Зараз не пригадаю, у якому телеграм-каналі знайшов я сьогодні це фото… Десь на Київщині є отакий “райський” куточок російського інтелігента, любителя Росії і “міровой класікі”. Той, хто дав такі рекомендації, фактично заперечує існування української культури. З 50-ти обов’язкових книг для прочитання – жодної української! Навіщо Тарас Шевченко, Ліна Костенко, Василь Стус, коли є Пушкін, Достоєвський, Шолохов, Булгаков?!
І це в Україні, а не в Росії!
У час війни з імперською Росією невідомий українофоб пропонує нам обов’язково прочитати аж три романи україноненависника Булгакова, зокрема і його одіозну “Бєлую ґвардію”.
А скажіть, навіщо нам “Євгеній Онєгін”, “Капітанська дочка”, “Повісті Бєлкіна” Пушкіна?! А навіщо повість Бориса Васильєва? Та і без Тургенєва, Толстого, Лермонтова невже не обійтися українському патріотові?
2013-го в передмові до книжки “Крізь павутиння змосковщення” я писав, що вже не перший рік пропагую ідею тотального ігнорування російської літератури – і “високої”, і низької.
“Адже, читаючи Льва Толстого, ми в цей час відкладаємо вбік твори Лесі Українки. Читаючи Лермонтова, ми в цю мить відмовляємо собі в щасті пізнати творчість Олени Теліги. Гортаючи томики імперського поета Пушкіна, ми залишаємо на потім геніального поета-бранця Василя Стуса.
Цей ряд безкінечний, адже за майже чверть століття існування нашої держави відкрилися океанічні глибини української культури, невідомої нам.
Життя не вистачить пізнати їх.
Отож розриваймо павутиння змосковщення і горнімося до свого!
Пізнаваймо рідне і дороге! Життєвого часу так мало!”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 16 липня 2023 р. |
