Пов’язали нас не родинні стосунки, не професія, не випадок. Пов’язала
нас боротьба за волю України. Спочатку ми були разом в Українській гельсінкській
спілці, хоч тоді ще не пізнали один одного. Потім була праця в Українській
республіканській партії. І тут не відразу наші долі зійшлися.
Коли внутріпартійна боротьба в УРП завершилася пірровою перемогою дисидентів
над націоналістами, Ренат Петрович побачив, що і йому немає місця в цій
партії. Так ми опинилися серед членства Всеукраїнського політичного об’єднання
“Державна самостійність України”. Відтоді, з 1994 р., вже йшли не тільки
однією дорогою, а навіть вузенькою стежиною, на яку наважилося стати небагато
діячів, боячись образити то росіян, то євреїв, чи інших наших “історичних
друзів”. Для нас же обох зненавидженими були заклики до міжнаціонального
порозуміння коштом української сторони. Отже, поріднила нас національна
ідея...
Польовий Ренат Петрович народився 6 жовтня 1927 р. в м. Москві, яку
все своє свідоме життя вважатиме столицею російської імперії зла. Батьки
його, хоч і походили з козацького села Комісарівка, що на Дніпропетровщині,
не були національно-свідомими українцями, тож й ім’я синові дали чудернацьке.
Якщо розшифрувати його, то вийде: “Революція, наука, труд”. Як не дивно,
але батьки таки наврочили – їхній син став великим трудівником, видатним
науковцем і палким українським революціонером.
Перша національна іскра в серці Рената засвітилася на Криворіжжі. 1939
року йому до рук потрапив журнал “Піонерія”, в якому була велика, щедро
ілюстрована малюнками, стаття про Богдана Хмельницького та блискучі перемоги.
За власним визнанням, під впливом тієї публікації він день і ніч думав
про українського гетьмана та його лицарство. Уявляв себе одним з козаків,
що на коні мчить на ворога, блискаючи шаблюкою. Відтоді почав малювати
козаків та їхніх полковників. А хист до малювання хлопець мав...
1945 року сталася прикра пригода, – через старших хлопців потрапив
Ренат до в’язниці, шлях з якої проліг на Колиму. Тут зійшовся з “контриками”
– оунівцями та вояками УПА. Слухав їх і пізнав невідому досі історію Визвольної
боротьби українського народу. Найбільшу роль у національному пробудженні
юнака відіграв член ОУН Степан Сярий, який перебував в ув’язненні від 1940
року.
1951 року, відбувши покарання, Ренат поселився на Кубані, де побрався
з козачкою Вірою Денисенко, мама та тітки якої своїми розповідями зацікавили
Рената історією Кубанської України.
1953 року молода родина переїхала на Донеччину, у Костянтинівку, де
на заводі скловиробів Ренат влаштувався скловаром. Закінчивши вечірній
інститут за фахом інженера-механіка, працював конструктором, механіком,
технологом. Розробив і впровадив кілька високоефективних винаходів з технології
виробництва скляного волокна. Працюючи на заводі, зазнавав критики начальства
за вживання української мови. Головний інженер Володимир Остапенко “по-батьківському”
радив облишити це “дивацтво”: “Зачєм тєбє видєляться? Сєбє жє ва врєд!”
Мовляв, все одно існує тенденція переходу до російської мови. Поза очі
Остапенко казав начальству, що за своїми фаховими здібностями Польовий
вартий посади головного інженера. “Но нєльзя! Па палітіческім саабраженіям.
Украінізіруєт завод!” Добре знав ренегат Захарченко, що Ренат Петрович
ще й не був членом КПСС. А це було майже як звинувачення – безпартійних
на високі службові становища в СССР не допускали.
Проживаючи на Донеччині, Ренат Польовий часто відвідував у Києві скульптора
Івана Макаровича Гончара, знайомився з його колекцією народного мистецтва,
брав у нього книги з української історії та культури.
1972 року Ренат Петрович перейшов на роботу до Київської науково-дослідної
лабораторії базальтових волокон, де розробив удосконалену технологію виробництва
волокон. Не знайшовши в лабораторії підтримки своїх технічних ідей, 1975
року влаштувався на Ірпіньський комбінат “Прогрес”, де розробив високоефективну
технологію виробництва базальтового супертонкого волокна, яку згодом було
впроваджено на десятках заводів країни.
З дитинства Ренат Польовий любив українську пісню, тож логічно, що
1982 року він став учасником народного хору під керівництвом Леопольда
Ященка. Цей колектив приваблював не тільки любов’ю до української народної
пісні, але й можливістю перебувати в середовищі споріднених душ. 1987 року
Польовий став членом Українського культурологічного клубу, засідання якого
відвідували ті, кого не задовольняло офіційне висвітлення української літератури,
мови, історії, філософії та релігії. На таке не кожний міг наважитися,
бо всі члени УКК перебували під пильним наглядом і пресингом КҐБ.
27 квітня 1988 р. Ренат Польовий разом з іншими членами Українського
культурологічного клубу, своєю дружиною Вірою та малолітніми онуками взяв
участь у першій екологічній (і політичній!) демонстрації на Хрещатику,
яка була брутально розіграна міліцією. А за кілька днів, 1 травня, на стадіоні
“Динамо” під час офіційних партійних заходів Ренат Петрович разом з іншими
активістами УКК публічно протестував проти замовчування масштабів чорнобильського
лиха. На переповнених трибунах 10 чоловік членів УКК (а серед них і Ренат
Польовий), високо піднявши транспаранти і плакатами, пройшли по одному
з нижніх рядів навколо всього поля під оплески глядачів.
Восени 1988 р. Ренат Петрович стає членом Української гельсінкської
групи – найрадикальнішої в той час організації. Комуністичні органи пропаганди
зображували її мало не фашистською організацією. КҐБ діяв проти неї жорстко,
без гальмів. Членами УГС могли стати тільки сміливці. Таким і був Ренат
Польовий.
Наприкінці квітня 1990 р. УГС перетворилася на УРП. Ренат Петрович
як делегат установчого з’їзду, став членом-засновником УРП. Уже в лавах
цієї організації він продовжив боротьбу за волю України.. Ось один з епізодів:
22 вересня 1990 р. у с. Кіпті, що вмостилося на роздоріжжі шляхів на Чернігів
і Ніжин, Ренат Польовий разом з іншими співаками хору “Гомін” на знак протесту,
що міліція і загони розлючених комсомольців не пускали народний колектив
співати до Чернігова, лягли на автостраду, перекривши на кілька годин рух
та утворивши на всіх трьох напрямках величезні багатокілометрові транспортні
затори. Це було в часи СССР, коли КҐБ ще був повний сил... Взагалі, у складі
хору “Гомін” Ренат Польовий взяв участь у найважливіших подіях Української
революції 1989 – 1991 років, яка завершилася проголошення самостійності.
Ранньої весни 1992 р. Ренат Польовий у складі експедиції УНА-УНСО їде
на південь України та у Крим з метою пробудження національної свідомості
тамтешнього українства. Експедиція складалася з кількох пасажирських вагонів
парамілітарних формувань патріотичної молоді з Київщини, Полтавщини, Черкащини
та Львівщини. Один з вагонів займав хор “Гомін”. У його складі Ренат Польовий
співав стрілецькі та повстанські пісні на вулицях і площах Одеси, Херсона
і Севастополя. Реакція була надзвичайна. Натовпи місцевих громадян з подивом
спостерігали за досі небаченим дійством. Подія ця набула тоді широкого
політичного розголосу. Від цієї демонстрації українства відмежовувалися
демократичні партії, які боялися розсердити “російського ведмедя”. Поровський
та його штибу політики називали учасників експедиції провокаторами...
1994 року Ренат Польовий вийшов з УРП, яка ставала угодовською партією,
і написав заяву до Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність
України”, заснованого політв’язнями-бандерівцями Зеновієм Красівським та
Іваном Кандибою. Ренату Польовому було неважливо, що ДСУ – маленька партія,
йому важливо було перебувати серед однодумців, людей близьких і рідних.
Авторитет пана Рената в ДСУ був високий, тому невдовзі й погодився він
на наше прохання очолити Суд честі.
В 1995 – 1997 рр. Ренат Польовий розробляв технологію виробництва базальтового
неперервного волокна в Ізраїлі, на основі якої мав бути збудований завод.
Але побачивши, що його хочуть ошукати “любі друзі”, залишив Ізраїль, розірвавши
контракт. Завод так і не був побудований. Роботу винахідник закінчив в
Україні 2001 року. А вже наступного року він виїхав впроваджувати цю розробку
в Південну Корею. Працював і в японській компанії, фахівці якого належно
оцінювали геній українського науковця. За своє життя Ренат Польовий здійснив
93 винаходи, написав 72 технічних статей у галузі виробництва скляних волокон.
Його винаходи впроваджували багато розвинених країн світу. Лише українська
держава, для якої й тільки хотів працювати пан Ренат, не виявила інтересу
до винаходів свого вірного сина...
З 1997 р. Ренат Польовий – член Історичного клубу “Холодний Яр”. Написав
і власним коштом видав книги “Кубанська Україна”, “Кобзарі в моєму житті”,
“Моя боротьба (спогади)”. Він автор багатьох публіцистичних статей в українських
виданнях, насамперед у “Незборимій нації”. Ренат Петрович є сповідником
Рунвіри і козаком сотні звичаєвого козацтва ім. князя Святослава.
Отримуючи чималі кошти за раціоналізаторсько-винахідницьку діяльність,
Ренат Польовий щедро жертвував на охорону пам’ятників української архітектури,
потреби УКК, УГС, УРП, Українську міжпартійну асамблею, ДСУ, редакцію газети
“Незборима нація”, Історичний клуб “Холодний Яр”. Коштом Рената Польового
вийшло й чимало книг. Окрім власних, вийшли друком “Історія Смілого” Феодосія
Сахна, “Республіка козаків” Григорія Нудьги, “Нариси з історії Кубані”,
“Багряні жнива Української революції”, “Операція “Заповіт” Романа Коваля.
Жертвував Ренат Петрович і на видання збірника “Героїзм і трагедія Холодного
Яру”, роману “Холодний Яр” Юрія Горліса-Горського, “З воєнного нотатника”
Якова Гальчевського, “За волю і честь” і ”Коли кулі співали” Романа Коваля.
У цьому його завжди підтримувала вірна дружина – кубанська козачка Віра
Омелянівна, з якою він у мирі і злагоді прожив уже 55 років.
Як на мене, чи не єдиним недоліком пана Рената є його дивовижна скромність.
Інколи доводилось наполегливо провокувати його, щоб він написав спогади
чи про Кубань, чи про зустрічі з кобзарями, то про УГС і Український
культурологічний клуб. “Та що я напишу? Це Ви пишіть, Ви вмієте...” – була
відповідь.
І це тоді, коли пан Ренат чудово володіє українським словом. Його спогади
– прозорі, м’які, наповнені щемом втраченого. Читаєш – і входиш у тиху
та чисту річку української сільської мови, в якій нема місця жахливим цивілізаційним
новотворам.
Ренат Петрович увесь свій вік прожив долею нашої Батьківщини. Наважуся
сказати, що в нього переселилась ідеальна душа нашої козацької Прабатьківщини:
тиха та маломовна, кришталево чиста і чесна, принципова, спокійна, талановита
й щедра, непоступлива та відважна.
Інженер-винахідник, громадський діяч і письменник Ренат Польовий чесно
прожив більшу частину свого життя. Йому не соромно глянути у вічі ні друзям,
ні рідним, ні минулим чи наступним поколінням. Може, хіба ненародженим...
На превеликий жаль – і жах! – небагато в сучасній Україні українських
діячів, у яких гармонійно поєднуються моральна чистота і талант. Та все
ж люди, з яких можна сміливо брати приклад, є. І серед цих небагатьох –
козак-рідновір Ренат Польовий.
Уклін йому за життя, прожите для України.
Від імені Історичного клубу “Холодний Яр” редакції газети “Незборима
нація”
Роман КОВАЛЬ |
