“Народе України! Твоя багатовікова боротьба за свободу завершилася! Україну проголошено незалежною державою!” – так починається урочисте звернення президії Національної ради ДемПУ, опубліковане 29 серпня 1991 р. в “Літературній Україні”. “Ганебні пута ми вже порвали” – така назва статті у львівському часописі “За вільну Україну” від 30 серпня.
Оптимістичні ідеї, що тиражують наші патріотичні видання, свідчать про ейфорію, що запанувала серед частини демократично настроєних громадян стосовно “здобутої вже” незалежності. Таке сприйняття дійсності врешті призводить до невиправданих висновків. “Якщо ми вже перемогли, то нащо нам продовжувати боротьбу? Навіщо нагнітати пристрасті, коли самостійність вже проголошено? Хіба ви не бачили, як дружно голосували за незалежність і комуністи, і демократи? Майже ніхто не був проти. Тепер важлива єдність усіх сил, усіх верств населення, всіх національностей. Ситуація нині дуже сприятлива: від влади у Москві відсторонені реакціонери, а Росія Єльцина з нами: ми всі бачили, як рішуче захищали вони свободу і демократію. Ми повинні бути вдячними демократичній Росії за те, що вона врятувала нас”.
Нема нічого сьогодні шкідливішого, аніж такі демобілізуючі інтенції, бо боротьба тільки починається!
Ті ж, хто твердить, що боротьба за свободу вже “завершилася перемогою”, ті, хто твердить, що “ганебні пута ми вже порвали”, не зупиняються у своїй демобілізуючій діяльності й проповідують необхідність “гуманного” поводження з озброєним і підступним ворогом.
“Не треба бути подібними на більшовиків, – кажуть вони, – не треба закривати комуністичних газет – нехай існують різні видання, бо це чудово, коли висловлюються різноманітні погляди. Не треба проповідувати ненависті до наших ворогів, не треба переслідувати комуністів, серед них є прекрасні люди. Давайте краще випустимо Альфреда Рубікса з в’язниці – він же депутат” (Альфред Рубікс – перший секретар Латвійської компартії. – Ред.).
Завтра ці “гуманісти” скажуть: “Не будьмо ленінцями, не треба організовувати політичних процесів над комуністами і компартією, бо це суперечить засадам плюралізму, а ми ж демократи. Ці процеси сприятимуть розколові суспільства на табори, що ускладнить політичну атмосферу в незалежній республіці. У нас достатньо інших, більш актуальних проблем, наприклад продовольча. Давайте всі разом, незважаючи на політичні переконання, засукаємо рукава і...” Нам пропонують не переслідувати ворога, не добивати його, а конструктивно співпрацювати з комуністичним підпіллям, яке є рушійною силою п’ятої колони Кремля в Україні.
Здавалося б, економічний та політичний саботаж впливових активістів розпущеної КПУ, антиукраїнський демарш [мера Москви] Гаврила Попова, заява прес-секретаря Єльцина про територіальні претензії Росії до України, імперські настрої Руцкого, Собчака, Горбачова та інших російських провідників підштовхують нас до відповідних висновків, але українські “гуманісти” не бажають називати чорне чорним. До того ж вони наполегливо намагаються уникнути чесної відповіді на питання: проти кого повинні боротися українці, щоб здобути національну свободу?
Українські націоналісти однозначно відповідають на це запитання: наш споконвічний ворог – великодержавна Росія, вона нас поневолила, і саме проти неї треба боротися, якщо хочемо здобути свободу.
Побачивши, що Україна справді хоче позбутися московської опіки, Кремль почав підігрівати сепаратистські настрої серед шовіністично налаштованого російськомовного загалу Криму, Одеси, Донеччини, Миколаєва, Харкова тощо.
Газета “Правда” вже назвала сепаратизм п’ятої колони Москви “двіженіямі за нєзавісімость”. Москва фінансує ці “двіженія”, а конкретну роботу зі створення цих інтерфронтів уже ведуть “українські” комуністи-підпільники. Але ми не повинні лякатися створення інтерфронту на наших теренах! Інтерфронти в Балтії гуртували литовців, латишів та естонців і тим самим прискорили хвилину їхньої перемоги. Інтерфронти в Україні згуртують українців і виразно покажуть, хто стоїть їм попереду дороги до незалежності. Знаючи, проти кого боротися, українець спрямовуватиме удари точно в ціль, а значить, наближатиме батьківщину до визволення.
З другого боку, “коли з українством починають рахуватися в стані запеклих ворогів, а до того боротися організовано (…) значить (...) українство стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: у боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації для національних здобутків...” (Симон Петлюра, “Ідейна боротьба з українством”).
Тому з радістю, а не зі страхом чуємо ми, як заходиться криком оскаженілий російський шовініст: “Львов – наш город, мы его завоевали, и нашим детям тут жить, а вам, хахли, загатавливать для нас дрова в Сибири” (з листа “русскіх патріотов-вєтєранов”, опублікованого в одному із серпневих номерів газети “За вільну Україну”). Те саме запеклий великодержавник говорить про Крим, Одесу, Миколаїв, Донеччину, про Харків і про всю Україну!
І чим більше він кричить, тим більше гуртується українська нація!
Ми повинні усвідомити: боротьба тільки починається. Ганебні пута ми ще не порвали. Україна ще не поклала на вівтар перемоги своїх героїв. Лише коли вона вкриється синьо-жовтими похиленими стягами із жалобними стрічками, коли пролита кров згуртує українську націю, зможемо сказати: до свободи залишився один крок.

Роман КОВАЛЬ
Київ, 1 вересня 1991 р.

Я люблю її буйну, далеку, неповоротну романтику, яку жодні тенденції істориків не могли вкласти в Прокрустове ложе Польщі й Росії. Я люблю ступати її стертими вже слідами і в тих слідах шукати пахощів минулого. Я люблю історію, бо вона вмерла і живе; в сьогоднішніх днях мені іноді промайне копія її найкращих шедеврів. Я люблю її німі надгробки й могилки: вони промовистіші за багатьох лекторів і гіпотез. Я люблю історію: вона вчить багато чого. Я знаю, що часто я зловживаю цією любов’ю в своїх літературних вправах і, може, я передаю куті меду, але я не годен позбутись її. І я ладен геть зовсім зіпсувати свій – і без того тут зайвий – рефрен, щоб тільки ще раз вигукнути: я люблю нашу запашну історію і я дякую тому забутому вже давно випадкові, що познайомив мене з її хибами й добротами.

Борис АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ
“Землею Українською”. Київ, 1930

Основною метою діяльності Історичного клубу “Холодний Яр” є дослідження боротьби українського народу за побудову національної держави, відновлення історичної справедливості щодо полеглих, увічнення їхнього подвигу.
Члени Історичного клубу “Холодний Яр” зробили чимало добрих справ.
Історичний клуб “Холодний Яр” – це відроджені могили героїв, це десятки книжок і фільмів про Визвольну боротьбу, сотні радіопередач і вечорів пам’яті героїв, тисячі статей. Це робота в архівах. Це пам’ятники українським героям, меморіальні дошки, перейменування вулиць на їхню честь. Це Всеукраїнські щорічні вшанування героїв Холодного Яру, які, на думку Юрія Сиротюка, стали головною культурною подією року.
Завдяки великій праці ми стали – колись зруйнованою ворогом – ланкою між героями доби УНР і нинішнім поколінням, яке має реалізувати нарешті державницьку ідею вояків Армії УНР, отаманів нескореної України та вояків УПА.
Хто бажає сприяти діяльності Історичного клубу “Холодний Яр”, просимо надсилати пожертви на наш рахунок: р/р: 26003052681886, МФО: 320649, ЄДРПОУ: 41265356, ПАТ КБ “Приватбанк”.
При сплаті вказувати призначення платежу: “безповоротна фінансова допомога”.
Щиро дякуємо за бажання допомогти у шляхетній праці Історичного клубу “Холодний Яр”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

Це Гайдамацька могила у степах Луганщини. Гайдамаками там козаків, які захищали східний кордон УНР. Вони загинули за Україну у 1918-му. Майже 100 років потому на цих землях історія повторюється. Але навіть після смерті загиблі герої не мають спочинку. Придивіться до хреста – він прострелений. Не дає комусь спокою ця могила за кілька кілометрів від кордону з Росією, бо засвідчує: Луганщина – це українська земля.

Наталка ФІЦИЧ

Фото “Я вернуся!” даємо без підпису.

До того моменту, як Роман Коваль запросив мене взяти участь у фестивалі “Товмацький курінь”, я й гадки не мав, де той Товмач і чим він історично вславився. Дивуюсь, стільки ще для мене історично невідомого! Цілий український Всесвіт! Зараз уже знаю, звідки родом Головний отаман Холодного Яру Іван Лютий-Лютенко. 
Якщо дивитись на проблему ширше, то стає зрозуміло, що наша історія досі є суцільною terra incognita на мапі України, щоправда, з маленькими вже відкритими острівцями. Поверх цієї “інкогніто” лежить товстий шар відвертої московської брехні та міфологем, які дуже неохоче вичавлюємо з наших голів та сердець. Але ця короста вже дала тріщину, вона вже розбита на дрібні скалки та лежить величезною купою, яку розгрібатиме ще не одне покоління. Але без цієї роботи не буде України, не буде нічого! 
Дедалі більше людей це відчувають, тому зараз відбувається дуже цікавий історичний процес відновлення історичної правди, який я назвав би ренесансом української історії. Це потужно відбувається на державному рівні  завдяки Володимирові В’ятровичу. Це відбувається на рівні народної ініціативи, істориків, на рівні художніх творів, поем, пісень. Головне, що це все відбувається знизу, з народу, з творчої волі небайдужих людей.
Яскравим прикладом таких людей є Роман Коваль, з митців слова можна згадати багатьох, але я напишу лише про тих, з ким особисто знайомий, – це Василь Шкляр, Павло Бондаренко, Володимир Лис, багато військових, волонтерів, які пишуть сучасну історію війни з Росією.
Ми живемо в дуже цікавий історичний час, реально творимо і пишемо історію. Вона болюча, кривава, сумна, але іншого шляху немає, тож “борітеся – поборете”! Народ прокидається і прагне до історичної правди, тому цей ренесанс відбувається в таких маленьких селах, як Товмач! І пам’ятками для нащадків є не лише гранітні постаменти, а й ось такі живі фестивалі, як-от “Товмацький курінь”. Ініціатива народу безмежна, тому саме такі форми відродження цікаві, міцні, справжні.
А щодо конкретного фестивалю “Товмацький курінь” додам, що я щасливий потрапити в цю справжню атмосферу волі, воїнського духу та української краси. Тут було багато творчих локацій – від музикачної, з класним професійним звуком, до книжкової толоки, дитячих творчих майстерень, показ козацьких та сучасних видів озброєнь, козацького кулешу... 
Тут був сум за загиблими, тут була надія на Перемогу, тут були усмішки,  однодумці, тут була Україна.

В’ячеслав КУПРІЄНКО
Київщина

Корній народився в заможній великій сім’ї. Його батьки Єфрем і Наталка мали 16 десятин землі та шестеро дітей: дочку Гапочку та 5 синів – Семена (1892), Олександра (1894), Василя, Олексія та Корнія (обоє 1899 р. н.).
По поразці Армії УНР опинився в Румунії, у таборі для інтернованих. Згодом повернувся на Батьківщину. Та в рідному селі вже все було не так… Після “розкуркулення” довелося тікати на будівництво Олександрівської ГЕС у Запоріжжя. Все своє життя мусив жити подалі від рідного дому – у Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. Займався садівництвом і городництвом.
З нашою матір’ю (Ольгою Петрівною Охріменко) жив із 1947 року, але, видно, не хотів легалізуватися в совєтських органах… Батьки взяли шлюб аж 1964-го. Народили дочку Ольгу (1948), Олександра (1953) і мене  – у 1958-му. Батькові тоді вже було майже 60 років.
На початку 1950-х переїхали в с. Попову Балку Криничанського району. Вже тут народилися ми з братом. 1964 року село перейменували на Долинське та приєднали до Дніпропетровського району. Батько працював бригадиром городньої бригади. Писав вірші. Багато читав, привчив нас робити будь-яку роботу. Був у нас садок, у якому росли різні сорти яблунь, груш, сливових дерев. Батько робив вино з фруктів зі свого садочка.
Про його особисте життя до шлюбу з матір’ю ми нічого не знали, ця тема була табу. Аж у 2011 р. про нього розповіла моя двоюрідна сестра Ніна Олександрівна Нейман із Кривого Рогу. Це батькова племінниця, 1932 р. народження. Вона повідомила, що наш батько в Ташлику був одружений із Феодорою. 1919 року в них народилася дочка Ганя, 1921-го – Варвара, а 1925 року – Євдокія.
Отже, Корній Соляр повернувся з Румунії в рідне село. Коли комуністи дозволили господарювати, завів крамницю. Її забрали під час т. зв. “розкуркулення”. Забрали й молотарки – у колгосп “Червоний колос”. Потім Семен побачив молотарку на подвір’ї в сільського активіста. Запитав:
– То тобі можна, а нам ні?
За це, кажуть, його й посадили в 1937 році. Він так і не повернувся. Прийшла “похоронка”, що помер у таборах.
Заарештували й батькового брата Василя – талановитого агронома. Був обвинувачений у “бандитизмі”, тобто в боротьбі проти “соввласті”. Родичі кажуть, що він був у Пастирському лісі, тобто партизанив. Жінка свого чоловіка зреклася. 16 років провів Василь на Колимі, будував теплиці для вирощування овочів. Повернувся в батьківську хату і доживав із жінкою Олексія, якого заарештували 1944 року – як повернулася “соввласть”. Він за німців працював в управі, за це його й позбавили волі. Мене батько і назвав на честь свого брата Олексія. Він так і не повернувся в Україну.
1959 року батько збудував хату і на видному місті повісив картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Картина великого розміру – на всю стіну.
Коли я був маленьким, років 5 – 6, переглядали з батьком світлини, на одній були зображені барак і чоловіки. Я запитав, що це за фото. Батько коротко відповів:
– Це я в лагері.
– А де ти?
– Десь там, – і махнув рукою.
Уже в дорослому віці я розгледів на звороті світлини назву табору – Коста-Лупія.

Олексій СОЛЯР
Січеславщина

Від редакції. Олексій Соляр 5 березня 2014 р. прийшов у воєнкомат з метою записатися до війська, щоб захищати рідну державу. Але його через вік (56 р.) не взяли, тоді він записався в батальйон територіальної оборони “Дніпро-1”, але й тут від його послуг врешті відмовилися, бо вже немолодий. Але Олексій гордий, що його син Микола, онук козака Армії УНР, 5 травня 2015  р. пішов добровольцем до війська. Воював у складі батальйону “Донбас” на Маріупольському напрямку.
Слава козацькій родині Солярів!

Прив’язавши до берестка жеребця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибоким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хочемо відвідати.
– Ану, чи знайдете самі? – звертається до мене наш провідник Харитон Павлович.
Я придивляюсь до колись знайомої місцевості.
– Мабуть, ото, – показую я, здалека помітивши нерівність ґрунту.
І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загинули в боротьбі з большевизмом. Пройшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники її тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі.
А вдалині, аж до обрію, темно-синьою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись резиденцією отамана повстанських  загонів Леонтія Христового. Тут кували зброю, лаштували сідла, варили на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків.
Та хто не чув про отамана Христового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнавши большевицьку владу.
До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Назаренко.
Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Земля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів.
Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютенських  Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа  повідомила в Лютенські  Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильовано гукнула:
– Тікайте! Військо йде!
Вискочивши з хати, їх ватажок Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших.
– За мною! – гукнув він, і всі подалися за ним.
Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони попрямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван вибіг з балки, як назустріч почулися постріли, свиснули кулі від лісу, розтягались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші.
Відступати нікуди. І повстанці вирішили битись до останнього. Залігши на краю схилу балки, вони відстрілювались, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датись ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох виїхало більше як сотня, не задовольнилися цим – вони хоч мертвим посікли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу.
Нещодавно на клопотання передових людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування дорогої могили та збудування пам’ятника. Багато народньої крови пролилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків минулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь.

Д. НІЦЕНКО [Дмитро НИТЧЕНКО]
Дж.: Голос (Берлін). – 1942. –  43 (93). – 13 грудня. – С. 3.

20 червня козаки Кам’янської районної організації ВО “Свобода” облаштували могилу Сидора Темного, сотника 3-ї пішої сотні полку гайдамаків Холодного Яру.
З ініціативи депутата Кам’янської райради від ВО “Свобода” Юрія Клименка виготовили нову табличку на місце поховання. Після цього спільно з учнями Кам’янської ЗОШ № 3 свободівці упорядкували могилу сотника, прикріпили табличку, поклали вінок.
Зі слів дружини його брата Гаврила Олександри Темної, яку він дуже поважав, мабуть і за те, що завжди допомагала йому, відомо таке. У різні роки свого життя, зокрема і в час брежнєвщини, він казав їй одне й те ж: “Побачиш, Олександро, наступить такий час, коли ця влада щезне і буде та, за яку ми проливали кров. Україна стане вільною, і буде своя держава. Може, не діждемося ми, то доживуть твої діти чи онуки”.
Детальніше про життєвий шлях Сидора Темного можна ознайомитися за посиланням на статтю Романа Коваля: cossackland.org.ua.

Прес-служба Черкаської обласної організації ВО “Свобода”

Станичний УПА Степан Петраш на 92-му році життя видав книжку споминів “Була собі пригодонька”. І наша пам’ять про Визвольну боротьбу збагатилася!
Історичний клуб “Холодний Яр” щиро вітає нашого товариша з цією радісною подією! Дякуємо за гарну передмову Оксані Тебешевській та усім причетним до створення цього – такого важливого! – видання про боротьбу ОУН-УПА за нашу свободу! Сердечна подяка й членові Історичного клубу “Холодний Яр” та ВО “Свобода” Ігореві Сметанському, який опікується ветераном!

Роман КОВАЛЬ

На світлинах – Володимир Караташ і Степан Петраш, учасники Холодноярського вшанування 2015 року. Позаду ветеранів УПА бачимо легендарних вояків “Правого сектору”. Боротьба триває!

26 липня 2018 р. в Києві вшановано козаків і старшин Першого українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького. Організаторами заходу виступили Історичний клуб “Холодний Яр”, Київська міська організація ВО “Свобода” та Легіон Свободи.
Ведучий заходу – соліст легендарного рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк розповів присутнім про історичні обставини трагедії, яка сталася 101 рік тому.
26 липня 1917 р. на залізничній ст. Пост-Волинський (тепер – Київ-Волинський) московські окупанти з 2-го гвардійського та 17-го Донського полків із кулеметів розстріляли ешелон богданівців, які їхали на фронт. За твердженням історика Дмитра Дорошенка, московські окупанти вбили 16 богданівців і 30 поранили, а сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко, очевидець трагічних подій, засвідчував загибель близько півтори сотні богданівців.
Президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль у своєму виступі провів паралелі між богданівцями і добровольцями сучасної російсько-української війни. Історик зазначив: “Психологія української верхівки за 100 років не змінилася: і керівники Центральної Ради, і нинішнє керівництво України бояться українських ідеалістів зі зброєю в руках, хоч саме романтики-добровольці і є першими захисниками нашої Батьківщини. Хто ж тоді при владі, якщо влада боїться захисників Вітчизни?”
Народний депутат України від ВО “Свобода” Юрій Левченко наголосив на тому, що українці зобов’язані не допустити повторення помилок столітньої давнини, акцентував увагу на неприпустимості поступок агресору, здачі національних інтересів, торгівлі з окупантами. Юрій Левченко повідомив присутніх про обурливі факти політичних репресій щодо воїнів-добровольців з боку влади.
Командир Легіону Свободи Олег Куцин підкреслив важливість добровольчого руху для збереження державного суверенітету України. Він зазначив, що саме добровольці зараз стоять на передньому краї оборони української державності. Олег Куцин наголосив на тому, що українці мають винести уроки з трагічних подій минулого і не допустити втрати державності.
Також на заході виступили кандидат історичних наук, представник політичної партії “Національний корпус” Олександр Алфьоров, прес-секретар Голови Верховної Ради Андрій Ковальов, голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний та скульптор Дмитро Бур’ян.
Під час вшанування вояків-богданівців Сергій Василюк виконав низку пісень Визвольної боротьби.

Євген КОСТЮК, Київська міська організація ВО “Свобода”

26 липня 2018 р. в Києві вшановано козаків і старшин Першого українського козацького полку ім. Богдана Хмельницького. Організаторами заходу виступили Історичний клуб “Холодний Яр”, Київська міська організація ВО “Свобода” та Легіон Свободи.
Ведучий заходу – соліст легендарного рок-гурту “Тінь Сонця” Сергій Василюк розповів присутнім про історичні обставини трагедії, яка сталася 101 рік тому.
26 липня 1917 р. на залізничній ст. Пост-Волинський (тепер – Київ-Волинський) московські окупанти з 2-го гвардійського та 17-го Донського полків із кулеметів розстріляли ешелон богданівців, які їхали на фронт. За твердженням історика Дмитра Дорошенка, московські окупанти вбили 16 богданівців і 30 поранили, а сотник 7-ї сотні 2-го куреня Богданівського полку Іван Островершенко, очевидець трагічних подій, засвідчував загибель близько півтори сотні богданівців.
Президент Історичного клубу “Холодний Яр” Роман Коваль у своєму виступі провів паралелі між богданівцями і добровольцями сучасної російсько-української війни. Історик зазначив: “Психологія української верхівки за 100 років не змінилася: і керівники Центральної Ради, і нинішнє керівництво України бояться українських ідеалістів зі зброєю в руках, хоч саме романтики-добровольці і є першими захисниками нашої Батьківщини. Хто ж тоді при владі, якщо влада боїться захисників Вітчизни?”
Народний депутат України від ВО “Свобода” Юрій Левченко наголосив на тому, що українці зобов’язані не допустити повторення помилок столітньої давнини, акцентував увагу на неприпустимості поступок агресору, здачі національних інтересів, торгівлі з окупантами. Юрій Левченко повідомив присутніх про обурливі факти політичних репресій щодо воїнів-добровольців з боку влади.
Командир Легіону Свободи Олег Куцин підкреслив важливість добровольчого руху для збереження державного суверенітету України. Він зазначив, що саме добровольці зараз стоять на передньому краї оборони української державності. Олег Куцин наголосив на тому, що українці мають винести уроки з трагічних подій минулого і не допустити втрати державності.
Також на заході виступили кандидат історичних наук, представник політичної партії “Національний корпус” Олександр Алфьоров, прес-секретар Голови Верховної Ради Андрій Ковальов, голова Української всесвітньої координаційної ради Михайло Ратушний та скульптор Дмитро Бур’ян.
Під час вшанування вояків-богданівців Сергій Василюк виконав низку пісень Визвольної боротьби.

Євген КОСТЮК, Київська міська організація ВО “Свобода”

Ярослав МАЛИЦЬКИЙ, колишній в’язень російських концтаборів

Дж.: Месник // Державність. – 1992. – № 3. – С. 14 – 15.

1 серпня 1913 р. відійшла у засвіти Леся УКРАЇНКА.
2 серпня 1893 р. народився Левко БАЛИЦЬКИЙ, старшина Запорозького кінного полку ім. Костя Гордієнка, командир 1-го куреня полку Чорних запорожців, підполковник Армії УНР. Учасник визволення Криму.
3 серпня 1998 р. у с. Любомирівці Новоушицького р-ну Хмельницької обл. народився Ілля СТЕЦУН, гранатометник 9-го Окремого мотопіхотного батальйону 59-ї Окремої мотопіхотної бригади ЗСУ. Загинув за Україну.
4 серпня 1968 р. помер Олександр ЗАГРОДСЬКИЙ, командир 2-ї Волинської дивізії, генерал-хорунжий Армії УНР, голова Спілки військових інвалідів Армії УНР. Узяв участь у 101 боях, мав 5 важких поранень. Лицар ордена Залізного хреста.
6 серпня 1649 р. (за ст. ст.) Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ побив поляків під м. Зборовом.
10 серпня 1648 р. Гетьман України Богдан ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ розбив поляків під Пилявцями.
14 серпня 1968 р. помер Данило ЛИМАРЕНКО, організатор Вільного козацтва, повстанський отаман Добровеличківської волості, сотник 2-ї сотні 6-го куреня Низових запорожців 1-ї Запорозької дивізії, підполковник Армії УНР, учитель, інженер-геодезист, автор спогадів про Визвольну боротьбу.
17 серпня 1245 р. король Данило ГАЛИЦЬКИЙ розбив мадярів під Переяславом.
18 серпня 1948 р. в російській неволі загинув Василь ВИШИВАНИЙ (Вільгельм Франц фон ГАБСБУРГ-ЛОТРІНҐЕН), прямий нащадок київської княгині Ольги і Великих князів Київських з роду Рюриковичів, улюблений командир січових стрільців, полковник УНР, український поет.
19 серпня 1963 р. помер Василь ЧАБАНІВСЬКИЙ, начальник оперативного відділу штабу Запорозького корпусу, підполковник Армії УНР, генерал-хорунжий (на еміграції).
21 серпня 1958 р. помер Іван ПЕКАРЧУК, підполковник Армії УНР.
22 серпня 1978 р. народився Микола ФЛЕРКО-“ТАНЧИК”, боєць ДУК “Правий сектор”. Загинув у бою.
23 серпня 1898 р. народився Михайло КУШНІР, стрілець УГА, письменник, гравер, просвітянин; культурно-освітній референт Військової управи дивізії “Галичина”, редактор органу СУМ США “Авангард”.
23 серпня 1993 р. народився Владислав ШЕМУРОВСЬКИЙ-“МАЕСТРО”, боєць ДУК “Правий сектор”, потім Української добровольчої армії. Загинув у бою поблизу с. Широкиного Донецької області.
26 серпня 1878 р. народився Михайло ГАЛУЩИНСЬКИЙ, командант УСС, голова львівської “Просвіти”.
27 серпня 1878 р. народився Пимон ПАРУБЧЕНКО, повстанський отаман (1919 – 1921) із с. Барахти на Київщині.
28 серпня 1921 р. російські окупанти в Жандармській балці (тепер у межах м. Дніпра) розстріляли 48 українських підпільників.
28 серпня 1921 р. у справі ЦУПКОМу російські окупанти в Києві засудили до розстрілу 48 українських підпільників.
28 серпня 1922 р. в Києві москалі розстріляли членів “Козачої ради”, серед них сотника Миколу ЛОЗОВИКА, Михайла ГУДИМОВИЧА, Настю ГУДИМОВИЧ, Івана ТАРАСЕНКА, Марію ТАРАСЕНКО, КОЛОМІЙЦЯ та багатьох інших борців за волю України.
28 серпня 2014 р. під Іловайськом полягли, лише за офіційними даними, сотні українських воїнів.
30 серпня 1883 р. народився Дмитро ДОНЦОВ, ідеолог українського націоналізму.
30 серпня 1898 р. народився Віктор БОЛОБАН (БАЛАБАН), сотник артилерії Запорозької дивізії Армії УНР.
30 серпня 1903 р. в Полтаві відкрито пам’ятник Іванові КОТЛЯРЕВСЬКОМУ.

“Те, що сталося зі мною, – це десь між пеклом і дивом, – сказав медик 128-ї бригади Вадим Свириденко. – Пеклом, бо таке важко пережити. Дивом, бо я це витримав і вижив”. У боях під Дебальцевим він втратив стопи й кисті рук. Карався в полоні терористів. Та не зламався.
Тепер – учасник Ігор нескорених. Допомагає в реабілітації нашим бійцям.
Народний Герой України.
Дивишся на світлину і думаєш: звідки ж сила в наших захисників, звідки такий дух і воля?
Такі історії високого духу додають віру, що ми таки переможемо!
Козакам слава!

27 червня згасло земне життя Катерини (Світлани) Валевської, учасниці Революції Гідності, волонтерки, військового журналіста, бійця спецкорпусу “Вікінг Г” батальйону “Айдар”, організатора Великої української ходи на честь героїв Небесної Сотні, АТО, усіх борців за волю України.
Її добра приятелька Лідія – волонтер із Кривого Рогу промовляє крізь сльози: “Ми вбрали Катрусю у вишиванку. Я привезла два прапори, сама пошила, як вона просила: червоно-чорний і блакитно-жовтий, поклали їх на домовину. Гірко. Прикро, що вже немає такої світлої, щирої людини. А вона ж усе своє життя віддала за Україну”.
Зворушливі слова побратимів про людину незламної волі, великої, красивої душі, що підкорила найвищу вершину Карпат, але не здолала підступну недугу…
Катерина (Світлана) Валевська-“Чарівниця”, мов Божий посланець на землі, несла людям потужну енергетику добра, світло думки, дух патріотизму, свободи, миру. Це було суттю її життя, її безмежна любов до рідної України.

Ольга ПЛЄШКОВА

9 липня 2018 р. Апеляційний суд в Одеській області розглянув апеляційну скаргу добровольця батальйону “Айдар” (із серпня 2014 р.) Олександра Корнієвського на незаконну ухвалу Приморського райсуду м. Одеси від 8 червня 2018 р. про продовження тримання його під вартою ще 60 діб.
Нагадаємо: прокурор обвинувачення В. В. Рогов не надав судові клопотання про продовження строку тримання айдарівців О. Корнієвського та І. Каралюса під вартою. А це головний документ… Суддя Приморського суду мав звільнити ув’язнених у залі суду, але цього не зробив. Суддя Попревич, який з 1992 р. працював у судовій системі Донецької області, продовжив тримання під вартою борцям проти сепаратистів ще на 60 діб, не маючи на це законних підстав…
Рівно місяць Апеляційний суд в Одеській області відкладав, переносив, робив перерви, тягнув розгляд апеляційної скарги, щоб збільшити страждання майданівців і айдарівців Сашка Корнієвського-“Кулібіна” та Івана Каралюса-“Шукача”.
Які надії покладали батьки-пенсіонери та побратими незаконно ув’язнених на цей суд! Сподівалися, що судді ретельно розглянуть усі матеріали, дослідять, вивчать і нарешті ухвалять законне рішення – змінять запобіжний захід!
На превелике розчарування, з’ясувалося, що такий нестерпно довгий місяць зволікань знадобився не для відновлення справедливості… Місяць дали прокуророві відділу нагляду за додержанням законів прокуратури АР Крим Володимиру Вікторовичу Рогову (юристові 1-го класу!) – для виправлення недоліків його роботи…
Судді Апеляційного суду Одеської області скасували протизаконну ухвалу від 8 червня 2018 р. горезвісного судді Приморського райсуду м. Одеси В. М. Попревича, але визнати відповідальність Попревича і Рогова за те, що хлопці місяць незаконно утримувались під вартою, не схотіли. І винесли ухвалу, якою визначили такий же термін перебування під вартою – до 6 серпня 2018 року.
Верх цинізму: ухвалу від 8 червня 2018 р. колегія суддів визнала незаконною, скасувала її, але айдарівців з-під варти не звільнила! 
Ні стан здоров’я, ні клопотання народних депутатів України Юрія Левченка, Юрія Бублика, депутата Київської міської ради від ВО “Свобода” Юрія Сиротюка про взяття на поруки Олександра Корнієвського не взяті горезвісним Приморським судом Одеси до уваги. Не хочуть судді врахувати, що тримають під вартою двох інвалідів. Сашко Корнієвський, кулеметник-розвідник “Айдару”, став інвалідом внаслідок тяжких контузій, мінно-вибухових травм та акустичної травми обох вух, а Іван Каралюс – інвалід з дитинства. Попри фізичні вади, він – активний учасник Майдану. Під час боротьби проти тиранії Януковича Іван дістав поранення під Михайлівським Золотоверхим собором. Був поранений і в бою на Луганщині 2014 року.
А їх ще й катують у неволі! 6 липня 2018 р. Представник Уповноваженого Андрій Мамалига зафіксував порушення прав та свобод учасника АТО, затриманого СБУ Олександра Корнієвського. Після затримання йому приставляли до голови автомат та везли в спецавтомобілі з Києва до Одеси у 38-градусну спеку протягом 10 годин без води та їжі, у кайданках, з вивернутими за спину руками, з мішком на голові. Він тричі непритомнів. В Одеському СІЗО-21 він перебував в одній камері з раніше засудженими сепаратистами, які погрожували фізичною розправою.
Щира подяка Представникові Уповноваженого Андрієві Мамализі, який узяв цей випадок порушення прав людини під особистий контроль!
За що позбавлені волі вже понад 80 діб борці за Українську державу, іменем якої героїв судять чужі й безсердечні люди в мантіях?!
Дякуємо ветеранам-айдарівцям, активістам ВО “Свобода” та Самооборони Одеси, які постійно відвідують судові процеси над патріотами-добровольцями! Щира подяка за підтримку справжнім обранцям від народу – депутатам Юрію Левченку, Юрію Бублику та Юрію Сиротюку!
“Чиста робота” СБУ
У справі журналіста Аркадія Бабченка Борис Герман – замовник убивства, а в справі добровольців Каралюса та Корнієвського Борис Герман – свідок обвинувачення з боку СБУ.

Довго чекав незаконно ув’язнений Іван Каралюс-“Шукач”, доброволець батальйону “Айдар”, багаторазово відкладеного, перенесеного, перерваного судового “спектаклю” Апеляційного суду Одеської області.
І от цей день настав. Здавалося, що за більш ніж місяць вказана колегія суддів детально розгляне та виправить усі “помилки” донецького судді Приморського райсуду м. Одеси В. М. Попревича від 8 червня 2018 р. про продовження утримання під вартою на 60 діб Івана Каралюса, інваліда з дитинства з 1998 року.
З маленького села Жидачівського району Львівської області Іван з перших днів на останні копійки рушив на Майдан 2014 року. Вдома залишив самотнього батька, також інваліда. Але національна свідомість та бажання відстоювати справедливість перемогла складні родинні обставини.
Майдан для Івана Каралюса закінчився пораненням біля Михайлівського Золотоверхого собору в м. Києві.
Поранення в Києві не зупинило хлопця. У пекельному липні 2014 р., в перших рядах добровольців “Айдару”, просто з Майдану, рушив Іван на оборону Луганська. І тут не оминула його куля московських найманців…
І от 12 липня 2018 р. “гуманні” судді Апеляційного суду Одеської області не побачили пом’якшувальних обставин для зміни запобіжного заходу: ні інвалідності з дитинства, ні поранення на Майдані, ні поранення в АТО, ні бойових нагород, ні самотнього батька-інваліда, який залишився без догляду. Судді не взяли до уваги й зобов’язання про взяття на поруки Івана Каралюса народним депутатом України Ігорем Олександровичем Лапіним, який знав його ще з літа 2014 р., коли разом воювали в “Айдарі”.
За що ж суд продовжив інвалідові з дитинства найжорсткіший запобіжний захід?
А тому, що для СБУ головним аргументом є наклеп агента ФСБ Бориса Германа, який тривалий час строчив доноси на добровольців до СБУ і надавав “свідчення” проти добровольців “Айдару” Івана Каралюса та Олександра Корнієвського.
Ось як працює СБУ: у справі журналіста Аркадія Бабченка Борис Герман – замовник убивства, а в справі добровольців Каралюса та Корнієвського Б. Л. Герман – свідок обвинувачення з боку СБУ. І це називається чистою роботою?
Захисники незалежної України Іван Каралюс та Олександр Корнієвський уже третій місяць у неволі. А їхні кати почувають себе цілком комфортно.
Рідні, близькі, побратими висловлюють безмежну вдячність Харківській правозахисній групі, особисто Євгенові Захарову та адвокатам Олександрові Лапіну та Василеві Мельничуку, які відважно борються та захищають добровольців АТО від фальсифікацій, свавілля і порушень їхніх прав.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлині – ліворуч стоїть Олександр Корнієвський.

Офіційна версія причин виникнення Коліївщини давно не давала мені спокою. Ну не бачила я логіки в тому, що гайдамацьке повстання – це реакція на Барську конфедерацію і свавілля магнатів! Хоч переповідала ці першопричини ліцеїстам у рамках шкільної програми з літератури, проте завжди відчувала недовіру. 
Ну не повстануть просто так “бідні проти багатих”! І перший, і другий Майдани – вже в нашу добу – вибухнули не проти тарифів та низьких зарплат, а через відчуття несправедливості, пониження національної честі та гідності...
28 квітня в рамках щорічних вшанувань героїв Холодного Яру в с. Медведівці – вперше в історії! – відбувся вечір пам’яті Максима Залізняка.
Дякую за ідею Романові Ковалю! Її втілили ведучий Юрко Сиротюк, прекрасні кобзарі Тарас Силенко і Михайло Коваль та чудовий поет Валерій Мартишко. Окрема подяка досліднику-історику Євгенові Букету! Саме від нього я нарешті почула український історичний погляд на Коліївщину, і моя душа досягла гармонії.
Тепер мені нарешті все зрозуміло.
Гайдамакам слава!

Марина ХАПЕРСЬКА

На світлині – Марина Хаперська, Харків, вул. Петра Болбочана, червень 2018 р.

При осінньому наступі 1920 р. армії У.Н.Р. район м. Нової Ушиці, на шляхові 3 Зал. стр. дивізії особливо відзначився упертостю боїв.
Міньківці, Філянівка, Нова Ушиця, Щербівці, Струга, Заміхів, Бахтин і т. д. – все це свідки завзятих бійок... Яри, горби, ліси – сприяли і наступові, і обороні...
Вся кіннота дивізії була в роботі. Обходи, кінні атаки, переслідування...
Кінна сотня штабу дивізії 19 жовтня завзято атакувала ворога, що тримав позиції біля с. Бахтина.
Під час атаки козак Костилів якось відбився від своєї сотні... Воно це й не дивне, бо місцевість біля Бахтина особливо нерівна й лісиста.
Блукаючи по лісу, коз. Костилів запримітив обоз. Придивився, прислухався – “товаріщі”... Не вагаючися довго – “слава!”...
Oт стоїть гарний “екіпаж”; біля нього чепурно одягнений “товаріщ”. Блиснула шаблюка – “товаріщ” повалився...
– Хто це такий?
– Командір бригади, – перелякано відповідають обозні...
– Ну, збирайся... Хутко... Зброю на одну фіру...
Підвід 15 обозу, з десяток полонених червоноармійців, зброя – от здобич козака Костилева, яку він доставив до розташування своєї частини.

Іван ЗУБЕНКО
Дж.: Зубенко І. Наші лицарі й мученики (збірка перша). – Каліш: друкарня Культ.-Осв. Відділу ІІІ Залізної дивізії, 1922.
Публікація Юрія Юзича

А хто б думав, що большевиків радо приймає селянство на Україні, нехай спімне такий факт… Як повстанці напали на Тульчин 2.V.1920 р., поховалися большевики по стодолах в поблизькім селі Нестерварці. Один дядько забив їх 7 у своїй стодолі.
Большевики повернули. Їм донесено про ту подію. На допитах старий дядько лише сказав се: “Я знаю, що мене жде за то смерть. Та не жалую. Якби кождий так поступив, як я, не пхались би ви на нашу Україну”.
Очевидно, його і його молодого сина розстріляно.

Степан ГАЙДУЧОК
Дж. Гайдучок С. Воєнні спомини. – Львів, 2002. – С. 27.
http://shron1.chtyvo.org.ua/Haiduchok_Stepan/Voienni_spomyny.pdf
Публікація Володимира Семеніва

14 липня 2018 р. на 98-му році життя в Торонто відійшов у засвіти Степан Горлач. 
Народився він 9 січня 1921 р. в с. Кирилівці Запорізької області. Підлітком пережив Голодомор 1932 – 1933 рр., відтак проживав у тітки в Криму. У 1941 р. мобілізований у Червону армію. Потрапив у німецький полон і зголосився до дивізії “Галичина”.
Після війни емігрував до Канади. Автор семи книг. Член Національної спілки письменників України.
На честь проголошення незалежності України влітку 1992 року разом із побратимом-дивізійником Петром Скибою за 4,5 міс. пройшли пішки із заходу на схід та з півночі на південь всю Україну (2655 км), ставлячи через кожних 100 км березові хрести Свободи. Вічна пам’ять!

Ігор ІВАНЬКОВ

Книжки можна придбати через “Нову пошту”, попередньо переказавши кошти на картку Романа Коваля у Приватбанку: 5168 7556 2267 7496.
Переславши гроші, просимо зателефонувати до редакції, повідомити про переказ, замовити книжки, вказавши куди і кому надсилати книжки. Повідомлення можна зробити й електронним листом на адресу редакції. Просимо врахувати, що отримуючи книжки, замовник оплачує доставку.
Номери телефонів (044) 242-47-38, 067-726-30-36, 066-211-41-85.

Через “Нову пошту” можна придбати
(не враховуючи пересилку)

Яків “Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби” – 40 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 1) – 200 грн.
“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця та Юрія Юзича (т. 2) – 100 грн.
“Український календар Визвольної боротьби” – 55 грн.
“Історія Холодноярської організації” – 30 грн.
“Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” Романа Коваля – 400 грн.
“Тиха війна Рената Польового” Романа Коваля – 250 грн.
“Отаман Зелений” – 70 грн.
“Сто історій Визвольної війни” – 70 грн.
“Шевченкіана Михайла Гаврилка” Романа Коваля – 80 грн.
“Історія України-Русі” Миколи Аркаса – 70 грн.
“Крізь павутиння змосковщення” Романа Коваля – 60 грн.
“100 облич Самостійної України” Романа Коваля – 60 грн.
“Похід Болбочана на Крим” Бориса Монкевича – 60 грн.
“Отаман Орлик” – 55 грн.
“Прочитайте тую славу” Ольги Страшенко – 45 грн.
Аудіодиск “Солодко-гіркий романс” Люцини Хворост – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади. – 100 грн.
Ціни вказано станом на липень 2018 р.

Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський: боротьба і філософія боротьби / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, в-во “Орієнтир”, 2017. – (Серія “Отаманія ХХ ст.” – Кн. 9). – 128 с. – Про полковника Армії УНР Якова Гальчевського (Войнаровського) – подільського отамана Орла. 1922 року Головний отаман Армії УНР Симон Петлюра призначив його керівником повстанського руху Правобережної України. “На запитання в російській мові відповіддю є стріл”, – такою була настанова організатора і керівника антикомуністичного підпілля, який до 1925 року безкомпромісно боровся за право українського народу жити на своїй землі. – 62 грн.

Коваль Р., Моренець В., Юзич Ю.,  “Подєбрадський полк” Армії УНР. До історії Українських січових стрільців, Богданівського та Гордієнківського полків військ Центральної Ради, 1-ї Сірої, 1-ї Запорозької, 2-ї Волинської, 3-ї Залізної, 4-ї Київської, 5-ї Херсонської та 1-ї Кулеметної дивізій Армії УНР, Галицької армії, Вільного козацтва, повстансько-партизанського руху, Запорозької Січі Юхима Божка, Окремого чорноморського коша військ Директорії, Легії українських націоналістів, УВО, ОУН, Карпатської Січі та дивізії “Галичина”. Том 2. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2017. – 376 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 5). – 140 грн. У першому томі енциклопедії вміщено 325 біографій вояків регулярних та іррегулярних українських збройних формацій 1-ї половини ХХ ст. – студентів і випускників Української господарської академії в Подєбрадах (ЧСР, 1922 – 1932) – і тих воїнів, які прагнули навчатися в подєбрадській академії. Серед них було чимало творців української культури – письменників, художників, композиторів, музикантів, акторів, журналістів, редакторів, кооператорів, спортсменів, державних, громадських і театральних діячів.

“Подєбрадський полк” Армії УНР Романа Коваля, Віктора Моренця  (т. 1) – 240 грн.

“Український календар Визвольної боротьби” / Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, Видавництво “Українська видавнича спілка ім. Юрія Липи”. – 2017. – 200 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 7). – 80 грн. Неповний календар дат життя творців української культури та вояків, які захищали її зі зброєю в руках.

Роман Коваль, “Отаман Зелений” (Київ – Кам’янець-Подільський: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Аксіома”, 2016 / 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка) – 95 грн. У книзі йдеться про отамана Дніпровської повстанської дивізії Зеленого (Данила Терпила), його драматичні стосунки із Симоном Петлюрою, боротьбу проти Красної армії та денікінців у 1919 – 1921 роках. Події відбуваються в Києві та на території сучасних Київської, Чернігівської, Черкаської, Вінницької, Хмельницької та Львівської областей, а також у Росії.

Коваль Р. Історія Холодноярської організації / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр” / Р. М. Коваль. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: в-во ПП “Аксіома”, 2016. – 104 с. – (Серія “Отаманія ХХ ст.”. – Кн. 8). – 50 грн. В анотації до неї читаємо: “Витоки Холодноярської організації слід шукати в ХI ст. у дружині смілянського воєводи Мирослава, в добі Богдана Хмельницького, гайдамацьких рухах XVIII – ХIХ століть, “Київській козаччині” середини 1850-х рр., “Чигиринській змові” й “Таємній дружині” 1870-х рр., “Чіґірінскіх аґрарних волнєніях” 1905-го, Українській народній обороні в добу Першої російської революції та у Вільному козацтві, відродженому одразу після Лютневої революції 1917 року, а продовження Холодноярської організації – в козацько-селянських повстаннях 1918 – 1930-х рр. за право жити самостійним життям на рідній землі”.

Страшенко О. “Прочитайте тую славу”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”, “Український пріоритет”, 2015. – 160 с. – (Серія “Видатні українці”. – Кн. 6). – 70 грн. У збірці лауреата вміщено поезії про діячів Визвольного руху різних епох, починаючи від XVII ст. до українсько-російської війни на Донбасі 2014 – 2016 років. Упорядник-редактор Роман Коваль. Літературні редактори – Тарас Силенко і Тетяна Лемешко. Ось назви деяких творів Ольги Страшенко: “Ґонта і Залізняк”, “Міхновський”, “Ватаг тероризму Крат”, “Мирослав Січинський”, “Про Михайла Гаврилка, який на фронті ліпив погруддя курінного”, “Чернігівський отаман Іван Галака”, “Дівчина-отаман (Маруся Соколовська)”, “Отаману Зеленому Дніпро помагає”, “Краще б Струку пам’ятник стояв!”, “Загибель Василя Чучупака”, “Сірожупанник із Кубані Василь Прохода”, “Хліборобам-повстанцям Соснівки”, “Чорний Ворон (Микола Скляр)”, “Медвин, земля козаків”, “Іполит Хмара”, “Микола Кібець-Бондаренко”, “Отаман Орлик”, “Повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 р.”, “Василь Білас і Дмитро Данилишин”, “Бандура Михайла Теліги”, “Я – камінь із Божої пращі!” (Олегові Ольжичу)”, “У лавровий вінок Іванові Ремболовичу, підполковнику Армії УНР, сотнику дивізії “Галичина”, “Співець української Еллади (Євген Маланюк)”, “Василеві Куку на славне 90-річчя”, “Тиха війна Рената Польового”, “У вінок пам’яті Юрію Вербицькому, герою Майдану”, “Доброволець Гнат”, “Ключі Василя Овсієнка”. Книжка ілюстрована фотографіями або портретами героїв творів.

Коваль Р. Отаман Орлик. / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 240 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 1). – 80 грн. У книжці розповідається про боротьбу проти російських окупантів на Київщині та Поліссі в 1920 – 1922 роках, а саме: про отамана Орлика (Федора Артеменка), отаманів Феодосія Богатиренка, Івана Гайового-Грисюка, Івана Галая-Голокопитенка, Панаса Голубенка, Олександра Грудницького, Юліана Мордалевича, Антона Рибку, Якова Смутника-Смутненка, Ілька Струка, Іллю Ґонту-Унятовського, генерала-хорунжого Володимира Галкіна, членів Цупкому Капітона Бендрика-Ґанжу, Юрка Гриня, Спиридона Орла, Федора Наконечного, Івана Чепілка, Грицька Чупринку, Івана Андруха-“Авраменка” та інших діячів Визвольного руху.

Коваль Р. Сто історій Визвольної війни: Епізоди боротьби УСС, військ Центральної Ради, Армії УНР, повстансько-партизанських загонів та Кубанської армії / Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Мистецька агенція “Наш формат”, 2015. – 368 с. – (Серія “Отаманія ХХ століття”. – Кн. 7). – 97 грн. Про війну за Українську державу – від Гуцульщини до Кубані, про українсько-російську війну в 1914 – 1930-х роках та звичайних українців, які в боротьбі проти російських окупантів ставали героями. Дослідження засноване на спогадах січових стрільців, вояків Армії УНР, учасників повстансько-партизанського руху та кубанських козаків.

Роман Коваль. “Шевченкіана Михайла Гаврилка” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 104 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци – 100 грн. У виданні йдеться про першу в історії української культури шевченкіану, яку на початку ХХ століття створив Михайло Гаврилко. Протягом 20 років він увічнював Кобзаря в погруддях, пам’ятниках, барельєфах, горельєфах, портретах, плакетках, медальйонах, листівках та у слові. Шевченкіану Гаврилко творив у несприятливих умовах революційного підпілля, тюрем, еміграції, війни 1914 – 1918 рр. та російської окупації 1919 – 1920 років.

Борис Монкевич “Похід Болбочана на Крим”: Спогади / Редактор-упорядник Р. М. Коваль. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Київ, “Наш формат”, 2014. – 272 с.; іл. – (Серія “Українська воєнна мемуаристика”. – Кн. 7) – 85 грн. Наклад 2000 пр. Обкладинка тверда, повнокольорова, повнокольорові форзаци, 127 світлин та 11 карт. У виданні йдеться про переможні походи полковника Петра Болбочана на Київ, Полтаву, Харків, Запоріжжя, Мелітополь, форсування Сиваша, визволення Криму від російських окупантів, тріумфальну зустріч запорожців у Сімферополі, про вигнання російських окупантів з Донбасу. Це книжка про бойову співпрацю з німецьким військом у боротьбі проти більшовицької Москви. Події відбуваються у першій половині 1918 року. У книжці вміщено також спогади бойових побратимів полковника Болбочана і сотника Монкевича – старшин-запорожців Степана Самійленка, Івана Дубового, Никифора Авраменка, Всеволода Петріва, Володимира Сікевича, Петра Содоля-Зілинського та козака-болбочанівця Бориса Антоненка-Давидовича.

Роман Коваль. Крізь павутиння змосковщення (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2013. – 352 с., іл. Обкладинка тверда, повнокольорова – 90 грн. У книжці опубліковані спогади члена Революційної української партії Павла Крата про його молоді літа на Полтавщині наприкінці ХIХ – на початку ХХ століть та матеріали до біографії генерала-поручника Армії УНР Михайла Крата, котрий, як і його двоюрідний брат Павло, прорвавши “павутиння змосковщення”, став на шлях служіння рідному народові. У виданні вміщено також біографії інших членів родини Кратів, учасників Визвольної боротьби, а саме: Миколи, Олександра, Василя й Олександри Палієнків, Євдокії Крат, Павла Терещенка, спогади Михайла Крата про своїх бойових побратимів, а також поезії Павла Крата, його поему “Січинський у неволі” та автобіографічні оповідання, а також нариси Романа Коваля “Доля Павла Крата” і “Генерал-лицар Михайло Крат”. Книжка буде цікава дітям, бо значна її частина присвячена дитячим і юнацьким рокам Павла Крата з його пригодами, бешкетами, першим коханням, бійками і дуелями.

Роман Коваль, “100 облич Самостійної України” (Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; “Український пріоритет”, 2013. – 432 с., іл.; тверда повноколірна обкладинка) – 85 грн. У книжці йдеться про людей, які творили Українську державу в роки Другої світової війни та в 1989 – 2013 роках, – про членів ОУН, вояків та командирів УПА, старшин дивізії “Галичина”, про письменників, кобзарів, художників, скульпторів, акторів, лікарів, редакторів, істориків, краєзнавців, науковців, журналістів, інженерів-винахідників, педагогів, екологів, фольклористів, етнопсихологів, народних депутатів України, дипломатів, нащадків вільних козаків, повстанських отаманів, вояків Армії УНР, дивізійників, членів Центральної Ради та Гетьмана України Павла Скоропадського. Перед внутрішнім зором читача пройдуть легендарні учасники збройної боротьби проти російських окупантів Микола Лебідь, Василь Кук, Василь Галаса, Марія Савчин, Мелетій Семенюк, Мирослав Симчич, Михайло Зеленчук, Леонід Муха, Святомир Фостун, Володимир Малкош, Мар’ян Голембієвський, Юрій Борець, Данило Шумук, Марія Омелян, Зеновій Красівський, в’язні російських тюрем Анатолій Лупиніс, Василь Рубан, Іван Гнатюк, Михайло Іванченко, Олексій Нирко, Ольга Косовська-Михайличенко, Галина Грабець, Петро Хмарук, Василь Овсієнко, Євген Соколовський, Таїсія Калагурська, Ірина Калинець, Павло Скочок, Михайло Горинь, Ганна Караташ, Іван Кандиба, Левко Горохівський, Василь Барладяну, Ярослав Гомза, Степан Сапеляк, Василь Лісовий та інші визначні українські особистості.

Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Історичний клуб “Холодний Яр”; Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013 / Упор., передмова, додатки Р. Коваля. Бібліотека Історичного клубу “Холодний Яр”. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток – 95 грн. / У книжці Миколи Аркаса зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття. Це репринтне перевидання 2-го (позацензурного) видання “Історії України-Русі” Миколи Аркаса, яке вийшло у Кракові 1912 року. Готували його до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого). Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю. На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.

Роман Коваль, “Михайло Гаврилко: і стеком, і шаблею” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2012; 472 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний, папір – крейдований, друк – кольоровий) – 400 грн. У дослідженні йдеться про Михайла Гаврилка – скульптора, художника, поета, творця і чотаря УСС, повстанського отамана. У цій книзі вміщено понад 600 листівок і фотографій, більшість з яких оприлюднюється вперше. В додатках до книги – близько сотні документів, більшість з яких також вперше вводиться в науковий обіг.

“Тиха війна Рената Польового” (Київ – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2011 / Автор-упор., автор передмови Р. Коваль; 1040 с., іл., тверда повноколірна палітурка, формат – альбомний) – 290 грн. У дослідженні йдеться про Рената Польового – нащадка запорозького козака, багатолітнього колимського в’язня, видатного інженера-винахідника, мецената, краєзнавця, учасника хору “Гомін”, чоловічого хору “Чумаки” та ансамблю “Радосинь”, члена Українського культурологічного клубу, Української гельсінкської спілки, Української республіканської партії, Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, Історичного клубу “Холодний Яр”, автора книг “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті” та “Моя боротьба (спомини)”.

Аудіоальбом Люцини Хворост “Солодко-гіркий романс” – це вишукані романси, танго, вальси і рок-балади – 115 грн.
Книги і аудіодиск можна придбати, попередньо переказавши кошти поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049.

Газета “Незборима нація” в Інтернеті
http://nezboryma-naciya.org.ua/