(4.08.1899, с. Ташлик Ротмистрівського пов. Київської губ., тепер Смілянського р-ну Черкаської обл. – 10.09.1981, с. Долинське Дніпропетровського р-ну)
Корній народився в заможній великій сім’ї. Його батьки Єфрем і Наталка мали 16 десятин землі та шестеро дітей: дочку Гапочку та 5 синів – Семена (1892), Олександра (1894), Василя, Олексія та Корнія (обоє 1899 р. н.).
По поразці Армії УНР опинився в Румунії, у таборі для інтернованих. Згодом повернувся на Батьківщину. Та в рідному селі вже все було не так… Після “розкуркулення” довелося тікати на будівництво Олександрівської ГЕС у Запоріжжя. Все своє життя мусив жити подалі від рідного дому – у Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях. Займався садівництвом і городництвом.
З нашою матір’ю (Ольгою Петрівною Охріменко) жив із 1947 року, але, видно, не хотів легалізуватися в совєтських органах… Батьки взяли шлюб аж 1964-го. Народили дочку Ольгу (1948), Олександра (1953) і мене – у 1958-му. Батькові тоді вже було майже 60 років.
На початку 1950-х переїхали в с. Попову Балку Криничанського району. Вже тут народилися ми з братом. 1964 року село перейменували на Долинське та приєднали до Дніпропетровського району. Батько працював бригадиром городньої бригади. Писав вірші. Багато читав, привчив нас робити будь-яку роботу. Був у нас садок, у якому росли різні сорти яблунь, груш, сливових дерев. Батько робив вино з фруктів зі свого садочка.
Про його особисте життя до шлюбу з матір’ю ми нічого не знали, ця тема була табу. Аж у 2011 р. про нього розповіла моя двоюрідна сестра Ніна Олександрівна Нейман із Кривого Рогу. Це батькова племінниця, 1932 р. народження. Вона повідомила, що наш батько в Ташлику був одружений із Феодорою. 1919 року в них народилася дочка Ганя, 1921-го – Варвара, а 1925 року – Євдокія.
Отже, Корній Соляр повернувся з Румунії в рідне село. Коли комуністи дозволили господарювати, завів крамницю. Її забрали під час т. зв. “розкуркулення”. Забрали й молотарки – у колгосп “Червоний колос”. Потім Семен побачив молотарку на подвір’ї в сільського активіста. Запитав:
– То тобі можна, а нам ні?
За це, кажуть, його й посадили в 1937 році. Він так і не повернувся. Прийшла “похоронка”, що помер у таборах.
Заарештували й батькового брата Василя – талановитого агронома. Був обвинувачений у “бандитизмі”, тобто в боротьбі проти “соввласті”. Родичі кажуть, що він був у Пастирському лісі, тобто партизанив. Жінка свого чоловіка зреклася. 16 років провів Василь на Колимі, будував теплиці для вирощування овочів. Повернувся в батьківську хату і доживав із жінкою Олексія, якого заарештували 1944 року – як повернулася “соввласть”. Він за німців працював в управі, за це його й позбавили волі. Мене батько і назвав на честь свого брата Олексія. Він так і не повернувся в Україну.
1959 року батько збудував хату і на видному місті повісив картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану”. Картина великого розміру – на всю стіну.
Коли я був маленьким, років 5 – 6, переглядали з батьком світлини, на одній були зображені барак і чоловіки. Я запитав, що це за фото. Батько коротко відповів:
– Це я в лагері.
– А де ти?
– Десь там, – і махнув рукою.
Уже в дорослому віці я розгледів на звороті світлини назву табору – Коста-Лупія.
Олексій СОЛЯР
Січеславщина
Від редакції. Олексій Соляр 5 березня 2014 р. прийшов у воєнкомат з метою записатися до війська, щоб захищати рідну державу. Але його через вік (56 р.) не взяли, тоді він записався в батальйон територіальної оборони “Дніпро-1”, але й тут від його послуг врешті відмовилися, бо вже немолодий. Але Олексій гордий, що його син Микола, онук козака Армії УНР, 5 травня 2015 р. пішов добровольцем до війська. Воював у складі батальйону “Донбас” на Маріупольському напрямку.
Слава козацькій родині Солярів! |
