18 вересня в Київському міському будинку вчителя з великим успіхом відбулася презентація нової книги Романа Коваля “Операція “Заповіт”. Чекістська справа №206”. В Молодіжному залі на 200 місць був аншлаг. Багато людей стояло, бо місць на всіх не вистачило. Інтерес до книги – і взагалі до теми Визвольної боротьби у 1917 – 1920-х рр. – був надзвичайний: 110 книг розкупили ще до початку презентації. Довелося привезти ще 50 примірників. І ці за кілька хвилин розійшлися. А люди продовжували питати, чи привезуть ще... А ось істориків, журналістів та письменників на презентації було небагато. Зате блищали очі молоді – членів Молодіжного націоналістичного конгресу, Козацького товариства “Спас”, партії “Свободи”...
Як завжди на вечорах Історичного клубу “Холодний Яр” звеселяли серця сумними піснями бандуристи – на цей раз Валерій Левандовський і Тарас Силенко. Валерій Левандовський заспівав старовинні українські романси – “Скажи мені правду, мій добрий козаче” Олександра Афанасьєва (Чужбинського) та “Я бачив як вітер берізку зломив” Володимира Олександрова. А Тарас Силенко вперше для широкої аудиторії виконав дві власні пісні – про отамана Нагірного (на слова Василя Бойка з Вереміївки) та про отамана Зеленого (на слова Миколи Щербака із США). Виступив також співочий козацький гурт із Вишгорода “Гайдамаки” (художній керівник Анатолій Мисько). А слово про книгу сказали поетеса Антоніна Литвин, кінорежисер Олександр Муратов, юна козачка Ольга Худецька та Володимир Куєвда, фахівець з історичної та етнічної психології, один з найблискучіших українських інтелектів.
Промовляв і Роман Коваль. “Цією книгою я продовжую пошук причин страшної поразки у війні 1917 – 1920-х років, – сказав він. – Звичайно, найлегше назвати прізвища прямих винуватців. На них красномовно вказує епіграф: “Не несвідомість мас і не байдужість селянства до боротьби за визволення спричинились до упадку нашої боротьби за державність у 1917 – 20-х рр., але кари гідні занедбання провідників нашого державного корабля, нашої тодішньої еліти, яка не тільки не зуміла розбудувати сильної армії... але навіть прогайнувала і ту збройну силу, яку мала...” Це думка учасника Визвольної боротьби та її історика Лева Шанковського.
До подібного висновку я дійшов ще на початку своєї визвольної епопеї. В усіх моїх попередніх книгах про українсько-російську війну я проводив цю тезу. Вона стала реакцією на несправедливе перекладання вини за поразку на плечі дужих, на тих, завдяки яким ця боротьба продовжувалася неймовірно довго. Фактично я борюся з тенденцією сплюгавити наш народ, який навіть українські історики зображують темним, анархічним, диким, не здатним до державного будівництва. Я знайшов і розсипав перед очима читачів величезну палітру фактів, які демонструють унікальну здатність нашого народу до самоорганізації, до боротьби – попри відсутність всеукраїнського національного проводу”.
Підбив підсумок розмові Володимир Куєвда, який звернув увагу на “послідовність та ділову відданість” Романа Коваля справі реконструкції історії Визвольної боротьби українського народу. “Проти українського народу здавна ведеться війна. Одним з її видів є позбавлення українців історичної пам’яті. Вертаючи нам цю пам’ять, Роман Коваль стоїть на передовій двобою з тими, хто плекає надію знову поневолити наш народ”, – зазначив Володимир Куєвда.
Учасники презентації вшанували хвилиною мовчання останнього головнокомандувача УПА, почесного президента Історичного клубу “Холодний Яр” Василя Кука.
Наступні презентації книги заплановано на Покрову в Кіровограді та на Кіровоградщині – в Новомиргородському, Олександрівському та Знам’янському районах, тобто там, де точилася боротьба, про яку розповідається в книзі.

Вл. інф.

Шановна редакція! Ви не уявляєте, що ви робите. Ви вибиваєте з-під ніг окупантів підмурівок, на якому вони ще й досі намагаються писати історію своїх “звершень” в Україні. Переконаний, що з “цеглинок книг” Історичного клубу “Холодний Яр” ми зможемо написати справжню історію України, назвати все своїми іменами: не громадянська війна, а російська окупація, не боротьба “трудового народу” проти буржуазії, а війна за незалежність. Щасти вам у святій праці.
Ми теж не сидимо без діла, зокрема творимо Клуб української військової реконструкції Армії УНР – стаття в “НН” “Дорогами слави і болю” стала нам у пригоді.

Руслан КОЗУБЕЙ
м. Хмельницький

В ЕФІРІ – “НАЦІЯ”

За сприяння ОУН щосуботи о 10.15 на хвилях радіо “Промінь” виходить радіопрограма “Нація” (автор Андрій Черняк). Слухайте радіопрограму “Нація”.
 

9 жовтня о 18.00 в Київському будинку вчителя відбудеться вечір пам’яті народного артиста України Павла ГРОМОВЕНКА з нагоди 10-ліття його трагічної загибелі.
Запрошуємо всіх, хто шанував творчість цього великого національного митця.
Вхід вільний.

Цитата дня

Краще, що дає історія, – це ентузіазм, який вона викликає.

Пов’язали нас не родинні стосунки, не професія, не випадок. Пов’язала нас боротьба за волю України. Спочатку ми були разом в Українській гельсінкській спілці, хоч тоді ще не пізнали один одного. Потім була праця в Українській республіканській партії. І тут не відразу наші долі зійшлися.
Коли внутріпартійна боротьба в УРП завершилася пірровою перемогою дисидентів над націоналістами, Ренат Петрович побачив, що і йому немає місця в цій партії. Так ми опинилися серед членства Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”. Відтоді, з 1994 р., вже йшли не тільки однією дорогою, а навіть вузенькою стежиною, на яку наважилося стати небагато діячів, боячись образити то росіян, то євреїв, чи інших наших “історичних друзів”. Для нас же обох зненавидженими були заклики до міжнаціонального порозуміння коштом української сторони. Отже, поріднила нас національна ідея...
Польовий Ренат Петрович народився 6 жовтня 1927 р. в м. Москві, яку все своє свідоме життя вважатиме столицею російської імперії зла. Батьки його, хоч і походили з козацького села Комісарівка, що на Дніпропетровщині, не були національно-свідомими українцями, тож й ім’я синові дали чудернацьке. Якщо розшифрувати його, то вийде: “Революція, наука, труд”. Як не дивно, але батьки таки наврочили – їхній син став великим трудівником, видатним науковцем і палким українським революціонером.
Перша національна іскра в серці Рената засвітилася на Криворіжжі. 1939 року йому до рук потрапив журнал “Піонерія”, в якому була велика, щедро ілюстрована малюнками, стаття про Богдана Хмельницького та блискучі перемоги. За власним визнанням, під впливом тієї публікації він день і ніч думав про українського гетьмана та його лицарство. Уявляв себе одним з козаків, що на коні мчить на ворога, блискаючи шаблюкою. Відтоді почав малювати козаків та їхніх полковників. А хист до малювання хлопець мав...
1945 року сталася прикра пригода, – через старших хлопців потрапив Ренат до в’язниці, шлях з якої проліг на Колиму. Тут зійшовся з “контриками” – оунівцями та вояками УПА. Слухав їх і пізнав невідому досі історію Визвольної боротьби українського народу. Найбільшу роль у національному пробудженні юнака відіграв член ОУН Степан Сярий, який перебував в ув’язненні від 1940 року.
1951 року, відбувши покарання, Ренат поселився на Кубані, де побрався з козачкою Вірою Денисенко, мама та тітки якої своїми розповідями зацікавили Рената історією Кубанської України.
1953 року молода родина переїхала на Донеччину, у Костянтинівку, де на заводі скловиробів Ренат влаштувався скловаром. Закінчивши вечірній інститут за фахом інженера-механіка, працював конструктором, механіком, технологом. Розробив і впровадив кілька високоефективних винаходів з технології виробництва скляного волокна. Працюючи на заводі, зазнавав критики начальства за вживання української мови. Головний інженер Володимир Остапенко “по-батьківському” радив облишити це “дивацтво”: “Зачєм тєбє видєляться? Сєбє жє ва врєд!” Мовляв, все одно існує тенденція переходу до російської мови. Поза очі Остапенко казав начальству, що за своїми фаховими здібностями Польовий вартий посади головного інженера. “Но нєльзя! Па палітіческім саабраженіям. Украінізіруєт завод!” Добре знав ренегат Захарченко, що Ренат Петрович ще й не був членом КПСС. А це було майже як звинувачення – безпартійних на високі службові становища в СССР не допускали.
Проживаючи на Донеччині, Ренат Польовий часто відвідував у Києві скульптора Івана Макаровича Гончара, знайомився з його колекцією народного мистецтва, брав у нього книги з української історії та культури.
1972 року Ренат Петрович перейшов на роботу до Київської науково-дослідної лабораторії базальтових волокон, де розробив удосконалену технологію виробництва волокон. Не знайшовши в лабораторії підтримки своїх технічних ідей, 1975 року влаштувався на Ірпіньський комбінат “Прогрес”, де розробив високоефективну технологію виробництва базальтового супертонкого волокна, яку згодом було впроваджено на десятках заводів країни.
З дитинства Ренат Польовий любив українську пісню, тож логічно, що 1982 року він став учасником народного хору під керівництвом Леопольда Ященка. Цей колектив приваблював не тільки любов’ю до української народної пісні, але й можливістю перебувати в середовищі споріднених душ. 1987 року Польовий став членом Українського культурологічного клубу, засідання якого відвідували ті, кого не задовольняло офіційне висвітлення української літератури, мови, історії, філософії та релігії. На таке не кожний міг наважитися, бо всі члени УКК перебували під пильним наглядом і пресингом КҐБ.
27 квітня 1988 р. Ренат Польовий разом з іншими членами Українського культурологічного клубу, своєю дружиною Вірою та малолітніми онуками взяв участь у першій екологічній (і політичній!) демонстрації на Хрещатику, яка була брутально розіграна міліцією. А за кілька днів, 1 травня, на стадіоні “Динамо” під час офіційних партійних заходів Ренат Петрович разом з іншими активістами УКК публічно протестував проти замовчування масштабів чорнобильського лиха. На переповнених трибунах 10 чоловік членів УКК (а серед них і Ренат Польовий), високо піднявши транспаранти і плакатами, пройшли по одному з нижніх рядів навколо всього поля під оплески глядачів.
Восени 1988 р. Ренат Петрович стає членом Української гельсінкської групи – найрадикальнішої в той час організації. Комуністичні органи пропаганди зображували її мало не фашистською організацією. КҐБ діяв проти неї жорстко, без гальмів. Членами УГС могли стати тільки сміливці. Таким і був Ренат Польовий.
Наприкінці квітня 1990 р. УГС перетворилася на УРП. Ренат Петрович як делегат установчого з’їзду, став членом-засновником УРП. Уже в лавах цієї організації він продовжив боротьбу за волю України.. Ось один з епізодів: 22 вересня 1990 р. у с. Кіпті, що вмостилося на роздоріжжі шляхів на Чернігів і Ніжин, Ренат Польовий разом з іншими співаками хору “Гомін” на знак протесту, що міліція і загони розлючених комсомольців не пускали народний колектив співати до Чернігова, лягли на автостраду, перекривши на кілька годин рух та утворивши на всіх трьох напрямках величезні багатокілометрові транспортні затори. Це було в часи СССР, коли КҐБ ще був повний сил... Взагалі, у складі хору “Гомін” Ренат Польовий взяв участь у найважливіших подіях Української революції 1989 – 1991 років, яка завершилася проголошення самостійності.
Ранньої весни 1992 р. Ренат Польовий у складі експедиції УНА-УНСО їде на південь України та у Крим з метою пробудження національної свідомості тамтешнього українства. Експедиція складалася з кількох пасажирських вагонів парамілітарних формувань патріотичної молоді з Київщини, Полтавщини, Черкащини та Львівщини. Один з вагонів займав хор “Гомін”. У його складі Ренат Польовий співав стрілецькі та повстанські пісні на вулицях і площах Одеси, Херсона і Севастополя. Реакція була надзвичайна. Натовпи місцевих громадян з подивом спостерігали за досі небаченим дійством. Подія ця набула тоді широкого політичного розголосу. Від цієї демонстрації українства відмежовувалися демократичні партії, які боялися розсердити “російського ведмедя”. Поровський та його штибу політики називали учасників експедиції провокаторами...
1994 року Ренат Польовий вийшов з УРП, яка ставала угодовською партією, і написав заяву до Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”, заснованого політв’язнями-бандерівцями Зеновієм Красівським та Іваном Кандибою. Ренату Польовому було неважливо, що ДСУ – маленька партія, йому важливо було перебувати серед однодумців, людей близьких і рідних. Авторитет пана Рената в ДСУ був високий, тому невдовзі й погодився він на наше прохання очолити Суд честі.
В 1995 – 1997 рр. Ренат Польовий розробляв технологію виробництва базальтового неперервного волокна в Ізраїлі, на основі якої мав бути збудований завод. Але побачивши, що його хочуть ошукати “любі друзі”, залишив Ізраїль, розірвавши контракт. Завод так і не був побудований. Роботу винахідник закінчив в Україні 2001 року. А вже наступного року він виїхав впроваджувати цю розробку в Південну Корею. Працював і в японській компанії, фахівці якого належно оцінювали геній українського науковця. За своє життя Ренат Польовий здійснив 93 винаходи, написав 72 технічних статей у галузі виробництва скляних волокон. Його винаходи впроваджували багато розвинених країн світу. Лише українська держава, для якої й тільки хотів працювати пан Ренат, не виявила інтересу до винаходів свого вірного сина...
З 1997 р. Ренат Польовий – член Історичного клубу “Холодний Яр”. Написав і власним коштом видав книги “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті”, “Моя боротьба (спогади)”. Він автор багатьох публіцистичних статей в українських виданнях, насамперед у “Незборимій нації”. Ренат Петрович є сповідником Рунвіри і козаком сотні звичаєвого козацтва ім. князя Святослава.
Отримуючи чималі кошти за раціоналізаторсько-винахідницьку діяльність, Ренат Польовий щедро жертвував на охорону пам’ятників української архітектури, потреби УКК, УГС, УРП, Українську міжпартійну асамблею, ДСУ, редакцію газети “Незборима нація”, Історичний клуб “Холодний Яр”. Коштом Рената Польового вийшло й чимало книг. Окрім власних, вийшли друком “Історія Смілого” Феодосія Сахна, “Республіка козаків” Григорія Нудьги, “Нариси з історії Кубані”, “Багряні жнива Української революції”, “Операція “Заповіт” Романа Коваля. Жертвував Ренат Петрович і на видання збірника “Героїзм і трагедія Холодного Яру”, роману “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “З воєнного нотатника” Якова Гальчевського, “За волю і честь” і ”Коли кулі співали” Романа Коваля. У цьому його завжди підтримувала вірна дружина – кубанська козачка Віра Омелянівна, з якою він у мирі і злагоді прожив уже 55 років.
Як на мене, чи не єдиним недоліком пана Рената є його дивовижна скромність. Інколи доводилось наполегливо провокувати його, щоб він написав спогади чи про Кубань, чи про зустрічі з кобзарями, то про УГС  і Український культурологічний клуб. “Та що я напишу? Це Ви пишіть, Ви вмієте...” – була відповідь.
І це тоді, коли пан Ренат чудово володіє українським словом. Його спогади – прозорі, м’які, наповнені щемом втраченого. Читаєш – і входиш у тиху та чисту річку української сільської мови, в якій нема місця жахливим цивілізаційним новотворам.
Ренат Петрович увесь свій вік прожив долею нашої Батьківщини. Наважуся сказати, що в нього переселилась ідеальна душа нашої козацької Прабатьківщини: тиха та маломовна, кришталево чиста і чесна, принципова, спокійна, талановита й щедра, непоступлива та відважна.
Інженер-винахідник, громадський діяч і письменник Ренат Польовий чесно прожив більшу частину свого життя. Йому не соромно глянути у вічі ні друзям, ні рідним, ні минулим чи наступним поколінням. Може, хіба ненародженим...
На превеликий жаль – і жах! – небагато в сучасній Україні українських діячів, у яких гармонійно поєднуються моральна чистота і талант. Та все ж люди, з яких можна сміливо брати приклад, є. І серед цих небагатьох – козак-рідновір Ренат Польовий.
Уклін йому за життя, прожите для України.

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ

Віктор Лісовол подарував українському народові 80 мелодій. Деякі з них  увійшли до його першого пісенного альбому. Запис ще 1992 року здійснив Володимир Горбатюк. Ініціатором видання музичного диску та упорядником пісень виступив  Ярослав Чорногуз, шифрування здійснив заслужений артист України Андрій Козачок. Над обкладинкою працювали Олеся Коваль (набір тексту), Євген Коваль (художнє оформлення і дизайн), Роман Коваль (співредактор). Частину фінансових видатків взяв на себе Олег Горбаченко.
Всього до альбому  “Кину пером, лину орлом...” увійшло 23 пісні та думи. Насамперед скажу про авторські пісні – “До кобзи” (слова Пантелеймона Куліша), “Кину пером, лину орлом” (слова невідомого автора, записані Миколою Костомаровим), “Нащо мені женитися” (слова Тараса Шевченка), “Українці мої” (слова Віктора Баранова), ”Вставай народе!” (слова Дмитра Павличка). Ці пісні вже стали класикою. А ще авторські пісні – “Про Мазепу” (слова Валерія Тарногородського), “І день мине, і ніч сумна розтане” (слова Миколи Томенка), “Закрутився вихор по дорозі” (слова Миколи Подоляна), ліричні – “Чого ти мною так гордуєш?” (романс на слова Дмитра Павличка), “Десь на дні мого серця” (романс на слова Павла Тичини). Цей твір звучить у виконанні подружжя – Віктора Лісовола та Зої Кравченко.
А розпочинається пісенний диск священною для українського серця думою “Про братів самарських”, яку Віктор Іванович вивчив ще в кобзарській школі й співав на випускному іспиті... Далі – “Невольницький плач” та “ Смерть козака-бандуриста”. Всі ці три думи є шедеврами.
Подано й низку народних пісень, насамперед козацькі: “Ой під лісом та під Лебедином”, “Гомін, гомін по діброві”, “Ой не пугай, пугаченьку!”, “Віє вітер”, “Ой сів пугач на могилу”, “Побратався сокіл”, “Ой горе тій чайці” (пісня записана від кобзаря Степана Кабана), “Ой наступала та чорна хмара”. Ще й жартівлива народна пісня “Ішла кума до кумоньки”.
Нічого немає милішого, як писати рецензію, коли з комп’ютера долинає улюблений голос Віктора Лісовола. Слухаючи його, радієш і журишся, віднаходиш у собі Любов і, головне, підносишся серцем.
Про кожну Лісоволову пісню можна писати дослідження, особливо про “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Це своєрідна пісня-марш на вірш Вадима Крищенка “Пісня похідного коша”.
“А починалась усе так, – розповідав мені Віктор Лісовол. – Ще 1969 року молодий поет Вадим Крищенко подарував мені свою книжку поезій “Щирість”. Я вчитався, й мою душу розтривожили такі рядки:

Наливаймо, браття, полив’яні чаші,
щоб шаблі не брали,
щоб кулі минали,
голівоньки наші!

І відтоді почалась шліфовка рядків, “полив’яні чаші” стали “кришталевими”, й таке інше... З роками пісня стала народною. Серце тішиться, що її співають скрізь... Видатний співак і професор Анатолій Мокренко писав, що у плині життя часто забуваються автори пісенних перлин, “кращі з кращих пісень стають народними, і то найвища нагорода їхнім авторам з часів Перуна й до наших днів”.
Полетіла птахою в народ і пісня Лісовола!
Сподіваємось, що невдовзі вийде ще й альбом з нотами до 50 пісень Віктора Лісовола. Його готує Історичний клуб “Холодний Яр”. А поки слухаймо цей диск, та підспівуймо: “Гей!”

Ольга СТРАШЕНКО, член Національної спілки письменників України, лауреат літературної премії Василя Симоненка

15 – 16 серпня відбулася краєзнавча мандрівка членів Історичного товариства “Чорні запорожці” та Історичного клубу “Холодний Яр” на Полтавщину, Черкащину і Кіровоградщину.
В нашому екіпажі були Антін Стець, у минулому учасник знаменитого хору “Журавлі” з Холмщини, його син Олександр, що заступив батька в хорі, та творець бандур Сергій Павліченко з Корсуня. Олександр і Сергій поруч з Романом Боровиком та Мирославом Цимбалком є співфундаторами Історичного товариства “Чорні запорожці”, що має на меті увічнити подвиг чорношличників – завзятих і немилосердних захисників нашої Вітчизни у добу Визвольної боротьби 1918 – 1920-х років.
Спершу ми вирушили на Гадяччину до Березової Луки – родинного села Петра Дяченка, отамана полку Чорних запорожців, найуспішнішої кінної частини в лавах Армії УНР. Проїжджаючии через Драбівський район, зустрілися в селі Великий Хутір з кобзарем Михайлом Ковалем, який прямо при дорозі заграв для братів-холмщаків.
Обмінявшись подарунками, вирушили далі. На кордоні з Гадяччиною зустрів нас односелець Петра Дяченка вчитель Володимир Мовчан, разом з яким ми й поїхали до Березової Луки. Тут нас уже чекала Броніслава Косінська, яка мешкає в хаті, де народилися і жили Петро та Віктор Дяченки, видатні українські старшини.
Ми подякували пані Броніславі, яка трепетно зберігає пам’ять про родину Дяченків та їхній будинок. Вона звернулася до сільського голови Василя Ламтьова, який був присутній на зустрічі, з проханням перейменувати вулицю Паркову, на якій жили Дяченки, на вулицю їхнього імені. Голова пообіцяв (Історичний клуб “Холодний Яр” уже звернувся з листом до сільського голови із проханням про перейменування).
Розповіла про родину Дяченків і  Ганна Олексіївна Кириленко, 1922 року. Головний мотив її розповіді – родина Дяченків була інтелігентна, порядна, її шанувало все село. Розповіла вона й про іншу березолуківську родину – письменника Леоніда Сукачова, рідного племінника отамана. Леоніда московські опричники репресували 1937 року.
Сфотографувавшись на прощання, ми з родиною Володимира Мовчана (дружиною Марією та сином Ігорем) вирушили в село Красна Лука, яке впродовж століть правило за родинний маєток видатного старшинського роду Кратів, про одного представника якого, Михайла Крата, генерал-поручника Армії УНР, я почав писати книгу. Побували ми й у сусідніх Хітцях, де зустрілись із Миколою Кратом, непрямим нащадком генерала.
Далі дорога привела на Правобережжя, в Корсунь-Шевченківський... На ранок до нас приєдналася Христина Стець, мати холмського козака Олександра Стеця. Вирушили на Кам’янку, де побували в історичному музеї. Тут уже багато років діє експозиція, присвячена Холодноярській організації, творцем якої є член Історичного клубу “Холодний Яр” Юрій Ляшко, який і провів екскурсію для гостей.
Відвідали ми й село Цибулеве, батьківщину ватажка Коліївщини Марка Мамая та чорноліських отаманів доби Визвольної боротьби 1917 – 1920-х років – Миколи Кібця-Бондаренка й Архипа Бондаренка. Дочка Архипа Бондаренка Поліна, 1922 р. нар., донині здравстує в селі. Звичайно, ми відвідали її, вклонились, подарували троянди (перші в її житті!) і книги. Надали й фінансову допомогу – і від товариства “Чорні запорожці”, і від Історичного клубу “Холодний Яр”.
Разом з нами були славні люди – цибулівці Петро Більницький, Володимир Вознюк та Володимир Ємченко, які відроджують славу козацтва. До слова, Володимир Ємченко – нащадок отамана Дениса Гупала. Пан Володимир, коли я творив книгу “Операція “Заповіт”, надав мені цінні фотографії, які стосуються родини чорноліського отамана.
А у Цвітній нас уже чекали рідні отамана Пилипа Хмари, якого в час боротьби боготворили селяни й “передавали з вуст в уста казково-легендарні розповіді про нього”. Поклавши квіти до пам’ятника Пилипові Хмарі та його козакам, щиро поспілкувались у родинному колі Тимофія та Юрка Хмар, двоюрідних племінників отамана. А тоді через Суботів вимандрували до Медведівки, де нас чекав уже Богдан Легоняк. Він провів для братів-холмщаків екскурсію у краєзнавчому музеї.
Поклавши квіти до пам’ятника Максимові Залізняку, поспішили на хутір Буда-Половецька до дуба Залізняка. До слова, його пагін уже прижився на Перемищині, в садибі козака Олександра Стеця.
Наостанок – щира подяка родинам Володимира Мовчана, Володимира Возняка і Тимофія Хмар, які щиро гостили нас у таких дорогих нам селах, бо ж з них пішли захищати Україну брати Дяченки, брати Бондаренки, Пилип Хмара та незабутній Марко Мамай. Вічна Їм слава!

Роман КОВАЛЬ

Вшановуючи героїв

На День незалежності між селами Турія і Йосипівка Новомиргородського району Кіровоградської області відкрито й освячено пам’ятний знак на честь чорноліського отамана Ларіона Загороднього.
Я і зараз бачу його: одягнений у темно-синю чумарку, в кубанці з чорним башликом, на правому рукаві – синя квадратна нашивка, на ній навскоси – жовто-блакитна стрічка, жовтий півмісяць, посеред якого – вишитий тризуб з написом “УНР”. Вище середнього зросту, кругловидий, кирпатий, симпатичний, з постійною усмішкою на обличчі, яке заросло густою чорною бородою. Видно, що він добрячий, трохи наївний чоловік. Через поранення лівої ноги ходить, накульгуючи, з великими зусиллями. Тож і ліве стремено на його гнідій коротше, щоб зручніше було пораненій нозі. 1921 року його загін становив майже 300 козаків і старшин. Всі на добрих конях і чудово озброєні. Під час рейдів використовував червоний прапор. Діяв у Холодному Яру, в Нерубай-лісі, у Черкаському, Чигиринському та Єлисаветградському повітах. Без жалю нищив живу силу ворога, розривав комунікації противника. 1922 року орудував переважно трійками і п’ятірками, які терористичними актами наводили жах на окупантів.
Про Загороднього та його бойових побратимів я писав у книгах “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, “Повернення отаманів Гайдамацького краю”, “Коли кулі співали”, “Операція “Заповіт” та інших. Під впливом цих видань та “Незборимої нації” люди взялися відновлювати справедливість до своїх земляків-оборонців. То могилу відновлять, то меморіальний знак поставлять, а де – й пам’ятник. Уже вшановано отаманів Василя Чучупаку, Чорного Ворона (Миколу Шкляра), Якова Гальчевського, Якова Шепеля, Івана Галаку (Васильчикова), Марка Шляхового, Івана Черпака-Штурбу, холодноярців Прохора Івановича Деркача, Гаврилка-“Полтавця” і Петра Оверковича Токовенка; закатовану москалями родину отамана Кібця-Бондаренка – Євгенію та Миколку; орловецьких дівчат Якилину Пелюхно, Ярину Плигач і Ольгу Осадчу, зарубаних будьонівцями під Млієвом; козаків отамана Орлика (Федора Артеменка); мобілізованих до Армії УНР юнаків, безжально порубаних примаковцями 25 березня 1919 р. у Літині; січових стрільців під Мотовилівкою та на кладовищі села Дідівщина Фастівського району. А скільки публікацій вийшло, скільки пролунало радіопередач, скільки написано книг і пісень!
Цього року, 27 травня, у Цвітній, що на північній Кіровоградщині, постав меморіальний знак на пам’ять про звитяжного Пилипа Хмару та його козацтво. 24 серпня на Новомиргородщині заблищав на сонці меморіальний знак Ларіону Загородньому. На ошатній плиті напис: “Отаману Холодноярщини Загородньому Ларіону Захаровичу, борцю за незалежність України від нащадків Загородніх”. Домігся дозволу на відкриття пам’ятника двоюрідний онук славного отамана – Віктор Петрович Загородній, мешканець с. Панчеве. Освячення здійснив отець Миколай із Красновершки Компаніївського району. У заходах взяли участь учні Панчівської школи, члени Всеукраїнського об’єднання ветеранів, КУН, Братства ветеранів ОУН-УПА, козаки Бугогардівської паланки. “Дуже прикро, – зазначає в газеті “Народне слово” Григорій Ковальчук, – що на урочистостях не було жодного представника місцевої влади, хоч її очолюють люди від “Нашої України” і БЮТ. У них не знайшлося часу, щоб вшанувати свого земляка, котрий боровся за вільну Україну в 1919 – 1922 роках”.
У той же день, 24 серпня, у с. Хоружівці, родинному селі Президента України Віктора Ющенка, вшановано лицаря ордена Залізного хреста, полковника Армії УНР Івана Литвиненка – на його честь, на пагорбі, неподалік церкви, освячено меморіальну дошку. Ініціатором її встановлення став член Історичного клубу “Холодний Яр” Геннадій Іванущенко. На святі були онуки, правнуки і троє праправнуків легендарного вояка...
Звертаюся до тих, хто ще не встиг прикласти своїх рук до увічнення пам’яті українських героїв. Друзі, не ждіть, не вичікуйте. Спішіть докластися до всенародної справи увічнення оборонців нашої Вітчизни. Вічна Їм Слава!

Роман КОВАЛЬ
“Читаю та іншим даю читати”

Вельмишановний пане Романе! Щиро дякую за “Незбориму націю”. Читаю та іншим даю читати. Велике признання Вам за Вашу працю для нашої громади. Нехай Всевишній має Вас у своїй опіці. Доброго здоров’я і сили, щоб і далі вести цю корисну роботу для нашого народу. Сердечно вітаю Вас!

Ярослав ВІЛЬК
м. Етобікок, Онтаріо, Канада

Чи багато було в історії українського народу випадків, щоб неприхильна доля наша вберегла для наступних поколінь одного з найвизначніших організаторів Визвольної боротьби українського народу?
Уявімо на хвилину серед нас Клима Савура, Ярослава Старуха, Романа Шухевича... Як заіскрилась би наша історія в розповідях цих левів... Хтось із них мусив впасти першим, хтось мав попастися у російські тенети останнім. Керівник збройного опору початку 1950-х років Василь Кук потрапив у пастку серед останніх. Від травня 1937 р. по травень 1954 р. перебував він у підпіллі. 17 років! І не просто перебував, а творив українську підпільну твердиню, підпільну українську армію, підпільну українську державу.
Василь Кук-Коваль-Леміш – “видатний конспіратор”, рівного якому в керівництві ОУН не було. Це визнавав навіть Роман Шухевич. Був Василь Кук не тільки знаменитим конспіратором, а й видатним організатором, ідеологом терористичної акції, пропагандистом українського слова, що “душу і діло рве до бою”.
Щаслива людина Василь Кук-Коваль – віддавши майже чверть століття свого життя збройній боротьбі за свободу Батьківщини, він таки дочекався проголошення незалежної Української держави. І прожив у ній повних 16 літ.
Мені пощастило близько знати його впродовж тривалого часу, починаючи від 1991 року, коли на Київській конференції поневолених народів нас познайомив Степан Гура, організатор тієї конференції.
Зустрічей з Василем Куком було чимало, а чи записав я хоч дві-три розмови?..
3 січня 1997 р. Василь Кук взяв участь в Установчій конференції Історичного клубу “Холодний Яр”, став його почесним головою. Відтак неодноразово виступав на вечорах пам’яті нашого клубу, але з кожним роком все менше. Його зажди бурхливо вітали, навіть, коли він, здається, й затягував промову.
Василь Кук високо оцінював діяльність Історичного клубу “Холодний Яр”, надзвичайно цінував наші видання про Визвольну боротьбу, завжди наголошував, що ОУН-УПА стала продовженням козацько-селянських рухів на Великій Україні. Оцінюючи мій внесок у реконструкцію епохи 1917 – 1920-х рр., не раз казав: “Ви одинока людина, яка робить цю, таку потрібну, справу”. Я намагався заперечити, казав – он і Костя Завальнюк плідно працює у цій ділянці, є й інші автори. А Василь Кук безапеляційно наголошував: “Ви – одинока людина, яка повернула народові цю епоху”... Що казати, приємно було чути цю високу оцінку з уст легендарної людини...
Покоління Василя Кука в більшості не дійшло до перемоги, але, високо піднявши українські прапори, так освітило їх своїми світлими, безсмертними душами, що, здається, й серця камінних мали б наповнитися щемом і гордістю...
Давайте вклонімося людині, яка з Україною в серці пройшла майже столітній тернистий шлях, повний втрат і надій. Вічна пам’ять і слава!

Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” і редакції газети “Незборима нація”
Роман КОВАЛЬ