“Глянь, Панасе, яка краса, яка гарна наша Україна! – сказав крайовий провідник ОУН Зеновій Красівський своєму другові Панасові Заливасі в 1990 р. – Не віддадуть її окупанти без бою, не злізуть з нашої шиї, гниди, добровільно”. Ми, тодішня молодь, вірили Красівському і йшли за ним, повторювали його думки. На жаль, більшістю українських політиків – і комуністами, і дисидентами – це сприймалося як русофобія, проти якої вони почали рішучу боротьбу, боротьбу проти радикальної молоді, національних романтиків. Тодішні політики вірили, що з Росією можна домовитися або принаймні обманути її чи щось вициганити або вишахраювати. Один з апостолів русофілії Дмитро Павличко навіть закликав (з трибуни з’їзду Руху) “тримати росіян біля серця”, бо від їхнього до нас ставлення залежить доля України.
1991 року я написав статтю “Подавляющая нация”, у якій були самозрозумілі слова, що росіяни в українському питанні всі одним миром мазані – і дисиденти, і генерали КГБ, і комуністи, і ліберали: “Нє било, нєт і бить нє может”. Почалося справжнє цькування з боку українських дисидентів, мовляв, як же так можна ображати наших колег, російських дисидентів, вони ж теж “сиділи”, такі статті шкодять нашій справі... 
І ось 2014 року Москва забирає в нас Крим і частину Донбасу, зокрема і мою рідну Горлівку. І російська ліберальна та націоналістична інтелігенція в абсолютній більшості підтримала імперіалістичну політику Путіна. Так сталося й у 2022 році. За перші 11 днів повномасштабного вторгнення Росії в самій Росії, яка має 140 млн імперських душ, за протести проти війни було затримано 12724 протестувальників. Мінус п’ятий ступінь...
Життя довело правоту нашого вчителя Зеновія Красівського – Росія нас без війни не відпустить. І в цій війні ми маємо розраховувати не на самотнього ‘‘доброго росіянина” — часто єврея чи українця, а на свою ненависть до Росії, бо ненависть, бажання помсти мобілізують народ на подвиги, стають підґрунтям перемоги, великої перемоги за право жити у своїй державі.

24 лютого почалася війна. Напередодні, близько 22.00, журналістка “Голосу Америки” Мирослава Гонгадзе, покликаючись на американські джерела, попередила українців, що напад на Україну Росія здійснить упродовж двох діб. 
Росіяни не барилися – і цієї ж ночі перейшли кордон та здійснили 30 ракетних обстрілів, зокрема й по Києву, Галичині й Волині – по аеропортах Івано-Франківська, Луцька, по військовій частині в Коломиї. Почалися бої на Чернігівщині, Сумщині, Харківщині. Москалі вийшли з Криму (чонгарські мости не були підірвані, хоча командування ЗСУ це планувало, а довколишні мінні поля були розміновані) і рушили на Чаплинку і Каховку, що на Херсонщині.
На Донбасі почали наступ два корпуси т. зв. ДНР і ЛНР. Наші Збройні сили знищили 7 ворожих літаків, кілька вертольотів і 5 БТР. У боях за Старобільськ згоріло 2 російські танки. На Суми з різних напрямків поперла техніка окупантів. Запеклі бої розгорілися за Охтирку, Конотоп, Харків, Богопілля. Москалі здійснили прорив у Київську область через Чорнобильську зону. Російські танки вже в Харкові на окружній дорозі. Кацапські війська за 5 годин зайшли на територію Чорнобильської АЕС. Бій ішов біля сховища з радіоактивними відходами.
Біля Глухова наші застосували американські “Джавеліни” і знищили колону ворожої техніки. Згоріло 15 танків. 
З території Білорусі росіяни випустили по Україні 4 балістичних ракети.
У цей день в інтерв’ю житомирському радіо я сказав, що це тільки початок, що росіян треба оцінювати в найгірших дефініціях і ти не помилишся...
Чому напередодні війни, 23 лютого, під час засідання Верховної Ради України не оголошено воєнний стан?! Чому тільки надзвичайний? За півдоби до вторгнення!
Через 2 тижні після початку війни голова Офісу Президента Андрій Єрмак признався, що ні він, ні президент не чекали, що Росія почне широкомасштабне вторгнення. Але ж це найбільш поінформовані в Україні люди! Та й США попереджали! А Зеленський тоді, на переговорах із Блінкеном, самовпевнено сказав: “Дякуємо американцям за попередження, але ми тут ближче, нам краще видно”. Мав вигляд паяца.
На сесії Верховної Ради України 23 лютого опозиція вимагала, щоб кошти з фондів “Великого будівництва’’ були перекинуті на ЗСУ, але... Опозиційна депутатка Софія Федина  запитала: навіщо ремонтувати дороги, якими підуть російські танки? Краще дати ці кошти на ЗСУ, щоб російські танки взагалі не мали шансів рухатися українськими дорогами. Але слушну пропозицію пропрезидентська більшість відкинула.
У перший же день москалі захопили о. Зміїний у Чорному морі та увійшли до Генічеська. За Скадовськ, Чаплинку, Щастя, Станицю Луганську та Гостомель, що під Києвом, почалися запеклі бої.
У Гостомелі на аеродромі висадився російський десант. Із 35 вертольотів було підбито  три чи чотири вертольоти. Бої там тривали всю ніч й наступні дні, внаслідок чого злітно-посадкову смугу аеродрому знищено і росіяни втратили можливість висаджувати там додаткові сили для блискавичного штурму Києва. Російський десант із 200 осіб ніби було знищено, але в бій вводилися все нові й нові російські частини, зокрема й чеченські. Вперта боротьба наших козаків за гостомельський аеропорт не дала Путіну можливості нахрапом захопити Київ і проголосити в Україні маріонеткову владу.
Ось ще тривожні події першого дня вторгнення: у Броварах під Києвом через ракетний обстріл загинуло 7 людей, а в Подільську на Одещині – 22 людини, очевидно військові. Втрачено Олешки. У Суми проникла російська техніка. Жахливо!
А ось і радість: москалі втратили 7 літаків, 7 гелікоптерів, 24 танки, 20 БМП, взвод армії РФ здався під Черніговом…
Отак 24 лютого 2022 р. почалася Велика вітчизняна війна українського народу за свою незалежність. Війна розгорілася ще навесні 2014 р., але порівняно з цим вторгненням то було тренування. 8 років спарингу з потужним противником, який бився з нами однією рукою, і стали базовими для формування нашого війська – агресивний сусід допоміг нам створити армію.
Важливою подією стало збереження зв’язку, бо всі боялися, що зв’язок буде перервано в перший же день. Але ми не опинилися у вакуумі, ми знали, що і де відбувається, – зв’язок працював справно.
Ось тривожний 2-й день. Уночі бомбардували Київ. Почалися бої на р. Тетереві. Москалі прорвалися з боку Чорнобильської зони. 137 загиблих українців за перші дні, 316 поранених.
У Києві за кілька годин роздали 10000 автоматів, зокрема в перший день мій товариш Олег Куцин отримав 100 стволів, на другий день йому мали дати ще 100 одиниць – для створення добровольчого підрозділу в межах тероборони.
Втрачено місто Конотоп.
Ракетою обстріляний запасний аеропорт у Рівному, за 10 км від міста.
Горить Старобільськ.
Небезпека на лінії Іванків – Димер. Запеклі бої в районі Бучі, Ворзеля і Гостомеля.
У небі над Києвом ліквідовано дві російські балістичні ракети.
Обстріл двох аеропортів у Вінниці, зокрема в Калинівці. Під Вінницею збито російську крилату ракету.
Матрос Віталій Скакун підірвав генічеський міст разом із собою. Йому було лише 25 р., родом із Бережан (Тернопільщина). Зеленський посмертно надав йому звання Героя України. Але Генічеськ москалі все одно взяли.
23 російські танки знищено на Чернігівщині.
Наші підривають мости, зокрема зірвано такий зручний для киян і мешканців Ірпеня Новоірпінський міст, щоб зупинити наступ ворожих військ на Київ. Але московські диверсійні групи все одно вже в Києві, про що свідчать перестрілки на Троєщині та Оболоні.
Міністр-сучара Лавров каже: “Росія готова до переговорів, – якщо ЗСУ складе зброю”. Щоб тобі твої чорні яйця відірвало!
Мер Маріуполя заявив, що ЗСУ знищили колону з 22 російських танків, які йшли на місто з Павлополя – від кордону з Росією. ‘‘Українська правда’’ повідомила, що за півтори доби розбито 80 російських танків та понад 500 бойових машин піхоти. Мабуть, перебільшення, але ж як хочеться вірити в ці цифри!
Москалі захопили стратегічну переправу в Херсоні.
Колону російської техніки знищено під Старобільськом.
Станом на 25 лютого ліквідовано 3000 вояків, думаю, що і це перебільшення – для підняття нашого бойового духу.
Чехія закрила небо для Росії, Франція пообіцяла Україні летальну зброю на 300 млрд євро. Це неймовірно! Віками русофільна Франція готова дати гроші на боротьбу з Росією! Побачимо, чи ще дасть.
84 країни світу підтримали Україну. Такої підтримки ми ніколи не мали! І це дає нам шанс встояти в боротьбі з російським колосом.
Але поки... Іванків обстрілюють “Градами”. Охтирку, де ми колись із кобзарем Тарасом Силенком презентували книгу ‘‘Сумщина в боротьбі’’, накрили ‘‘Ураганами’’.
Касетні бомби впали на аеропорт Харкова.
З Чорноморського флоту Росії ракетами пошкоджено пункти прикордонників в Одеській і Миколаївських областях.
25 лютого, обороняючи Київ, загинула свободівка Ірина Цвіла, козачка батальйону ‘‘Січ’’ у 2014 – 2015 роках. Ірина – героїня моєї книги ‘‘Донбас: радість і біль’’. Як жаль!
Трохи позитиву: у районі Коблевого знищено 25 російських десантників.
ПАРЄ зупинила членство Росії.
Банки країни-агресора більше не працюватимуть в Україні.
Британія оголосила санкції проти Лаврова і Путіна.
Китай нагадав про право країн на суверенітет, зокрема й України.
Добрі хакери знищили систему управління Федерального казначейства РФ. Порушено фінансування армії, поліції та ін. російських державних структур.
Укрзалізниця щогодини вивозить із Києва на захід 4000 осіб.
Оголошено канікули для студентів на 2 тижні. Це свідчить про наївну віру керівництва нашої держави, що війна скоро закінчиться. Оптимісти!
Заклики до людей здавати кров.
Радник Офісу Президента Михайло Подоляк – підлиза, весь час повторює, що для Путіна Зеленський – мішень № 1, що головною метою російських агресорів, мовляв, є вбити Зеленського. Дурниці! Для Путіна мішенню № 1 є Україна.

26 лютого 2022 р. 3-й день війни. Київ, 8.25. Бої в Києві, зокрема біля ст. метро ‘‘Шулявська’’. Поруч цієї станції, у бік Медичного національного університету ім. Богомольця, що на проспекті Перемоги, – колишній Будинок культури заводу ‘‘Більшовик’’. Тут у 1980-х знайшов прихисток хор ‘‘Гомін’’ Леопольда Ященка. У ньому Олег Куцин має пункт збору добровольців відновленої ОДЧ ‘‘Карпатська Січ’’. Тут, за іронією долі, зараз циганський театр.
Київ порожній – жодної людини не зустрів упродовж 15 км журналіст телеканалу ‘‘Прямий’’ Павло, який їхав на роботу.
Ракета влучила в житловий будинок у Солом’янському районі біля Севастопольської площі, неподалік пологового будинку, де народилася моя дочка Олеся.
Важкі бої за Васильків.
Втрати росіян станом на 6.00 26 лютого: 14 літаків, 8 гелікоптерів, 102 танки, 536 БТР, 5 гармат, 1‘‘Бук’’, 3500 вбитих і поранених. Ми свято віримо в ці неприємні для москалів цифри. Може, й перебільшення, але як радісно!
Росіяни намагаються оточити Київ.
На Чернігівщині ворог просувається, але дуже повільно.
Мелітополь – наполовину наш. Уночі біля Херсона знищено ворожу техніку.
У Миколаєві ліквідовано ворожий десант. Російські десантники вже ‘‘пішли на концерт до Кобзона’’, тобто здохли, як і він, ‘‘падлєц’’.
Столицю атакують із боку Ворзеля і Жулян.
У Києві бої в районі проспекту Перемоги, зокрема і біля ст. метро ‘‘Берестейська’’. 72-га бригада розгромила російську диверсійну групу, яка їхала в центр міста. У цій успішній операції брали участь і вояки ОБЧ ‘‘Карпатська Січ’’, зокрема і член нашого історичного клубу Максим Селюзкін.
Спроба атакувати Міністерство оборони. Це вже мій район. До мого будинку – десь із два кілометри навпростець, може, й менше.
Радник Офісу Президента України Олексій Арестович: “Столицю ми не здамо”.
На Сумщині почали діяти партизанські загони.
Зеленський: “Зброя – це наша правда”.
Бомбардування Полтави, Сум і Маріуполя.
Херсон відвойовано, скинуто російський прапор.
ЗСУ відбили Київську ГЕС.
Мадона виступила на підтримку України.
Метро в Києві зупинило роботу, але згодом відновило.
Збито два Іл-76 – над Васильковим і Білою Церквою. Головнокомандувач ЗСУ Залужний: ‘‘Це наша помста за Іл-76 над Луганськом’’.
Наші відбили Охтирку. 
Біля села Стоянки, що на 21-му кілометрі траси Київ – Житомир, підірвано міст через р. Ірпінь. Біля Стоянки – на варті мій зять Сашко Литвин, Олесин чоловік, адвокат за фахом.
Генштаб: “Росіяни втрачають наступальний темп”.
Станом на день знищено понад 3500 росіян, загинуло 198 наших громадян. Чи вірити цим цифрам?!
З моря обстріляно Одесу.
Ми втратили Сєвєродонецьк, але згодом відновили над ним контроль.
Головнокомандувач ЗСУ: “Смерть ворогам!”
Заклик (від держави) руйнувати придорожні вказівники на міста і села, щоб дезорієнтувати окупантів.
Волноваху росіяни обстріляли артою і “Градами”, загинуло 15 мирних жителів.
Латвія пообіцяла статус політичного біженця дезертирам з російської армії.
Москалі заблокували для нас Чорне море.
Наші відбили Каховську ТЕЦ.
До Балаклії на Харківщині підійшла колона російської техніки.
Кілька російських танків прорвалися до Харкова, але були знищені.
Москалі розкидають заміновані іграшки і мобільні телефони.
Ворог підірвав дамбу, яка перекривала воду в Крим. Мабуть, кацапи щиро раділи. Суки!
Журналіст: число російських збитих “сушок” (літаків “Су-30”) зростає.
Наша ракета “Точка-У” знищила колону російської техніки десь із шести одиниць. Бачив відео. Вражає!
Спецназ РФ прорвався в Харків. У центрі міста та в деяких районах ідуть запеклі бої...

Ось такі були перші три дні Великої вітчизняної війни українського народу за свою свободу. Головна подія цих днів – загальне піднесення ентузіазму і патріотизму по всій Україні. Багато хто готує коктейлі Молотова, які назвали “бандерівським смузі”... Ніхто не кричить “Всьо пропало!”. Агресивна Росія об’єднала український народ. Русофобія зашкалює. Всі проти Росії.
Валерій Чалий сказав, що “американські аналітики вважали, що росіяни візьмуть Київ за дві доби”. Колишнього посла в США Валерія Чалого шаную, охоче його слухаю, але він не раз напередодні війни заспокоював нас, що шанси на напад Росії мінімальні. Тобто заспокоював нас… Але загалом Росія програла інформаційну війну Україні. Неймовірно! Стільки зусиль і мільярдів витратила Росія, а вийшов пшик: усі тепер знають – Росія бреше, а не інформує. Їй вірити не можна.
Революційно змінилася психологія мільйонів людей. Зараз в Україні вже немає русофілії як організованого руху. Тепер тільки русофоби населяють Україну. Зник ‘‘рускій мір’’, який підживлював Путін, президент російської імперії зла. Як написав письменник Сергій Борщевський: “Під російськими градами і бомбами / Русофіли стають русофобами”. Про це свідчать численні антиросійські маніфестації під синьо-жовтими прапорами в Херсоні, Бердянську, Мелітополі, Олешках, Енергодарі, Славутичі – містах, які ніколи не виявляли українських національних почуттів. І ось тепер, у час окупації, вони сміливо їх виявили, та ще й з викликом. Люди кричать у вічі озброєним окупантам, щоб ті забиралися геть з України. Навіть не бояться попереджувальних пострілів у повітря та світлошумових гранат.
Ми є свідками історичних подій, головна з яких – творення великої української нації. Нині вже ніхто не соромиться (як колись), що він українець, важливо й те, що ніхто в Україні не пишається, що він “рускій”. Тепер усі горді, що вони українці. А ненависть до росіян зашкалює. 
В очах європейців українська нація піднялася на неочікувану висоту. З такою повагою до нас європейці ще ніколи не ставилися. Українців заповажали, бо вони прийняли виклик Росії і хоробро б’ються за свою свободу, не поступаючись страшній Росії. Нема розгубленості, а є рішучість. 
Твориться і нове історичне диво: польський народ стає справжнім другом України. Це геополітична подія. Слава Україні! Слава польському народові! Подяка всім дружнім націям за допомогу! І туркам також – до України прибула нова партія “Байрактарів”. Гріє серце така новина.
Мій син сказав, що наш шанс – у Третій світовій війні. Яка жахливо-правильна думка! Я її теж висловлював, але у м’якших тонах: наш шанс в інтернаціоналізації цієї війни, тож створення Інтернаціонального легіону – радісно-конструктивна подія. Не тільки тому, що ми на одну частину станемо сильнішими, а тому, що ймовірні жертви серед благородних іноземців (нехай їх кулі минають!) призведуть до того, що інші нації почнуть вважали цю війну своєю. Тобто наш шанс в інтернаціоналізації українсько-російської війни.
Щира подяка громадянам США, Великої Британії, Грузії, Литви, Польщі, Білорусі, Чехії, Азербайджану, Швеції, Індії, Португалії, Бразилії, Італії та інших країн, які допомагатимуть українцям у їхній священній війні!
Жаль, що Захід не має наміру знищувати Росію.
Але геополітичні концепції можуть змінитися...
Слава Україні! Смерть Росії!

Роман КОВАЛЬ,
Історичний клуб ‘‘Холодний Яр’’

“З дитинства зачитувався книжками про козацтво, Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса, Северина Наливайка, Максима Залізняка, Івана Ґонту… – писав у передмові до книжки «Український календар Визвольної боротьби» Олег Куцин, командир ОДЧ «Карпатська Січ». – На початку 1990-х відкрив для себе нові пласти української героїки – січових стрільців, вояків УНР, Карпатської України, УПА, дивізії «Галичина». Разом з Романом Ковалем спочатку в ДСУ, а потім в Історичному клубі «Холодний Яр» відкрив для себе боротьбу отаманів-холодноярців, а далі більше, більше.
Дедалі частіше приходив до розуміння того, що боротися ще доведеться зі зброєю в руках, що попереду українців чекає важка боротьба за свою державу, а може, і за саме існування української нації. Але не сподівався, що й мені випаде честь узяти участь у цій боротьбі, взяти в руки зброю, бачити ворога в прицілі автомата, на мушці гранатомета, що доведеться пережити смерть близьких побратимів, пізнати гіркоту поразок і радість перемог.
Мені пощастило – я побачив нову когорту українських героїв, які гідно стали в один ряд з тими, про кого читав, ким захоплювався. І мав щастя формувати цю силу.
Я доторкнувся до історії Визвольної боротьби і тепер можу говорити з войовничими предками на рівних.
У цій книжці тільки маленька частка імен героїв, потрібен ще не один том написати про нашу боротьбу. Унікальність цієї книжки в тому, що герої різних часів тут стоять поруч – різні епохи, а шлях один – «здобути Українську Державу або загинути в боротьбі за неї»”.
Сьогодні Олег Куцин на чолі батальйону “ОДЧ Карпатська Січ” захищає підступи до Києва. Він знову має щастя формувати українську силу, він знову має щастя боронити рідну землю.
Слава Україні! Героям слава!

Добровольчий батальйон
“ОДЧ Карпатська Січ”

Важко погодитися із журналістами, експертами та політологами, які причину війни бачать у Путінові, а не в імперській Росії. Висловлюються думки, що причиною війни є психічна хвороба Путіна. А Лавров теж психічно хворий? І Шойгу з Медведєвим? А всі інші російські діячі, вся російська Дума, яка дала дозвіл на використання російської армії в Україні? На мій погляд, всі вони типові шовіністи-імперіалісти, одними чортівсько-російським миром мазані. Якщо і хворий хтось, то весь російський народ!
Росіян називають фашистами, але це образа для фашистів: росіяни у сто раз гірші за них. Навіть порівнювати некоректно. Стільки зла, як Росія, не зробила жодна нація світу. Гірше поняття “рускій” у світі не існує. Колись Ілля Еренбург придумав гасло: “Папа, убєй нємца!” Тепер Україною має лунати: “Тату, вбий рашиста!”
Росія розвалиться. Донецьк, Луганськ, Горлівка, Крим повернуться до України. Та й інші українські землі пригорнуться до України. Олег Куцин стане комендантом Кремля, а друг “Летун” прийматиме парад “Правого сектору” на Красній площі. Москва знову стане Руссю-Україною!

Роман КОВАЛЬ

‘‘Їм не забути нашої ненависті’’

Ще 26 лютого Москва заборонила війну з Україною називати війною, тільки “спецоперацією”. І погрожує карами за поширення “неправдивої” інформації. І вилучає зі всесвітньої мережі інформацію про війну в Україні та втрати Росії. Але їм не забути нашої до них ненависті. Тележурналіст каналу “1+1” каже: “Кров українська і на руках простих росіян”, а голова Чернівецької ОДА додає: “Російські убивці”. Вже ніхто не шукає політкоректних оцінок російського ворога – тільки прокльони і матюки.
8 березня я почув телефонну розмову російського військовослужбовця-мародера зі своєю “мілой”. Він каже про себе: “Пошол мародєріть в катеджний ґарадок Вєрховной Ради” Сповіщає дружині: “Ти уже імєєш двє норковиє шуби, а Даша – палушубок із пєсца”. І далі – список краденого. Тут і телевізор “за 70 тищ”, “станок, о котором я мєчтал”, “ямаховскіє калонки па 100 тищ”, навіть м’ясорубка.  Жінка не обурюється, що її чоловік – злодій. Вона уточнює свій розмір, турбується, щоб вкрадене підійшло їй. Каже: “Ета мнє надо”. А до свого чоловіка схвально, із захопленням: “Радной мой... Ето только ти сабрал?” Мовляв, чи не прийдеться з кимось ділитися… 
Тут доречно згадати мою новелу з книги “Багряні жнива Української революції” про те, як кацапи мародерили в українському селі Марчихиній Буді (тепер Сумщина), яке в 1918 р. опинилося в нейтральній зоні між Українською Державою і совдепівською Росією (тепер Сумщина). Кацапський “мальчік” гукнув батькові, який сидів на возі, переповненому награбованим: “Тять, а тять, мамка сказала взять єщо самавар...” І рудобородий “тятька”, вбраний у вкрадений жіночий одяг, кинувся шукати. Самовара він не знайшов, бо хату сільського вчителя хтось перед тим уже пограбував. Розчарований, він підійшов до конячини і зі злістю ударив її, ніби вона була винна в його невдачі.
Може, мені вдасться написати книгу про дві війни України з Росією – 100 років тому і тепер. Вони такі різні й такі принципово схожі.
Сподіваюся, що українці на цей раз уже не пробачать. І їхня ненависть спопелить Москву. І ми говоритимемо про Росію в минулому часі: колишня Росія!
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ

Андрій Олександрович Вдовенко служив у 95-й десантно-штурмовій бригаді ЗСУ. На фото він – неймовірно гарний, молодий і усміхнений. Я його не знала, але добре знаю, чий він нащадок. Він правнук Адама Самійловича Вдовенка з Трушівців, який у 1917 – 1922 рр. боровся за Самостійну Україну на Холодноярщині. Юрій Горліс-Горський писав про трушівчан: “У бою хлопці були добрі, не полохливі…”
У 1933-му родина Адама Вдовенка з Трушівців, що на Чигиринщині, від голоду й репресій змушена була виїхали на Донбас. Під час Другої світової повернулася в рідні Трушівці, Адам став старостою села. 
Після повернення совєтської армії Адама Вдовенка засудили. Рідні знову виїхали в Сталінську область (тепер Донецьку). Адам Самійлович відбув 10-річне ув’язнення у виправно-трудових таборах і помер у родинному колі, на Донбасі.
У 2014 р. війна для його родини почалася знову. Вдовенки переїхали в Київ. Я знайшла одного з онуків Адама Самійловича Вдовенка в інтернеті, коли працювала над власним родоводом. Мої рідні по маминій лінії щонайменше 300 років жили в Трушівцях. І з величезним родом Вдовенків перетиналися не раз.
У Києві ми з Вдовенками жили майже поруч, але, на жаль, так і не зустрілися.
Андрія поховали в Києві на Алеї героїв Лісового кладовища. Його батько написав мені важливе прохання: “Я би хотів, щоби люди в селі знали, що загинув герой, у якому була кров із Холодного Яру”.
Царства Небесного воїнові Андрію! 
Спочивай з миром, рідний!

Юлія КОРОТИЧ

У бібліотеках окупованих територій Луганської, Донецької, Чернігівської та Сумської областей росіяни вилучають українську історичну та художню літературу. Для цього залучено підрозділи військової поліції. Найбільшу зацікавленість у російських окупантів викликають книжки про історію Майдану, АТО/ООС та Визвольних змагань. До “екстремістської” літератури зараховують навіть шкільні підручники з історії України. Окупанти мають перелік заборонених імен. Серед них Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич, Чорновіл. Знайдені книжки знищуються на місці або вивозяться у невідомому напрямку.
Паралельно з цим повідомленням до мене прийшов лист від військовослужбовця Національної гвардії України Вадима Сидоренка, який нині на передовій. “Пане Романе, дякую за Ваші книги і за те, що я завдяки Вам дізнався про історію мого народу. Завдяки Вашим книгам я став національно свідомим українцем. Коли ми переможемо і коли я повернуся, буду далі читати Ваші старі і майбутні книги”.
Друже Вадиме, нехай пам’ять про наших славних прадідів допоможе Вам і Вашим побратимам скрізь перемагати – і в малих сутичках, і у великих боях. Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ,
26 березня 2022 р.

Післяслово. Після публікації цього матеріалу у ФБ прийшов відгук від Сергія Петушкова. Ось він: “Пане Романе, мій прадід Григорій Холод був хрещеним батьком Василя Чучупаки... Ваші книги  – то історія і моєї сім’ї. І я Вам безмежно вдячний. Єдине, що я не зробив, це не надав Вам фотознімків із хати моєї бабусі з Мельників. Але, коли ми проженемо кацапів і я повернуся додому, я це зроблю. Або мій син передасть Вашому. Слава!”

16 квітня 1920 р. українська армія Михайла Омеляновича-Павленка перемогла значні сили Красної армії під м. Вознесенськом. Це був вирішальний день для нашої армії, тільки перемога давала шанс на продовження боротьби. Червоні росіяни мали 2 бронепотяги, гармати, кулемети, достатню кількість набої, українці ж – лише по 2 – 3 набої на вояка, один з яких залишали “для себе”. Вознесенськ узяли шаблями, багнетами та... козацькою хитрістю. Під час атаки, зустрівши щільний кулеметний вогонь, українці на наказ командування імітували втечу. Тікали “так щиро”, що росіяни повірили і вискочили з окопів добивати “пєтлюровскую ґадіну’’. І тут із-за пагорбів з’явилась наша легендарна кіннота, зокрема й полк Чорних запорожців. І, рубаючи, на плечах ворога увірвалися у Вознесенськ. А в місті були нерозпечатані склади Південно-Західного фронту російської армії ще з часів Першої світової війни! Перше, на що накинулися козаки, – на набої. Жадібно набирали їх навіть у кишені й за пазуху. Весело казали: “Ну тепер тримайтесь, товарищі! Годі вам стріляти, а нам дивитися!’’ І нащадки цих славних людей через 102 роки, знову-таки навесні, перемогли сильне угруповання росіян, яке переважало наших силою зброї, та не силою духу!
Українську звитягу зафіксували американські журналісти знаменитого видання “Wall Street Journal”. Статтю вони назвали: “Бій під Вознесенськом: українці перемогли в зіткненні, яке врятувало Одесу’’. Опублікували її 18 березня. Далі її текст:
“Тільки зараз, через два тижні після дводенної битви за Вознесенськ, стали відомі її деталі. Це історія того, як українська армія, тероборона і прості люди захистили 35-тисячне місто і зупинили наступ ворога на Одесу. Якби російські війська взяли Вознесенськ, це допомогло б їм осадити Одесу з північно-східного напрямку. Захоплення Одеси, у свою чергу, допомогло б забезпечити контроль над усім Півднем України. Але у дводенній битві за Вознесенськ усе перевернулося проти окупантів. Судячи із залишків російської військової техніки, 2 – 3 березня українські сили знищили більшу частину російської батальйонно-тактичної групи. Такий успіх українців у боротьбі з армією, що має набагато краще озброєння, пов’язаний з великою підтримкою цієї боротьби простими українцями. Це ще й одна з причин того, чому російське вторгнення не досягло своїх головних цілей”.
Російські солдати кинули на полі бою 30 з 43 танків, вантажівки, броньований транспорт для перевезення особового складу, багатостовбурні реактивні установки і збитий вертоліт Мі-24. За оцінками українців, у Вознесенську загинуло близько 100 російських солдатів і 12 українських, деякі росіяни потрапили в полон.
Ще до початку російської атаки береги річки Мертвовод були перекопані, тому броньований транспорт не міг перетнути річку. Місцеві жителі блокували більшість вулиць, щоб заманити російську колону туди, де артилерія могла б її влучно атакувати. Також українці підірвали два мости.
Російський напад почався із сильних обстрілів центральної частини міста. Паралельно з цим у лісі на околиці міста з вертольотів висадилися російські десантники, а з іншого боку у Вознесенськ пішла колона броньованого транспорту.
Російські солдати потрапили під сильний український обстріл. Вогонь артилеристів направляли місцеві жителі з тероборони, які ділилися з українською армією координатами ворога через месенджер і Viber. Результат – пряме попадання в колону.
Тим часом інші українські солдати і бійці тероборони пішки наблизилися до російських позицій і відкрили по них вогонь із переносних ракетних комплексів Javelin. Коли російський транспорт загорівся, солдати покинули його і втекли з поля бою. Вони залишили боєприпаси.
Близько 15 російських танків і транспортних засобів, що залишилися у Вознесенську, цілі або можуть бути відремонтовані.
Після битви за Вознесенськ в місті відновилася подача електрики, більше немає перебоїв з інтернетом, газом і водою. У банкоматах є гроші, в супермаркетах – їжа. Тепер фронт далеко від Вознесенська, і місто потихеньку звикає до мирного життя.

Редакція “Незборимої нації”

“Георгій – єдиний син у батьків, – написав Юрій Бутусов. – З початку війни у 2014-му був волонтером, потім проходив вишкіл у «Національному корпусі», виїжджав на фронт на ротації у складі добровольчих підрозділів. А о 9-й годині ранку 24 лютого 2022 р. він уже був у черзі на видачі зброї… 27 лютого його бойова група взяла активну участь у знищенні загону 2-ї бригади російського спецназу та піхоти 25-ї бригади ЗС РФ біля Лісопарку та у 134-й харківській школі. Георгій завжди прагнув іти на бойові завдання, вів бійців за собою... 26 березня, під час звільнення с. Мала Рогань, Георгій, як завжди, йшов попереду. З цього села російські нацисти обстрілювали з «Градів» житлові райони Харкова. Село звільнили, але Тарасенко загинув у цьому бою”.
У “Фрайкорі” зазначили, що Георгій належав до націоналістичного руху змалечку, з 2011 р., був одним зі співорганізаторів маршів до свята Покрови, учасником Революції Гідності, протистояв “руской вєснє” в Харкові, організовував ветеранські марші в Харкові на День Незалежності.
У 2014 році, маючи 17 років, пішов на фронт. У 2017 р. створив і очолив добровольчий підрозділ “Фрайкор” й однойменну організацію. Під його командуванням фрайкорівці здійснили сім бойових ротацій на Донбас, а на захист рідного Харкова хлопці стали з першого дня повномасштабного російського вторгнення.
Георгій Олександрович Тарасенко народився в Харкові 6 грудня 1996 р. – через місяць після того, як у Київському будинку вчителя я презентував книжку “Героїзм і трагедія Холодного Яру”… І ось тепер Георгій поповнив вічні лави святих холодноярців.
Історик за фахом, він добре знав історію Визвольної боротьби. Але Георгій не тільки вивчав історію рідного народу, а й писав її своєю кров’ю. У березні цього року він так і сказав: “Ми пишемо історію України своєю кров’ю”.
У Суботові зустрічали Георгія навколішках. Я ніколи не бачив стільки суботівчан, зібраних на одну подію! Відспівали козака-націоналіста 30 березня в Суботівській церкві, збудованій Богданом Хмельницьким. У цій церкві Великий Гетьман був відспіваний і похований. Поріг цієї церкви переступали найхоробріші люди українського всесвіту. У Суботівській церкві Георгій провів усю ніч, спілкуючись із душами воїнів Богдана Хмельницького, перед якими схилявся. Відспівав героя митрополит Черкаський і Чигиринський Іоанн (ПЦУ).
Поховали воїна Георгія на найвищій точці Холодного Яру, неподалік Мотриного монастиря і старого козацького кладовища ХVІІ ст., біля пам’ятного знака загиблим воякам 93-ї Окремої механізованої бригади “Холодний Яр”. “Мій син похований у найкращому місці, – сказала його мати Вікторія. – Ця земля його чекала”. А побратим Богдан Войцехівський додав, що Георгій “надихався подвигом холодноярців”, брав участь у вшануванні героїв Холодного Яру.
Прийшли попрощатись із Георгієм козаки “Правого сектору”, представниця Історичного клубу “Холодний Яр” Леся Островська, народний депутат України Ірина Фріз, 1-й заступник голови Черкаської обласної ради Роман Сущенко, мельничанський староста Олександр Мірошниченко та інші достойники.
Під час похорону товариш Георгія нагадав заповіт покійного: “Все буде Україна: і Донбас, і Крим, і Кубань!” Додам від себе: і Мотрин монастир! Як тільки буде ухвалений закон про заборону московської церкви в Україні, монастир треба негайно передати ПЦУ, перепрофілювати його на чоловічий (козацький) – щоб тут лікувалися або доживали віку ветерани українсько-російської війни і доглядали за козацькими могилами. Хто зна, може, поховання славного Георгія Тарасенка стане першим у Холодноярському пантеоні новітніх борців за Українську державу.
Вічна слава Георгію Тарасенку, вірному сину козацької України!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ
Київ, 31 березня 2022 р.
Фото: Інформаційний відділ ВПО “Фрайкор”.

На Чернігівщині під час виконання бойового завдання загинув боєць добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ” Ярослав Бойко на псевдо “Яр”.
Ярослав Петрович Бойко народився 12 грудня 1981 р. в с. Великій Вовнянці Таращанського району Київської області. Одружений, мав 7-річну дочку та 6-річного сина.
Група з трьох бійців на чолі з “Яром” виконувала завдання з розвідки: визначала лінію фронту сил противника, надавала інформацію про формування та розташування колони ворога. Повертаючись із завдання, розвідники вступили у вогневий контакт із групою бойової підтримки московської колони. 
Друг “Яр” загинув зі зброєю в руках.
Вічна слава!

Добровольчий батальйон “ОДЧ Карпатська Січ”

28 березня 2022 р. в Києві у Володимирському кафедральному соборі відбулося прощання з Давидом Гобержишвілі, майором грузинської армії (в запасі), грузинським добровольцем Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. 
Давид був досвідчений військовий: у 1991 – 1993 рр. воював в Абхазії, а в 2008 р. – у Цхинвалі. Народився в м. Сухумі 24 липня 1974 року. Загинув 27 березня 2022 р., захищаючи від московської навали Київ – столицю братньої для Грузії держави. 
Давид мав намір передати свій досвід молодим українським воякам, але загинув у перший же день перебування на позиціях. У цей день у Грузії осиротіло двоє дітей.
Прощались із героєм під національними прапорами Грузії, України, червоно-чорним прапором і прапором “Карпатської Січі”. Віддати шану зібралося багато грузинських добровольців з різних українських військових частин. Прощальне слово виголосив Олег Куцин, командир батальйону “ОДЧ Карпатська Січ”. Закінчив промову словами “Дідеба Сакартвело!” (Слава Грузії!).
Особовий склад Добровольчого батальйону “ОДЧ Карпатська Січ” висловлює щирі співчуття братові Левану, дружині та всій родині.
Слава Грузії! Слава Україні! Героям слава!

Добровольчий батальйон “ОДЧ Карпатська Січ”

Як виявилося, у нас немає пристойних спільних фото. Ця фотографія зроблена в Києві, напередодні виборів. Навіть із весілля в нас просто жахливі фото. Не було фотографа, їхню роль виконували дружки, знимкуючи на “мильничку”.
Про похорон Віктор часто жартував, що хоче померти в бою, тоді його поховають на Личакові, а за похорон не доведеться платити. Це були дурні жарти, і я сердилася, казала, що не дочекається – ми доживемо до глибокої старості й помремо в один день.
Переді мною був надскладний вибір, де ж поховати Віктора – у Жовкві, щоб щодня приходити на могилу, чи на Личакові, як він хотів. 
Учора ми попрощалися. Я була дуже горда, бачила, скільки людей прийшли вшанувати Віктора. Він був справжнім героєм, без пафосу, без гучних слів. Просто робив те, що має, те, що правильно. Якось умів єднати всіх навколо себе. Втрата таких людей – це не тільки втрата особиста, це втрата для України.
Я дуже вдячна кожному, хто підтримував і допомагав, а таких людей було безліч. Ви навіть не уявляєте, як це, коли до тебе підходить незнайома людина і просто обіймає.

Оксана ДУДАР 
Львівщина, 9 березня

Від редактора НН. Віктор воював на Донбасі як доброволець у 2014 – 2015 роках, а загинув, боронячи Миколаїв. Трагедія сталася 2 березня 2022 року. Віктор не один раз брав у мене інтерв’ю для львівської газети “Експес”. А треба було брати інтерв’ю в нього… Вічна слава!

2 квітня першою про загибель поета Юрія Руфа мене сповістила Василина Наконечна з “Карпатської Січі”, але одразу ж вислала інформацію, що, можливо, Юрко вижив. На жаль, сьогодні надія згасла… 
Юрій був не тільки небуденним поетом, а й жертовною, доброзичливою, світло-усміхненою людиною. Тихо, без реклами, дав свій внесок на пам’ятник Миколі Міхновському в Києві (скульптора Дмитра Бур’яна), а потім на книжку “Микола Міхновський”, яку ми зробили з Юрієм Юзичем. Випустив він і футболку з портретом Миколи Міхновського. На знак подяки ми у книзі про Міхновського помістили замітку Юрка Руфа “Популяризація постаті Миколи Міхновського в царині молодіжної політики”, а він нам з Юзичем подарував футболки із зображенням Міхновського.
А востаннє ми зустрілися на фестивалі Нескореної нації в Суботові, де разом сфотографувалися з книгою про Міхновського. На жаль, цю світлину я поки не знайшов, але вона десь гуляє Нетом.
Я зовсім не здивувався, коли поет Юрій Руф узяв до рук зброю, щоб захистити від московських рук Самостійну Україну Миколи Міхновського.
Вічна пам’ять нашим хоробрим прабатькам і правнукам, гідним їхньої слави!
Друже Юрію, ти багато встиг зробити для України, а ще більше міг зробити.
Твоя жертва безцінна і незабутня.
Бажаю у нових світах зустрітися з Миколою Івановичем та обняти його.
Співчуття рідним і козацькому колективові 24-ОМБр. ім. короля Данила Галицького!
Вічна слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” та газети “Незборима нація” Роман КОВАЛЬ
Київ, 3 квітня 2022 р. 

Сталева рать

У лоні древніх Капищ наша сила,
В суворих обрисах кумирів наша міць,
Дощами-росами омита правди нива,
Вогонь Перуна відродив прадавню Січ.
Суть істини піднялась з димом в хмари,
Свароже коло креслить Слави шлях,
Жертовні Вогнища безсмертять наші лави,
І Чистобог карбує подвиги в віках.
Несуть вітри історії набати
В чертог, де нами править Бог війни,
Переродились в воїнів солдати —
Із рабства вирвались твої сини.
Аратто, Предковічна Україно,
Нам шанс дано, і ми прийняли бій,
Сталева рать у наступ йде невпинно —
Змітає ворога за світ нових надій.

Юрій РУФ

У боротьбі з пекельною Росією згорає наша традиційна доброта до ворога, до “воріженьків’’. У пості 6 березня я написав: “Щойно подивився фото розтерзаного селянами російського льотчика, який бомбив наші міста і був збитий добрими людьми із ЗСУ. Прочитав і коментарі наших людей. Вони кровожерливі. Додав і свій коментар: «Жорстокість до ворога – адекватна реакція здорової людини»”. 
Ось один із коментарів моєї репліки. Марина Хаперська, козачка Історичного клубу ‘‘Холодний Яр’’, написала: “Я, щоб покращити собі настрій, переглядаю фото вбитого ворога та знищеної техніки. Не можу намилуватися!”
Смерть російським окупантам!

Роман КОВАЛЬ

Ця війна дає Україні такий шанс, який не дав би жоден мир.
Росія власноруч зірвала з України гамівну сорочку совка.
УРСР більше не існує. З вогню боротьби як фенікс постає велика козацька нація. І Велика Україна. Країна, що визначатиме долю Євразії на десятиліття, якщо не навіки.
Росія перекреслила кордони. Тепер фізичні кордони на сході та півночі визначить українське військо, а духовні кордони – вивільнена українська енергія. І ці духовні кордони будуть значно ширшими за фізичні.
Очевидно, що війна з Росією не завершиться виходом українського війська на державні кордони.
Доки Росія існує як імперія, мир між нами неможливий. А всяке перемир’я – крихке.
Велика Україна просто зобов’язана дати шанс на свободу всім окупованим Росією народам.
Доки Росія все своє небоєздатне гарматне м’ясо зосередила для удобрювання нашого чорнозему, саме час поневоленим Росією народам скористатися шансом і стати вільними.
У цій війні Велика Українська Нація має два завдання: здійснити Реконкісту (повернути Україну українцям) і стати Конкістадорами Свободи під гаслом “Свобода народам – свобода людині”.
Масове покозачення України, відновлення козацького стану людей зі зброєю – вже незворотний процес. Героїчна і до зубів озброєна українська нація просто зобов’язана взяти не себе роль модератора процесів на схід від наших кордонів, осердя балто-чорноморського простору.
Колись доклавшись до створення Мордору, ми й мусимо поставити на ньому хрест. А головне, ми живемо в час, коли для України немає нічого неможливого.
Тому живіть великими мріями. Великими ідеями. Фантастичними проєктами.
Зараз для України немає неможливого.

Юрій СИРОТЮК,
доброволець батальйону “Свобода”

У час героїчної боротьби українського народу проти російських окупантів, перед світлою пам’яттю загиблих захисників і захисниць України, численних жертв серед мирного населення, усвідомлюючи відповідальність за долю наших дітей, мусимо назавжди позбутися трупного подиху напівсконалої імперії. “Русскій мір” – його меморіальний спадок, практика і вплив – більш ніколи не буде отруювати український культурний простір!
У Сумах 613 вулиць, провулків, проїздів, площ і майданів. 92 з них названі іменами російських ідеологів і політиків, військових діячів, письменників, учених, художників.
Прямо чи опосередковано вони представляють нашого історичного ворога – Росію: увічнюють і прославляють її імперські амбіції, завоювання і підкорення народів, експансію російської культури, мови, як підставу для вторгнення та знищення культури та історичної пам’яті поневолених. Ще гірша картина – у районах і містах області...
Закликаємо українську владу, органи місцевого самоврядування та жителів області підтримати звернення про початок дерусифікації нашого символічного і, ширше, культурного довкілля. За смерть і руїни, за зламані долі мільйонів людей, за варварство, вандалізм і насильства московських нелюдів:
1. Повністю дерусифікувати топоніміку області.
2. Позбутися увічнених у пам’ятниках, меморіальних знаках, назвах установ, організацій, товариств, культурних заходів, нагород, конкурсів і премій тощо імен представників “русского міра” – як токсичних маркерів їхнього домінування на нашій землі.
3. Відмовитись від утримання коштом державного чи комунальних бюджетів різноманітних музеїв, меморіальних кімнат та інших проєктів, пов’язаних з історією та культурою країни-окупанта.
4. Підтримати зусилля щодо заборони антидержавних проросійських структур, які десятиріччями здійснюють антиукраїнські диверсії в духовній і культурній сфері, і насамперед – заборонити діяльність московської церкви.
Деколонізацію й дерусифікацію нашого краю проводьмо вже!

Від імені істориків Сумщини
Геннадій ІВАНУЩЕНКО

Уже понад місяць живемо в дивному світі української пропаганди та цензурованих інформаційних потоків. Українські ЗМІ інформують нас лише про українські перемоги і про злочини Росії. Майже немає інформації про українські втрати. Очевидно, це виправдано, хоч і хочеться знати реальну ситуацію. Такий спосіб подачі інформації забезпечує високий рівень оптимізму українського народу, який допоможе протистояти російському ворогові. Ніде не чути: “Всьо пропало!”. 
Понад 90 % українців вірить у перемогу над страшною Росією. А це запорука успіху. Наближаємося до омріяної України, в якій не буде сентименту до Росії, не буде 5-ї російської колони з її ківами, рабіновичами, медведчуками та ОПЗЖ, в якій не вивчатимуть російських класиків, бо російська культура токсична, саме її класики спочатку завойовують серця недосконалих, а потім приходить російська армія з її ЧК, танками, ОМОНОМ та ‘‘Іскандерами’’.
Російська культура – знаряддя російського імперіалізму. Її треба ігнорувати, обходити стороною, бо вона візьме тебе в полон.
Смерть Росії з її т. зв. високою і низькою культурою!
Свободу українській історичній творчості!

Роман КОВАЛЬ

З перших днів вторгнення волонтерська ініціатива Ukraine: Direct Support забезпечує військових та допомагає біженцям. Перевага ініціативи в тому, що допомога здійснюється напряму та без жодної бюрократії. Усі пожертви конвертуються в корисні речі та потрапляють на фронт за лічені години.
Автором ініціативи є видавець Марко Мельник. Ще в перші дні повномасштабного вторгнення йому вдалося зібрати понад 10 млн грн на армію і напряму забезпечити військові підрозділи 16 автомобілями, амуніцією, ліками, артилерійською електронікою та спорядженням.
Ідея розвинулася та масштабувалася, до неї приєдналися два десятки волонтерів. Зараз для наближення перемоги й збереження життів працюють українці та іноземці зі США, Канади, Австралії, Ірландії, Польщі, Німеччини, Бразилії, Перу, Єгипту та інших країн.
У Києві та Львові працюють три офіси Ukraine: Direct Support. Волонтери шукають та закуповують автомобілі на фронт, бронежилети, дрони, тепловізори й інші речі для військових. За кордоном нам допомагають із логістикою техніки, одягу й медикаментів. Кошти надсилають і наші співвітчизники, і діаспора, й іноземці, які вболівають за Україну.
Підтримуйте ініціативу Ukraine: Direct Support та поширюйте інформацію про допомогу українському війську. Детальна інформація та реквізити на сайті: www.helpukraine.army

Вона любила квіти, дітей, любила фотографувати, але понад усе любила Україну. За неї воювала з 2014 р. як доброволиця батальйону “Січ”.
У 2017 р., коли я робила виставку в СК “Доброволець”, Андрій Павленко познайомив з Ірою. Тиха, скромна, з лагідною усмішкою. Там експонувалися її світлини. Тоді ми домовилися зустрітися, щоб намалювати її портрет. Потім Іра поїхала на фронт, і ця ідея не була втілена. 
У перші дні вторгнення я дізналася, що Ірочка загинула. Нема слів, щоб передати біль! Прости, Ірочко, ти завжди в наших серцях. Помстимося!

Марина СОЧЕНКО

30 березня 2022 р. в боях під Києвом загинув учасник оборони Донецького аеропорту Тарас Коваль-“Вальтер”.
Про це повідомив засновник фонду “Повернись живим” Віталій Дейнега. “Вальтер був сміливим і великим ботаном у зброї. Чесний, чистий, порядний, простий і хороший хлопець. Десантник. У 2014-му пройшов майже все, включно з ДАП. Лишився таким же спокійним флегматом. Не вмів брехати, бо все було написано на його чесному, трохи дитячому лиці”.
Дейнега додав, що не хоче, щоб до Коваля відчували жаль чи скорботу, бо Тарас “би таке не лайкнув”, натомість закликав українців відчувати лють через загибель захисника і, що би кожний не робив зараз, робити це краще. “Платіть податки. Допомагайте армії. Готуйтеся захищати своє місто чи село. Нехай лють випалить у вас страх, слабкість, нерішучість, зневіру. Щоб ваша рука не знала вагання, коли прийде її час”, – підсумував Віталій Дейнега.

Доброволець Олексій Ковтун розповів: “До нас уночі прийшов 11-річний Максим, учень 5-го класу 7-ї школи... Прийшов у комендантську годину. Сам. Пішки. До військових... Прийшов, щоб допомогти армії... Він прийшов воювати! Захищати рідних, землю, місто! Ось він герой! Не те що здорові лоби, які звалили на Західну Україну...
Хлопця напоїли, нагодували, вручили подарунки... Показали наш побут, дали помацати автомат. Сфотографували з бійцями. Щоб він був спокійним, записали в добровольці, обмінялися контактами. Попросили його намалювати нам малюнок... Максим був спочатку трохи засмучений, що ми відразу не взяли його до себе на службу... Згодом, звичайно ж, заспокоївся. Вже потім ми передали його схвильованій мамі, яку було швидко знайдено”.
Мамо, до Вас прохання – не лайте героя!

Марина ДУБОВЦЕВА

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи. – 395 грн.
Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи. – 300 грн.
Роман Коваль. “Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930” – 350 грн.
Роман Коваль. “Житомирщина в боротьбі” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Батькам скажи, що був чесний” Романа Коваля – 275 грн.
Роман Коваль. “Здолати Росію” – 250 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Сумщина в боротьбі” Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича – 250 грн. 
Микола Аркас. “Історія України-Русі” – 100 грн. 
“Крізь павутиння змосковщення” / Упорядник Р. Коваль.  – 100 грн.
Роман Коваль. Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 80 грн.
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрій Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 2) – 150 грн. 
Роман Коваль, Віктор Моренець, Юрію Юзич. “Подєбрадський полк” Армії УНР (т. 3) – 250 грн.
Роман Коваль. “Тиха війна Рената Польового”– 300 грн. 
Роман Коваль. “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” – 450 грн.

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”,
які можна придбати через “Укрпошту”, здійснивши передоплату.
Вартість вказано із врахуванням витрат на пересилку книг замовнику

Роман Коваль, Юрій Юзич. Микола Міхновський. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 14). –  – 395 грн.
Це збірка спогадів про ідеолога державної самостійності України, творця українського війська та української преси, автора першої у ХХ ст. Конституції України, адвоката Миколу Міхновського, деякі його праці та відгуки про його діяльність у пресі на початку 1900-х років. Праці Миколи Міхновського, зокрема “Самостійна Україна”, стали програмою дій для покоління, яке в 1917 р. підняло жовто-блакитне знамено УНР. Твори і діяльність Миколи Міхновського запалили національне багаття в душах мільйонів українців, виплекали героїчне покоління 1917 – 1920-х років.

Роман Коваль, Юрій Юзич. Полковник Болбочан. Спогади, свідчення, документи // Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 13). – 300 грн.
Петро Болбочан мав шанс стати українським Гарібальді, здобувачем і об’єднувачем рідних земель, творцем козацької армії, з якою мусили б рахуватися всі держави світу. Невідомо, чи готував себе до цієї ролі Болбочан, але якраз цього й боялися негероїчні цивільні партійники, які назвали себе “верховною владою”. Вони підозрювали Болбочана в намірі скинути їх. А ось вояцтво довіряло йому безмежно. “Болбочан був надзвичайно хоробрим, – писав про нього сотник Борис Монкевич. – У більшості керував боєм особисто і завсігди був у найнебезпечніших місцях, чим викликав підйом духу у Запорожців, котрі під його керуванням завше були переможцями... Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він є зразком чесності і порядку”.

Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні. Історії, біографії, спогади. 1917 – 1930 / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю. Історичний клуб “Холодний Яр”; 2020. – 424 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 11). – 385 грн.
Добу українсько-російської війни в 1917 – 1920-х рр. представлено через призму жіночих доль, а саме отаманші Марусі Соколовської, хоробрих козачок Тіни Пекарчук, Світлани Харченко, Юзефи Лисогор, Євгени Вовкової, Марії Волосевич, Віри Пшеничко, Стефанії Сіяк, Марії Стовбуненко-Заїченко (“козака Марка”), Ганни Осадчої, легендарних підпільниць доби УНР Віри Бабенко, Генрієти Ган, Ольги Батурової, Тамари Петрів, Марії Бесарабенко-Трейко, Марії Тарасенко, Насті Гудимович, Марусі Гальчевської, лікарів Христини Сушко, Людмили Бризгун, шляхетних сестер милосердя Галини Ліневич, Ірини Шмігельської-Климкевич, Марії Волосевич, Терези Кохель, Олени Мельничук-Кобизької, Ніни Янової, Марини Нестеренко, вільної козачки Ярини Гризло, письменниць-борців Галини Журби, Хариті Кононенко, Олени Теліги, Софії Русової, Лідії Горбачевої, Наталки Лівицької-Холодної, Юлії Кіцери, Тетяни Михайлівської-Цимбал, Людмили Старицької-Черняхівської, В. О’Коннор-Вілінської, учасниць Першого зимового походу Армії УНР Олени Федак-Шепарович, Віри Пшеничко, Марії Урбан-Вовк, а також Ганни Совачевої, Мілени Рудницької, диригентки Платониди Щуровської-Россіневич і дружини полковника Петра Болбочана Марії. 

Коваль Р. Житомирщина в боротьбі / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: видавець Мельник М. Ю., Історичний клуб “Холодний Яр”, 2020. – 512 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 10). Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках на території сучасної Житомирської області та славних синів і дочок, які народилися в цьому козацькому краї. – 315 грн.

Коваль Р. “Батькам скажеш, що був чесним” / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; видавець Марко Мельник, 2018. – 564 с. Про українсько-російську війну в 1917 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Книжка заснована на документах з ГДА СБУ і ЦДАВО України та спогадах вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху і кубанських козаків. – 330 грн.

Коваль Р. Здолати Росію / Р. М. Коваль; Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, вид-во “Холодний Яр”; 2018. – 576 с. Це книга про імперську політику Росії наприкінці 1980-х – на поч. 1990-х рр., відродження українського націоналізму, спротив москвофільству, малоросійству і пацифізму, формування образу ворога, про “русофобську” програму дій, відновлення Національно-визвольних змагань, проголошення Української держави та безвідповідальне ставлення до її захисту. – 290 грн.

Коваль Р. Моренець В., Юзич Ю. Сумщина в боротьбі: біографії, історії, спогади / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. Р. М. Коваль, В. І. Моренець, Ю. П. Юзич. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, 2018. – 480 с. – (Серія Видатні українці. – Кн. 9). – 2-ге видання. У збірнику вміщено 120 біографій козаків і старшин Армії УНР, що народилися на території сучасної Сумської області, а також понад 50 спогадів про їхню участь у Визвольній боротьбі. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, інженерів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. – 300 грн. 

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, видавець Мельник М. Ю., 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 110 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 200 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. 

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю., “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 3. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2020. – 504 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 295 грн. У другому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів. 

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 140 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 150 грн.
 / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 525 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 375 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Книги можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Редактор
Роман КОВАЛЬ
Верстка
Анна ВОЛОВНІК
Коректор 
Надійка ОВЧАРУК
Інформаційне забезпечення 
Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ, Владислав КАРПЕНКО 
Технічний директор Максим СЕЛЮЗКІН

Адреса для листування 
та поштових переказів: 
вул. генерала Г. Воробйова, буд. 20, пом. 14. Київ-03049.
Тел./факс: 242-47-38. kovalroman1@gmail.com
roman.koval.1959@facebook.com 
Roman Koval

Редакція застерігає за собою право редагувати та 
скорочувати тексти. 

Ще 26 лютого Москва заборонила війну з Україною називати війною, тільки “спецоперацією”. І погрожує карами за поширення “неправдивої” інформації. І вилучає зі всесвітньої мережі інформацію про війну в Україні та втрати Росії. Але їм не забути нашої до них ненависті. Тележурналіст каналу “1+1” каже: “Кров українська і на руках простих росіян”, а голова Чернівецької ОДА додає: “Російські убивці”. Вже ніхто не шукає політкоректних оцінок російського ворога – тільки прокльони і матюки.
8 березня я почув телефонну розмову російського військовослужбовця-мародера зі своєю “мілой”. Він каже про себе: “Пошол мародєріть в катеджний ґарадок Вєрховной Ради” Сповіщає дружині: “Ти уже імєєш двє норковиє шуби, а Даша – палушубок із пєсца”. І далі – список краденого. Тут і телевізор “за 70 тищ”, “станок, о котором я мєчтал”, “ямаховскіє калонки па 100 тищ”, навіть м’ясорубка.  Жінка не обурюється, що її чоловік – злодій. Вона уточнює свій розмір, турбується, щоб вкрадене підійшло їй. Каже: “Ета мнє надо”. А до свого чоловіка схвально, із захопленням: “Радной мой... Ето только ти сабрал?” Мовляв, чи не прийдеться з кимось ділитися… 
Тут доречно згадати мою новелу з книги “Багряні жнива Української революції” про те, як кацапи мародерили в українському селі Марчихиній Буді (тепер Сумщина), яке в 1918 р. опинилося в нейтральній зоні між Українською Державою і совдепівською Росією (тепер Сумщина). Кацапський “мальчік” гукнув батькові, який сидів на возі, переповненому награбованим: “Тять, а тять, мамка сказала взять єщо самавар...” І рудобородий “тятька”, вбраний у вкрадений жіночий одяг, кинувся шукати. Самовара він не знайшов, бо хату сільського вчителя хтось перед тим уже пограбував. Розчарований, він підійшов до конячини і зі злістю ударив її, ніби вона була винна в його невдачі.
Може, мені вдасться написати книгу про дві війни України з Росією – 100 років тому і тепер. Вони такі різні й такі принципово схожі.
Сподіваюся, що українці на цей раз уже не пробачать. І їхня ненависть спопелить Москву. І ми говоритимемо про Росію в минулому часі: колишня Росія!
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ