплачуйте!
http://otamania.in.ua

“Незборима нація” – видання Історичного клубу “Холодний Яр”
Її редактор Роман Коваль – дослідник Визвольної боротьби українців за свою державу у 1-й половині ХХ століття. Відтак ця газета – про долі Українських січових стрільців, вояків Галицької армії, Армії УНР, повстанських отаманів та їхніх козаків, Карпатську Січ, ОУН, УПА, а також про кобзарів, українських письменників, нові книжки про Визвольну боротьбу.
Газета виходить 1 раз на місяць. Передплатний індекс 33545.
Ціна “НН” на рік – 95,44 грн.
Передплачуй “Незбориму націю” і для своїх друзів та рідних – допоможи їм пізнати історію боротьби українців за свою свободу.

Передплачуйте видання ОУН “Шлях Перемоги”

Газета ОУН є одним із важливих форпостів України у війні з Московією.
Передплати “Шлях Перемоги” – стань на захист українських інтересів в інформаційному просторі!
Передплатний індекс 30504.

Читайте, передплачуйте, підтримайте!



Газета "Незборима нація” за серпень 2023 р. у форматі *.pdf

Газета "Незборима нація” за серпень 2023 р. у форматі *.pdf




Історія Визвольних змагань

Роман КОВАЛЬ
Багряні жнива Української революції
Яків ГАЛЬЧЕВСЬКИЙ
З воєнного нотатника
Юрій ГОРЛІС-ГОРСЬКИЙ
Холодний Яр
Роман КОВАЛЬ
За волю і честь
Роман КОВАЛЬ
Коли кулі співали
Упорядники Роман Коваль і Віктор Рог
Жага і терпіння. Зеновій Красівський у долі українського народу
Роман КОВАЛЬ
Отаман Зелений
Роман КОВАЛЬ
ФІЛОСОФІЯ СИЛИ Есеї
Відбитка з "Нової Зорі"
ПОХОРОНИ начального вожда УГА ген. Мирона ТАРНАВСЬКОГО
Роман КОВАЛЬ
Нариси з історії Кубані
Роман КОВАЛЬ
Ренесанс напередодні трагедії
Роман КОВАЛЬ
Філософія Українства
Зеновій КРАСІВСЬКИЙ
Невольницькі плачі
Роман КОВАЛЬ, Віктор РОГ, Павло СТЕГНІЙ
Рейд у вічність
Роман КОВАЛЬ
І нарекли його отаманом Орлом


Радіопередача «Нація»

Автор та ведучий Андрій Черняк

Холодноярська республіка
Роман Коваль&Віктор Рог
Ким були невизнані нацією герої?
Роман Коваль
Про Кубанську Україну.
Роман Коваль
Про національну пам’ять.
Роман Коваль
Операція "Заповіт" Чекістська справа №206.
Роман Коваль
Україна в І-й світовій війні.
Роман Коваль
Українці у ІІ-й світовій війні.
Роман Коваль
Долі українських козачих родів.
Роман Коваль
Так творилось українське військо.
Роман Коваль
Кубанська Народна Республіка.
Роман Коваль



«За Україну, за її волю!»

Авторська передача президента Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля «За Україну, за її волю!»


Подяка

Сердечно дякуємо за підтримку газети “Незборима нація”!
Сердечно дякуємо за підтримку
газети “Незборима нація”!

Петро БРИНЯК – 200 грн
Любомир СВІТЕНКО (Львівщина) – 300 грн
Ігор СМЕТАНСЬКИЙ (м. Калуш) – 350 грн
Іван КАЧУРИК – 400 грн
Віктор ДРУЗЬ  (с. Зорине, Сумщина) – 500 грн
Володимир ЧЕРНИШ – 1570 грн.
Олександр РИЖЕНКО (Київ) – 3000 грн.

Передплачуйте газету “Незборима нація”

Передплатний індекс – 33545.
Для Донецької і Луганської областей – 87415.
Ціна – 95 грн на рік.
Читайте, передплачуйте!





03049, Київ, вул. Курська, буд. 20, пом. 14. Т/факс:242-47-38 e-mail: Koval_r@ukr.net, kovalroman1@gmail.com Адмін розділ