27 червня 2018 р. в м. Гадячі та в с. Лютенці урочисто відзначили 120-річчя з дня народження Леонтія Христового. На фасаді будівлі Гадяцького аграрного училища в присутності містян та 1-го заступника голови Гадяцької державної районної адміністрації Сергія Бондаренка встановлено меморіальну дошку славетному отаману. З цієї нагоди і публікуємо спогад Дмитра Нитченка про геройську смерть козаків Леонтія Христового.
Прив’язавши до берестка жеребця, запряженого в лінійку, ми йдемо вздовж Хвинькової балки, що глибоким рукавом врізається в гущавину соняшників. Наближаємось до кінця балки, де має бути могила, яку ми хочемо відвідати.
– Ану, чи знайдете самі? – звертається до мене наш провідник Харитон Павлович.
Я придивляюсь до колись знайомої місцевості.
– Мабуть, ото, – показую я, здалека помітивши нерівність ґрунту.
І справді, це була могила шістьох відважних синів України, що загинули в боротьбі з большевизмом. Пройшло багато років. Тільки невеликий довгастий горбок був ознакою місця поховання. На ньому росли деревій, трава, полинь. А соняшники її тут юрмилися поблизу і схиляли важкі голови, ніби стояли в жалобі.
А вдалині, аж до обрію, темно-синьою плямою виднілась дубина – тисячі гектарів лісу, що був колись резиденцією отамана повстанських загонів Леонтія Христового. Тут кували зброю, лаштували сідла, варили на всіх страву. Сюди, мов у Січ, прибували втікачі з навколишніх і далеких сіл, приносячи вісті про нові свавілля большевиків.
Та хто не чув про отамана Христового на Полтавщині? Це ж він одного разу влітку, з’єднавшись із повстанцями Груні і Бірок, із трьома тисячами зненацька налітає і займає місто Гадяч, це він по кілька місяців тримає під своїм контролем велике село Лютеньку та інші села, вигнавши большевицьку владу.
До загонів Христового належали і ці шість – Іван Постоєнко, Макар Сіроштан, Іван та Тимофій Мильченки, Степан Патенко та Олександр Назаренко.
Сьогодні теплий і ясний осінній день, а тоді був початок зими. Земля вкрилася снігом, вдарили міцні морози, і ця група повстанців іноді приходила на невеличкий хутірець поблизу від Довжка, щоб погрітись, а часом переночувати, взяти харчів.
Степан Патенко сам був з цього хутірця, а решта з Довжка та Лютенських Будищ. 4 грудня 1920 р. вони знову відвідали хутір, що причаївся зверху над річкою, де було всього 4 хати. Та чорна зрадницька душа повідомила в Лютенські Будища про їх перебування на хуторі. Вони вже збиралися йти геть, як до хати вбігла сусідська дівчинка і схвильовано гукнула:
– Тікайте! Військо йде!
Вискочивши з хати, їх ватажок Іван Патенко побачив, що до хутора наближалося багато кінних і піших.
– За мною! – гукнув він, і всі подалися за ним.
Перетнувши невеличку річечку, вздовж якої росли верби, вони попрямували Хвиньковою балкою в бік Довжанського лісу. Та ледве Іван вибіг з балки, як назустріч почулися постріли, свиснули кулі від лісу, розтягались довгим дугастим ланцюгом, рухались кінні й піші.
Відступати нікуди. І повстанці вирішили битись до останнього. Залігши на краю схилу балки, вони відстрілювались, не підпускали ворога близько, поки були набої. Чотири з них загинули в бою, а решта, щоб не датись ворогові живими до рук, застрелилися самі. Але розлютовані большевики, яких проти шістьох виїхало більше як сотня, не задовольнилися цим – вони хоч мертвим посікли обличчя шаблями, а з Постоєнка зняли скальп. Так героїчно загинули шість синів українського народу.
Нещодавно на клопотання передових людей сіл Лютенських Будищ та Бірок міська управа м. Зінькова дала вказівки про впорядкування дорогої могили та збудування пам’ятника. Багато народньої крови пролилося в ті роки визвольного змагу. Багато забутих могил як свідків минулого зосталося всюди, але про них згадали ще не скрізь.
Д. НІЦЕНКО [Дмитро НИТЧЕНКО]
Дж.: Голос (Берлін). – 1942. – 43 (93). – 13 грудня. – С. 3. |
