Цю статтю я написав ще одразу по проголошенню незалежності в 1991 році. Знову вона побачить світ у книжці “Здолати Росію”, яка має з’явитися друком до 27-ї річниці Незалежності. А читач “Незборимої нації” вже сьогодні може проаналізувати її і давати відповідь на питання, поставленні в її заголовок
“Народе України! Твоя багатовікова боротьба за свободу завершилася! Україну проголошено незалежною державою!” – так починається урочисте звернення президії Національної ради ДемПУ, опубліковане 29 серпня 1991 р. в “Літературній Україні”. “Ганебні пута ми вже порвали” – така назва статті у львівському часописі “За вільну Україну” від 30 серпня.
Оптимістичні ідеї, що тиражують наші патріотичні видання, свідчать про ейфорію, що запанувала серед частини демократично настроєних громадян стосовно “здобутої вже” незалежності. Таке сприйняття дійсності врешті призводить до невиправданих висновків. “Якщо ми вже перемогли, то нащо нам продовжувати боротьбу? Навіщо нагнітати пристрасті, коли самостійність вже проголошено? Хіба ви не бачили, як дружно голосували за незалежність і комуністи, і демократи? Майже ніхто не був проти. Тепер важлива єдність усіх сил, усіх верств населення, всіх національностей. Ситуація нині дуже сприятлива: від влади у Москві відсторонені реакціонери, а Росія Єльцина з нами: ми всі бачили, як рішуче захищали вони свободу і демократію. Ми повинні бути вдячними демократичній Росії за те, що вона врятувала нас”.
Нема нічого сьогодні шкідливішого, аніж такі демобілізуючі інтенції, бо боротьба тільки починається!
Ті ж, хто твердить, що боротьба за свободу вже “завершилася перемогою”, ті, хто твердить, що “ганебні пута ми вже порвали”, не зупиняються у своїй демобілізуючій діяльності й проповідують необхідність “гуманного” поводження з озброєним і підступним ворогом.
“Не треба бути подібними на більшовиків, – кажуть вони, – не треба закривати комуністичних газет – нехай існують різні видання, бо це чудово, коли висловлюються різноманітні погляди. Не треба проповідувати ненависті до наших ворогів, не треба переслідувати комуністів, серед них є прекрасні люди. Давайте краще випустимо Альфреда Рубікса з в’язниці – він же депутат” (Альфред Рубікс – перший секретар Латвійської компартії. – Ред.).
Завтра ці “гуманісти” скажуть: “Не будьмо ленінцями, не треба організовувати політичних процесів над комуністами і компартією, бо це суперечить засадам плюралізму, а ми ж демократи. Ці процеси сприятимуть розколові суспільства на табори, що ускладнить політичну атмосферу в незалежній республіці. У нас достатньо інших, більш актуальних проблем, наприклад продовольча. Давайте всі разом, незважаючи на політичні переконання, засукаємо рукава і...” Нам пропонують не переслідувати ворога, не добивати його, а конструктивно співпрацювати з комуністичним підпіллям, яке є рушійною силою п’ятої колони Кремля в Україні.
Здавалося б, економічний та політичний саботаж впливових активістів розпущеної КПУ, антиукраїнський демарш [мера Москви] Гаврила Попова, заява прес-секретаря Єльцина про територіальні претензії Росії до України, імперські настрої Руцкого, Собчака, Горбачова та інших російських провідників підштовхують нас до відповідних висновків, але українські “гуманісти” не бажають називати чорне чорним. До того ж вони наполегливо намагаються уникнути чесної відповіді на питання: проти кого повинні боротися українці, щоб здобути національну свободу?
Українські націоналісти однозначно відповідають на це запитання: наш споконвічний ворог – великодержавна Росія, вона нас поневолила, і саме проти неї треба боротися, якщо хочемо здобути свободу.
Побачивши, що Україна справді хоче позбутися московської опіки, Кремль почав підігрівати сепаратистські настрої серед шовіністично налаштованого російськомовного загалу Криму, Одеси, Донеччини, Миколаєва, Харкова тощо.
Газета “Правда” вже назвала сепаратизм п’ятої колони Москви “двіженіямі за нєзавісімость”. Москва фінансує ці “двіженія”, а конкретну роботу зі створення цих інтерфронтів уже ведуть “українські” комуністи-підпільники. Але ми не повинні лякатися створення інтерфронту на наших теренах! Інтерфронти в Балтії гуртували литовців, латишів та естонців і тим самим прискорили хвилину їхньої перемоги. Інтерфронти в Україні згуртують українців і виразно покажуть, хто стоїть їм попереду дороги до незалежності. Знаючи, проти кого боротися, українець спрямовуватиме удари точно в ціль, а значить, наближатиме батьківщину до визволення.
З другого боку, “коли з українством починають рахуватися в стані запеклих ворогів, а до того боротися організовано (…) значить (...) українство стає течією поважною. І це мусить тільки радувати українців: у боротьбі виростає сила, розвивається свідомість, набирає животворної енергії національна воля, боротьба ставить на порядок денний питання про організацію національних сил, про сталеві, міцні форми цієї організації для національних здобутків...” (Симон Петлюра, “Ідейна боротьба з українством”).
Тому з радістю, а не зі страхом чуємо ми, як заходиться криком оскаженілий російський шовініст: “Львов – наш город, мы его завоевали, и нашим детям тут жить, а вам, хахли, загатавливать для нас дрова в Сибири” (з листа “русскіх патріотов-вєтєранов”, опублікованого в одному із серпневих номерів газети “За вільну Україну”). Те саме запеклий великодержавник говорить про Крим, Одесу, Миколаїв, Донеччину, про Харків і про всю Україну!
І чим більше він кричить, тим більше гуртується українська нація!
Ми повинні усвідомити: боротьба тільки починається. Ганебні пута ми ще не порвали. Україна ще не поклала на вівтар перемоги своїх героїв. Лише коли вона вкриється синьо-жовтими похиленими стягами із жалобними стрічками, коли пролита кров згуртує українську націю, зможемо сказати: до свободи залишився один крок.
Роман КОВАЛЬ
Київ, 1 вересня 1991 р. |
