“У 1-му Українському козацькому полку ім. гетьмана Богдана Хмельницького панував “дух полуботківського клубу”, – почав ведучий мітингу Роман Коваль, – старшини і козаки були свідомі українці, переконані й рішучі українські самостійники. Вони любили Центральну Раду, але гостро негативно ставилися до її політики, бо це була політика уласкавлення ворога і запобігання в нього ласки. Серед богданівців панував настрій, що вони є опорою України. Небажання богданівців іти на фронт наші вороги оцінювали як дезертирство. І публічно звинувачували українців у боягузтві. Провідники Центральної Ради, демонструючи Тимчасовому уряду лояльність, намовляли богданівців їхати на фронт. А ті їм відповідали, що “мусять обороняти й підтримувати Раду”, а не Росію. Богданівці ніяк не могли збагнути, чому Центральна Рада висилає їх на фронт, коли в Києві не залишилося жодної української військової частини, яка б могла стати на захист і самого уряду, й України. Нарешті богданівців намовили... Виїзд було заплановано на 26 липня.”
Історик Дмитро Дорошенко стверджував, що в той день на ст. Пост-Волинський росіяни і дончаки вбили 16 богданівців і 30 поранили, а сотник 7-ї сотні Богданівського полку Іван Островершенко, очевидець тих подій, засвідчував загибель близько півтори сотні богданівців. Убивці не були покарані, винними зробили вбитих.
“Історія у великодержавній Росії ніколи не була наукою, лише ідеологічною зброєю, – сказав захисник Донецького аеропорту, доброволець “Карпатської Січі” Микола Тихонов. – Мусимо вибити її з рук ворога, зруйнувати її руйнівні впливи і викарбувати власну історію – зі своїми героями, поразками і перемогами, звитягою і славою. Мусимо відвоювати українську історію! Росія змогла вдертися на ті української території, де не знали історії, не цінували своєї культури і мови. Пам’ятаймо полеглих богданівців! Шануймо всіх, хто піднявся на боротьбу за рідну культуру, за українську державу”. Лаконічно і змістовно також виступили народний депутат України Юрій Левченко, лідер фракції у Київській міській раді Юрко Сиротюк, голова ОУН Богдан Червак, курсант Одеської морської академії Олекса Мацієвський, ліцеїст Київського військового ліцею ім. Івана Богуна Дмитро Бойченко і поет Дмитро Савченко.
Сергій Василюк проспівав “У цьому полі синьому як льон” (на слова Василя Стуса) і славень ОУН “Зробились ми великої години”, Тарас Силенко – “Проводжала дівчинонька у повстанці юнака”, а Василь Лютий – пісню про оборонців Донецького аеропорту. Заслужений працівник культури Любов Токаренко прочитала вірш Павла Тичини “Я єсть народ”.
Завершилися вшанування спільним виконанням “Червоної калини”.

Прес-служба Історичного клубу “Холодний Яр”

На світлинах
Співає кобзар Тарас Силенко.
Промовляє захисник Донецького аеропорту, доброволець “Карпатської Січі” Микола Тихонов.
Київ-Волинський, 26 липня 2016 р.

У Києві в Науково-дослідному інституті українознавства відбулася презентація книжки Романа Коваля “Філософія сили”, в основу якої лягли твори початку 1990-х рр., коли він був головою Всеукраїнського політичного об’єднання “Державна самостійність України”.
Зустріч відкрив піснею “Ельдорадо” на слова Володимира Самійленка кобзар Тарас Силенко. Вступне слово виголосив директор Інституту українознавства к. і. н. Богдан Галайко. Він високо оцінив праці Романа Коваля, зокрема процитував видавців його книжки “Підстави націократії”. “Блискучі роботи Р. Коваля, голови ДСУ, не мали собі рівних (і не мають досі) серед усіх ідеологічних розробок сучасного покоління українських націоналістів, – писала видавнича колегія організації “Патріот України”. – Відточений і гострий як лезо меча стиль, безкомпромісність думок та виразна антиполіткоректність висловлювань, точність і глибина спостережень – все це яскраво вирізняє ідеологічні твори голови ДСУ на тлі псевдонаукових, але стилістично виважених традиційних ліберально орієнтованих націоналістів. Всі прогнози та застереження автора, зроблені на почату 1990-х рр., справдилися і проявилися з усією силою, а здійснення заходів, на яких свого часу наполягало ДСУ, стало необхідним як ніколи”.
“Насамперед хочу висловити радість із приводу того, що мої думки, висловлені на початку 1990-х, почуло нове покоління борців, – сказав Роман Коваль. – Виявилося, що у пошуках історичної правди вони потрібні їм. Дякую організації “Патріот України”, що не раз видавало мої “Підстави націократії” та використовувало мої думки у формуванні нового покоління войовничого козацтва. Подяка полкові “Азов”, Цивільному корпусу “Азов”, видавництву “Орієнтир” і, звичайно, свободівцям, з якими мене єднають роки плідної співпраці. Як я оцінюю свої твори початку 1990-х? Сміливий був хлопець. Необережний. І правдивий”.
Промовляли видавець – доброволець батальйону “Азов” Марко Мельник-“Вирій”, доброволець батальйону “Азов”, а тепер народний депутат України Олег Петренко, речник Цивільного корпусу “Азов” к. і. н. Олександр Алфьоров, лідер ВО “Свобода” в Київській міській раді Юрко Сиротюк та “азовець” Ярослав Харченко.
На вечорі були присутні захисник Донецького аеропорту Микола Тихонов із дружиною Мирославою, журналісти Олександр Куцак і Микола Владзімірський, режисер Олександр Рябокрис, знімальна група Цивільного корпусу “Азов”, дочка козака 1-ї Запорозької дивізії Армії УНР Тамара Здоровецька, благодійники Іван Омелянюк та Богдан Гаврищищин, краєзнавець Владислав Карпенко та інші достойники.
Завершуючи промову, Роман Коваль прочитував уривок з розділу “Воля до Батьківщини”, написаний на початку 1990-х років: “Пересічний росіянин готовий за державні інтереси проливати кров скрізь: в Афганістані, Угорщині, на Курилах, у Криму, Таджикис­тані, на Кавказі. Росіянин щиро вважає Крим російською територією, часткою своєї батьківщини, а переважна більшість українців не відчу­ває духовного зв’язку з Кримом, не вважає його історичною україн­ською територією. Чи готовий психологічно роззброєний українець за­хищати свою Батьківщину в Криму, на Донбасі?..” Так і сталося. Тривалий час наші вояки не могли перейти психологічної мети – вистрілити у росіянина, бо ж він, бачте, “брат”. Тому і Крим віддали без бою. Нарешті сталося: історичні постріли пролунали 13 квітня 2014 р. під Слов’янськом. Це старший лейтенант ЗСУ Вадим Сухаревський-“Борсук”, рятуючи альфівців, які потрапили в засідку терористів, порушив наказ “Не стріляти, не піддаватись на провокації”, і накрив москалів чергами з крупнокаліберного кулемету.
Саме Вадим Сухаревський почав нову Визвольну боротьбу українського народу за незалежність. Йому ще за життя треба поставити пам’ятник. Уклін усім, хто стріляв у російських загарбників, у Росію! Це славні люди. Козакам слава!”

Організатори презентації: Науково-дослідний Інститут українознавства, Цивільний корпус “Азов”, Історичний клуб “Холодний Яр”, видавництво “Орієнтир”.

Поляки – люди несправедливі. Вони ж імперська нація. Їхня мрія побудувати державу “від можа до можа”. Вони й намагалися втілити цю ідею впродовж кількох століть. А для цього Україну треба було перетворити на Польщу. І вони це робили. Зі зброєю в руках, “огнем і мечем”, як казав польський письменник Генрік Сенкевич. А тепер нас обвинувачують, що ми занадто активно захищалися.
На Волині жило багато чехів. Чому їх не вбивали вояки УПА?
Бо чехи не намагалися перетворити Волинь на Чехію.
Бо чехи не імперська нація.
Замість шукати причини в собі, поляки намагаються свою історичну вину перекласти на нас.

Роман КОВАЛЬ

У суботу 20 серпня 2016 р. в м. Корсуні-Шевченківському Черкаської області в затишному сосновому лісі над казковою річкою Россю відбудеться офіційне відкриття туристично-готельного комплексу “Курінь Чорних запорожців” і концерт козацько-стрілецької лірики (до р. Рось – 100 м).
Участь беруть співачка з Харкова Люцина ХВОРОСТ, кобзарі з Києва Тарас КОМПАНІЧЕНКО і Тарас СИЛЕНКО, бандуристка Наталія КІХ (Перемишль), барди Василь ЛЮТИЙ (Київ) та Іван КОРБАБИЧ (Канада), а також театр “Шарж” (Ужгород).
Представить свої нові книжки Роман КОВАЛЬ (Київ).
Почесний гість свята над Россю – захисник Донецького аеропорту, доброволець “Карпатської Січі” Микола ТИХОНОВ.
Початок концерту 17.00.
Відбудеться демонстрація експозиції “УПА – Армія Нескорених: минуле і сьогодення”.
Організатори пригощають смачним козацьким кулешем!
Запрошуємо!

Історичне товариство “Чорні запорожці”
(координатор Роман БОРОВИК, 097-83-283-67, sotnyk.roman@gmail.com )
Пласт – Український скаутинг.
Kорсунь-Шевченківська міська організація Партія ветеранів Афганістану

На світлині – пам’ятник першим польським осадникам (колоністам) на українських землях в околиці княжого українського міста Перемишля, тепер занедбаному польському місті.
А ось ще одне фотосвідчення – знівечена поляками могила в Пикуличах, на українському військовому кладовищі (тепер у межах Перемишля).
Місцеві українці розповіли, що за рік у Польщі знеславили 10 українських могил. І ніхто за це досі не покараний.
Я не хотів публікувати ці світлини, щоб у час війни з Росією не розпалювати українсько-польські пристрасті. Але після рішення Сейму Польщі про визнання збройної боротьби на Волині за право володіти українською землею геноцидом проти поляків вирішив не мовчати. Тому й демонструю правду життя – пам’ятник завойовниками українських земель і знівечені могили захисників цієї землі.
Публікую й коментарі зі своєї сторінки у ФБ.

Євген Баран, письменник: “Це не може подобатися. Прикро, що минуле не дає нам простору для майбутнього”.
Den Ter: “Поляки, як і росіяни із совєтами, завжди були колонізаторами. Натомість українців, які нікого не завойовували, а лише захищали свою землю, як завжди, зробили винними”.
Євген Баран: “На жаль, так є”.
Роман Коваль: “Нам, пане Євгене, дає… Наш народ, хоч і ображений поляками, які забрали наші землі з кількома мільйонами українського люду, мовчить, – чи то пробачив чи то забув. А ось нам поляки не пробачили, що ми захищали свою хату”.
Юрій Пономаренко: “Висновок – хочеш, щоб тебе поважали, треба бути окупантом!”

 Theodor Rebro: “Польща – це, мабуть, єдина екс-колоніальна держава у світі, яка вимагає від своєї колишньої колонії вибачень за збройний опір поневоленню та засудження тих, хто боровся за незалежність. Це так, якби Франція вимагала від Алжиру каяття за вбивства французьких поселенців під час Алжирської війни 1950 – 1960-х, або Португалія – від Анголи та Мозамбіку за аналогічні вбивства білих чорношкірими повстанцями з МПЛА чи ФРЕЛІМО”.
Ось такі у нас адвокати в Європі!

Роман КОВАЛЬ

Заходжу до зали і мимоволі шукаю тернову хустку в мальвах і щиру, сонцесяйну усмішку пані Ольги. Досі незвично думати про неї в минулому часі, але я впевнена, що душа її з нами, бо справжні поети, як і герої не вмирають. Вони живуть у своїх творах, у книжках. Пані Ольга, попри всю свою ніжну жіночу душу, мала серце дитини, меч воїна, крила орла (це з вислову Олеся Бердника: “Україно, обери свою долю: серце дитини, меч воїна, крила орла”), тому й писала в поезіях: “Ворогам не жаліймо покари, аби визволить брата свого”. Бо якщо ти не покараєш його, він знищить тебе і твою родину.
Ольга Страшенко залишила своїм нащадкам велику творчу спадщину, до якої належить і її посмертна книжка поезій “Прочитайте тую славу”. В ній вона уславила атлантів, які тримали небо української культури і всієї української нації, які у найтяжчі часи кров’ю виборювали свободу і нині воюють на сході з московською ордою за кожен клаптик рідної землі, за право вільно жити у своїй країні.
Пані Ольга тривалий час співпрацювала з Романом Ковалем, відслідковувала кожну його працю, тому й більшість її віршів саме про героїв, імена яких відроджував з попелу пан Роман. Треба мати неабиякий хист, щоб у поетичній формі розповісти про долю того чи іншого героя, його характер.
Тому велика вдячність і Романові Ковалю за те, що повертає Україні її справжню історію і не лише Визвольної боротьби ХХ ст., а й правдиво, в кожному номері “Незборимої нації” висвітлює імена наших героїв-сучасників, які кладуть свої буйні голови на українсько-російській війні на Донбасі. Ольга Страшенко охопила в своїх поезіях і цей період. І не знаю, чи з’явилася би на світ ця ошатна книжка, якби не доброта, людяність і доброзичливість пана Романа. Саме з його ініціативи і його легкої руки упорядника-редактора і побачило світ це видання. Чудовий дизайн, над кожним віршем світлина того чи іншого героя. Читаєш і бачиш людину.
На мою думку і книги Романа Коваля, і книжка Ольги Страшенко мають бути включені, якщо не в шкільну програму, то хоча б у позакласне читання. Лише правдива українська історія може сформувати у дітей українську ментальність. А значить, любов до рідної мови, звичаїв, традицій. Діти такого виховання, коли виростуть, зможуть побудувати Українську Україну. Адже “націю може врятувати лише народження нової психології переможців, а не вічний стогін скривджених рабів і сльози” (Дмитро Донцов).
І насамкінець. Під час презентації у залі був присутній доктор філологічних наук Сергій Лучканин, гідний син Ольги Страшенко. Сердечно дякую йому за любов, за збереження літературної спадщини своєї Матері.
Вічна і світла пам’ять славній дочці України!

Тетяна ЛЕМЕШКО,
член Національної спілки письменників України

Після поразки Коліївщини, поляки в Лисянці
по-звірячому закатували понад 600 наших хлопців.
У пам’ять про цю трагедію лисянські дівчата
почали заплітали в косу червону і чорну стрічки.

Заплітала в косу червоне і чорне,
Десь погинув милий, більше не пригорне,
Заплітала в косу смуток і кохання,
Була любов перша, а стала остання.

Поховали тайно, не знайти могилу,
Він за Україну у бою загинув.
Червоную стрічку – в пам’ять про кохання,
А чорная стрічка буде поминальна.

Били отамани московську комуну,
Понад Чорним шляхом лине пісня сумом.
Червоне і чорне в косу заплітала,
Заміж не ходила, а вдовою стала.

Десь Холодним Яром дух його витає,
В Лисянці дівчина милого чекає.
Про любов дівочу – стрічечка червона,
Про козацьку славу в’ється стрічка чорна.

Здавна повелося, що за свою волю
Україна платить козацькою кров’ю.
Паленіють маки в недоспілім житі,
Чорне і червоне в косі русій звито.

Валерій МАРТИШКО
Київщина, 28 квітня 2016 р.

Від редакції
Валерію Мартишку 19 серпня виповнюється 50 років. Щиро вітаємо і дякуємо за внесок в українську культуру та волонтерську підтримку 73-ї бригади ЗСУ!

31 березня 2016 р. в Подєбрадському замку, де колись була Українська господарська академія, урочисто відкрито виставку, присвячену академії. Участь у відкритті взяв посол України в ЧСР Борис Зайчук, українська громадськість та чеські науковці.
Минуло не так багато часу. І ось що я побачив 9 червня 2016 року…
Виставку перетворено на закапелок, де зберігаються складені парти, старі стільці, шафи та різноманітні господарські речі.
Жаль!

Р. К.

Всеукраїнське об’єднання “Рух захисту української мови” закликає:
Долучайтесь до боротьби за українську мову!
Покладемо край русифікації України!
Захистимо мову, буде й рідна держава!

Окупація інформаційного простору така ж небезпечна, як і воєнна.

ВО “Рух захисту української мови” діє в усіх обласних центрах. Ми добиваємося від влади приведення законів та інших нормативно-правових актів у відповідність до ст. 10 Конституції України:
“Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Зацікавлених просимо реєструватися на нашій сторінці у Фейсбуці:
https//:www.facebook.com//zahystukrmovy/ та на сайті zahystmovy.org.ua
Електронна пошта: a.zahystmovy@gmail.com
Тел.: (044) 531-42-21; (067)765-94-22; факс (044) 531-42-22.

19-річний боєць добровольчого батальйону “Айдар” Василь Пелиш зі Старого Самбора віз пораненого друга в лікарню. Раптом снаряд з російського танка влучив в автомобіль. Майже всі бійці загинули. Поранений Василь пошкутильгав до блок-поста і вигукнув: “Я свій, з “Айдару”! У відповідь – брутальна московська лайка… Вороги відрубали йому руку, на якій було витатуйовано тризуб.
Це страхітливе звірство вчинили борці за “рускій мир”. Зазирніть в Інтернет, почитайте як зловтішаються росіяни з трагедії юнака.
І ось художник Іван Різник вирішив створити картину “Русский мир”. В її основу поклав цю страшну історію: на картині хлопця тримають бандити в камуфляжах. Бородатий чечен із нарукавною пов’язкою “ДНР” замахнувся сокирою. За ними стоять “зелені чоловічки”. На задньому плані картини – “Воєнторг”, перед ним – танки і “Гради”. За “Воєнторгом” – російська церква. Вона надихає російських катів.
Василя Пелиша виміняли на полоненого брата ватажка сепаратистів. Нині Пелиш навчається, працює і надає допомогу нашим військовим.
Ворогам не вдалося зламати українського героя.
Він переміг “рускій мір”.
Канадські лікарі виготовили для Василя Пелиша сучасний протез із зображенням тризуба. Юнак шкодує тільки, що тримати автомат протезом незручно.
Іван Різник подарував картину історико-краєзнавчому музею міста Ірпеня на Київщині. Щира йому за це подяка!
А козакові Василеві Пелишу – слава!

 Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ, директор Ірпінського історико-краєзнавчого музею

“Россия, не имеющая никакого отношения к Руси и получившая, вернее, укравшая свое нынешнее название, в лучшем случае, в 18 веке, тем не менее – нагло претендует на историческое наследие Руси, созданной на восемьсот лет раньше. Однако Московская история – это история Орды – пришитая к истории Руси белыми нитками и полностью сфальсифицированная” (Карл Маркс, “Разоблачение дипломатической истории 18 века”).

“Любой захват территории, любое насилие, любое угнетение Россия осуществляла не иначе, как под предлогом просвещения, либерализма, освобождения народов” (Фрідрих Енгельс). 

“В сердце русского народа кипит сильная, необузданная страсть к завоеваниям – одна из тех страстей, что вырастают лишь в душе угнетенных и питаются лишь всенародною бедой. Нация эта, захватническая от природы, алчная от перенесенных лишений, унизительным покорством у себя дома заранее искупает свою мечту о тиранической власти над другими народами; ожидание славы и богатств отвлекает ее от переживаемого ею бесчестья; коленопреклоненный раб грезит о мировом господстве, надеясь смыть с себя позорное клеймо отказа от всякой общественной и личной вольности” (граф де Кюстін).

“Когда Россия станет фашистским государством, то фашизм в ней будут именовать “особой русской духовностью” (Уинстон Черчилль, британський прем’єр-міністр).

“Кремль політику кривавих завоювань завжди представляв як акт гуманітарної допомоги” (Роман Коваль).

Народний герой. Позивний “Чуб” – тому, що з чубом. Один такий був у частині. Хлопці розшифрували його позивний так: “Чоловік убиває бидлоту”.

Родом із Жовтих Вод. Хоч місто й російськомовне, та батько з дитинства вчив: “Ти нащадок старого козацького роду. Твоя мова – українська. Іноземні мови мусиш знати, але рідної не забувати”. Так виховував і молодшого сина.
На Майдані Олег не був. Батько не пустив. Сказав:
– Там ще не стріляють, а як будеш ти – почнуть стріляти. Сиди дома поки.
Коли почали стріляти, батько висловився так:
– Тепер тобі точно там робити нічого, бо з тобою почнуть горіти будинки.
“Йти воювати – це було моє рішення, не могло бути по іншому, – розповідає Олег. – Старий сказав: “У нас в роду діди – прадіди воювали, захищали країну, землю. Це твоє рішення. Вирішив – іди”.
27 серпня 2014 р. записався в добровольці. Нетривала підготовка і на початку вересня ми вже були в Пісках. Воював добровольцем у лавах батальйону ОУН. Вів розвідку, організовував диверсії в тилу ворога.
Тоді в Донецьк можна було зайти, що ми успішно й робили. Переодягалися в цивільне і ходили. Хлопці навіть замовляли: “Чубака, принеси щось із “Макдональдса”. Одного разу хотіли навіть до війська ДНР записатися, та, зважаючи на мій “оселедець” і довгі вуса, передумали.
Хоч підрозділ ОУН у Пісках й невеликий, проте тримали три точки. В Пісках були до 19 жовтня. 11-го дістав поранення – на свій день народження). Так-сяк обробили рани та 13 жовтня – знову на позиції.
Згодом, у листопаді, – ще один короткий заїзд до Пісків, та на цьому, власне, і закінчилася моя служба в батальйоні ОУН.
“Кіборгом” себе не вважаю. “Кіборги” – це хлопці, які були там, у терміналі. У нас, у Пісках, хоч і гаряче було, але там гарячіше.
Коли зализали рани, хлопці з ОУН, з якими служили разом і які вже пішли з батальйону, зібралися:
– Як дома сидиться?
– Погано.
– Що робиш?
– Нічого. Дивлюся новини… Про цивільні справи думати не хочеться. Йдемо!
Вирішили йти до ЗСУ. Ось так, з 28 січня 2015 р. служимо в ЗСУ. Зараз у 25-й бригаді. Поруч брат, в одному підрозділі, вже майже рік.
Порівнюючи з добровольчим батальйоном, можу сказати: в ЗСУ – “ніяк”. Єдине що добре – забезпечення зброєю і бойовим комплектом. Та ще волонтери допомагають сильно. Якби не вони, багато чого, особливо з обладнання, не мали б.
Щодо війни. Думаю що ця “тягомотина” триватиме ще років шість. Раніше навряд чи закінчиться. Хіба що Московія розвалиться… Навіть зміна російського президента ні до чого не призведе. Свою політику вони не змінять, поразку не визнають. Вони такі пихаті…
Вважаю, що жодна війна не була виграна в обороні. Не можемо в лоб – потрібно вести партизанську війну.
І ще: звичайно, ми переможемо!”

“Незборима нація”

20 липня 2014 р. в бою з російськими окупантами біля м. Олександрівська Луганської області загинув Андрій Василишин.
Андрій народився 27 липня 1984 р. в с. Дорошівці Заставнівського району Чернівецької області. У 2001 р. закінчив середню школу. У 2003 р. призваний на військову службу, яку проходив у спецроті внутрішніх військ МВС. Згодом працював в охоронному агентстві “Тигр” (Чернівці), де здобув авторитет і повагу керівництва та персоналу. Був високопрофесійним спеціалістом охоронної діяльності, досконало володів прийомами рукопашного бою, пройшов тактико-спеціальну та альпіністську підготовки, влучно стріляв з різних видів озброєнь.
У червні 2014 р. Андрій добровільно пішов на службу до ЗСУ, бо вважав своїм обов’язком захищати нашу державу. Служив у 8-му Окремому полку спецпризначення. Після перепідготовки спрямований до зони проведення АТО. Брав участь у багатьох успішних розвідувальних виходах у запілля ворога. Від його руки загинув не один ворог української нації…
20 липня 2014 р.,  повертаючись із групою розвідників після успішного виконання завдання, потрапили в подвійну засідку. Під час запеклого бою він прикривав відхід своїх друзів. Дві кулі влучили в Андрія. Побратими винесли важкопораненого з поля бою, але дорогою він помер від втрати крові.
23 липня героя поховали на місцевому цвинтарі його рідного села. Службу Божу за упокій душі загиблого відправив благочинний Заставнівського району УПЦ КП прот. Віталій Мензак.
Указом Президента України №873/2014 від 14.11.2014 р. “За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу” нагороджений орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
Героям слава!

Дмитро ПРОДАНИК,
представник Історичного клубу “Холодний Яр” на Буковині,
член Спілки офіцерів України

Георгій розпочав боротьбу у лавах “Мхедріоні”, з гідністю пройшов всі етапи грузинсько-російської війни. Донедавна очолював диверсійні групи, які боролися на окупованих Росією територіях. З початком війни в Україні приїхав допомогти відстоювати нашу незалежність. Воював у складі підрозділів УНСО, “Правого сектора” і “Карпатської Січі”. На запитання, “чому Ви тут?” відповідав: “Українці допомагали нам, коли війна прийшла в наш дім, тож моїм обов’язком є допомогти вам тепер”.
Георгій знав поіменно всіх унсовців, які воювали в Грузії, шкодував, що в Україні їх майже не знають – на відміну від його батьківщини.
Весною цього року віддав шану воякам Карпатської Січі, які поховані на Верецькому перевалі на Закарпатті. У квітні у складі делегації “Карпатської Січі” був учасником цьогорічних ушанувань у Холодному Яру. У виступі на берегах Гайдамацького ставу після освячення зброї сказав, що українські вояки, маючи таке джерело натхнення, як Холодний Яр, обов’язково переможуть.
У нього було багато планів в Україні: покохав українку Ларису, повінчався з нею, мріяв створювати разом з “Карпатської Січчю” вишкільний центр для навчань військовій справі молоді…
Похований у Тбілісі.
Вічна слава грузинському воїнові, що став в обороні України!

Окрема добровольча чота “Карпатська Січ”
Історичний клуб “Холодний Яр”

Сімнадцятилітній Степан Чубенко з Краматорська, воротар юнацької команди ФК “Авангард”, написав у своєму вірші:

Я звичайний українець,
Який мріє про одне,
Щоб мій син, піднявши очі,
Бачив небо голубе.

Щоб втілити свою мрію, Степан Чубенко почав боротьбу з окупантами від самого початку війни. Саме він зірвав прапор т. зв. ДНР з адміністративної будівлі Краматорська в липні 2014 року. Саме він разом з товаришами носив воду і їжу захисникам Краматорського аеропорту, влаштовував демонстрації в окупованому росіянами місті.
23 липня найманці бандформування “Керч” затримували “підозрілих” пасажирів з поїзда Київ – Донецьк. Схопили і Степана. І кудись вивезли. Катували, а потім розстріляли. І відрізали голову.
Трагедія сталася 28 липня 2014 р. у с. Кузнецово-Михайлівці Тельманівського району Донецької області (за даними Юрія Бутусова, в стм Горбачево-Михайлівці Донецької області).
Матері повернули обезголовлене тіло. Тому хлопця ховали у закритій труні. Ховали “всім містом”.
Аж через три місяці матері, Сталіні Чубенко, повернули голову сина…
Поліція встановила вбивць. Це Юрій Москалев, Максим Сухомлинов, Вадим Погодин. Юрій Бутусов стверджував, що один вбивця з Донбасу, другий – з Ростовської області, третій – з Краснодарського краю РФ. Вбивці продовжили боротьбу проти України у лавах бандформувань т. зв. ДНР.
Продовжує свою боротьбу – і після смерті – й Степан Чубенко – своїм лицарським прикладом.
7 травня 2016 р. його посмертно нагороджено орденом “Народний герой України”. Орден особисто виготовив засновник ордену “Народний герой України” Андрій Боєчко.
Козакам слава!

Роман КОВАЛЬ, “Незборима нація”

Старший ординатор відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Хмельницького військового шпиталю капітан медичної служби Ірена Ломаківська – тендітна, привітна, усміхнена, мила і жіночна. Вона анестезіолог-реаніматолог. Провела в зоні АТО 4 ротації. Її лікарсько-сестринська бригада надавала першу лікарську допомогу пораненим на полі бою і евакуйовувала їх до медичного пункту батальйону.
Ірена Ломаківська не раз виносила поранених під ворожим вогнем, а одного разу – під обстрілом “Градів” вивела з оточення півтора десятки поранених.
Теплота і милосердя в поєднанні з мужністю здатні здійснити навіть неможливе.
Слава Україні! Козачкам слава!

“Незборима нація”

Молодший сержант Державної прикордонної служби (відділ “Іловайськ”) 7 серпня підірвався на фугасі поблизу пункту пропуску “Успенка”. Помер у шпиталі.
Похований 11 серпня в Кіровограді.
21 серпня 2014 р. нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно).
23 лютого 2016 р. Кіровоградська міська рада перейменувала вулицю Башкирську на вул. Андрія Матвієнка.
27 лютого 2016 р. на фасаді Кіровоградського інституту комерції відкрито пам’ятну дошку Андрієві Матвієнку.
Вічна слава!

“Незборима нація”

Юрій пішов на війну чи не з перших її днів. Пішов добровольцем. Воював у батальйоні МВС “Берда” в Широкиному. Потім перейшов в ОУН. Обороняв с. Піски і шахту Бутівка. У 2015-му – вже у складі 93-ї Окремої механізованої бригади.
У боях двічі поранений. Після лікування неодмінно повертався до своїх хлопців.
Командир бронемашини 93-й механізованої бригади ЗСУ.
Завжди у доброму гуморі, з повними кишенями оптимізму.
Веселий, життєрадісний, сміливий. Доброї душі й безмежно великого серця людина, яка в бою завжди прикриє спину побратима. Ще й розсмішить усіх, коли бій закінчиться.
Любив свою землю, любив Україну. Юрій Коваль був патріотом до мозку кісток.
Не забувайте про нього. Бо це страшно, коли забувають ті, за кого проливав свою кров, за кого загинув.

Ян ОСОКА

Медсестра Тетяна Іваненко витягнула з поля боя 16 поранених.

Хірург Олександр Зеленюк урятував сотні життів.

Маленька “Лікар Ксю” (Тетяна Новікова) витягла з поля бою сотні поранених бійців.

Хірург із Вінниці Андрій Верба за 4 місяці в зоні АТО врятував 1500 бійців.

Сергій МАКСИМЧУК
Луцьк

Київ, 1970-ті. Заходжу в кімнату до батьків і хвалюся: 
– Яку я пісню тільки що по радіо почув! “Віє вітер, віє буйний”!
 Та й починаю цитувати:
– “Скажи, вітре, скажи, буйний, де козацька доля?”
А батько перебиває:
– Та ні, там, мабуть, про козацьку волю йшлось.
– Так, – відповідаю, – далі про волю: “Де фортуна, де надія, де козацька воля?”
І ось тоді в розмову втрутилася мама:
– В жнива, це у війну було, з нами в полі чоловік працював. Ми жнемо, в’яжемо, а він косить. А як сядемо гуртом обідати, то він і почне про Україну та козаків розповідати. “Вона, – говорив, – ніколи волі не мала. Сусіди жити не давали. А козаки боронили”. Німці дізналися, що він з партизанами зв’язаний… Били його страшно. Він так кричав, бідний!”
Ось так і загинув медвинець, який любив Україну понад усе.

Породила його мати
В зеленому полі,
Дала його чорні брови,
Та не дала долі.

Володимир ЗДИБКО
Київ

19 липня в центрі Києва терорист підірвав авто, за кермом якого сидів журналіст Павло Шеремет. Чи буде розкрите це вбивство журналіста?
Досі політичних убивств в Україні не розкривали.
Хіба намагалися “призначити” винних, як у справі з Бузиною.
Мені здається, що теракти у брюсельському аеропорту, в Парижі, Ніцці, Туреччині та в Києві – ланки одного ланцюга. Росія хоче продемонструвати, хто господар у цьому світі, хоче показати, що спецслужби європейських та інших країн нічого не вдіють проти її спецслужб, що Росія може всім “показать кузькіну мать” і залишитися непокараною.
Але я хочу звернути увагу ще на один аспект…
20 липня слухав вечірні новини на телеканалі “24”. 15 хвилин мова йшла про вбивство Павла Шеремета. Скажіть, а скільки секунд вистачило коментаторам, щоб розповісти про загибель семи наших вояків і 14 поранених два дні перед тим? Навіть прізвищ їхніх не назвали.
Для мене загибель одного вояка на фронті – трагедія незмірно більша, ніж загибель русифікатора, нехай би і талановитого журналістом.
Чому так винятково багато уваги навколо трагедії Павла Шеремета?
Щоб відвернути увагу громадськості від щоденних трагедій на фронті?
Та повного провалу у внутрішній політиці.

Р. К.

28 червня в с. Медині Галицького району на Прикарпатті встановлено й освячено барельєф воякові УГА й УПА Дмитру Несторовичу Коржинському-“Сивому”-“Борису” (1893 – 1973).
Ініціативу голови Калуської організації Товариства політв’язнів та репресованих Ярослава Парцея підтримали члени калуського КУНу і ВО “Свобода”.
Сільський голова Медині Іван Стус, завідувач управління культури Галицького району Марія Іваськів, член проводу КУНу Калуського району Степан Місевич висловили щиру подяку скульпторові Ігорю Семаку та всім, хто сприяв встановленню барельєфа, а особливо Ярославові Федоровичу Парцею, який фінансово підтримав цю добру справу.
Героям слава!

Ігор СМЕТАНСЬКИЙ, учасник події

З глибоким сумом сповіщаємо, що відійшов на Луки Сварожі художник Віктор Крижанівський-“Сонцеслав”, автор монументальних полотен про традиції Предків, образів рідних Богів, розписів язичницьких храмів і центрів.
Віктор Крижанівський – це мистецька епоха у відродженні Віри Предків. Він один з перших, хто звернувся до язичництва як духовної системи і втілив її бачення у творах, щоб донести до людей світлу радість природної віри.
Його духовне кредо: не протиставлення релігій і людей, а єднання навколо рідної спадщини. Він умів майстерно показати переваги рідного, природного і вічного над чужим, штучним і тимчасовим.
Його картинами прикрашено тисячі книг, календарів, мистецьких альбомів.
Поховали козака-рідновіра в Києві на Лісовому кладовищі. На прохання родини язичницький обряд поховання провів жрець Вогнедар.
Пам’ять про Сонцеслава завжди залишиться в наших серцях.

Об’єднання рідновірів України

Член ОУН, охоронець Головного командира УПА Романа Шухевича.
23 вересня 1947 р., тяжко поранений, потрапив у полон. Карався в тюрмах Рогатина, Станіслава, Києва та Львова (тюрма “на Лонцького”), у таборі ГУЛАГу в м. Інті (Комі АРСР). Звільнений 19 грудня 1955 року.
У 1957-му здобув медичну освіту в Семипалатинському медінституті (Казахстан).
Оскільки на батьківщину повернутися не дозволили, з 1961 р. жив у м. Цюрупинську (Олешках) Херсонської області.
2001 року і разом з дружиною Дарією повернувся до м. Львова.
Вічна слава борцям за волю України!

Старший сержант, стрілець-помічник гранатометника 40-го батальйону територіальної оборони “Кривбас”.
Загинув під час виходу з Іловайського котла т. зв. зеленим коридором.
Вічна пам’ять!

Провулок Бабушкіна перейменовано на провулок генерала Всеволода Змієнка, вул. Валентини Терешкової стала вулицею Героїв Крут, а вул. Гайдара – вулицею Івана та Юрія Лип. В Одесі вже немає вулиці героїв комсомольців, зале є вулиця Миколи Міхновського. Зникла з карти і вул. Конноармійська, а з’явилася вул. Івана Луценка.
Вшановано і Романа Шухевича, який колись лікувався в Одесі, його іменем назвало тепер уже колишню вулицю Ярослава Галана, який колись “плював на папу” та на Український визвольний рух. Є тепер в Одесі й вулиця Андрея Шептицького.
А для Романа Коваля, мабуть, найбільша радість, що пров. Карла Лібкнехта перейменовано на провулок отамана Якова Кощового, адже саме Коваль написав ще в 1999 р. нарис “Яків Кощовий – отаман Савранщини”.
Серце радіє, що вже немає вулиці Фурманова, але є вулиця Дмитра Донцова, а пров. Фурманова став провулком Олени Теліги.
Одеса українізується – і на душі стає світліше.
Щиро дякую голові Одеської міської організації ВО “Свобода” Сергієві Солтасюку, який доклав чимало зусиль, щоб наше місто ставало рідним.

Олександр БЕСЕДКОВ, Історичний клуб “Холодний Яр”
Одеса

21 червня на Всеправославному соборі на о. Криті Російська православна церква була звинувачена в єресі етнофілетизму. Це означає, що вона зрадила церковні інтереси в ім’я інтересів національної правлячої верхівки.
Проголосив це звинувачення кіпрський архієпископ Хризостом II.

Андрій ШЕПІЛОВ